Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание Питання до обговорення Політика стосовно довкілля

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

Список літератури

■ BAILEY David. "Standard of proof in EC merger proceedings: a common law perspective", Common Market Law Review, v. 40, n. 4, August 2003, p. 845-888.

■ BALDASSARRI Mario, LAMBERTINI Luca, Antitrust, regulation and competition. Basingstoke: Palgrave Macmillan, in association with Rivista di Politica Economica, 2003.

■ BROBERG Morten P. The European Commission's Jurisdiction to Scrutinize Mergers. The Hague: Kluwer Law International, 2003.

■ CANOY Marcel, ONDERSTAL Sander. Tight oligopolies: in search of proportionate remedies. Den Haag: CPB, 2003.

- EUROPEAN COMMISSION. Competition advocacy tools. Luxembourg: EUR-OP*, 2003.

■ GIFFORD Daniel (et al.). Symposium: global antitrust law and policy, The Antitrust Bulletin, v. 48, n. 2, Summer 2003, p. 299-448.

■ HAWK Barry. International antitrust law & policy. New York: Juris Publishing, 2003.

■ HINTEN-REED Nils von, CAMESASCA Peter. "European merger control: tougher, softer, clearer?", European Competition Law Review, v. 24, n. 9, September 2003, p. 458-474.

■ JOHNSON Peter. Industries in Europe: competition, trends and policy issues. Cheltenham: Edward Elgar, 2003.


275.

■ LORENTZEN Jochen, M0LLGAARD Peter. "Competition compliance: limits to competition policy harmonisation in EU enlargement", European Competition Law Review, v. 24, n. 7, 2003, p. 280-287.

■ MONTANA Laura, JELLIS Jane. 'The concept of undertaking in EC competition law and its application to public bodies: can you buy your way into article 82?", Competition Law Journal, v. 2, n. 2, 2003, p. 110-118.

■ NICOLAIDES Phedon. "Compensation for public service obligations: the floodgates of state aid?", European Competition Law Review, v. 24, n. 11, November 2003, p. 561-573.

• QUIGLEY Conor, COLLINS Anthony. EC State aid Law and Policy. Oxford: Hart, 2003.

■ ROBINSON Colin (ed.). Competition and regulation in utility markets. Cheltenham: Edward Elgar, 2003.

■ TEMPLE LANG John. "The implications of the Commission's leniency policy for national competition authorities", European Law Review, v. 28, n. 3, June 2003, p. 430-435.

■ UTTON M.A. Market dominance and antitrust policy. Cheltenham: Edward Elgar, 2003.

■ VENIT James. "Brave new world: the modernization and decentralization of enforcement under Articles 81 and 82 of the EC Treaty", Common Market Law Review, v. 40, n. 3, June 2003, p. 545-580.

■ VICKERS John. "Competition economics and policy", European Competition Law Review, v. 24, n. 3, March 2003, p. 95-102.

■ WUBBEN Emiel, HULSINK Willem (eds.). On creating competition and strategic restructuring: regulatory reform in public utilities. Cheltenham: Edward Elgar, 2003.

■ ZWEIFEL Peter, ZACH Roger. "Vertical restraints: the case of multinationals", The Antitrust Bulletin, v. 48, n. 1, Spring 2003, p. 271-298.

* Публікації Офісу офіційних публікацій Європейських Спільнот (EUR-OP) видаються зазвичай всіма офіційними мовами ЄС.

ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ:

1. Чому в схемі багатонаціональної інтеграції потрібна спільна політика щодо конкуренції?

2. Обговоріть роль Комісії в спільній політиці щодо конкуренції.

3. Дайте кілька прикладів тих видів бізнесової співпраці, які дозволені в ЄС. та тих типів угод між підприємствами, які заборонені.

4. Як ЄС намагається запобігти пануванню деяких компаній на його внутріш­ньому ринку?

5. Які різновиди державного втручання вважають несумісними зі спільним ринком?


276.

Розділ 16

ПОЛІТИКА СТОСОВНО ДОВКІЛЛЯ

До кінця 60-х pp. жодна з європейських країн не мала чіткої політики стосовно довкілля. Студентські заворушення у Франції та Німеччині в травні 1968 року, Конференція ООН про довкілля людини, яка відбулася в Стокгольмі в червні 1972 року, та опублікування в той же період доповіді Римського клубу про "межі зростання" привернули громадську думку Європи до екологічних проблем економічного розвитку й поставили під сумнів ієрархію цінностей, виплекану суспільством споживання.

Уряди держав Спільноти були зобов'язані швидко розробити заходи проти забруднення та незручностей, для того щоб відкрити клапан безпеки для еко­логічного руху, який був готовий повернутися до іншої крайності й утілити ідею "нульового зростання", заблокувати технологічний прогрес, а водночас, можли­во, й економічний та соціальний поступ. Але для цього всі держави-члени мали працювати разом, оскільки будь-яка країна, що самостійно вживала заходів про­ти забруднення чи незручностей або чиї ініціативи були жорсткішими від ініціатив її сусідів, скоріш за все завдала б шкоди своїй промисловості й понесла зайві вит­рати. Зробивши це, така держава мусила б припинити постачання на свої ринки бруднішої, шумнішої або небезпечнішої продукції, ніж її ліберальніші партнери, що могло призвести до створення технічних бар'єрів для торгівлі.

Конференція глав держав та урядів, яка відбулась 1972 року в Парижі, відкрила дорогу до реалізації спільної політики із захисту довкілля. Комісія взялась до роботи й підготувала широкомасштабні програми дій для зменшення рівня за­бруднення та незручностей і для управління ресурсами довкілля. У рекордний, як для союзних стандартів, час Спільнота вжила багато конкретних заходів. Це дово­дить, що коли є тиск громадської думки, політична воля та немає глибоко вкорінених національних політик, європейські інституції здатні провадити законо­творчу роботу, яку можна порівняти з такою ж діяльністю окремої держави.

Екологічна програма Європейського Союзу нині спрямована на ідею стабільного розвитку, що враховує сучасні потреби, не ризикуючи можливостями розвитку наступних поколінь. Це означає, що короткострокові економічні цілі, що їх досягатимуть за рахунок довкілля, мають бути замінені стійкішою моделлю еко­номічного та соціального розвитку, яка може стати основою для більшої ефектив­ності та конкурентності як на рівні Союзу, так і на рівні міжнародному.

16.1. Потреба в спільній політиці стосовно довкілля

У мозаїці держав, яку називають Європою, спільний ринок забруднення

було створено раніше, ніж спільний ринок товарів. Забруднені повітря та вода вільно пересувалися через кордони ще до того, коли виникла ідея відкрити


277.

національні ринки для іноземних товарів. Отже, кожна європейська держава була надзвичайно стурбована тим, що відбувається в сусідніх країнах у сфері довкілля. Не можна забувати, що дві або більше держави фактично ділять майже кожне велике озеро та річку в Європі, що Середземне та Північне моря є спільною спадщиною декількох європейських держав і що ці моря, озера та річки використовуються як спільні звалища промислових відходів декількох країн. Так само і в сфері збереження природи та захисту флори і фауни. Країна, яка захищала перелітних птахів або види, що перебувають під загрозою зник­нення, марнувала б час, якби її сусіди їх убивали. Якщо вже безладдя й мало зупинитись, до дій треба було братися разом.

Не тільки близькість європейських країн одна до одної, але й їхній порівняльний соціально-економічний розвиток стали аргументом на користь дій Спільноти щодо захисту довкілля. Феномени, спільні для всіх європейських держав, — розширення промислової діяльності, збільшення міського населення в мегаполісах та захоплення дедалі більших земельних ділянок, які завжди використовувалися та зберігалися для сільськогосподарських цілей, вимагали відповідних заходів і засобів з боку держав-членів.

Спільні екологічні проблеми потребували спільних рішень. Стурбована серйозним впливом на конкурентність власної економіки, жодна з європейських держав не могла сподіватися на розв'язання своїх екологічних проблем власними силами. Боротьба із забрудненням фактично накладає певні витрати на промисловців, пов'язані з адаптацією їхньої продукції чи виробничих процесів. Такі витрати є тим більшими, чим суворішими є визначені державною владою стандарти. Якщо держава-член вживає для своєї промисловості суво­рий і дорогий захід проти забруднення, вона може в такий спосіб покарати саму себе vis-a-vis своїх конкурентів з інших держав, які були менш уважними до заподіяної забрудненням шкоди або які мали інші ідеї щодо розподілення витрат для боротьби із забрудненням. Отже, конкуренція на спільному ринку була б викривлена. Тож було важливо, щоб для всіх європейських виробників діяли єдині правила.

Вільний рух товарів у межах спільного ринку також опинився б під цим впливом, якби кожна держава-член встановила різні стандарти для товарів, призначених для продажу на її ринках [див. підрозділ 6.2.]. Країна, яка встано­вила б суворіші стандарти, аніж її сусіди, наприклад, стосовно обмеження шуму певних двигунів або на викиди газів з моторів, стримувала б імпорт з інших країн. Захист проти забруднення та шуму міг таким чином швидко перетвори­тися на захист від іноземних товарів. Іншими словами, національна політика щодо довкілля могла бути використана для створення дуже суттєвих перешкод для внутрішнього ринку.

Насамкінець слід сказати, що європейські інституції більш, ніж уряди при­датні для далекоглядного бачення екологічних проблем і вимог. Навіть якщо національні уряди певні того, що термін їхніх повноважень є досить тривалим, вони, переймаючись короткостроковими проблемами, дуже рідко здатні розроби­ти в цьому неприбутковому секторі довгострокові стратегії. Відносна віддаленість від повсякденних проблем, притаманних кожній державі-членові, та право


278.

ініціативи щодо гармонізації законодавства уможливлює для Європейської Комісії розроблення довгострокової програми проти забруднення [див. підрозділ 4.1.2.]. Не будемо також, щоправда, забувати, що в спільній політиці щодо довкілля, як у будь-якій іншій спільній політиці, "єврократи" з Брюсселя (Комісія), які отримують допомогу від національних технократів (наукові та адміністративні комітети) лише пропонують заходи, які вважаються необхідними з наукового та технічного поглядів для захисту довкілля. Тільки політики в Європейському Парламенті та Раді ухвалюють остаточні рішення [див. підрозділ 4.2.], беручи до уваги промислову та політичну ціну превентивних заходів.

16.2. Засади спільної політики стосовно довкілля

Європейська Рада в Ґетеборзі (15-16 червня 2001 року) схвалила Стра­тегію Європейського Союзу для стабільного розвитку, запропоновану Комісією¹, яка ґрунтується на:

■ скоординованому виробленні спільних політик, які стосуються еко­номічних, екологічних і соціальних аспектів стабільного розвитку, який є їх головною метою;

■ системі головних цілей для обмеження змін клімату та більшого вико­ристання чистої енергії, боротьби із загрозами громадському здоров'ю, відповідальнішого управління природними ресурсами та поліпшення менеджменту транспорту й використання земель;

■ кроках для реалізації стратегії та наглядом за її виконанням на кожній вересневій зустрічі Європейської Ради (Кардіфський процес, розпоча­тий 1998 року).

У своїх пропозиціях до шостої програми дій Спільноти стосовно довкілля

(2001-10) Комісія визначає екологічні цілі на наступні 10 років і далі та дії, які слід зробити для їх досягнення. Програма зосереджується на чотирьох основних питаннях:

1) досягнення цілі Спільноти щодо зменшення викидів на 8% від 2008 до 2012 pp. та від 20 до 40% до 2020 p., запроваджуючи структурні зміни, особливо в енергетичних і транспортних галузях;

2) завершення формування мережі "Natura 2000" для відвернення загроз виживанню багатьох видів та їх ареалів у Європі через систему секто­ральних планів дій щодо біорозмаїття²;

3) фундаментальний перегляд союзної системи управління ризиками, пов'язаними з хімічними елементами¹¹, стратегія на зменшення ризиків від пестицидів, захист якості води в Союзі, зменшення шуму та темати­чна стратегія для якості повітря;

4) стабільне використання природних ресурсів через збільшення перероб­ки відходів і запобігання забрудненню.

' СОМ (2001)264, 15 May 2001.

² СОМ(2001) 162, 27 March 2001.

³ Див. Commission White Paper, СОМ (2001) 88, 13 February 2001.

279.

Правова база політики щодо довкілля була суттєво розширена Єдиним ак­том 1987 р. [див. підрозділ 2.1.] та чітко визначена Маастрихтським договором [див. підрозділ 2.2.]. Після перегляду в Амстердамі стаття 2 Договору про ЄС проголошує серед цілей Союзу досягнення збалансованого та стабільного роз­витку. Політика щодо довкілля є тепер однією з політик Спільноти і має такі цілі: збереження, захист і поліпшення якості навколишнього середовища; захист здо­ров'я людини; раціоналізація використання природних ресурсів; сприяння захо­дам на міжнародному рівні для врегулювання регіональних або загальносвітових проблем (стаття 174 Договору про ЄСп). Відповідно до статті 175 (Договору про ЄСп), Рада, діючи відповідно до процедури спільного ухвалення рішень з Європейським Парламентом і після консультацій з Економічно-соціальним комітетом та Комітетом регіонів, вживає заходів, необхідних для реалізації цілей статті 174. Одностайність Ради, яка діє після консультації з Європейським Пар­ламентом та ЕСК, все ще потрібна для прийняття положень переважно фіскального характеру; заходів стосовно міського та сільського планування та тих, які суттєво впливають на постачання енергії державами-членами.

Держави-члени фінансують і реалізують політику стосовно довкілля. Проте без ущемлення принципу, відповідно до якого забруднювач платить, якщо в заході передбачені кошти, які розцінюються як непропорційні для органів влади держа-ви-члена, особливо держави гуртування [див. підрозділ 12.1.2.], Рада в акті, яким приймається цей захід, визначає відповідні положення у формі тимчасових відступів та/або фінансової підтримки від Фонду гуртування (стаття 175 ДЄСп).

Без сумніву, види діяльності, які Спільнота здійснює чи бажає здійснити для захисту довкілля й збереження природи в Європі та решті світу стають дедалі до­рожчими і їх слід планувати на тривалий термін. Усвідомлення цього забезпечує імпульс для створення фінансового інструмента для навколишнього середовища (LIFE), який має розвивати вироблення й реалізацію політики Спільноти щодо довкілля та законодавства шляхом фінансування пріоритетних проектів у Спільноті (таких як мережа "Natura 2000") і надаючи технічну допомогу асоційованим країнам Центральної та Східної Європи й країнам у середземноморському регіоні або при­бережних регіонах Балтики.⁴ Вона надає фінансову допомогу для підготовчих за­ходів, демонстраційних планів, попереджувальних кампаній, ініціатив, технічної допомоги та заходів, необхідних для утримання або відновлення біотопів, природних середовищ проживання та окремих видів [див. підрозділ 16.4.1.]. На додаток до LIFE, підтримка Спільноти через структурні фонди та Фонд гуртування сприяє ре­алізації спільних проектів у галузі довкілля (Jeeps) в найбіднішихдержавах-членах. Мало того, Спільнота гарантує фінансову підтримку неурядовим організаціям, які діють у природоохоронній сфері.<sup>0

4</sup> Regulation 1973/92, OJ L 206, 22.07.1992 та Regulation 1655/2000, OJ L 192, 28.07.2000.

⁵ Decision 97/872, OJ L 354, 30.12.1997.


280.

16.2.1. Принципи спільної політики стосовно довкілля

Спільна політика стосовно довкілля грунтується на попереджувальному принципі та на принципах, відповідно до яких мають бути вжиті превентивні заходи, шкоду, завдану довкіллю, має бути компенсовано, а забруднювач має платити (стаття 174ДЄСп).

Справді, робота Європейського Союзу щодо довкілля все більше й більше відзначається інтегрованим превентивним підходом, який враховує людську діяльність і ЇЇ наслідки для навколишнього середовища загалом. Проактивна політика добровільного попередження відбита в Директиві про оцінювання впливу певних державних і приватних проектів щодо навколишнього середо­вища та природних ресурсів, які беруть до уваги зобов'язання, взяті відповідно до міжнародної Конвенції "Espoo" про оцінювання впливу на довкілля в транс­кордонному контексті, особливо стосовно типів проектів, для яких це є обов'язковим'". Згідно з цією Директивою, відповідальний за проект, чи є він з промислової, сільськогосподарської сфер, чи належить до інфраструктури, має детально поінформувати про можливі наслідки проекту для повітря, води, грун­ту, щодо шумів, диких тварин і їх ареалів тощо. Рішення органу державної вла­ди про дозвіл на проект має враховувати економічні, соціальні або інші його переваги, зважаючи на його наслідки для довкілля. Органи влади держав-членів співпрацюють у роботі з транскордонними проектами. Інша Директива зобов'язує до проведення оцінювання, передбачаючи й складання доповіді сто­совно довкілля, під час готування плану або програми та перед ЇЇ прийняттям або Переданні до законодавчої процедури.⁷ Влада та населення, яке може або підпадає під вплив чи має свій інтерес у процесі прийняття рішення, може вик­ласти свою думку щодо впливу проекту плану або програми на довкілля.

Попередження також є метою Регламенту про схему "екоаудиту", який дозволяє добровільну участь компаній промислового сектора в схемі екоме-неджменту та аудиту (СЕМА або екоаудит).⁸ Ця схема грунтується на трьох елементах: розробленні й реалізації згаданими компаніями екологічних політик, програм і систем управління для місць виробництва; систематичному, об'єктивному та періодичному оцінюванні ефективності цих програм і систем незалежними перевірниками та щорічному інформуванні громадськості у формі представлення компаній, які беруть участь у системі "екологічних декларацій". Логотип Спільноти має поліпшити імідж організацій, які дбають про зменшен­ня їхнього впливу на довкілля, беручи участь у схемі.

Принцип "забруднювач платить", згаданий у статті 174, пункт 2 Догово­ру про ЄСп, означає, що кошти, залучені для боротьби із забрудненням і не-зручностями, передусім покладаються на забруднювача, тобто на проми­словість, яка їх спричинює. Розуміючи, однак, що вона може перекласти вартість запобігання або усунення забруднення на споживача, принципом пе­редбачено, що забруднювальне виробництво мусить нести витрати на заходи,

⁶ Directive 85/337, OJ L 175, 05.07.1985 та Directive 97/1 і, OJ L 73, 14.03.1997.

⁷ Directive 2001/42, OJ L 197, 21.07.2001.

⁸ Regulation 761/2001, OJL 114,24.04.2001.


281.

необхідні для боротьби із забрудненням (інвестиції в прилади й устаткування для боротьби із забрудненням, реалізація нових процесів, щоденні витрати для очищувальних заводів тощо) та витрати, призначені для заохочення самого забруднювача вжити якомога дешевших заходів для зменшення спричиненого ним забруднення (заохочувальна функція ціни), або примусити його внести свою частку в спільні очисні заходи (функція перерозподілу). Настанови Спільноти щодо державної допомоги, спрямованої на захист довкілля, які ми розглянули в розділі про конкуренцію [див. підрозділ 15.5.2.], мають гарантува­ти, що надаванадля поліпшення стану довкілля допомога відповідає принципо­ві "забруднювач платить".

16.2.2. Повідомлення, інформування та моніторинг

Європейська агенція з питань довкілля, розміщена поблизу Копенгагена, надає Комісії та національним органам влади технічну, наукову й економічну ін­формацію, потрібну для розроблення й реалізації заходів і прийняття законодав­ства щодо довкілля." Як орган Комісії, відкритий для третіх країн через багатона­ціональний характер роботи в сфері довкілля, Агенція діє як європейська мережа для моніторингу й отримання інформації про навколишнє середовище.

У будь-якому разі Комісія отримує інформацію про законодавчі чи адміністративні наміри держав-членів. Вона вістежує за впровадженням дер-жавами-членами законодавства Спільноти в національне право й ініціює про­цедури проти держав, які або не імплементують положення Спільноти щодо довкілля цілком і точно, або не повідомляють про національні заходи в цій сфері. Комісія має в цій справі важливого союзника, громадян держав-членів, які стурбовані шкодою, заподіяною довкіллю, і з кожним роком надсилають дедалі більше скарг. Коли Комісія отримує скаргу від окремого громадянина чи групи, вона проводить розслідування задля перевірки фактів і якщо доходить висновку, що право Спільноти було порушено, розпочинає процедуру, пере­дбачену в статті 226 Договору про ЄСп. Директива гарантує свободу доступу та поширення інформації про навколишнє середовище, якою володіють органи влади та визначають загальні умови, відповідно до яких інформація про стан довкілля має бути доступна громадськості.¹⁰ Остання, через тиск, який може чинити на національну владу, здатна зробити значний внесок у підвищення по­ваги до законодавства Спільноти [див. підрозділ 9.3.].

16.2.3. Довкілля та спільні політики

Стаття 6 Договору про ЄСп визначає, що вимоги захисту довкілля мають бути складником розроблення й реалізації інших політик Спільноти. Це має забезпечити захист навколишнього середовища в усіх його формах — шляхом попереднього аналізу потенційних проблем у цьому секторі та через прийняття

⁹ Regulation 1210/90, OJ L 120. 11.05.1990 та Regulation 933/1999, OJ L 117, 05.05.1999.

¹⁰ Directive 90/313, OJ L 158, 23.06.1990 та OJ C 337, 28.11.2000.


282.

заходів, які містять екологічні вимоги до планування та втілення економічної й соціальної діяльності. Фактично багато питань, що стосуються довкілля — змі­на клімату, окислювання й управління відходами - можна розв'язати лише взаємодією між основними економічними учасниками та секторами, не тільки законодавчими засобами, а й через розширену та об'єднану сукупність інших інструментів: стандартів, систем сертифікації, добровільних схем чи економіч­них інструментів. Отже, стабільний захист довкілля великою мірою залежить від спільних політик, здійснюваних у промисловості, енергетиці, транспорті, сільському господарстві й туризмі, які, своєю чергою, залежать від здатності навколишнього середовища їх витримати.

У повідомленні, підготовленому у відповідь на запит Європейської Ради в Кельні в червні 1999 року, Комісія розробила довгострокову стратегію Спільноти для поступового внесення проблем довкілля до порядку денного економічної політики." Важливими елементами цієї стратегії є: прозорий підхід до інтеграції в сфері довкілля, грунтований на ефективному визначенні цілей на основі пов­ноцінного аналізу наявної наукової й технічної інформації; сумісність економічної політики зі стратегією стабільного розвитку; залучення дослідження екологічних наслідків економічної діяльності та регулювання до процесу багатостороннього спостереження за структурною реформою та до впровадження економічної ре­форми; врахування цілей інтеграції в сфері довкілля у виробленні економічної політики [див. підрозділ 7.3.1.]; внесок політик щодо опадаткування до інтеграції в цій сфері; використання сукупності відповідних ринкових та адміністративних інструментів, зокрема усування субсидій, які шкодять довкіллю.

16.3. Зменшення забруднення та незручностей

З урахуванням специфіки галузі зусилля політики Спільноти щодо довкілля, спрямовані на боротьбу із забрудненням і незручностями, мають на меті таке: зафіксувати показники якості європейської води; контролювати ви­киди у водне середовище Європейського Союзу, боротися з забрудненням моря та повітря, запобігати промисловим нещасним випадкам і боротися з шумовим забрудненням. Ці різні види діяльності розглянуто нижче.

16.3.1. Контроль за якістю європейських вод

Вода є незамінним елементом не тільки для людського життя, а й для ба­гатьох видів діяльності людини - від рибальства до промисловості та сільського господарства. Вона відіграє важливу роль у природному еко­логічному балансі, виробляючи істотну частину кисню, необхідного для життя. Нарешті, моря, озера та річки мають величезне значення для відпочинку та дозвілля, які конче потрібні міським жителям.

Комісія вважає, що розумна ціна на воду відіграє ключову роль у розвитку стабільних політик у водній сфері, якщо в багатьох річкових басейнах Європи

" COM (2000) 576, 20 September2000.


283.

поставлено на карту стабільність водних ресурсів, як у якісному, так і в кількісному аспектах.¹²

Фізична взаємозалежність різних оточень, що формують водну екосисте­му, — свіжа поверхнева вода, грунтові та морські води, — потребує послідовного управління цими ресурсами. Оскільки водні шляхи часто пере­тинають декілька країн, а береги озер часто розташовані на територіях кількох країн, є потреба в спільному управління цими ресурсами. Узгоджене, а іноді спільне управління водами потрібне, зокрема, для запобігання викривлень конкуренції між основними підприємствами, що користуються водою. Отже, директива, яка встановлює рамки для дій Спільноти щодо водної політики, за­кладає фундамент для координування політик держав-членів і заходів для за­хисту внутрішньої поверхневої води, перехідних, прибережних та ґрунтових вод.'³ Основні цілі цієї політики полягають у:

■ запобіганні подальшому погіршенню якості води, захисті й розвитку водних екосистем;

■ забезпеченні безперебійного використання води, заснованого на довго­терміновому захисті наявних водних ресурсів;

■ забезпеченні поступового зменшення забруднення ґрунтових вод і за­побіганні їх подальшому забрудненню;

■ забезпеченні достатнього постачання якісної поверхневої води та ґрунтових вод задля стабільного, збалансованого та рівного викори­стання води й захисті територіальних і морських вод.

Для досягнення цих цілей держави ЄС визначають критерії або стандарти якості для раціонального використання води та обмеження її забруднення. На додаток до Директиви 2000/60 про водну політику, рішення подає перелік з 33 речовин або груп речовин, окремі з яких визначені як "найнебезпечніші" (їх викид слід зупинити), інші — як "речовини під наглядом".¹⁴

Критерії якості, які різняться залежно від намірів використання води (пит­на вода, вода для купання або вода, придатна для розведення риби), встанов­люють, що рівні забруднення або незручностей не повинні перевищувати заданих показників або їх частини. Європейські директиви фіксують деякі обов'язкові показники, яких не можна перевищувати, та деякі показники-настанови, яким держави намагаються відповідати.

16.3.2. Контроль за викидами у водне середовище

Для досягнення вищезгаданого контролю за якістю води слід застосувати су­ворі методи для зменшення забруднення, спричиненого певними небезпечними речовинами, що потрапили в європейське водне середовище, тобто у внутрішні поверхневі води, грунтові води, внутрішні прибережні та територіальні води. Зви­чайно, деякі токсичні речовини, викинуті у воду, хімічно й біологічно слабнуть і

¹² COM (2000) 477, 26 July 2000.

¹³ Directive 2000/60, OJ L327, 22.12.2000.

¹⁴ Decision 2455/2001, OJL 331, 15.12.2001


284.

розкладаються водночас зі зникненням токсичності. Однак інші є стійкими, тобто зберігають свій хімічний склад, і, отже, їхня небезпечність для довкілля та людини зберігається досить довго, інколи кілька років.

Саме тому відповідна директива Спільноти містить положення про зби­рання, опрацювання та викиди каналізаційних вод міста, води, яка псується під дією мікроорганізмів з певних промислових секторів, та про вивезення сміття.¹' Зокрема, директива встановлює загальне правило, згідно з яким використану воду, яка надходить до колекторної системи, треба перед викиданням піддати вторинній обробці згідно з графіком, визначеним відповідно до кількості охоп­люваного населення та типу й стану колекторної води. Інша директива сто­сується захисту води від забруднення, спричиненого нітратами сільськогосподарського походження."'

Директива про заборону забруднення певними небезпечними речовинами, викинутими у водне середовище Спільноти, спрямована на стримування проце­су руйнування цього середовища через заборону або обмеження викидів ток­сичних речовин.¹⁷ Останні поділені на два списки: "чорний список", який об'єднує особливо токсичні, стійкі та біоакумулювальні речовини, та "сірий список", який переважно стосується речовин, шкідливі ефекти яких обмежені однією сферою та залежать від властивостей води, до якої вони потрапляють. З розвитком наукових і технічних знань про токсичність різних речовин "чорний список" постійно доповнюється."¹ Залежно від того, використовуються речови­ни з першого чи другого списків, директива передбачає авторизацію для всіх викидів у води Спільноти, яку на обмежений строк надає компетентний орган відповідної держави-члена.

16.3.3. Зусилля в боротьбі з забрудненням моря

Забруднення моря є однією з найнебезпечніших форм забруднення — через на­слідки, що їх воно завдає основним біологічним та екологічним балансам, через уже наявний рівень забруднення, різноманітність його джерел і складність моніторингу відповідності вживаних заходів. За винятком випадкових викидів гідрокарбонатів у море, основні джерела його забруднення містяться на землі: це стоки шкідливих речовин чи викиди відходів у море. Зазначені заходи, вжиті для контролю викидів у водне середовище, борються, зокрема, і з морським забрудненням.

Небезпека, що її несе серйозне забруднення від масових викидів гідрокарбонатів, для берегів держав ЄС та морів, які їх оточують, викликала спільну стурбованість у 1978 році, після катастрофи гігантського нафтового танкера "Amoco-Cadiz" та серйозного забруднення берегів Британії. У червні 1978 року Рада визначає програму дій Європейських Спільнот з контролю та зменшення забруднення, спричиненого викидами гідрокарбонатів.'^J Для ре-

¹⁵ Directive 91/271, OJL 135, 30.05.1991 та Directive 98/15, OJ L 67, 07.03.1998.

¹⁶ Directive 91/676, OJL 375, 31.12.1991.

¹⁷ Directive 76/464, OJ L 129, 18.05.1976 та Directive 91/692, OJ L 377, 31.12.1991.

¹⁸ Directive 86/280, OJ L 181, 04.07.1986 та Directive 91/692, OJ L 377, 31.12.1991.

¹⁹ Resolution, OJ C 162, 08.07.1978, p. 1-4.


285.

алізації програми дій Комісія створює під своєю егідою Дорадчий комітет з кон­тролю за зменшенням забруднення, спричиненого викинутими в море гідрокарбонатами.²⁰ Рада створила інформаційну систему Спільноти (комп'ютеризовану систему даних) для контролю за зменшенням забруднення, спричиненого витоком гідрокарбонатів та інших шкідливих речовин у море.²¹

Варто зауважити, що зусилля Спільноти в боротьбі з морським забруднен­ням грунтуються на добровільних заходах і співпраці держав-членів. Отже, рамки Спільноти для співпраці в сфері випадкових морських забруднень від шкідливих речовин, незалежно від їхнього походження, спрямовані на уперед­ження ризиків та запровадження системи ефективної взаємодопомоги між державами-членами в цій сфері, що передбачає компенсацію за завдану шкоду відповідно до принципу "забруднювач платить.²²

16.3.4. Зусилля в боротьбі із забрудненням повітря

Промислова та побутова діяльність багато в чому залежить від використання палива. Його спалення спричинює викид у повітря сірчистого газу (SO,) - через присутність сірки в паливі та наявність дрібних залишків частково спаленого вугле­цю й гідрокарбонів, які сильно забруднюють повітря і є високотоксичними для людського здоров'я. Забруднення повітря є набагато більшим у великих містах і промислових приміських зонах. На нього дуже впливають метеорологічні та кліматичні умови (вітер, дощ, зміни температури, сонячна радіація), і воно саме мо­же, своєю чергою, впливати на ці умови. Мало того, оскільки забруднення далеко поширюється з вітром, воно може походити з віддалених джерел.

Оскільки декілька з найрозвиненіших регіонів Європейського Союзу розташо­вані в прикордонних місцевостях, сірчаний газ та умовна частка речовини перено­сяться від одного європейського регіону до іншого відповідно до напрямку вітру. Отже, європейські держави мають діяти узгоджено, аби попередити забруднення повітря і водночас запобігти впливові на функціонування спільного ринку, зумовле­ному бар'єрами в торгівлі паливом, та на умови конкуренції між секторами проми­словості, які використовують таке паливо.

Рамкова директива 96/62 визначає основні принципи спільної стратегії щодо поліпшення якості атмосфери.²³ Ними є: визначення належного рівня якості повітря на основі обмежених обсягів і максимально прийнятних порогів для основних шкідливих речовин; оцінювання якості повітря в державах-членах на основі спільних методів і критеріїв; підтримка й поліпшення якості повітря та заходи, які треба здійснити, якщо існує ризик перевищення обмеженого рівня. "Найзабруднювальнішими" речовинами, обсяг яких ЄС прагне зменши­ти, є: озон в атмосфері (озон тропосфери), сірчистий газ, вуглекислий газ, чад­ний газ, свинець і його складники.

²⁰ Decision 80/686, OJ L 188, 22.07.1980 та Decision 87/144, OJ L 57, 27.02.1987.

²¹ Decision 86/85, OJ L 77, 22.03.1986 та Decision 88/346, OJ L 158, 25.06.1988.

²² Decision 2850/2000, OJ L 332, 28.12.2000.' ^a Directive 96/62, OJ L 296, 21.11.1996.


286.

Якщо озон є забруднювачем у нижньому рівні атмосфери (тропосфера) з не­сприятливим впливом на вегетацію, екосистеми та довкілля загалом, то у верхній атмосфері (стратосфера) він є природним елементом, який виробляється внаслідок фотохімічної реакції. Рівень озону в стратосфері є життєво важливим для людства, оскільки він фільтрує велику кількість радіаційних променів сонця. Зниження в цьому рівні могло б призвести для великого збільшення кількості захворювань на рак шкіри або суттєвого руйнування сільського господарства планети. Викиди вуг­лекислого газу (CO ) і таких хімічних речовин, як хлорфторвуглеводні (ХФК) та

галони (бромфторхлорвуглеводні), сприяють розвитку "парникового ефекту", а отже, й глобальному потеплінню. Ефективна боротьба з цим феноменом потребує узгоджених дій на міжнародному рівні. Тож Європейський Союз підписав рамкову Конвенцію ООН про зміни клімату, ціль якої полягає в стабілізуванні концентрації парникового газу в повітрі на рівні, який упереджує небезпечну зміну клімату/⁴ Особливе посилання має бути зроблене на протокол, підписаний 1987 року в Мон­реалі з численними доповненнями щодо речовин, які руйнують озоновий шар і, от­же, на контроль за викидами парникових газів.²'

На третій конференції сторін рамкової Конвенції ООН про зміни клімату, яка відбувалася в Кіото від 1 до 10 грудня 1997 року, Європейський Союз зо­бов'язався зменшити до 2010 року викиди парникових газів на 8% порівняно з рівнем 1990 року, США — на 7%, а Японія - на 6%/⁶ Конференція сторін рамкової конвенції ООН зі зміни клімату, яка відбулася в Бонні з 16 до 27 лип­ня 2001 року, зібрала разом понад 180 держав; за винятком Сполучених Штатів Америки, вони погодилися на компроміс щодо кіотського протоколу, яким передбачається:

■ авторизація різних категорій поглинання вуглецю (здатність лісів і зе­мель сільськогосподарського призначення абсорбувати вуглець) та за­садження й відновлення лісів (не враховуючи наявних лісів) згідно з ме­ханізмом чистого розвитку за максимального обсягу викидів у 1 % на рік, взятий за основу (1990), та лісного управління;

■ примусова процедура з виконання зобов'язань (наприклад, від країн, які не виконують своїх зобов'язань, вимагатимуть додаткових зусиль у ви­гляді застосування ставки відновлення в 1,3 за 1 тонну вуглецю, якою вони перевищили встановлену межу);

■ створення трьох фондів, фінансованих промисловими країнами для до­помоги країнам, що розвиваються, які є особливо чутливими до зміни клімату. Ця частина угоди була підкріплена політичною декларацією Європейського Союзу (разом з Канадою, Ісландією, Норвегією, Новою Зеландією та Швейцарією), якою підтверджується політичне зо­бов'язання виплатити їхню частку до адаптаційних фондів та ор­ганізувати їх фінансову допомогу для країн, що розвиваються, на рівні 450 млн. євро щорічно до 2005 року.

Vienna Convention and Montreal Protocol, OJ L297, 31.10.1988.

²⁵ Amendment to the Montreal Protocol та Decisions 94/68 та 94/69, OJ L 33, 07.02.1994.

²⁶ Decision 2000/646, OJ L 272, 25.10.2000.


287.

Конференція учасниць рамкової Конвенції 00Н про зміни клімату, яка відбувалась у Маракеші (Марокко) з 7 до 9 листопада 2001 року, проклала шлях до накладення на 38 промислових країн (разом з Росією та Японією, од­нак за винятком США) зобов'язання між 2008 та 2012 роками зменшити за­гальну кількість викидів парникових газів до 5,2% (порівняно з рівнем 1990 року). Програма "Чисте повітря для Європи" (ЧПДЄ), яку запропонувала Комісія та підтримала Рада, спрямована на створення повноцінної довготрива­лої тематичної стратегії й інтегрованої політики для боротьби із забрудненням повітря через здійснення заходів, що впливають на витрати забруднювачів.²⁷ Діючи в рамках директиви 96/62, директива 2002 року (яка замінює Директиву 1992 року) спрямована на визначення стратегічних цілей, меж, максимально допустимих порогів і інформаційних порогів для концентрації озону в атмо­сфері у Спільноті, розроблені для уникнення, запобігання та зменшення шкідливого впливу на здоров'я людини та довкілля загалом²⁸. Директива про максимально можливі національні викиди для певних атмосферних забрудню­вачів та речовин, що шкодять концентрації озону в атмосфері, встановлює кількісні обмеження, яким держави-члени мають відповідати у 2010 році, та передбачає заходи зі зменшення забруднення, яке виникає через окислювання й озонові проблеми.²⁰

Регламент ЄСп спрямований на виконання зобов'язань, погоджених сто­ронами Монреальського протоколу, і передбачає заходи, що навіть ідуть далі від тих, що передбачені протоколом.³⁰ Його основні моменти:

■ згортання виробництва та споживання метилброміду (широкоспектро-вий пестицидний газ, який використовують у сільському господарстві для контролю за ґрунтовими пестицидами) до 2005 року;

■ запровадження контролю за виробництвом гідрохлорофлоровуглеродів (ГХФВ);

■ подальший контроль за всіма формами використання ГХФВ, наприклад розчинювачів, охолоджувачів та пін;

■ нова заборона на продаж та використання ХФК, галонів, чотирихло-ридного вуглецю та подальший контроль за торгівлею речовинами, які руйнують озоновий шар;

■ боротьба з новими речовинами, які руйнують озоновий шар, зокрема негайна заборона на виробництво, продаж і використання бромохлор-метану, та додавання до списку нових речовин, які руйнують озоновий шар і які не згадані в Монреальськму протоколі.

Стратегія Спільноти грунтується на регулятивних, секторальних і доб­ровільних заходах - таких як Директива про обмеження викидів вуглекислого газу через підвищення ефективності використання енергії [див. Підрозділ

²⁷ COM (2001) 245 та Council conclusions adopted on 29 October2001.

²⁸ Directive 2002/3, OJ L 67, 09.03.2002.

29. Directive 2001/8l.OJL309, 27.11.2001.

³⁰ Regulation 2037/2000 amended by Regulations 2038/2000 та 2039/2000, OJ L 244, 29.09.2000.


288.

19.3.1.]" та механізм моніторингу викидів СО₂ та викидів інших парникових газів, що спонукає держави-члени зберігати викиди СО₂ та запроваджувати національні програми зменшення викидів, схвалені Комісією.'² Підхід Спільноти ґрунтується на торгівлі викидами, одному з гнучких механізмів, ре­комендованих у протоколі для зменшення викидів. Відповідно до цієї системи, компанії отримують дозволи на викид парникових газів відповідно до цілей їхніх національних урядів у сфері довкілля і можуть потім торгувати ними між собою для досягнення найбільшої економічної ефективності."

16.3.5. Запобігання промисловим і хімічним небезпекам

Національні та загальноєвропейські правила самі по собі не можуть запо­бігти серйозним промисловим аваріям, які мають катастрофічні наслідки для довкілля, як, наприклад, у Севезо в Італії 1981 року та Бхопалі в Індії 1984. Саме тому так звана "Севезька директива"⁸⁴ і "Севезька директива П"^м стосу­ються контролю за основними небезпеками певних видів промислової діяльності, зокрема стосовно небезпечних речовин. Вона передбачає вироб­лення кожним підприємством, яке підпадає під її дію, загальної політики за­побігання аваріям; подання кожним підприємством, де є небезпечні речовини у великих кількостях, звітів про безпеку, які демонструють, що основні загрози аварії були визначені, що структура, конструкція, функціонування й утримання устаткування є досить безпечними і що були розроблені плани на випадок над­звичайних ситуацій; усвідомлення - в політиці щодо використання землі -потреби в попередженні основних аварій, обмеження наслідків і поліпшенні процедури для консультацій та інформування громадськості.

Незалежно від контролю за аварійною небезпекою, рамкова директива спрямована до інтегрованого запобігання забрудненням та інтегрованого контролю (ІЗЗІК).'^ЬІ її всеохопний підхід спрямований на різні середовища (повітря, вода, грунт) і передбачає застосування принципу найліпшого вибору для довкілля, зокрема для уникнення перенесення забруднення від одного сере­довища до іншого. Вона вимагає від операторів певних заводів-забруднювачів надсилати запити для дозволів на діяльність до компетентних органів держав-членів, з виданням дозволу, умовою якого є дотримання основних зобов'язань: не перевищувати обмежень обсягів викидів, визначених директивою. Спільнота запровадила схему купівлі-продажу квот на викиди парникових газів на своїй території ("схема Спільноти")/⁷ Схема має подвійну мету: досягти за­планованого скорочення викидів і зменшити витрати на це.

Європейський реєстр забруднювальних викидів (ЄРЗВ), заснований 2003 року, містить дані про 50 забруднювачів з близько 20000 промислових

31. Directive 93/76, OJ L237, 22.09.1993.

³² Decision 93/389, OJ L 167, 09.07.1993 та Decision 1999/296, OJ L 117, 05.05.1999.

³³ COM (2000) 87, 8 March 2000.

³⁴ Directive 82/501, OJL 10, 14.01.1997.

³⁵ Directive 96/82, OJ L 10, 14.01.1997 and Directive 2003/105, OJ L 345, 31.12.2003.

^36. Directive 96/61, OJL 257, 10.10.1996.

37. Directive 2003/87, OJ L275, 25.10.2003.


289.

об'єктів в усьому ЄС. І громадськість, і представники промисловості можуть використовувати дані реєстру для порівняння екологічних показників окремих підприємств або промислових секторів у різних країнах і відстежувати досяг­нення відповідно до екологічних цілей, визначених у національних та міжнародних угодах і протоколах. ^І8І

Джерелами основних забруднень води, повітря та грунту є хімічні продук­ти, що потрапляють у середовище в формі побічних продуктів чи промисло­вих відходів. Проблеми тут полягають у визначенні небезпечних речовин і моніторингу їх утилізації та вивозу. Ось чому, відповідно до Директиви про зближення законів стосовно класифікації, пакування та маркування небез­печних речовин, кожна держава-член зобов'язалася діяти як представник усіх своїх партнерів по Європейській Спільноті, надаючи дозвіл на введення в спільний ринок нового хімічного продукту.'¹" З цією метою виробник або імпортер має забезпечити державі, на чий ринок вперше надходить цей про­дукт, "основний пакет інформації". Це досьє складається з широкомасштаб­ної інформації про фізико-хімічні властивості нового продукту, його можливий вплив на здоров'я та навколишнє середовище, сфери використання, для яких він призначається, вироблену кількість продукту, запропоновану класифікацію й маркування, та загальну оцінку небезпек. Ця інформація передається до Комісії, яка надсилає її кожній державі-членові та Дорадчому науковому комітетові; останній вивчає токсичність та екотоксичність хімічних складників продукту.⁴" Підприємці можуть розміщувати на ринку лише ті небезпечні речо­вини, які пройшли належний контроль та отримали маркування "EC".⁴'

16.4. Управління ресурсами довкілля

Програма Спільноти ві сфері довкілля не обмежується зусиллями з бороть­би із забрудненнями та незручностями, але прагне також зробити суттєвий вне­сок у поліпшення навколишнього середовища та якості життя через раціональне управління космосом, довкіллям і природними ресурсами. Заходи, передбачені для цього у відповідній частині програми Спільноти, можна об'єднати під рубри­ками "Захист флори та фауни в Європі" та "Управління відходами у Спільноті". За допомогою фінансового інструмента ЛАЙФ (LIFE) можуть фінансуватися проекти в цих сферах — збереження біотопів, особливо важливих для Спільноти, проектів зі збереження видів, яким загрожує вимирання, та визначення й віднов­лення місцевостей, забруднених сміттям та/або небезпечними речовинами⁴². ЛАЙФ III (2000-04) складається з "ЛАЙФ-Природа", "ЛАЙФ-Довкілля" та "ЛАЙФ-Треті країни"; у ньому можуть брати участь країни, які подали заявки [див. підрозділ 16.2.1.].

³⁸ Decision 2000/479, OJ L 192, 28.07.2000.

³⁹ Directive 67/548, OJ L 196, 16.08.1967 та Directive 1999/33, OJ L 199,30.07.1999.

⁴⁰ Decision 97/579, OJ L237, 28.08.1997.

⁴¹ Directive 96/56, OJ L 236, 18.09.1996.

⁴² Regulation 1973/92, OJ L 206, 22.07.1992 та Regulation 1655/2000, OJ L 192, 28.07.2000.


290.

16.4.1. Захист флори та фауни

Види диких квітів і тварин також є частиною європейського спадку. Крім того, що вони представляють невідновні генетичні фонди, вони забезпечують виконання багатьох природних функцій, що забезпечує загальний екологічний баланс, такий як регулювання розвитку небажаних організмів, протиерозійний захист, грунту та регулювання водних екосистем. Генетичні фонди, представлені всіма видами теперішніх тварин і рослин, становлять безцінний екологічний,' науковий й економічний ресурс для майбутнього людства.

Однак індустріалізація, урбанізація та забруднення є дедалі більшою за­грозою для великої кількості диких видів і руйнують природний баланс, який формувався протягом декількох мільйонів років еволюції.

Відповідна директива Спільноти прагне захистити природні й напівприродні ареали та дику фауну і флору." Вона передбачає створення Європейської екологічної мережі районів спеціального зберігання, "Natura 2000", сформованої з місць, які є домівкою для різних типів природних середо­вищ проживання особливо цінних видів. Держави-члени повинні зробити на­лежні кроки для уникнення їх руйнування або якихось інших втручань, які впливають на види рослин і тварин.

Важливими засобами захисту дикої природи, якій загрожує вимирання, є обмеження та суворий контроль за міжнародною торгівлею рослинами і тва­ринами, які належать до таких видів, та, власне, товарів такого тваринного й рослинного походження. Отже, Спільнота імплементує Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, мета якої полягає в захисті 2000 видів через застосування суворого контролю за міжнародною торгівлею. Щоправда, відповідний регламент Спільноти охоплює навіть більшу сферу, ніж Конвенція, розподіляючи всі види в чотири класи, яким надається захист, почи­наючи зі статистичного моніторингу торгівлі до повної її заборони, залежно від міри загрози зникнення.⁴⁴ Особлива увага приділяється реекспорту, контролю комерційної діяльності за представниками таких видів та визначення порушень, карати за які мають держави-члени.

16.4.2. Управління відходами

Як покарання за економічний розвиток та урбанізацію, акумуляція відходів руйнує довкілля і є водночас доказом прикрого марнотратства. Відходи всіх видів у ЄС, тобто домашні, промислові, сільськогосподарські відходи, бруд стічних вод та відходи видобувної промисловості становлять близько 3 мільярдів тонн щорічно.

До "відходів" належать і токсичні та небезпечні для людини й навколишнього середовища речовини, оскільки вони можуть забруднити зливні канали, заразити

⁴³ Decision 92/43, OJ L 206, 22.07.1992 та Decision 97/62, OJ L 305, 08.11.1997.

⁴⁴ Regulation 338/97, OJ L 61, 03.03.1997 та Regulation 1476/1999, OJ L 171, 07.07.1999.


291.

мікроорганізми та з явитися в харчовому ланцюжку через складні та малознані шляхи. Але поняття "відходи" охоплює також металобрухт, папір, пластик і відпрацьовані оливи, які можуть бути перероблені — і це дуже важливо для Європи, яка дедалі біднішає на сировинні матеріали. З погляду тісної взаємозалежності управління відходами та багатьох видів промислової і комерційної діяльності, якщо не буде вироблено належних методів Спільноти з управління відходами, це скоріш за все зашкодить не тільки захистові довкілля, а й завершенню формування спільного ринку, спричинюючи викривлення конкуренції та несправедливий рух інвестицій чи навіть поділ ринку. Цілями стратегії Спільноти щодо управління відходами є: а) запобігання викидам - через підтримку використання продуктів, які створюють менше відходів; (Ь) підвищення їхньої цінності - через поліпшення сис­тем збирання та відсортування відходів; (с) встановлення суворих стандартів щодо остаточної утилізації відходів, як визначено в директивах Ради про нові⁴⁵ та наявні муніципальні заводи для спалювання сміття⁴⁶ і (d) правила для регулювання переве­зень небезпечних речовин заради безпечного й економічного перевезення та відновлення забруднених районів, що також передбачають цивільну відповідальність забруднювача. Принцип відповідальності виробника є ключовим компонентом у майбутньому законодавстві Спільноти про управління відходами.⁴⁷

Рамкова директива для політики Спільноти у сфері відходів зобов'язує держав-членів забезпечувати знищення відходів без небезпеки для здоров'я людини та без ушкодження навколишнього середовища, і особливо без підви­щення ризику для води, повітря, Грунту, фауни або флори, без створення дис­комфорту через шум або запах і без впливу на місцевість і ландшафти.⁴⁸ Вона також прагне створити інтегровану й належну мережу заводів з переробки від­ходів, щоб розмістити їх якомога ближче до джерела відходів, зменшуючи та­ким чином небезпеку їх перевезень, і розвивати чисті технології та продукти, які можна переробляти й повторно використовувати.

Регламент про моніторинг і контроль за переданням відходів у межах, на в'їзді та виїзді зі Спільноти прагне покласти край тому, що дістало назву "ту­ризм відходів" усередині Спільноти та необмежений експорт відходів до країн, що розвиваються. У разі передання відходів між державами-членами розріз­няють відходи, які слід захоронювати, та ті, які слід очищати й далі використо­вувати. Для першої категорії застосовуються принципи близькості й пріоритетності. Для другої - система повідомлення з відповідним документом та обов'язковою умовою укладання контракту. Хоча за певних умов існують винятки, зазвичай будь-який експорт відходів до третіх країн та імпорт відходів до Спільноти з третіх країн забороняється. Спільнота до того ж є стороною Ба-зельської конвенції про контроль за транскордонним пересуванням небезпеч­них відходів і їх захоронення.<sup>50

45</sup> Directive 89/369, OJ L 163, 14.06.1989 та OJ L 1,03.01.1994.

⁴⁶ Directive 89/429, OJ L 203, 15.07.1989 та OJ L 1, 03.01.1994.

¹⁷ COM (96) 399, 30 July 1996 та Resolution, OJ C 76, 11.03.1997, p. 1-4.

¹⁸ Directive 75/442, OJ L 194, 25.07.1975 та Decision 96/350, OJ L 135, 06.06.1996.

⁴⁹ Regulation 259/93, OJL 30, 06.02.1993 та Decision 1999/816, OJ L 316, 10.12.1999.

⁵⁰ Convention and Decision 93/98, OJ L 39, 16.02.1993.


292.

16.5. Висновки

Завдяки Маастрихтському договорові захист довкілля розвинувся до статусу спільної політики та входить до пріоритетних цілей Союзу. Обов'язкові умови щодо навколишнього середовиша мають стати частиною розроблення й реалізації інших спільних політик. Однакове застосування всіма державами-членами стандартів у сфері довкілля є фактично незамінним не тільки для збереження навколишнього середовища Європи, а й для нормального функціонування внутрішнього ринку та для економічного й соціального гуртування.

Дуже складно оцінити особливі результати застосування європейських за­ходів у цій сфері, по-перше, через те, що якість довкілля є досить суб'єктивним поняттям, а отже, складним для визначення і, по-друге, тому що боротись із за­брудненням є сізіфовою працею. Цілі досягнення якості, які вона визначає, все далі відкидаються економічним розвитком та урбанізацією. Щоправда, щорічні доповіді Комісії Парламенту та Ради про реалізацію програм Європейської Спільноти у сфері довкілля засвідчують, що досягнуто значного прогресу в зни­щенні речовин, які руйнують озоновий шар, зменшенні викидів певних забрудню­вачів в атмосферу та поверхневі води, поліпшенні якості води та зменшенні окис­лення. Але загальний стан довкілля, однак, викликає стурбованість, особливо стосовно дедалі більшого споживання природних ресурсів, хімічних ризиків, де­градації грунту, глобального потепління та втрат біорозмаїття. Мало того, в ба­гатьох державах-членах, які також мають погані показники в підготуванні не­обхідних доповідей і загальної інформації, існують серйозні проблеми та занадто великі запізнення в реалізації та правозабезпеченні директив у сфері довкілля. У будь-якому разі від громадян також вимагається постійна насторога і необхідність направляти скарги до Комісії, щойно виявлять, шо публічні або приватні роботи не відповідають європейським стандартам у їхній або сусідній країні. Так само потрібні механізми для розгляду скарг і проведення розслідувань у сфері довкілля поза межами судів [див. підрозділ 9.3. ].

Щоправда, в цій сфері Європейський Союз не може працювати ізольовано. Навіть якби вдалося досягти суттєвого зниження та запобігання забрудненню на його території, він був би все ще відкритим для забруднення води й повітря з інших країн Європи та інших регіонів світу. Саме тому Європейський Союз має відігравати провідну роль у міжнародних переговорах і брати активнішу участь у рамках діяльності міжнародних організацій, таких як Рада Європи та ООН. Отже, новий економічний старт країн східної Європи, підтриманий країнами Заходу, має відбуватися рука в руку з посиленим обсто­юванням обов'язковості правил у сфері довкілля, якою трагічно знехтували в минулому. Європейська екологічна агенція, що є відкритою для інших країн Європи, відіграє в цій сфері важливу роль.

Взаємозалежність усіх країн світу в сфері довкілля особливо проявляється стосовно парникового ефекту та його кліматичних наслідків для планети. Со­юз налаштований на досягнення цілей, визначених на 2008—2012 pp. стосовно викидів газів, які призводять до виникнення парникового ефекту, але зменшен­ня на 8%, визначене Кіотським протоколом, вимагатиме від держав-членів суттєвих зусиль. Отже, ЄС повинен розвивати використання та конкурентність


293.

відновних джерел енергії, зменшення викидів автомобільних газів, які призво­дять до виникнення парникового ефекту (за допомогою палива з низьким вмістом забруднювачів) та ефективне зберігання енергії в будинках, устатку­ванні та промислових процесах. Він має поширювати найліпші з доступних тех­нологій, досліджень та розробок і забезпечити, в рамках настанов про держав­ну допомогу, гнучкість на національному рівні, аби забезпечити ефективність політик і заходів із боротьби зі зміною клімату. Спільні дії необхідні для посту­пового зменшення або відмови від паливних копалин, а також субсидій, подат­кових схем і регламентів, які перешкоджають ефективному використанню енергії. Навпаки, економічні заходи на кшталт податкових ініціатив чи зменше­них ставок ПДВ, необхідні для заохочення "доброї практики" серед спожи­вачів, а також для розвитку чистих і відновних джерел енергії. Однак Європейський Союз не може наодинці боротися з феноменом парникового ефекту. Він мусить закликати інші промислові країни дотримуватись стан­дартів, узгоджених на міжнародних форумах. Він має також взяти на себе ініціативу закликати держави до міжнародного управління в сфері довкілля, яке грунтується на повноцінній міжнародній, регіональній, субрегіональній і національній архітектурі, очолюваній Світовою організацією з довкілля, здат­ною відповідати на виклики сьогодення.