Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

Вид материала

Документы

Содержание Ганна Нікітіна Михайло Чхан 23 червня 1954 року 28 червня 1924 року Михайло Чхан 10 липня 1944 року Барон за походженням, педагог за покликанням.

Подобный материал:

• Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
• Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

Література:

Плевако Олександер // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т. 6. / Гол. ред. В. Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1970.– С. 2108.


* * *

На скибку літа намащу я мед

твоїх обіймів і твоїх цілунків.

В солодкість лагідних твоїх тенет,

мій степе, упаду бджолою лунко.

Цей полиновий мед я зачерпну

вустами сповна, й сліз гарячу повінь

я вип’ю всю, до ранку не засну.

О медобори у гаях любові!

Ганна Нікітіна


ЧЕРВЕНЬ


Освідчення

Дозрівання, мов сонячне вчення,

Ярий гомін бджоли запилив –

Я люблю тебе, червеню-червню,

За оскоммо-пахучий налив.

За дощів світанкові накрапи –

Ніжні-ніжні: пилок не злетить.

За пшениць роззолочений прапор

І кантат жайвориних блакить.

І за маків палке вогневіння,

За весільність зелену в траві.

І за брехні зозульок невинні,

І за бенкети гроз січові.

За сліпучість озонних оскалин

Блискавиць – молодих, як вода,

І за погляд вишневий – аж карий,

Той, що полудень житом віта.

За надії врожайні, дозрілі,

За криничну відстояність мрій.

За відсутність і тліні, і цвілі,

За зенітність в насназі моїй.

Михайло Чхан


3 червня 1939 року – у м. Кривому Розі на Дніпропетровщині народився Петро Федорович Ситник, художник, член Спілки художників України. Відомий в галузі станкової графіки (70 років від дня народження).


Література:

Малашенко Л. Художник, осяяний сонцем: [Вист. творів П. Ситника в Кривому Розі] // Інгулець. вісник.– 2000.– 7 квіт.

Чухан Л. Що любив на землі: [Про творчість художника] // Червон. гірник.– 2000.– 6 квіт.

* * *

Ситник Петр Федорович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 168–169.


4 червня 1884 року – засновано залізничну станцію Межова. Нині – селище міського типу, районний центр (125 років від дня заснування).


Станція Ясинуватського відділку Донецької залізниці, розташована на території однойменного селища міського типу у східній частині Дніпропетровської області на лінії Чаплине – Червоноармійськ, відкрита у 1884 році.

Вона має назву від свого місцезнаходження – на межі двох колишніх повітів Катеринославської губернії, а також двох волостей. І за новим адміністративно-територіальним поділом знаходиться на межі Дніпропетровської і Донецької областей, чим підтверджується зміст її назви в сучасних умовах.

Станція з перших днів роботи щороку виконувала значні обсяги перевезень.


Література:

Вектор В. Моей Межевой; Межевской ноктюрн: [Cтихи] // Червона зірка.– 2006.– 27 трав.– С. 1.

Гриженко М. Рідна Межова // Червона зірка.– 2006.– 26 липня.– С. 3.

Іщенко Л. Історія Межівщини – в експонатах музею // Червона зірка.– 2007.– 14 квіт.– С. 1.

Степова Н. Межова моя колоскова! // Червона зірка.– 2006.– 20 вересня.– С. 2.

Трубаєва Г. Легенда про Межову // Червона зірка.– 2008.– 9 січня.– С. 4.

* * *

Межова // Богомаз М. С. Станція називається...– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.– С. 191–192.


6–7 червня 1899 року – у м. Катеринославі відбулось святкування 100-річчя від дня народження відомого російського поета О. С. Пушкіна (110 років події).


Літопис літературно-мистецьких подій з нагоди святкування 100-літного ювілею О. С. Пушкіна у Катеринославі в 1899 році

(За матеріалами катеринославських періодичних видань 1899 року).


1899. Травень

“Празднование 100-летия дня рождения А. С. Пушкина было устроено 26 мая городской думой и комиссией народных чтений. Сначала в кафедральном соборе была отслужена епископом Симеоном заупокойная литургия по усопшему боярине Александре, в присутствии г. губернатора князя П. Д. Святополк-Мирского, г. вице-губернатора В. В. Князева и др. губернских властей, председателей губернской управы Вл. И. Карпова и екатеринославской уездной управы С. А. Бродницкого, и. д. городского головы И. И. Стройникова. Церковь была наполнена учащимися-гимназистами, гимназистками, реалистами, чиновниками в мундирах, офицерами местного гарнизона и полицейскими чиновниками и городовыми. Было много дам и кое-какие не мундирные интеллигенты. Не видно было простого народа, всегда с чистым сердцем и религиозным чувством входящего в церковь. Был ли простой народ в других церквах, не знаем – 26 мая рабочий день.

После панихиды все это общество прибыло в дворянский Потемкинский дворец и там, в главном зале, на эстраде, собран был хор гимназисток на первом плане и гимназистов и реалистов позади. Мраморный бюст поэта, кстати сказать, плохой бюст, декорированный растениями и цветами, возвышался впереди эстрады. Преподаватель истории г. Бублеев прочитал о значении Пушкина лекцию […] Затем бюст увенчали венцом из ландышевых листьев, что придало голове поэта вид лезгинской шапки. Хор гимназисток и гимназистов прекрасно спел кантату в честь Пушкина […]

После выполнения назначенной программы во дворце продолжалось празднование на эстраде в саду; тут в нем принимали участие хоры архиерейский и успенской церкви и оркестр музыки […]

Вечером комиссия народных чтений имела торжественное заседание. Перед залом с более двумя стами членов открылась занавес, и мы увидели на сцене бронзовый бюст поэта (гораздо лучший, чем в дворянском зале), точно на троне, эффектно украшенном цветами, фикусами и огненными звездами. Наш сотрудник А. О. Цеткин прочел свое стихотворение «Памяти Пушкина», помещенное в пушкинском номере «Днепровской молвы». Потом местный преподаватель русской словесности П. С. Козловский сказал […] о национальном значении А. С. Пушкина […]

Вечер закончился чтением проекта устава Пушкинского общества любителей изящных искусств, наук и литературы. Г-н Александров, прочитавший этот проект устава, мотивировал нужду в названном обществе тем, что город наш быстро растет, и не в одном промышленном отношении, но растут в нем и его умственные силы, концентрацию которых мы видим здесь, в аудитории, в многочисленной интеллигенции, собирающейся, как на общие собрания членов комиссии, так и на лекции научного содержания.

Нельзя отрицать того, что основание Пушкинского общества было бы очень желательно. Образованная публика развлекается картами в клубах, театральной игрой и музыкой, и хорошо было бы, если бы она занялась литературой, которая не в фаворе в нашем городе, несмотря на массу выписываемых повременных изданий. У нас в городе нет ни одной хорошей библиотеки, с удовлетворительным подбором книг, а существующие библиотеки уж очень не богаты книгами».

«В пятницу вечером должен был состояться спектакль из произведений Пушкина, даваемый труппой Синельникова. Спектаклю малороссийской труппы, даваемому в этот день (шла пьеса «Вій»), должно было предшествовать чтение артистом Садовским «Братьев Разбойников» Пушкина».

Екатеринославская жизнь. Пушкинский праздник в Екатеринославе 26–27 мая 1899 года // Днепровская молва.– 1899, 30 мая.– № 21.– С. 652–654.


«Во время Пушкинских дней в летнем театре городского сада гостящей у нас труппой г. Синельникова будет устроен Пушкинский спектакль из произведений поэта; а именно даны будут некоторые сцены из «Бориса Годунова», из «Скупого рыцаря», из «Руслана и Людмилы» и «Моцарта и Сальери». Часть сбора назначается на устройство кровати имени Пушкина в убежище для престарелых артистов. В кассе городского сада открыт прием подписки на билеты и пожертвований для вышеуказанной цели».

Екатеринославская жизнь. (Хроника за неделю) // Днепровская молва.– 1899.– 9 мая.– № 18.– С. 562.


Під час гастролей у Катеринославі трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого 28 травня йшла вистава “Вій”. На відзнаку 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна перед виставою Микола Садовський прочитав поему Пушкіна “Братья-разбойники”.

Днепровская молва.– 1899.– 9 мая.– № 18.– С. 562.


В дні святкування Пушкінського ювілею в Катеринославі учням усіх міських учбових закладів були роздані твори поета. В книжковому магазині Л. М. Ротенберг (Катеринослав, Проспект, буд. Михайличенка) продавалося ювілейне видання творів Пушкіна за ціною 25 копійок. 26 травня вийшов 20-й номер газети “Днепровская молва”, присвячений 100-річчю з дня народження О. С. Пушкіна. Вийшла друком книжка: Слово и речи в день столетней годовщины Александра Сергеевича Пушкина 26 мая (1799-1899гг.). – Катеринослав. Типография Братства Св. Владимира, 1899.

Днепровская молва. – 1899.– 26 мая.– № 20.


26 травня в Новомосковську на міській площі біля Свято-Троїцького собору була відслужена панахида в честь О. С. Пушкіна. Потім всі учні міського училища, жіночої прогімназії, ремесленного училища і притулку зібрались в приміщенні міського училища. Після проголошення промов двох викладачів про Пушкіна, спільним хором учнів була проспівана “Слава Пушкіну” і прочитано декілька вірші. Відкритому в цей день міському училищу рішенням думи було надано назву “Пушкінське”.

Из Новомосковска // Днепровская молва.– 1899.– 26 мая.– № 20.– С. 700–701.


Липень

Під час гастролей у Катеринославі трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого 9 липня йшла п’єса “Мартин Боруля”, в якій грав сам драматург. Збір передано у фонд коштів на спорудження пам’ятника О. С. Пушкіну.

Приднепровский край. – 1899, 7 июля.– № 536.


(Пам’ятник до 100-річчя з дня народження великого російського поета О. С. Пушкіна було відкрито 27 жовтня 1901 року на вул. Воєнній (тепер – проспект Пушкіна)

Наталія Василенко


12 червня 1914 року – у м. Катеринославі народився Борух Герцелевич Свердлов, художник, художник, член Спілки художників СРСР. Працював у галузі станкової графіки та ілюстрації. З 1949 по 1972 рік викладав у Дніпропетровському художньому училищі. Помер 20 листопада 1972 року (95 років від дня народження).


Література:

Свердлов Борух Герцелевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 166–167.


23 червня 1954 року – у с. Мирному Солонянського району Дніпропетровщини народилась Марія Іванівна Пікуш, художник, член Національної спілки художників України. Працює в галузі петриківського декоративного розпису (55 років від дня народження).


Література:

Пикуш Мария Ивановна // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 150–151.


23 червня 1974 року – у м. Дніпропетровську відкрився обласний музей комсомольської слави.

На Жовтневій площі відбувся багатолюдний урочистий мітинг. Секретар обласного комітету комсомолу О. Г. Тарнавський розповів, як створювався музей. Виступили Герої Радянського Союзу В. О. Судець та Д. Б. Глінка. Секретар ЦК ВЛКСМ С. Г. Арутюнян перерізав червону стрічку перед входом у приміщення. Під мелодію "Маршу ентузіастів" до музею увійшли перші почесні гості – комсомольці 20–30-х років. (35 років події).


Література:

Петрищева В. Н. Музей комсомольской славы имени Александра Матросова: Путеводитель.– 2-е изд.– [б. м.], 1977.– 111 с.


28 червня 1924 року – у м. Катеринославі народився Вадим Абрамович Сидур, скульптор-монументаліст. Помер 1986 року (85 років від дня народження).


Вадим Сидур


Вадим Сидур родился в Днепропетровске в 1924 году. Девятиклассником он рвется на фронт, до этого успев поработать в Кубанском колхозе и токарем на одном из заводов в Душанбе. Наконец, в 1942 году, становится курсантом Первого пулеметного туркестанского училища. Получив звание младшего лейтенанта, Сидур воевал на 3-м Украинском фронте. «Когда, – писал он позднее, – я дошел до своего родного города и своей улицы, то уже от угла увидел, что от дома, где я родился и вырос, не осталось ничего. Только печная труба торчала, как новаторский памятник моему детству... Потом я был убит на войне. Но произошло чудо воскрешения, и я остался жить».

Под Кривым Рогом Сидур был ранен. Пуля немецкого снайпера попала чуть ниже левого глаза и виска, раздробила и выбила все изо рта, почти отсекла корень языка и разорвалась в углу нижней челюсти, образовав большую дыру... Лейтенант остался умирать на поле боя под селом Лативка. И умер бы, если бы 18-летняя сельская девушка Саша Крюкова и ее мама не перетащили его и других раненых в свою хату и не выходили их там. Захлебываясь кровью, Сидур даже стонать не мог – только мычал... Когда Саша вымыла и перевязала его, он жестами попросил бумагу и карандаш и написал свое имя и фамилию.

Промывая раненому загноившийся рот и горло, Саша кормила его молоком и давала отвар лечебных трав... из пипетки. А через две недели, завернув Вадима в свой кожух, отправила его на подводе с санитарами в госпиталь. Кстати, в годы оккупации Саша Крюкова и ее мать спасли и нескольких обреченных евреев, за что получили звание Праведников мира.

Довольно долго Сидур пребывал между жизнью и смертью в многочисленных госпиталях для «челюстных». Последнюю операцию ему сделали в ЦИТО, где изготавливали искусственные лица тем, кто в прямом смысле потерял свое лицо на войне. В 19 лет Вадим стал инвалидом II группы, кавалером орденов Отечественной войны 1-й и 2-й степени, а также нескольких боевых медалей.

Рисовал и лепил Сидур с детства, но мечтал стать врачом. Год проучившись в Душанбинском мединституте, он понял, что к страданиям людей не сможет привыкнуть никогда: в его памяти жили те, с кем свела его судьба в госпиталях, чьи муки, казалось, были непереносимы. Так на свет появилась скульптура «Раненый»; в голове из комка бинтов обнажена только щель рта...

В 21 год Сидур уезжает в Москву, переносит там очередную тяжелую операцию и поступает в Строгановское художественное училище. Спал он на стопах в аудиториях: общежитие было переполнено. Наконец, «счастье» улыбнулось юноше: в комнате общежития, где жили восемь человек и семья с ребенком, где до потолка можно было достать рукой, не поднимаясь с кровати, – освободилась койка! В ней будущий великий ваятель прожил целых 12 лет!

Когда в 1957 году Сидура приняли в Союз художников, он получил мастерскую. Здесь, в подвале жилого дома на Комсомольском проспекте столицы, он проработал 30 лет. Здесь восхищались его работами В. Шукшин и Ю. Трифонов, Г. Белль,А. Твардовский, Б. Окуджава, Т. Гуэрра, Ф. Искандер, М. Рощин, академики И. Тамм, Е. Велихов, В. Гинзбург, Д. Бардин (дважды лауреат Нобелевской премии), режиссеры Э. Климов, М. Форман и многие другие выдающиеся люди мира.

Наверное, иначе и не могло быть, ибо Вадим Сидур, стараясь выразить свои чувства наиболее сильно, обнажал душу. «Лично для меня, – писал художник, – формальное новаторство никогда не было главной целью. Но я всегда старался говорить на языке своего времени».

Был Сидур сказочно богат духовно, бескорыстен и щедр. Десять антивоенных монументов – «Памятник погибшим от насилия», «Памятник погибшим от бомб», «Треблинку» и др. – подарил он жителям Европы и Америки. Бесплатно он готов был отдать свои гениальные творения любому отечественному музею. Но – не брали! За 30 лет у него не было ни одной выставки, издательства отказывали ему даже в оформительских работах. А когда Сидур сделал иллюстрации к сборнику стихов Юнны Мориц, поэтессе заявили: «Сидур у нас не пройдет! Ищите другого художника, или ваша книга выйдет без иллюстраций». И книга вышла без иллюстраций...

«Чуждый взгляд», «чуждый язык», «чуждый мир», «чуждый Сидур» – заявляла официальная критика. Но Мастер, уже перенесший два инфаркта, продолжал самоотверженно, самозабвенно творить в своем сыром подвале. Однажды, когда вода из трубы заливала скульптуры, пришел сантехник. Ликвидировав течь, этот простой человек снял шапку перед скульптором и его творениями. Чувства всех, кто так или иначе соприкасался с творчеством Вадима Абрамовича, точнее других выразил, наверное, Беккет: «Потрясающая скульптура, мощное и волнующее произведение, немота гнева и сострадания...»

Мог ли быть счастлив человек, оказавшийся на перекрестке яростных столкновений восторга и признания, с одной стороны, и полного непонимания - с другой? Сидур не только мог, – он был счастлив! После воскрешения в Лативке судьба послала ему еще одно чудо, – всепоглощающую, единственную любовь. Жена Юля была его главным подмастерьем, пильщиком и шлифовщиком, главным другом и самой надежной опорой. Когда у Вадима Абрамовича нестерпимо болело сердце и он не мог рисовать или лепить, – сочинялась книга стихов «Самая счастливая осень»:

Мы оба ходим по воду К голубенькому колодцу. Юля крутит ворот, – я стою рядом. Юля тащит ведро, – я иду рядом. Морально ей помогаю...

Это Юля отыскала спасительницу мужа Сашу Крюкову, переписывалась с ней и помогала в нелегкой колхозной жизни.

А когда 26 июня 1986 года Вадим Сидур скончался от третьего инфаркта, именно Юля завершила все его неоконченные работы. 19 мая 1987 года в Комитете защиты мира в Москве открылась выставка скульптурных произведений Мастера. Среди 24 работ была знаменитая «Голова Эйнштейна», «Инвалид», «Формула скорби», «Пулеметчик», «Семья» и неповторимый шедевр ваяния - «Взывающий»: из обезглавленной стройной плоти рвется крик немого отчаяния, мольба о спасении, воззвание духа! Скульптуре предпосылались стихи ее творца, очень похожие на эпитафию самому себе:

Я раздавлен

Непомерной тяжестью

Ответственности,

Никем на меня не возложенной...

Гольдберг С. Вадим Сидур // Шалом, Хаверим!– 2001.– ноябрь.– № 11.


Література:

Абрамова Т. Он вернется в свой город, знакомый до слез // Наше місто.– 2002.– 19 берез.

Булгарина Н. Искусство и память сильнее времени: [Открыта памят. доска, посвящ. скульптору В. Сидуру на здании СШ № 33 в Днепропетровске] // Шабат Шалом.– 2002.– № 4.

Вадим Сидур о себе и своем творчестве // Шабат Шалом.– 2001.– № 6.

Платонов В. Вадим Сидур: памятник современному состоянию // Зеркало недели.– 1997.– 29 марта.– С. 11.

Терентьева Н. "Бог воскресил меня, чтобы я создал скульптуру" // Вісті Придніпров'я.– 2004.– 29 лип.– С. 16.

Хургин А. Вадим Сидур // Шабат Шалом.– 2001.– № 6.


червень 1974 року – введено в дію Дніпропетровську фабрику головних уборів, нині – ВАТ “Елія”. (35 років від часу заснування).


Література:

Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 99.


ЛИПЕНЬ


Радісність

Дощ іде.

На липах крапель схлипи,

на грядках буяють картоплі.

Варить любо мед у квітках липень,

миє вишні в синьому теплі.

Дощ іде...

Який веселий гомін

долина з наспражених полів!

Ні, не буде на ланах оголин

вчасно жданий дощичок полив.

Від пшениць – лиш стерні та солома,

а тепер: чубатій – качани!

Ой, натерла спека й наколола –

добре диво, дощику, чини!

Дощ іде...

Земля зеленим гомоном

налива коріння та балки.

Бригадир, до пояса оголений,

п’є з долоні щасно крапельки.

Дощ іде!

В очах – шалені бісики,

в небо – бригадирова рука:

Дощ іде!

Краплини – добрі вісники,

що наснага степу не зника.

Михайло Чхан


1 липня 1939 року – у с. Червонопартизанському Царичанського району Дніпропетровщини народився Глущенко Володимир Андрійович, художник, майстер петриківського розпису, член Національної спілки художників України. Заслужений майстер народної творчості України (70 років від дня народження).


Література:

Глущенко Владимир Андреевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 52–53.


10 липня 1934 року – до м. Дніпропетровська прибула група дослідників Північного полюсу – челюскінців. Багатолюдна урочиста зустріч відбулась на площі Горького. Серед гостей був і уродженець Дніпропетровська Петро Ширшов. Він уже мав два ордени за експедиції на кораблях "Сибіряков" та "Челюскін". Його популярність серед земляків була настільки великою, що багато років дніпропетровські хлопчаки грали "в Ширшова" і мріяли стати полярниками. На честь вченого названо одну з вулиць у центрі Дніпропетровська. (75 років події).


Література:

Серадский Ю. Арктическая эпопея "Челюскина" // Днепров. правда.– 1999.– 27 апр.


10 липня 1944 року – народився Олександр Маркович Квітка, художник, член Національної спілки художників України. Працював у галузі станкової графіки. Помер 1996 року (65 років від дня народження).


Література:

Хворост В. Зірки Олександра Квітки // Поліграфіст.– 1997.– лип.– № 6.

* * *

Квитка Александр Маркович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 84–85.


14 липня 1834 року – народився Микола Олександрович Корф, педагог, діяч освіти на Катеринославщині, організатор земських шкіл. Помер 25 листопада 1883 року (175 років від дня народження).


Барон за походженням, педагог за покликанням.

Микола Олександрович Корф


Микола Олександрович Корф народився 2 липня 1834 року в сім’ї остзейського дворянина Олександра Федоровича Корфа та української шляхтянки, яка володіла маєтком Нескучне в Олександрівському повіті Катеринославської губернії.

Микола Корф рано втратив матір, а батько одружився вдруге з жінкою, яка недолюблювала маленького Миколу. Відрадою М. О. Корфа була нянька Олена Іванівна Альберті, яка виховувала його до шести років [9, с. 12]. З шести років Микола Корф жив у маєтку Вовче Воронезької губернії, куди його влаштувала тітка по матері Тетяна Тимофіївна Корф. Саме тут у „сімейній школі” Д. Д. Градовського він отримав базову домашню освіту.

З восьми до дев’яти років М. О. Корф жив у Новгороді, де його батько керував палатою державного майна. Це був останній період в житті коли він спілкувався з батьком. Через декілька років його не стало (1847 р.) і Микола Корф залишися повним сиротою.

Незадовго до смерті батька Миколу Корфа відправили до пансіону Крюммера, де навчання велося лише німецькою мовою. Тут, на думку самого М. Корфа, були закладені його перші засади політичного і громадянського розвитку [12, с. 67–68]. Через два роки Миколу Корфа перевели у відомий пансіон О. Філіппова в Петербурзі. Хоча в пансіоні панували досить суворі порядки, постать самого директора О. Філіппова була настільки неординарною, що це вплинуло на формування прихильності М. Корфа до шкільної та вчительської справи [9, с. 20].

У 1848 р. М. О. Корф вступив до Олександрівського ліцею, в якому навчався шість років. Викладання в ліцеї велося 4-ма мовами: російською, німецькою, французькою та англійською, які Микола Корф знав ще з пансіону. В ліцеї панувала сувора дисципліна, слухачів регулярно муштрували в ліцейському дворі спеціально найняті для цього унтер-офіцери. Навчальний курс не мав чіткої спрямованості. Тут викладали предмети історико-філологічного, юридичного, фізико-математичного характеру [9, с. 22]. Поряд з прихильністю до педагогічної діяльності, в ліцеї у Миколи Корфа виробився смак до літературних занять.

У 1854 р., завершивши ліцейський курс із срібною медаллю, М. О. Корф поступив на службу в департамент Міністерства Юстиції. Однак канцелярська робота не приваблювала його. Не зважаючи на вмовляння багатих і впливових родичів, серед яких можна згадати члена Державної ради, графа Модеста Андрійовича Корфа (1800–1876), Микола Олександрович, вступивши у права спадкоємця родового маєтку в с. Нескучному, залишив службу.

Одружись у 1856 р. з донькою катеринославського поміщика Марією Михайлівною Клевцовою, М. О. Корф повністю присвятив себе сім’ї, господарській діяльності в своєму маєтку і громадській роботі в губернії.

Маєток М. Корфа процвітав, селяни його поважали. Не забував він і про подальше самовдосконалення, виписуючи чимало журналів, книги різними мовами. Згодом в його маєтку зібралася чимала бібліотека. З появою дітей (дві доньки) він особисто розробив програму їхнього навчання.

Як дворянин і землевласник він брав живу участь в обговоренні насущних питань, які стояли перед Катеринославською губернією. Помітною була його участь у підготовці селянської реформи 1861 р. За повідомленням Б. Веселовського, він разом з відомими земськими діячами Д. Т. Гнедіним та Я. Я. Савельєвим входив до числа членів дворянського зібрання Олександрівського повіту. Під час засідань зібрання він наполягав на необхідності справедливого впровадження положень селянської реформи 1861 р. М. О. Корф був серед тих, хто виступив проти кріпосницького адресу катеринославських поміщиків на ім’я Олександра ІІ, в якому містилося прохання подовжити термін відробітку селянами повинностей [2, с. 281]. За спогадами відомого громадського діяча Д. Т. Гнєдіна, М. О. Корф був супротивником того, щоб селяни і надалі перебували під судовим контролем поміщиків (так званий інститут посередництва), вважаючи це залишками кріпацтва.

У 1866 р. Микола Олександрович Корф активно включається у земську роботу. П’ятого квітня 1866 р. відбулося перше засідання Олександрівського повітового земського зібрання, до якого М. О. Корф був обраний по курії землевласників. Зібрання виявило до нього велику довіру і обрало його секретарем сесії. Вже під час роботи першої сесії повітового земства М. О. Корф виявив активність і небайдуже ставлення до тих питань, які найближчим часом мало розв’язати земство. Для розширення представництва інтересів населення повіту в земському зібранні він клопотався перед Олександрівським земством про можливість надання права голосу орендарям при виборі земських гласних. Також М. О. Корф пропонував тимчасово запровадити інститут земських виконавців, які повинні були слідкувати за виконанням земських постанов до 1870 р. (до цього часу, на думку М. О. Корфа, земства вже стануть на ноги) [2, с. 281]. На цьому ж зібранні він завів мову про освіту. Питання розвитку освіти, на його думку, було найважливішим земським питанням. Одна з брошур М. О. Корфа, яка вийшла у Санкт-Петербурзі, так і називалась “Земське питання (про народну освіту)” [4]. В ній він писав, що у квітні 1866 р. запропонував Олександрівському земству на базі школи лісників відкрити школу, в якій би готували народних вчителів для сільських шкіл [4, с. 29–30]. Це, на думку М. О. Корфа, дало б земству змогу вже на початку його роботи реально підтримати народну освіту в повіті. Через те, що земство не мало вільних коштів для відкриття нових шкіл воно повинно було хоча б підтримувати їх та забезпечувати народними вчителями.

На повний голос М. О. Корф заявив про себе і в губернському земстві. Перше ж зібрання Катеринославського губернського земства (відбулося 15 вересня 1866 р.) катеринославський губернатор В. Д. Дунін-Борковський кваліфікував як антиурядове. Пряме відношення до такого його визначення губернатором мав М. О. Корф. У доповідній записці від 15.09.1866 р. та звіті міністру внутрішніх справ від 23 вересня 1866 р. В. Д. Дунін-Борковський писав, що “на обіді, який відбувся у губернського предводителя дворянства 15 вересня, Корф виголосив промову, якою бажав справити враження, надавши широкого значення земським установам і таку незламну їх стійкість, котру не можна вважати не перебільшеною” [8, арк. 118 а]. На думку губернатора, М. О. Корф переслідував при цьому мету збільшення повноважень земських установ і надання їм більшого значення [7, арк. 81 зв.].

Відчувши недовіру, нерозуміння і відверте вороже ставлення до своїх ініціатив з боку великих землевласників і консервативного дворянства, М. О. Корф, будучи людиною гордою, покинув лави губернського земського зібрання.

У 1867 р. група прогресивних земців намагалася повернути М. О. Корфа до роботи в губернському земстві. „Поважаючи Вас, як одного з перших і корисних діячів нашого губернського земства, – писали вони, – ...просимо не позбавляти нас задоволення мати Вас нашим корисним співробітником і в теперішню сесію” [9, с. 33]. Однак М. О. Корф так і не повернувся до роботи в губернському земстві. Водночас він продовжував працювати на користь земства в Олександрівському повітовому зібранні.

Як стверджує дослідниця А. І. Лохматова, більшість починань Олександрівського земства в перші роки діяльності були ініційовані саме М. О. Корфом [6, с. 32]. На першій сесії повітового земства він запропонував виділити із земського бюджету гроші для виплати добових і прогонних тим гласним (переважно селянам), які не в змозі були самі оплатити свій приїзд на сесію. Турбота М. О. Корфа про простих землеробів виявилась на п’ятій сесії повітового земства під час обговорення питання щодо утворення ощадно-позичкових товариств. Метою товариств, що створювались за участі земської управи, було створення умов для накопичення невеликих капіталів жителями повіту. Це в свою чергу відізвалося б на покращенні добробуту землеробського класу [10, с. 123]. На шостій сесії М. О. Корф наполіг на тому, щоб для небагатих жителів повіту була скасована плата за лікування в земських лікарнях [2, с. 286]. Питання розвитку медичної справи в повіті теж турбували М. О. Корфа. Ще на першій сесії він разом з головою Олександрівського земського зібрання графом В. Є. Канкріним запропонував впровадити стаціонарну систему надання медичної допомоги населенню [13, с. 445].

Повага до простих людей, демократизм та переймання М. О. Корфа всіма проблема, що стояли перед земством, дозволили йому посісти належне місце в числі гласних Олександрівського повіту. Його авторитет був таким незаперечним, що всі роки роботи в повітовому земському зібранні Микола Олександрович був його незмінним секретарем. У часи впровадження положень судової реформи М. О. Корф разом з повітовими гласними Л. К. Емніхом, В. М. Коростовцевим, І. Я. Нестелеєм та Г. О. Самойленко увійшов до складу дорадчої комісії. Комісія разом з повітовою земською управою займалася попередньою розробкою питань, які мало обговорити повітове земське зібрання у зв’язку з введенням в дію мирових судових установ в Олександрівському повіті [11, с. 50]. М. О. Корф особисто був причетний до розробки питань утримання дільничних мирових суддів, камер мирового суду та інших. Коли прийшов час обрання дільничних і почесних мирових суддів, земське зібрання майже одноголосно обрало М. О. Корфа дільничним суддею. Однак він через велику зайнятість у справі початкових народних училищ відмовився від наданої йому честі [11, с. 21–22]. Щоправда, М. О. Корф не відмовитися стати почесним мировим суддею і був обраний ним 7 лютого 1868 р. У подальшому він деякий час був головою мирового суду Олександрійського повіту.

Та серед всіх турбот земства М. О. Корф віддав перевагу освітній справі. На цій ниві ним було зроблено чимало. Зазначимо лише те, що з 1867 по 1872 рік М. О. Корф був неодмінним членом повітової училищної ради, в складі якої зробив все для того, щоб створити належні умови для ефективного існування народної школи. М. О. Корф запропонував ідею створення дешевої і короткотермінової народної школи з навчальним курсом у три зими. Саме ця школа, на його думку, була найбільш пристосована до селянського побуту, оскільки зимою селяни мають набагато менше роботи, ніж влітку.

Завдяки наполегливій діяльності М. О. Корфа і Олександрівського повітового земства, вже у 1872 р. в Олександрівському повіті функціонувало 55 початкових шкіл (це при тому, що до 1866 р. їх було всього чотири). Звітуючи перед училищною радою, М. О. Корф не став зупинятися на здобутках, які досягло земство за останні п’ять років, а говорив про насущні проблеми, які ще потребували свого вирішення [5, с. 123]. Більше того, він вважав за потрібне поширити свої ідеї в галузі освіти на всю Російську імперію. З цією метою він листувався з видатними просвітянами К. Ушинським, В. Кошем, І. Бєловим, Ф. Павленковим тощо [3, с. 12].

За активну діяльність на освітній ниві Петербурзьке педагогічне товариство обрало його у 1870 р. своїм почесним членом. Через рік те саме зробив Московський комітет грамотності при Московському університеті [9, с. 59].

На жаль, активна просвітницька робота М. О. Корфа в земських структурах тривала недовго. У 1872 р. на виборах гласних повітового земства його кандидатуру було відхилено по курії землевласників. Відомий земський та освітній діяч Д. Т. Гнєдін згадував, що Микола Олександрович, дізнавшись про таку несправедливість трохи не зліг [2, с. 282]. Сам М. О. Корф у листі до Х. Д. Алчевської писав: “20 травня я урочисто був забалотований в повітові гласні двома третинами голосів на виборчому з’їзді землевласників Олександрійського повіту. Не маємо дивуватися тому, що могла зібратися зграя негідників і за допомогою балотування позбутися чесної людини” [9, с. 60]. Звичайно, не лише через порядність і сумлінність М. О. Корфа позбавили права гласного. Взагалі він ще зі шкільних років не відносився до „законослухняних”. Для земців консервативного напрямку він був дуже незручним гласним, адже його ініціативи в справі розвитку народної освіти потребували великих коштів. М. О. Корф кожного року просив земське зібрання надати кошти повітовій училищній ради для розвитку освітньої справи. Хоч гроші він просив не для себе, деяких гласних це дуже дратувало. Та не тільки це надокучало земцям, які належали до числа великих землевласників. М. О. Корф послідовно відстоював тезу про неможливість наділення будь-кого привілеями. Він виступив проти привілеїв великим землевласникам, які давали їм право не відбувати підводну повинність і проходити до земського зібрання без виборів. М. О. Корф вважав користування привілеями для себе образливим і був проти того, щоб хтось інший ними користувався [1, с. 61]

Дії купки незадоволених земською діяльністю М. О. Корфа не змогли похитнути довіру до нього з боку всього населення повіту. По всіх мирських сходах Олександрівського повіту М. О. Корф переважною більшістю голосів був обраний гласним від трьох сільських з’їздів. Однак він відмовився продовжувати земську роботу, склавши з себе повноваження гласного повітового земського зібрання і члена училищної повітової ради. Один з перших біографів М. О. Корфа М. Л. Пісковський виправдовував його відмову тим, що на початку 1870 р. змінився порядок заснування та існування народних шкіл і стало неможливо нормально працювати [9, с. 67]. Друг М. О. Корфа Д. Т. Гнєдін не зміг знайти виправдання діям М. О. Корфа і вважав, що своєю відмовою він образив як суспільство, яке його обрало так і справу, якій він служив [2, с. 283].

Невдовзі після неприємної історії з обранням М. О. Корфа до земства, він разом із сім’єю залишив Росію і оселився в Женеві, де прожив до 1880 р. Тут він займався переважно вихованням доньок, але й не забував про громадські справи. Він влаштував у Женеві „Російську сімейну школу”, яка існувала 7 років [12, с. 76]. М. О. Корф продовжував займатися плідною літературною діяльністю. У 1878 р. він випустив другу частину „Руководства к наглядному обучению”, а згодом „Історію Сходу, Греції та Риму – для навчання і самоосвіти” [9, с. 75].

Не зважаючи на тривале перебування М. О. Корфа за кордоном, він не забував про батьківщину, часто сюди навідувався. Причина крилася в тому, що Микола Олександрович Корф вважав українські степи своїми рідними. За ними сумував більше ніж за яскравим Петербургом чи мальовничою Женевою [9, с. 69–70].

Нарешті М. О. Корф повертається на батьківщину і відразу включається у вир активної громадської діяльності. У 1881 р. під його керівництвом був проведений з’їзд земських народних вчителів Херсонської губернії. У червні 1883 р. його обрали керівником учительського з’їзду в Бердянську, а у вересні того ж року – попечителем ремісничого училища, влаштованого на кошти Д. Т. Гнєдіна [12, с. 76–77]. М. О. Корф як і раніше друкувався у декількох періодичних виданнях: „Вестник Европы”, „Семья и школа”, „Народная школа” тощо.

Перебуваючи на піку своєї активності, повний сил Микола Олександрович помер несподівано рано. Це сталося 13 листопада 1883 р. в місті, в якому почалася його життєва біографія – Харкові. Але, навіть того, що він зробив вистачило для того, щоб увійти у число діячів, які своєю працею прислужилися на користь Придніпровського краю.