Geum.ru

Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

Вид материалаДокументы

Содержание


Дати і події року
Остання твердиня Запорожжя – Нова Січ
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

29 грудня 1909 року – у м. Катеринославі народився Олександр Йосипович Билінов (Бейлінов), прозаїк. (100 років від дня народження).


Билінов (Бейлінов) Олександр Йосипович народився в сім'ї службовця. Після закінчення семирічки він працював на будівництвах міста чорноробом, мулярем, згодом як кореспондент газет "Більшовицька зміна та "Комсомолець України".

У літературу прийшов з будівельного майданчика Дніпрогесу. Враження від гігантського будівництва лягли в основу першого оповідання "Місто молодості". 1934 року молодого літератора прийняли кандидатом у члени Спілки письменників. Наступного року Олександр Йосипович отримав відрядження на Всесоюзні курси молодих письменників, де вчився у майстрів слова, відточував своє перо. У довоєнні роки закінчив Дніпропетровський університет.

З 1937 року він став членом письменницької організації і з цього часу до початку війни, а після її закінчення до 1948 року очолював Дніпропетровське відділення Спілки.

У роки війни Олександр Билінов працював редактором дивізійної газети, після війни багато спілкувався з тими, хто відбудовував міста, заводи, домни. Як результат цих спостережень, вийшла книга – роман "Металісти", який він згодом доопрацював і змінив назву – "Мости зводяться знову". Про популярність книги свідчать її тиражі, перевидання, переклади болгарською та китайською мовами.

Чи не найбільшою творчою удачею письменника став роман "Вулиці гніву", присвячений трагічній і героїчній події Великої Вітчизняної – павлоградському повстанню.

Після здобуття Україною Незалежності письменник виїхав на постійне проживання до Ізраїлю, де й помер 2 травня 2000 року.


Література:

Былинов А. Волки на Волчьей: Роман.– Днепропетровск: Промінь, 1965.– 228 с.

Былинов А. Выбор: Повесть и рассказы.– Днепропетровск: Промінь, 1980.– 350 с.

Былинов А. Город молодости: Повесть; Лит. новеллы.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 176 с.

Былинов А. Две встречи.– Днепропетровск, 1961.– 43 с.

Былинов А. Девушка из Зонненберга: Документ. повесть.– Днепропетровск, Промінь, 1967.– 90 с.

Былинов А. Долг инженера: Очерки.– К.: Рад. письменник, 1957.– 158 с.

Былинов А. Дробот, Шевченко и Я: Очерки.– М.: Сов. писатель, 1965.– 210 с.

Былинов А. Запасный полк: Повесть.– М.: Воениздат, 1963.– 171 с.

Былинов А. Запасной полк: Повести; Лит. новеллы.– К.: Дніпро, 1988.– 510 с.

Былинов А. Металлисты: Роман.– М.: Сов. писатель, 1954.– 300 с.

Былинов А. Мосты возводятся вновь: Роман; Рассказы // Послесл. Ф.Залаты.– К.: Дніпро, 1969.– 463 с., ил.

Былинов А. Пароль "ДП-3".– М.: Мол. гвардия, 1959.– 208 с.

Былинов А. Пароль и отзыв.– Днепропетровск: Промінь, 1971.– 197 с.

Былинов А. Сады: Повесть.– Днепропетровск: Промінь, 1972.– 134 с.

Былинов А. Старший брат: Рассказы.– Днепропетровск: Облиздат, 1955.– 130 с.

Былинов А. Улицы гнева: Роман; повесть, рассказы. Предисл. Ф.Залаты.– К.: Дніпро, 1983.– 477 с.

Былинов А. Улицы гнева: Роман; Рассказы.– М.: Сов. писатель, 1986.– 365 с.

Былинов А. Чистая линия: Были, судьбы, раздумья.– Днепропетровск: Промінь, 1978.– 340 с., ил.

* * *

Селиванов (Буряк) В. Скіфські профілі. «Тайна» // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нриси та есеї / Упорядн. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 241–243.

Стогнут А. Жизнь рядом: [Об А. И. Былинове] // Русские писатели Украины. Литературные портреты.– К., 1970.– С. 149–154.

* * *

Залата Л. Осень патриарха // Днепр вечерний.– 1999.– 24 июля.

Пуппо И. Мудрый, добрый, веселый // Днепр вечерний.– 1999.– 21 дек.

* * *

Александр Былинов // Писатели Украины в Великой Отечественной: Биобиблиограф. справочник.– К., 1985.– С. 58.

Билінов О.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довідник.– К., 1966.– С.48.

Билінов О.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довідник.– К., 1981.– С.18.

Былинов Александр Йосипович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 9–12.

Олександр Билінов // Письменники України: Довідник // Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 18.


* * *

Не розлучитися світові з світом.

(Далеч у далечі струни торка...)

Не розлучитися – осені з літом,

Не проминути рокам!

Не розлучитися з ближнім і дальнім.

(Стежок хай безліч, дорога – одна)

словом єдиним, співом хоральним –

не розлучитися нам!

Іван Сокульський


ДАТИ І ПОДІЇ РОКУ


1594 року – уперше в щоденнику австрійського посла Еріха Лясоти згадується Микитин Ріг, сучасне м. Нікополь (415 років).


Література:

Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 242–243.

* * *

Жуковский М. Открытия никопольских археологов могут переписать историю города / Беседовала С. Калина // Электрометаллург.– 2004.– 28 мая.– С. 7.

Жуковський М. Городок – Микитинська Січ?: [До уточнення літочислення Нікополя. Є фрагмент карти 1801 р.] // Нікопол. правда.– 1997.– 27 верес.

Омельянович В. Так сколько же лет Никополю? // Нікопол. правда.– 2004.– 6 січ.

Тульчин В. Так когда же родился Никополь?: [О проблеме летоисчисления г. Никополя и предоставлении ему статуса ист. города] // Нікопол. правда.– 2000.– 4 лип.


1604 року – запорозькими козаками Гаврилом Салом та Олексієм Кочергою засновано зимівник, нині – смт. Царичанка, районний центр (405 років від дня заснування).


Царичанка


Царичанка – селище міського типу, центр однойменного району на Дніпропетровщині. З 1784 по 1797 рік мала назву Алексопіль. Вона розташована на правому березі мальовничої річки Орелі – лівої притоки Дніпра, за 78 км від обласного центру.

Виникла Царичанка у XVII столітті. За часів гетьмана Самойловича тут оселилися козаки Гаврило Сало та Олексій Кочерга. В 1673–1674 рр. до них приєдналися переселенці з Умані та інших місцевостей Правобережжя, які потерпали від нападів кримських татар. Уже в 1677 році Царичанка згадується як сотенне містечко Полтавського полку. І досі зберігає назву Замка горішня частина Царичанки, яка була обнесена земляними валами. Не раз на цих укріпленнях точилися запеклі бої з татарами. У 1696 році Царичанка, як і інші містечка по річці Орелі, зазнала нападу орди. Її вщент зруйнували і спалили.

Під час походу Карла XII на Полтаву в 1709 році у містечку стояв російський гарнізон. З 1731 року Царичанка ввійшла до Української укріпленої лінії, як ї одна з її фортець. У квітні 1736 року тут розмістилася головна квартира російсько-української армії під командуванням графа Мініха, яка готувалась до походу проти татар.

До 1764 року Царичанка залишалася сотенним містечком Полтавського полку. Переважну більшість його населення становили реєстрові козаки. У вільний від військової служби час вони займалися землеробством, вирощуванням тютюну, бджільництвом, рибальством, торгівлею. Щорічно влітку в містечку збирався ярмарок, на якому торгували хлібом, худобою, шкірою, салом. З розвитком промислів та торгівлі збільшувалася кількість міщан, які селилися на Подолі – торговельній слобідці Царичанки. Наприкінці XVIII століття в Царичанці жило багато військових.

Однією з яскравих сторінок історії Царичанки було повстання пікінерських полків. У жовтні 1769 року повстали Донецький і Дніпровський (до складу якого входила Царичанка) пікінерські полки. Уряд кинув проти них регулярні війська. Проте згадки про це повстання довго жили у пам'яті народній, у переказах і піснях.

1765 року Царичанка відійшла до Новоросійської губернії, з 1775 до 1784 року вона була центром повіту з воєводською канцелярією в складі Азовської губернії. За наказом Катерини II в 1794 році містечко було підпорядковане Катеринославському намісництву. У 1797 році Царичанку, у зв'язку з винесенням за штат повітових міст, названо посадом. Населення містечка становило тоді 4000 чоловік. У земляній фортеці стояв невеличкий гарнізон. З 1802 року Царичанка увійшла до складу Полтавської губернії як містечко Кобеляцького повіту, а з 1816 року її перевели на становище військового поселення.


Література:

Білокінь А. М. Сторінки історії Приорілля.– Дніпропетровськ: Пороги, 2004.– 193 с.

Мицик Ю. А. Царичанка козацька: До 400-ліття заснування Царичанки.– К.: Генеза, 2004.– 88 с.

Репан О. Два документа з історії місцевого краю 18 ст. // Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович: Зб. статей.– Дніпропетровськ: Промінь, 1995.– 199 с.

Сонячна моя Царичанка: Нариси, вірші, пісні.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 80 с.

Царичанский район // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 289–291.

* * *

Білокінь А. Козацький дух живе // Приоріл. правда.– 2002.– 6 лют.

Логвиненко А. Назву Царичанці "подарували" тюрки-кочівники // Вісті Придніпров'я.– 2004.– 15 квіт.– С. 6.

Лоза-Сало Г. Тут наше коріння: До 400-річчя заснування Царичанки // Приоріл. правда.– 2002.– 10 лип.

Стежка В. Гармонія людської наполегливості, працювитості та природного багатства // Дніпровий кур'єр.– 2004.– № 3.– С. 22–27.

* * *

Царичанський вальс: [Пісня] / Муз. і сл. А. Мовчана // Днепров. панорама.– 1997.– 15 июля.


1734 року – запорозькі козаки заснували Нову Січ біля с. Покровського (нині – територія Нікопольского району) (275 років події).


Остання твердиня Запорожжя – Нова Січ


На пониззі Дніпра ще з середини ХVI ст. виникає система поселень і зимівників Запорожжя під захистом сторожових укріплень – засік (січей). «Січ» – назва ділянки землі, вивільненої, «висіченої» від лісового масиву. Через деякий час назва «Січ» починає вживатися для означення головного поселення Війська Запорозького.

За період існування Запорожжя поселення козаків за дніпровими порогами від безіменних засік еволюціонували до найбільшого укріпленого міста Південної України 1770-х рр.

Впродовж майже 300 років Січ не раз змінювала своє розташування. Це було зумовлено низкою факторів: ворожі напади, руйнації, пожежі та повені. Здебільшого чубаті лицарі розміщували свої столиці на залишках давніх городищ, враховуючи властивості рельєфу, побутові, естетичні та оборонні чинники.

Нова (Підпільненська) Січ заснована 31 березня 1734 року запорозькими козаками під проводом кошового отамана Івана Малашевича. Початок будівництва припав на тяжкий час російсько-турецької війни, після повернення з чужини. Не зважаючи на усі негаразди, до 1740 року Січ було збудовано. Архівні матеріали та результати дослідницьких праць дають уявлення про велич та розміри міста-фортеці.

Нова Січ розташовувалася на великому півострові, що утворився при впадінні річки Підпільної в Дніпро біля дніпровських плавнів Великого Лугу.

За розмірами Нова Січ перебільшувала всі попередні столиці Степового краю. Складалася з трьох частин: внутрішнього Коша (цитадель, або замок), зовнішнього Коша і ретраншемента. Кожну частину захищали вали з баштами. Внутрішній Кіш (замок) був центром Січі, з площею (майданом), церквою Покрови Богородиці, пушкарнею, скарбницею, житлом старшини. Він мав колоподібні укріплення (350 метрів у довжину, 300 метрів у ширину), оточені ровом і валом з дубовими палями і двома баштами (одна двоярусна з в’їздною брамою слугувала дзвіницею, друга – Базавлуцька вежа, стерегла вхід з боку річки Підпільної). Тут були допоміжні входи із хвіртками, влаштовані у невеличких баштах, 38 куренів, військова скарбниця, будинок кошового отамана, канцелярія, січова школа, пономарня та інші споруди. Розташовуючись колом, споруди утворювали січовий майдан-коло, на якому збиралися ради. Забудова Внутрішнього Коша була досить щільна. Відомий малюнок О. Рігельмана «Вибори кошового отамана в Запорозькій Січі» схематично розповідає про внутрішнє влаштування Січі.

Навпроти Коша на річці Підпільній, було влаштовано пристань де стояв козацький флот. Сюди ж могли підходити торговельні суда.

До Січі прилягало середмістя (площа сягала до 30 гектар). Біля входу в Січ містився базар (жартома називався запорожцями – Гасан-башею, як головне торговище у Стамбулі) та велика кількість різноманітних споруд: сто крамниць, торгові ряди тощо. В зовнішньому Коші мешкали крамарі, ковалі, шевці, кравці, шкіряники та інші. Неподалік головної брами розташовувався стовп ганьби, на якому карали тих, хто заплямував лицарську честь січового товариства. Серед щільної забудови передмістя розташовувались два редути. Їх було збудовано ще на початку будівництва Січі, для прикриття утвореного поселення. Саме ж передмістя додатково було оточене ровом та валом з бастіонними виступами. Два входи прикривалися невеличкими равелінами.

З суходолу до Нової Січі підходили два шляхи – один на Микитине та Хортицю, інший – в Україну на Переволочну та Мишурин Ріг.

Коло передмістя розташовувався Новосіченський ретраншемент, що був укріплений земляним валом і ровом з двома кутовими напівбастіонами. Його площа складала близько 2,5 гектар. Збудований царським урядом у 1735 році, як й інші фортеці на теренах Запорожжя, за умови повернення запорожцям колишніх прав. Царська влада утримувала тут 2 роти московських рекрутів з гарматами, залишених «для захисту від татар», а насправді для нагляду за діями запорожців. Мовою останніх, то була «московська болячка в їх печінках». Між козаками та російською командою постійно виникали чвари і непорозуміння, академік Г. Міллер визначав: «…російський офіцер, з малим своїм гарнізоном у Січі перебуваючи, не наважується взяти над ними жодної влади, побоюючись за своє життя та майно».

Домінантою Внутрішнього Коша, його окрасою була дерев’яна Покровська церква. Саме коло неї збиралися козацькі ради, саме в ній зберігалися скарбниця та клейноди, найкоштовніші реліквії, документи січового архіву. Про зовнішній вигляд культової споруди до сьогодні ведуться суперечки між дослідниками. Одні вказують, що церква була п’ятикупольна, інші ж стверджують про наявність тільки одного верха. Церква була без огорожі, вкрита гонтом. Так чи інакше усі збігаються в тому, що це була найбагатша церковна споруда не тільки України, але й на теренах майбутньої Російської держави. Коло церкви, із західного боку, стояла висока дерев’яна дзвіниця, вкрита гонтом. Вона мала чотири вікна для гармат, щоб вести оборону та салютувати на свята. Відомо, що зброя використовувалась запорожцями в день Богоявлення. Під час святкування до Січі збиралась величезна кількість козаків. Разом із січовиками вони в повному озброєнні йшли до церкви. Військо, розташувавшись на майдані, чекало закінчення літургії. Після виносу з церкви хреста, євангелія та ікон, процесія йшла до річки, везучи за собою артилерію і прапори. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, а козаки в цей момент давали залп з рушниць та гармат. Після того, як хрест занурювався три рази починалася безперервна стрілянина.

Відомо, що іконостас Покровського храму був різьблений, гарної високохудожньої роботи з образами київського та італійського письма. А. Скальковський повідомляв, що влітку 1845 р. він у розібраному вигляді зберігався на хорах Покровської церкви с. Покровського Катеринославського повіту, яка була збудована у 1798 р. неподалік від місця старого храму. Цікаво, що тоді ж освячене за часи запорожців місце олтаря Січової церкви було позначене спеціальним кам’яним монументом, на вершині якого спочатку було встановлено хрест. Тоді ж А. Скальковський вперше описав та замалював розташовані у правому криласі церкви “четыре места деревянные, грубой резной работы и живописи..., у которых кошевой и три главные старшины (судья, писарь и есаул) слушали Божественную литургию…”. Вони разом з іконостасом були перенесені у нову Покровську церкву.

Крім вчених на залишки запорозької церковної святині приїздили і відомі художники. Так, ще до А. Скальковського, а саме у 1843 р., подорож на Запорожжя здійснив Т. Шевченко. Під час свого перебування у с. Покровському він зробив малюнок “Покровська Січова церква”. У 1880 р. село відвідали художники І. Рєпін та В. Сєров. Всі вони малювали нову церкву, збудовану вже набагато пізніше.

Під час скасування Січі у Військовій Покровській церкві дійсно була знайдена схованка, розташована під її престолом. У ній знаходилась скриня, в якій зберігались найбільш цінні, з точки зору запорожців, документи. Всі ці папери в одній в’язці були вивезені з Запоріжжя, а у 1892 р. виявлені у Московському відділенні архіву Головного штабу П. Івановим, який опублікував найбільш цікаві з них.

Навколо церкви з майданом розташовувались великі дерев’яні споруди – курені. Поняття „зібрання” і „коло” залишаються зближеними в продовж багатьох віків, козацьке коло XVI–XVIII ст. являло собою саме зібрання усих повноправних козаків. Неподалік головних дверей храму під час ради старшина (кошовий отаман, суддя, писар та осавул) з символами влади ставала в ряд. Праворуч і ліворуч від них, утворюючи коло, розміщувалися курінні отамани, паланкові полковники та «абшитовані» (почесні) козаки. Навколо них по колу стояло все товариство. Ймовірно, такими ж планувальними особливостями відзначались й попередниці Нової Січі. Саме у формі полягала унікальна своєрідність козацької столиці.

У часи Нової Січі, як вже згадувалося, існувало 38 куренів, назви багатьох з них започатковано ще в попередні періоди існування Січі. За реєстром війська Запорозького 1756 року згадуються наступні куріні: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Ведмедівський, Величковський, Вищестебліївський, Дерев’янківський, Джереліївський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Кальниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Коренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Менський, Мишастівський, Незамаївський, Нижчестебліївський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Полтавський, Поповичівський, Платнірівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошівський, Титарівський, Шкуринський, Щербинівський, Уманський.

У святкові дні та в дні січових зібрань населення Січі значно зростало, тому в спогадах сучасників наводяться суперечливі дані про кількість мешканців куреня (від 30 до 600 чоловік). Курінь поділявся на дві половини – житло та кухню. За обідом усі козаки збиралися за столом, у кожного було своє місце за старшинством свого прибуття на «запорозьке козакування». Дослідники вказують, що приміщення опалювались кахляними печами, на стінах висіли килими, зброя та рушники.

Площа забудови Нової Січі в межах укріплень сягала 40 га, разом з приміською слободою перевищувала 50 гектарів. Це було найбільше місто Південної України Козацької доби, чисельність населення дорівнювало 27 117 осіб, довжина укріплень дорівнювалась 4 км. Фортифікація міста вказує на складний процес становлення містобудівних особливостей даного поселення. Неповторний рельєф з мальовничими долинами річок, урахування захисних чинників, архаїчні традиційні особливості козацької фортифікації, а також європейські передові технології того періоду, дозволили створити неповторний ансамбль – справжній шедевр запорозької архітектури.

Добре відома трагічна доля Степової столиці. 4 червня 1775 року російські війська під командуванням генерала П. Текелія оточили Січ. У серпні того ж року проголошено маніфест цариці, який зазначав, що «Січ Запорозька нарешті вже зруйнована із знищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків».

У 1776 р. Підпільненська Січ була названа Покровським, в той час там ще діяла церква, як, до речі, школа та шпиталь при ній. Наприкінці 1770-х років місто Покровськ втратило свій статус і як звичайне село перейшло у приватну власність князя А. Вяземського, після чого більшість козаків, не бажаючи ставати кріпаками, залишили це поселення.

Покровський храм існував ще деякий час. Так, немає ніяких сумнівів, що він діяв ще у лютому 1794 р., хоча і знаходився у дуже занедбаному стані. Його священик Іоанн Бистрицький доповідав Катеринославському митрополиту Гавріїлу: “В помещичьем селении генерала-прокурора, князя Вяземского Покровском, где была Запорожская Сечь, Покровская церковь такая до крайности ветхая, что даже и служения иметь в ней крайне опасно; подвалины совсем сгнили, и церковь вошла в землю на полтора аршина, вверху в приделах бревна развалились и совсем кладение наклонно”. Лише 24 березня того ж року митрополит наказав І. Бистрицькому запечатати Покровську церкву до ремонту, або побудови нової. Нова, вже кам’яна, була зведена у Покровському у 1798 р. Тоді до неї потрапили залишки ризниці та оздоблення Січової церкви, і, можливо, саме в той час або трохи раніше стара церковна споруда була розібрана. Таким чином, козацька Січова церква Покрова Богородиці проіснувала понад 50 років, з яких 33 вона безпосередньо належала запорожцям.

Не збереглася ні церква, ні укріплення колись величного міста. Хвилі штучного Каховського моря руйнують навіть залишки території де розташовувалось місто-фортеця. Невесела картина змальовується навколо запорозької давнини. Розповідаючи про заснування та будівництво визначних пам’яток історії та культури нашого краю часів козацьких, на жаль, не можна оминути розповіді про руйнування цих перлин народних досягнень. Взагалі Запорожжя, маючи багату і цікаву історію, тепер бідне на пам’ятки козацьких часів. Вони губляться у тяжких часах історії. Отже, є над чим працювати!

Олександр Харлан


Література:

Лащенко Х. Г. До історичної географії Запоріжжя часів Нової Січі: Шляхи, броди і переправи як елементи єдиної системи сполучень // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України Запоріз. держ. ун-ту. Вип. 3.– Запоріжжя: РА "Тандем-У".– 1998.– С. 96–105.

Мицик Ю. А. З джерел до історії Нової Січі: [1734–1775 рр.] // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 5–12.

План Новой Сечи с карты инженер-майора Даниэля де-Бонсета 1742 г. // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки НДЛ історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 99.

Плецький С. Ф. Демаркація кордонів Нової Січі // Матеріали Всеукр. наук. конф. "Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району".– 2002.– С. 126–132.

Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / Передм. та комент. Г. К. Швидко; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– С. 151–164.

Телегін Д. Я. Січі Запорозьких козаків Низового Дніпра. – К.: Знання, 1991.– С. 11–13.

Ченцова Н. В. Джерела до історії Запорожжя часів Нової Січі // Січеславський альманах: Зб. наук. праць. Вип. 2.– 2006.– С. 6–19.

Швидько Г. К. Останні спроби запорожців відстояти свої вольності: [1760–1770 рр. Документи] // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 12–18.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т. 1.– К.: Наукова думка, 1990.– С. 115–118.