Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

Вид материала

Документы

Содержание 4 серпня 1934 року Мазепа Ісаак Прохорович Павло Загребельний 31 (20 ст. ст.) серпня 1789 року

Подобный материал:

• Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
• Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

4 серпня 1934 року – став до ладу Криворізький металургійний завод. Нині – металургійний комбінат "Криворіжсталь" (75 років від дня пуску).


Література:

Криворожсталь: 70 лет - 70 шагов в будущее.– Кривой рог, 2004.– 59 с.

Криворожсталь: Очерк истории Криворожского ордена Ленина, ордена Трудового Красного Знамени металлургического комбината "Криворожсталь" имени В. И. Ленина.– Днепропетровск: Промінь, 1984.– 158 с

* * *

М'якшиков М. Здрастуй, велет – гордість Кривбасу! // Зоря.– 2004.– 10 серп.– С. 1.

Паннир Ф. Открытое акционерное общество "Миттал Стил Кривой Рог" // Лидеры Приднепровья.– 2006.– № 8.– С. 40–41.

Сибірцев М. "Криворіжсталь": шлях до успіху: [70 років "Криворіжсталі"] // Зоря.– 2004.– 5 серп.– С. 2.


8 серпня 1914 року – у м. Катеринославі народився Олександр Дмитрович Гай, український актор, народний артист УРСР (95 років від дня народження).


Література:

Гай Олександр Дмитрович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 359.


16 серпня 1884 року – народився Мазепа Ісаак Прохорович, український громадський та політичний діяч. З 1915 року проживав у Катеринославі, був земським діячем. Емігрував, помер 18 березня 1952 року в Аугсбурзі (125 років від дня народження).


Мазепа Ісаак Прохорович


Мазепа Ісаак Прохорович (16 серпня 1884, с. Костобобрів Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ., нині Семенівського району Чернігівської обл. – 18 березня 1952, м. Авгсбург, Німеччина) – український державний і політичний діяч, голова уряду Української Народної Республіки, член Катеринославської «Просвіти» з 23 лютого 1914. Біограф Мазепи Панас Феденко пише, що Мазепа у 1915 з великою радістю з родиною переїхав у Катеринослав.

Можна припустити, що це сталося трохи раніше, бо Реєстр членів товариства на 1914 рік містив прізвище Мазепи І. П., який працював у губернській земській управі. Адреса М. в 1915: Басейна, 7, кв. 7. Цікаво, що з Січеславом доля М. пов'язалася через Дмитра Яворницького. У фондах Історичного музею ім. Яворницького зберігається лист до нього від Миколи Стасюка, писаний 18 березня 1908:

«Тепер звертаюсь до Вас з великим проханням. Справа стоїть на слідуючому. Мій товариш універсант (по природничому відділу і агрономічній секції) Ісаак Мазепа (чернігівець) подав проханнє голові катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-небудь агрономічну практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, радник університетського гурту українознавства, дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжєм з його історією зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався. Коли б на це літо він здобув би практику в нашому земстві, то можна було б сподіватися, що після закінчення він здобуде і посаду. Тому звертаюсь до Вас з великим проханєм, якщо для Вас це можливо, замовте тепле слівце про мого товариша там, де слід».

А від 1915 доля М. вже тісно пов'язана з Січеславом. Тут він працював в уряді постачання армії. У 1917 М. стає земським діячем на Катеринославщині, 1919 – членом Трудового конгресу і секретарем ЦК УСДРП. У квітні 1919 призначається міністром внутрішніх справ, з серпня того ж року – голова уряду У НР. Як такий, деякий час брав участь у Зимо­вому поході. Від 1920 жив на еміграції, з 1923 – у Чехо-Словаччині, згодом – у Німеччині.

М. був лектором і доцентом Української господарської Академії в Подєбрадах, професором Українського технічно-господарського інституту. Після Другої світової війни М. – один з організаторів Української Національної Ради і з 1948 стояв на її чолі. Як лідер УСДРП, виступав на міжнародних з'їздах соціалістичних партій в обороні загальноукраїнських інтересів. Йому належить низка важливих досліджень і праць, зокрема, «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1949), «Україна в огні і бурі революції» (два видання) та інші.

На переконання М., «Проблема визволення України – це насамперед проблема загального культурного, соціального і політичного піднесення нашого народу та створення української належно розвиненої провідної верстви. Єдиний шлях для такого розвитку нашого суспільства – це шлях демократії». («Підстави нашого відродження», т. 2).

«В своїм приватнім житті І. П. Мазепа був праведником, – писав його близький друг і біограф Панас Феденко. – Він не шукав ні слави, ні багатства, уникав, щоб про нього писала преса в день його народження, не хотів навіть давати своїх фотознімок до преси. Його моральна чистота і скромність, його аскетизм у приватнім житті лишаться в пам'яті всіх людей, що знали І. П. Мазепу. Ніколи не нарікав він на тяжкі обставини, гордо і незалежно переносив усі труднощі і удари, що йому не ощадила сувора доля».

Літ.: Феденко П. Ісаак Мазепа – борець за волю України.– Лондон, 1954.

Микола Чабан


Література:

Васковський Р. Ю. Ісаак Мазепа в політичному житті Катеринославщини доби українських визвольних змагань / Р. Ю. Васковський, А. І. Голуб // Історія та культура Подніпров'я.– Дніпропетровськ: ДДУ, 1998.– С. 139–144.

Чабан М. П. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905–19210. Біобібліографічний словник: Наук. видання.– Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002.– С. 302–303.

* * *

Голуб А. Катеринославщина доби Центральної Ради у спогадах Ісаака Мазепи // Бористен.– 2000.– № 4.– С. 17–19.

Довгаль С. Праведник Ісаак Мазепа // Наше місто.– 2004.– 18 серп.– С. 3.

Чабан М. Весна надії нашої // Бористен.– 1997.– № 7.– С. 18.


21 серпня 1979 року – Радою Міністрів СРСР прийнято постанову про організацію у Дніпропетровську на базі факультету Київського інституту фізкультури Дніпропетровського інституту фізичної культури. 15 квітня 1980 року отримав статус самостійного ВУЗу

Підготовку фахівців здійснюють 13 кафедр. За час свого існування вузом підготовлено тисячі спеціалістів – вчителів фізкультури, тренерів. Понад 100 студентів стали чемпіонами й призерами чемпіонатів світу, Європи, всесвітніх Універсіад. З 1994 року інститут проводить набір студентів-інвалідів. Найвідоміша з них – Олена Акопян, заслужений майстер спорту, чемпіонка і рекордсменка з плавання. З 1997 року вуз очолює доктор педагогічних наук, заслужений майстер спорту В. Г. Савченко. (30 років від прийняття постанови).


Література:

Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 224–225.


24 серпня 1994 року – у сел. Лоцманська Кам'янка (в межах Дніпропетровська) відкрито Музей лоцманів. (15 років від дня заснування).


Музей лоцманів у селищі Лоцманська Кам’янка створив один із останніх і, мабуть, найстаріший лоцман дніпровських порогів Григорій Микитович Омельченко.

Він народився 22 січня 1911 року в лоцманському селі над Дніпром у родині лоцманів, замолоду допомагав батькові. У дев’ятнадцять років був уже за отамана плота, а в 21 – помічником лоцмана. Після закінчення Харківського університету працював учителем географії та астрономії в школах, у сільськогосподарському інституті м. Мелітополя, лектором обласного лекторію м. Запоріжжя. Під час війни був офіцером-артилеристом, в повоєнні роки відбував заслання, “зароблене” за правдолюбство. Григорій Омельченко був членом НРУ, товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка і Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, в якому обирався заступником голови обласної організації.

В душі Григорія Микитовича назавжди залишилась пам’ять про пороги, роки лоцманування. Він зібрав велику кількість матеріалів, документів, фотографій, які розповідали про горде плем’я “лицарів Дніпра”. “Лоцмани Дніпрових порогів” – так називається написана ним книга. А ще на основі зібраного він створив музей. Відгукнулась уся Лоц-Кам’янка: люди несли старі фотографії, лоцманські речі, свої спогади про рідних, допомагали упорядковувати експонати. Батькову чумарку віддала Галина Пономаренко, фотографії лоцманів – Ганна та Марія Пікінер, а Юрій Дараган виготовив стернове та гребкове весла, швартове кільце приніс син лоцмана Юрій Ясногор...

За це, а також за свої спогади про лоцманів Григорій Микитович удостоєний звання лауреата премії імені Дмитра Яворницького.

Невгамовний лоцман помер на 92-му році життя, 28 лютого 2002 року. Похований на старому кладовищі Лоц-Кам'янки. А його музей живе, працює. Частими гостями тут є школярі з усього міста. Приходять студенти, люди старшого віку, зазирають і гості міста. Тут можна перегорнути цікаву сторінку історії нашого краю, доторкнутися до знань про рідкісну, а тепер вже й екзотичну професію.


Література:

Бойко І. "На порогах було страшно, але прекрасно" / Підготув. В. Звірко // Наше місто.– 2004.– 11 серп.– С. 8.

Панченко В. Одісея Гомера з Лоцкам'янки // Вісті Придніпров'я.– 2001.– 23 січ.– С. 7.

Полынь И. И крепкие тросы лопались, как струны // Днепр вечерний.– 2005.– 18 мая.– С. 3.


25 серпня 1924 року – народився Павло Архипович Загребельний, відомий український письменник. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету (85 років від дня народження).


Павло Загребельний

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1824 р. у с Солошине на Полтавщині. У 1941 p., щойно закінчивши середню школу, пішов добровольцем на фронт, був курсантом 2-го Київського артучилища, в серпні цього ж року був поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон. У 1945 р. П. Загребельний працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині.

У 1946 р. він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, а після закінчення у 1951 почав працювати як журналіст.

У 1957 р. видав збірку оповідань «Учитель», повість «Дума про невмирущого», наступного року – збірку «Новели морського узбережжя». У 1959 р. письменник розпочав пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман «Європа 45». У 1961–1963 pp. Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», видав другу книгу дилогії «Європа. Захід».

Протягом 1960–1980 pp. письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання: «День для прийдешнього» (1963), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) та інші.

Оцінки цих творів були далеко не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і засвідчувало, що з'явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з найерудованіших письменників свого часу.

У 1974 р. за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» П. Загребельний отримав Державну премію ім. Т. Шевченка. У 1980 р. твір «Розгін» був відзначений Державною премією СРСР.

У 1979–1986 pp. П. Загребельний очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради СРСР 10-го і 11-го скликань, Верховної Ради УРСР 9-го скликання. Протягом 1980–1990 pp. письменник видав твори: «Південний комфорт» (1984), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988), фантастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992), пригодницьку повість «Ангельська плоть» (1993), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія» (1997) та інші твори.

Впродовж багатьох років читачі з великим інтересом зустрічали літературно-критичні та літературознавчі виступи Павла Загребельного, з нетерпінням очікували його нові твори.

П. Загребельний власноруч переробляв свої прозові твори на п'єси: «День для прийдешнього» переробив на «Хто за? Хто проти?», а «З погляду вічності» на «І земля скакала мені навстріч», які були поставлені українськими театрами. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка були зняті художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Загребельний є автором збірника статей, есе «Неложними устами» (1981).

Основний жанр П. Загребельного – це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика.

Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екранізувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, тою чи іншою мірою впливали на літературний процес.


Література:

Дуб К. Романне слово Павла Загребельного: [П. А. Загребельному присвоєно звання Героя України із врученням ордена Держави] // Зоря.– 2004.– 28 верес.– С. 4.

Загребельний Павел Архипович: [Біографічна довідка] // Рада.– 2005.– 21 квіт.– С. 12.

Олійник Н. Портрет на тлі епох: [Конференція "Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох" в ДНУ] // Наше місто.– 2005.– 16 берез.– С. 3.

Попова І. З погляду любові та вічності // Зоря.– 2005.– 1 берез.– С. 4.

Тулянцев А. Смотреть на мир глазами Роксоланы: [Конференция "Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох" в НГУ] // Днепр вечерний.– 2005.– 16 марта.– С. 4.

* * *

Загребельний Павло Архипович // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1996.– С. 96–97.


27 серпня 1934 року – у м. Дніпропетровську вперше в СРСР здобуто важку воду. Проблемою довгий час займався видатний хімік, професор О. І. Бродський. З групою однодумців в підвалі хіміко-технологічного інституту він обладнав лабораторію. Протягом трьох місяців безперервно працювало 220 електролізерів, було перероблено сотні літрів звичайної дніпрової води. Перший етап робіт завершився виділенням 0,2 куб. см. важкої води 95% концентрації. За це досягнення вчені одержали премії від Дніпропетровського обласного комітету компартії та Комітету з хімізації СРСР. (75 років події).


Література:

Бурмистр М. В. Легкая судьба "тяжелой воды" // Днепров. правда.– 1999.– 7 сент.

Серадский Ю. Таинственная наша вода // Наше місто.– 1998.– 31 берез.


31 (20 ст. ст.) серпня 1789 року – народився Андрій Якович Фабр (1789–1863) – видатний державний та громадський діяч Півдня України, цивільний губернатор Катеринославської губернії у 1847–1857 рр. (220 років з дня народження).


«Катеринославський Ришельє»:

Губернатор Андрій Фабр та становлення міста на Дніпрі


Постать Андрія Яковича Фабра, який у середині ХІХ ст. ціле десятиліття був катеринославським губернатором, і сьогодні сприймається з великим інтересом. Імперський чиновник за посадою, він у своїй діяльності вийшов далеко за межі делегованих владних повноважень. Але Фабр не зловживав службовим становищем і зовсім не брав хабарів – він реконструював центр Катеринослава, «зрізав гору», засипав рівчаки, насадив бульвари, і, нарешті, заснував перший музей. За власною ініціативою і без «спонсорської підтримки». Така незвичайна активність Фабра й стала причиною того, що з цілої череди губернаторів Катеринославщини XIX ст. його ім’я запам'яталося надовго з гарного боку. І навіть десятиліття потому його персона слугувала в Катеринославі об’єктом анекдотів – але доброзичливих, із відчутним присмаком ностальгії.

Історія життя А. Я. Фабра не тільки цікава – вона дуже повчальна для сучасних городян і «батьків міста». Народився Андрій Якович 20 серпня (ст. ст.) 1789 р. у селі Сууксу Феодосійського повіту Таврійської губернії (тепер в околицях міста Судак Автономної Республіки Крим). Батько – Яків Фабр (Фабер) – був дворянин, німець за національністю, родом зі Швейцарії. Швейцарсько-підданим більшість свого життя лишався й Фабр-молодший.

Яків Фабр за наказом Григорія Потьомкіна призначений директором казенних виноградних садів у Судацькій долині. Іншими словами, Фабр представляв інтереси Потьомкіна в такій важливій сфері як виноробство. У 1792 р. Яків Фабр переїхав до Сімферополя і в тому ж році помер. Щоправда, кримський поголос називав батьком Фабра-молодшого зовсім не Якова Фабра, а Олександра Степановича Таранова-Білозерова, за якого вийшла заміж одразу після смерті першого чоловіка мати А. Я. Фабра, Марія Федорівна Гросс-Крейтц. Знаменитий кримський історик Арсеній Маркевич у 1930 р. писав, що «відповідно до загальних слухів у Криму, ще недавно виходило, що Фабр був син Таранова... і в особистостях обох, і в їхніх характерах, і в обставинах життя було багато спільного». О. С. Таранов-Білозеров з 1788 р. був Таврійським губернським прокурором, потім служив у місцевій казенній палаті, у 1811–1818 р. був таврійським губернським предводителем дворянства. Через брак джерел сьогодні важко відповісти на питання – чи немає в настільки вдалій кар’єрі молодого Андрія Фабра слідів утручання якоїсь впливової особи, а може і його офіційного вітчима, Таранова-Білозерова?

Андрія Фабра охрестили в православній вірі. Молодший Фабр одержав домашнє, і, видимо, досить ліберальне виховання на тлі кримської природи, долин і виноградників. З тих самих пір у нього зародилася пристрасть до зелених насаджень. Видимо, Фабр вважав наявність масивів культивованих зелених насаджень обов'язковим елементом культури, і, у першу чергу, міської культури.

Фабр-молодший дуже рано розпочав просування по державній службі. Вже у віці 15 років, у 1804 р., він став службовцем Таврійської казенної експедиції. В 1808 р., у віці всього 20-ти років, Андрій Фабр призначений головним форштмайстром, тобто доглядачем лісів усієї Таврійської губернії. На цій посаді Фабр пробув 11 років до 1819 р. Відтоді Фабр перейшов на службу до канцелярії Таврійського цивільного губернатора «для ведення слідчих справ», тобто говорячи сучасною мовою, до апарату «обласної державної адміністрації». У 1819 р. він закінчив екстерном Харківський університет, де показав «дуже добрі пізнання в науках». Через кілька років, у 1823 р. Фабра призначили радником Таврійського губернського правління. А в 1825 р., у віці 36 років, А. Я. Фабр став Таврійським губернським прокурором.

Уже з перших кроків на державній службі яскраво виявилися такі якості А. Я. Фабра, як небайдужість та самовідданість у виконанні державних доручень. У 1812 р., коли вся Росія воювала з Наполеоном, Таврида воювала з не менш небезпечним ворогом – чумою. Особливо чума лютувала в рідному повіті Фабра – Феодосійському – з серпня 1812 р. вона охопила понад 50-ти населених пунктів на просторі двохсот верст (верста – трохи більше кілометра). Фабр негайно вирушив в охоплені епідемією райони і не боячись заразитися, особисто брав участь у порятунку населення. За що й одержав «Високе Монарше благовоління». Як зафіксовано в тогочасному документі, Фабр за власною ініціативою «мав у своєму завідуванні чимало заражених сіл, у яких припинив чуму, був доглядачем заснованого на річці Яндолі чумного лазарету, у який звезені були зачумлені з різних місць». А в липні 1830 р. у столиці Криму – Сімферополі знову лютувала епідемія – цього разу холери. Фабр був призначений попечителем одного з кварталів міста без відриву від основної діяльності і сумлінно виконував свої обов'язки. Про це був зроблений окремий запис у його формулярному послужному списку.

Професіоналізм та ініціативність А. Я. Фабра на державній службі не залишилися не поміченими. Його кар'єра, що й так просувалася дуже добре в Таврійській губернії, зненацька різко пішла нагору. Він став правителем канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора князя М. С. Воронцова.

Новоросія тоді поєднувала три найбагатші губернії Півдня Росії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську, а також Бессарабську область. Керував цим своєрідним «віце-королівством», сформованим ще Г. О. Потьомкіним, Михайло Семенович Воронцов – генерал-губернатор Новоросійського краю з 1823 по 1854 р. Воронцов побудував знаменитий палац в Алупці, проклав чимало доріг і збільшив у багато разів площі виноградників у Криму. Саме при ньому столиця Новоросійського краю – Одеса (заснована в 1794 р.) пережила пору найвищого розквіту, пам'ятником якому залишилися статуя «Дюка» Ришельє, знамениті Потьомкінські сходи, палац Воронцова на Приморському бульварі тощо.

Дві особистості залишили найяскравіший слід в історії Одеси і Новоросії першої половини XIX ст. – Ришельє і Воронцов. Воронцов продовжував політику Емануеля Армана дю Плессі герцога де Ришельє (1766–1822) – правнучатого племінника «того самого» кардинала – першого міністра короля Людовика XIII, який описаний в романах Олександра Дюма. Емануель Ришельє втік з революційної Франції, приїхав до Росії і став у 1803 р. градоначальником Одеси до 1814 рр. Саме з його іменем пов’язують становлення Одеси як торговельно-економічного центру Північного Причорномор’я та усього півдня Росії. Згодом Ришельє повернувся до Франції, де очолював уряд в період Реставрації королівської династії Бурбонів.

Герцог де Ришельє своєю діяльністю розпочав «золоте століття» Одеси, Михайло Воронцов довів цей розквіт до свого апогею. Через деякий час начальник канцелярії Воронцова А. Я. Фабр розпочне «золотий вік» Катеринослава, за що одержить від нащадків прізвисько «Катеринославський Ришельє».

А. Я. Фабр керував канцелярією М. С. Воронцова чотирнадцять років, з 1833 по 1847 рр. Чим він займався на цій посаді? Видимо, в його руках зводилися всі нитки управління в межах Новоросійського краю. Фабр був чесним державним службовцем. Ніяких багатств, титулів і впливових друзів він не придбав. У 1833 р. одержав чин статського радника, а в 1837 р. – дійсного статського радника. Крім своєї основної посади, став тільки членом Ради імперського Міністра внутрішніх справ (з 1841 р.).

А. Я. Фабру дуже імпонувало заняття історичними пошуками та зібранням старожитностей. У 1839 р. в Одесі було засновано знамените Імператорське Одеське Товариство історії та старожитностей – головна установа з історичних досліджень у краї до 1917 р. А. Я. Фабр став одним з п'яти його «членів-засновників». З ініціативи А. Я. Фабра в Одесі відкрився Новоросійсько-Бессарабський дендро-мінералогічний кабінет, де була зібрана велика колекція зразків рослинності і мінералів Півдня Росії. Він став членом багатьох наукових установ: статистичного відділу міністерства внутрішніх справ, «Російського географічного товариства», «ученого Естляндського товариства» у Дерпті (тепер м. Тарту, Естонія) і «Товариства сільського господарства півдня Росії».

А. Я. Фабру вистачало часу і сил не тільки на службу, але й на написання наукових праць. Особливо захоплювала його антична історія й охорона пам’ятників старовини в Новоросійському краї. А. Я. Фабр переклав з грецької на російську мову зроблений давньогрецьким вченим Арріаном опис Понту Евксинського. Так древні греки називали Чорне море. Цю книгу з примітками Фабра видали в Одесі в 1836 р. У 1844 р. вийшла стаття Фабра «Про древні нагорні укріплення в Криму», а в 1848 р. – стаття «Про пам’ятники деяких народів варварських, що здавна мешкали в нинішньому Новоросійському краї». У 1859 р. у Одесі вийшла книга А. Я. Фабра «Достопам’ятні старожитності Криму та сполучені з ними спогади». А через два роки вийшло цікаве дослідження «Древній побут Ейони, нинішнього півострова Тамані». Тамань – півострів між Азовським і Чорним морями, що межує із Кримом – на протилежному боці Керченської протоки.

Ще один штрих до особистості А. Я. Фабра – він подарував Одеському товариству історії і старожитностей свою колекцію давньогрецьких ваз та іншого посуду.

Блискуча кар'єра А. Я. Фабра в Одесі, що цілком задовольняла його самого, закінчилася 24 січня 1847 р., коли він був призначений катеринославським цивільним губернатором. Причини цього переведення не до кінця зрозумілі. Фабр змушений був перебратись у курний степовий малознайомий Катеринослав. Щоправда, йому зробили суттєву прибавку до жалування на весь термін служби катеринославським губернатором – дві тисячі рублів на рік. 20 листопада 1848 р. Фабру присвоїли титул таємного радника.

Яким побачив місто новий губернатор? Катеринослав кінця 1840-х рр. нараховував трохи менше дев'яти тисяч жителів і жив розміреним неквапливим життям провінційного міста, хоч і з губернським статусом. Сучасники характеризують темп життя міста як «сонний». Звичайно, Катеринослав справлявся зі своїми функціями адміністративного, духовного і культурного центра навколишньої території. Але стандарти життя і особливо зовнішній вигляд «столиці Придніпров’я» залишали бажати кращого.

Величний пагорб у заломі Дніпра, де місто було засноване 1787 р., залишався майже неосвоєним. Основна забудова розміщалася в низинній частині, біля Дніпра. Кілька десятків кварталів житлових і промислових споруд висотою в один-два поверхи. Сучасник, Андрій Фадєєв, що жив у місті на двадцять років раніше Фабра, залишив таку характеристику: «Катеринослав тоді являв... більше вигляд якоїсь голландської колонії, ніж губернського міста. Одна головна вулиця простяглася на кілька верст, шириною кроків двісті, так що буяла простором не тільки для садів і городів, але навіть і для пасовищ худоби на вулиці, чим жителі користалися без найменшого стиснення».

Ця головна вулиця одразу привернула увагу Фабра. Хоч і називалася вона офіційно (з 1834 р.) Катерининським проспектом, але зовні була схожа на велике поле, пересічене канавами. З Жандармської (нині Червоноповстанської) балки випливала річка і розливалася по проспекту.

Старожил Порфирій Яненко, котрий приїхав до Катеринослава у 1841 р., дещо раніше за Фабра, писав про це так: «По Катерининському проспекту від мосту представлялася пустеля. Вулиця являла собой найпотворніший вигляд: постійний бруд невилазний, де часто карети зупинялися і їх витягали з пасажирами волами. Вулицю перерізували поперек два провалля... Для переїзду через ці провалля були влаштовані незначні дерев'яні містки, і вже губернатор Фабр зробив замість містків кам'яні арки, вирівняв вулицю, влаштував шосе і бульвари».

Відразу по приїзді до Катеринослава Фабр, видимо, серйозно захопився ідеєю реконструкції центральної частини міста. І всього за десятиліття йому вдалося кардинально змінити вигляд губернського центру. Надамо слово сучасникам. Дружина регента катеринославського архієрейського хору, Олександра Микитівна Молчанова, згадувала таке: «Сполучення нашої гори [Соборної – М. К.] з нижнім містом покращилося з приїздом губернатора Фабра… Потім почали зрізувати гору. Починаючи від нинішньої семінарії [ріг проспекту К. Маркса та вул. К. Цеткін – М. К.] і вниз до казначейства, почали орати вулицю в кілька плугів, а потім збивали короткими поперечинами по дві дошки, покладені ребром; до кінців цього ящика припрягали декілька волів і стягували зорану землю вниз; потім знову орали і стягували землю, і так продовжували доти, доки зрізали весь бугор. Тоді закипіла нова робота: одні поручі ставлять, інші шосе прокладають, а треті дерева саджають. Фабр усе, бувало, сидить на балконі і спостерігає за роботою».

За часів губернаторства А. Я. Фабра річку уклали в колектор, влаштували водовідвід, упорядкували рельєф нагорної частини, насадили дворядний бульвар по Проспекту від нинішньої вулиці Дзержинського до оперного театру, проклали шосе. Саме завдяки зусиллям А. Я. Фабра нарешті вдалося міцно з'єднати нагірну і прибережну частини Катеринослава, стимулюючи формування єдиного історичного центру міста.

Губернатор Фабр ревно охороняв своє нове дітище – бульвар на Проспекті. Олександра Молчанова продовжує згадувати: «Дерева на бульварі всі добре прийнялися, і отут-то почалася справжня війна проти корів і свиней. Найчастіше, бувало, бачиш, як свиня повертається з бульвару і тягне за собою тельбухи. Багатьом тоді довелося розпродати своїх свиней і корів, а в тому числі і мені, тому що, через моє найближче сусідство з Фабром, навіть кури мої були постійно під його найсуворішим наглядом.

Наступної весни зацвів бузок, і тоді почалася війна проти любителів дармових букетів. Ледве світає, Фабр уже гуляє по бульварах і виловлює бажаючих скористатися бузком. Не раз було, що він приводив за вуха в повітове училище парочку «повітовников», викликав доглядача і кричав, щоб він їх зараз же відшмагав за псування рослин, а потім, ідучи, на вухо доглядачеві говорив, щоб він їх полякав, а сікти, мовлял, не треба. Дуже піклувався він про свій бульвар, зате і бульвар вийшов на славу: пірамідальні тополі були на всьому протязі упереміж із кленами, між кожними двома деревами – величезні кущі бузку, так що йдеш по бульвару, як по коридору, і тінь була і прохолода».

Свідки й очевидці влаштування катеринославського бульвару не називають точної дати. А. Я. Фабр пробув у нашому місті з 1847 по 1857 рік. Відповідь допомагають знайти документи, збережені в Російському державному історичному архіві (Санкт-Петербург). Зокрема, у повідомленні міністру внутрішніх справ від 29 листопада 1850 року заступник Фабра, катеринославський віце-губернатор Вульф відзначив, що під час від’їзду губернатора «для більшої зручності пішоходів, улаштований Начальником губернії на Катерининському проспекті бульвар, продовжив до самого саду». У 1850 році Фабровский бульвар вже існував і був продовжений до Казенного саду (сучасний парк ім. Глоби). А. Я. Фабр призначений губернатором 24 січня 1847 р., звідси виходить, що бульвар розбитий у 1847–1849 роках. Швидше за все, прибувши до Катеринослава, Фабр негайно узявся за влаштування зелених насаджень. Син дійсно перейняв від батька – кримського садівника – хазяйновитість, потяг до землеробства і садівництва. Озеленення міста завжди вважалося одним з головних ознак його розвитку. Варто нагадати, що саме слово «культура» по-латинському означає «оброблення землі».

Вже у середині 1850-х років, коли дерева тільки підросли, стали помітні зусилля губернатора. Доречно навести уривок із книги етнографа і письменника О. С. Афанасьєва-Чужбинського «Поїздка в Південну Росію», опублікованої в Петербурзі в 1861 р.: «Я пам'ятаю Катеринослав 12 років тому, коли його ще можна було назвати містечком і досить непривабливим, як за його будівлями, так і за страшним невилазним брудом... Років дев’ять тому я знову відвідав його. За три роки Катеринослав не змінився і, стоячи над Дніпром майже біля порогів, не мав і спроби на значну торгівлю... Той же я зустрів бруд, ту ж мертву тишу по вулицях і той же дрібний, білуватий пил, що виїдає очі... Тепер, через дев’ять років, мені довелося кілька разів побувати в Катеринославі, і я знайшов у ньому невелику переміну: вибудувалися кілька будинків на головній вулиці, й уздовж цієї широкої, майже як Невський проспект, вулиці, протягнуто шосе зверху до казенного саду... Шосе це обведено з двох сторін тротуарами, обсадженими акаціями, бузком і деякими іншими деревами...».

Губернатор А. Я. Фабр, крім особливої турботи про озеленення міста, відзначився й заснуванням у Катеринославі першого музею. В середині XIX ст. уже декілька міст Півдня України (Одеса, Керч, Феодосія) мали громадські музеї. У 1849 р. губернатор і директор училищ губернії Яків Грахов за власною ініціативою організували «Катеринославський громадський музеум». Спочатку його колекція нараховувала всього лише декілька десятків експонатів. «Музеум» розміщувався в одній кімнаті Будинку дворянських зборів, тобто Потьомкінському палаці (нині – Палац культури студентів ДНУ). Зберігалися тоді в «музеуме» кілька срібних і мідних монет, «древні Єгипетські предмети», речі, знайдені в курганах по всій губернії тощо. Доля фабровського «музеума» склалася не дуже успішно. Держава не бажала фінансувати його, і перший музей передали на баланс місцевої чоловічої гімназії, де його експонати частково зникли, частково були передані до колекції нового музею, створеного в 1902 р. (нині – Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького).

Губернатору А. Я. Фабру належить заслуга в перетворенні Катеринославської губернії в один із головних тилових центрів у період Кримської війни (1853–1856) та оборони Севастополя. Губернатор курирував організацію супроводу військ і своєчасних постачань продовольства, опорядження, фуражу до діючої армії на Півдні. За розпорядженням А. Я. Фабра в Катеринославі та інших містах губернії (Олександрівськ, Павлоград, Нікополь) влаштовані численні шпиталі для поранених російських солдат і військовополонених. А. Я. Фабр згодом згадував: «кращі будинки, як обивательські, так громадські і казенні в містах Катеринославі, Олександрівську, Павлограді і містечку Нікополі, були відведені під воєнно-тимчасові госпіталі». Рівною мірою було організоване транспортування хворих та поранених в інші губернії. Всіма цими заходами опікувався особисто «Начальник губернії» – А. Я. Фабр.

Такий госпіталь для поранених при обороні Севастополя був і в Катеринославі, на території губернської земської лікарні (тепер обласної лікарні імені Мечникова). Померлих від поранень ховали на найближчому схилі пагорба, цвинтар назвали Севастопольським. Пізніше він розрісся в другий міський. У 1955 р. на місці залишків старого цвинтаря розбили Севастопольський парк з великим монументом.

А ще в 1848 р. А. Я. Фабр і катеринославський міський голова Іван Ізотович Ловягін разом зупинили епідемію холери, що лютувала в місті. І тут Фабр виявив свій характер та жертовність, як це було тридцять років тому в Криму, при боротьбі з чумою.

Звичайно, А. Я. Фабр, будучи катеринославським губернатором, мав контролювати весь спектр питань життя регіону та провадити імперську політику, з усіма її суперечливими рисами. Тому було б неправильно зображувати постать А. Я. Фабра виключно в найсвітліших тонах. Активно сприяючи залученню Катеринославської губернії як тилового центру під час Кримської війни, Фаброві довелося паралельно вирішувати складне завдання. А саме – боротись із селянськими рухами, котрі стихійно спалахували по всій Степовій Україні.

У 1856 р. відбулося так зване «ходіння селян до Таврії по волю». Війна сколихнула «місцеве суспільство» й викликала заворушення серед поміщицьких селян. Великі групи селян знімалися з «насиджених місць» і прямували до Таврієї «по волю». У своїй рукописній «Записці», присвячений власній діяльності під час Кримської війни, А. Я. Фабр, зокрема, зазначив: «з відновленням миру, тільки припинилися настійливі воєнні турботи, що обтяжували край, як у перших числах травня 1856 року, у деяких повітах губернії, раптово виявився рух до Криму поміщицьких селян, захоплених туди помилковими чутками; – спочатку потайливий, уночі, а потім явний, цілими селами й великими юрбами, з майном, і з опором селян, іноді озброєних косами, місцевій владі і навіть військовій силі». Посада «Начальника Губернії» вимагала від А. Я. Фабра сприянню нейтралізації цих масових заворушень, що й було зроблено. Селян «утихомирювали» військові команди, спільно з частинами військ, котрі поверталися з Криму.

Селян «цілими юрбами затримували і повертали на місця проживання. Втечі припинені в найкоротший час». Таким чином імперській владі вдалося остаточно стабілізувати становище в Катеринославській губернії, та згодом зупинити «ходіння селян» у Херсонській, Полтавській та Харківській губерніях.

Усе ж таки в оцінці постаті та діяльності А. Я. Фабра переважають світлі кольори… Чи багато можна знайти місцевих чиновників, про яких би складали десятки анекдотів? Усього, що зробив Фабр для Катеринослава, було цілком достатньо для того, щоб його фігура міцно увійшла в міський фольклор. Фабр був оригінальний в усьому – насамперед за особистими якостями. Ретельність, працездатність – одночасно аскетизм, що доходив до скнарості, і непідкупність. У 1887 р., коли святкували столітній ювілей Катеринослава, газета «Катеринославський ювілейний листок» опублікувала декілька анекдотів про Фабра. Анекдоти ці – не просто розважальні баєчки, а цілком реальні історії з міського життя.

Ось один такий анекдот. Приїхавши до Катеринослава, Фабр був змушений оселитися в старому губернаторському будинку, що давно вимагав ремонту. Він займав ділянку сучасних будинків прокуратури і корпусу університету (просп. Карла Маркса, 36 і 38). «Жив у цьому палаці Андрій Якович, здається, два роки, до повної вже неможливості перебування у ньому, тому що дерев'яний дах був до того старий, що під час дощу у всіх кімнатах зі стель падала вода, а в залі на підлозі стояла просто велика калюжа. І таку незручність переносив Андрій Якович із твердістю і терпінням стоїка, як неминуче призначення долі, і усе не робив подання про неможливість свого перебування в такому старому казенному будинку!

Але якось одного разу, коли секретарі присутніх місць з'явилися до губернатора з доповідями, то застали його сидячим на стільці посередині зали з величезною дощовою парасолькою (зрозуміло, старою), розпущеною над головою, хоча тоді стояла ясна погода. Секретарі перезирнулись між собою зі здивуванням». Фабр не хотів клопотати особисто, а намагався, аби державні установи самі зацікавилися житловими умовами губернатора. Чиновники кинулися поліпшувати становище, і незабаром найняли Фабру нову квартиру.

Ось іще цікаві епізоди: «Треба правду сказати, що А. Я. був дуже скупий, украй розважливий і ощадливий... В урочисті дні він запрошував нас іноді до себе на обіди, не розкішні, щоправда, але завжди добре приготовані. Одного разу ми помітили, що за десертом у нього подається постійно один і той самий ананас не розрізаний. Ніхто, звичайно, перший його не хотів розрізати, і в такий спосіб цей вічний ананас обносився навкруги столу і чекав до майбутнього разу. Але раз один жартівник, М. І. З., бажаючи зробити жарт над хазяїном, надрізав його і порушив невинність вічного ананаса. Фабра при цьому якось покоробило. Бувало і так, що на печеню подають курку і для прикраси кладуть хвіст фазана. Нікого це, звичайно, не вводило в оману, але цікаво те, що постійно на урочистих обідах в увесь час губернаторства Фабра на столі його фігурував той самий хвіст фазана».

У 1855 р., після раптової смерті Миколи І, розпочалася більш ліберальна епоха, котру потім назвуть часом «Великих реформ» – скасування кріпацтва, створення земств, реформування міського самоврядування та інше. У 1857 р. А. Я. Фабр вийшов у відставку в чині таємного радника і переїхав до Сімферополя, де продовжив свої заняття суспільною і науковою діяльністю. При виході у відставку Фабра дещо скривдили. Йому не дали наступного, вищого чину (як це було прийнято в тодішній чиновній ієрархії), а нагородили тільки орденом Білого Орла. Коли Фабр назавжди залишав Катеринослав, на прощальному обіді один із присутніх сказав йому: «Ви від нас відлітаєте на крилах білого Орла!».

Свої останні роки в Криму Фабр теж займався суспільно корисною діяльністю. Він був членом від уряду Таврійської губернської присутності у селянській справі, активно брав участь у підготовці та проведенні селянської реформи в губернії.

Ще в 1845 р. А. Я. Фабр склав заповіт, у якому весь свій маєток, будинок, землю (понад 8 тисяч десятин), капітал близько 200 тисяч карбованців і рухоме майно заповідав на відкриття сирітського притулку в Сімферополі. У ньому повинні були виховуватись 20 сиріт-хлопчиків, які народилися в Таврійській губернії, до досягнення ними повноліття. У цьому вчинку А. Я. Фабра було багато спільного з акцією його вітчима, а, можливо, й справжнього батька, О. С. Таранова-Білозерова. Ще в 1814 р. той заповів кошти на відкриття в Сімферополі госпіталю і будинку для приїжджих під ім'ям Странноприйомного будинку Таранова, котрий зберігся до нашого часу.

24 січня 1863 р. Андрій Якович Фабр помер у Сімферополі. А 30 листопада 1864 р. у повній відповідності з заповітом покійного, у місті відкрився притулок для хлопчиків, що одержав ім'я А. Я. Фабра. Він проіснував до Громадянської війни, коли був розграбований, загинув і особистий архів Фабра, що зберігався тут. Однак будинок, де містився притулок – зберігся, він знаходиться в самому центрі Сімферополя, тут розташовується Міністерство освіти Автономної Республіки Крим. Маленький провулок біля цього притулку колись теж звався ім'ям Фабра, але згодом перейменований на Совнаркомівський.

Поховали А. Я. Фабра у власному маєтку Ана-Елі (зараз селище Урожайне) біля Сімферополя в спеціальному склепі, біля могили його улюбленої матері, прах якої він колись переніс із Одеси.

Пам’ять про заслуги А. Я. Фабра в Катеринославі- Дніпропетровську, зберігається, хоч і фрагментарно. Час від часу газети передруковують історичні анекдоти про нього. Ще в 1872 р. імператор Олександр II дав «височайший» дозвіл на присвоєння назви «Фабровський» головному дітищу А. Я. Фабра – бульвару на центральному проспекті. У фондах Російського державного історичного архіву (Санкт-Петербург) автор цієї статті знайшов у 2001 р. цікавий документ. Це доповідь міністра внутрішніх справ імператору Олександру ІІ: «Доповідь по Департаменту господарському МВС. № 843. Піклуванням бувшого в 1847–1857 рр. Начальника Катеринославської губернії, покійного Таємного Радника Фабра, улаштований бульвар, по Катерининській вулиці, у м. Катеринославі. Нині Катеринославська Міська Дума, утворена по Городовому положенню 6-го Червня 1870 р., у виявленні вдячності міста до Начальника Губернії, клопочеться про найменування означеного бульвару «Фабровським». Про таке клопотання Катеринославської Міської Думи, у задоволенні якого місцевий Генерал-Губернатор не зустрічає перешкоди, поставили за обов’язок всепідданніше представити на Всемилостивіший розгляд Вашої Імператорської Величності». На доповіді стоїть резолюція: «Височайший дозвіл 22 груд. 1872». Цим підтверджується, що імператор Олександр ІІ 22 грудня 1872 р. офіційно надав катеринославському бульвару назву «Фабровський». На плані Катеринослава 1885 р. межового інженера Пупирнікова позначений і «Бульвар Фабровський». Ця історична назва бульвару зникла протягом XX ст. Чи не настав час повернути її знову?

А 10 листопада 2006 р. урочисто відкрито бронзовий барельєф із зображенням А. Я. Фабра на особняку Мунштейна (просп. Карла Маркса, 41), де мешкав губернатор в 1850-х рр. Саме з балкону цього будинку губернатор спостерігав колись за створенням милих його серцю бульварів, котрі стали нині окрасою сучасного мегаполіса.

І все-ж таки не назви й меморіальні дошки, а дійсно розкішний бульвар і реконструйований міський центр слугують найкращими пам’ятниками подвижницької діяльності «дивного» губернатора Катеринослава – А. Я. Фабра.

Максим Кавун