Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат
| Вид материала | Документы |
- Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
- Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
- Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
- Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
- Передмов а, 9859.11kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
- Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
Бібліографічні посилання:
1. Заруба В. М. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866–1951).– Дніпропетровськ: ПП „Ліра ЛТД”, 2003.– 284 с.
2. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Листи вчених до Д. І. Яворницького. / Упоряд.: С. В. Абросимова, А. І. Перкова, О. В. Піцик. Вип. 1.– Дніпропетровськ: Гамалія, 1997.– 888 с.
3. Лазебник В. И. Председатель государственной Думы // Наше місто.– 2001.– № 155.
4. Марчук А. Тот самый Родзянко // Вісті Придніпров’я.– 1999.– 24.– С. 13.
5. Мирончук В. Д., Шевченко О. В. Катеринославець М. В. Родзянко у Петербурзі // Грані.– 2003.– № 2.– С. 8–10.
6. Мороз В. С. М. В. Родзянко: свой среди чужих, чужой среди своих // Экспедиция ХХI.– 2007.– № 3.– С. 6–7.
7. Памятная книжка и адрес календарь Екатеринославской губернии на 1889 год.– Екатеринослав: Типография губернского правления, 1889.
8. Постановления XVIII очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 1 по 14 декабря 1883 года с приложениями. Екатеринослав: Типография Губернского Правления, 1884.– 724 с.
9. Постановления ХХIII очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 3 по 14 декабря 1888 года с приложениями Екатеринослав: Типография губернского правления, 1889.– 756 с.
10. Родзянко М. В. За кулисами царской власти.– М.: Панорама, 1991.– 48 с.
Література:
Історія міста Дніпропетровська.– Дніпропетровськ: Грані, 2006.– С. 324.
Лазебник В. Почесні громадяни міста Катеринослава // Дніпропетровськ: минуле і сучасне.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 583 с.
Про М. В. Родзянка – С. 478–479.
Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто. Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідності міської культури. Матеріали обласної наукової конференції, присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська.– Дніпропетровськ, 2003.– С. 66–67.
Федорченко В. И. Дворянские роды, прославившие отечество: Энциклопедия дворянских родов.– Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.– 464 с.
О М. В. Родзянко – С. 353.
* * *
Гарбуз П. Нужны новые Родзянки // Днепров. панорама.– 1994.– № 50.– С. 4.
Гарбуз П. У власності – сила й майбутнє країни // Зоря.– 2002.– № 84.– С. 4.
Кавун М. Е. Екатеринославцы в Думе: „Господин председатель” Михаил Родзянко // Недвижимость в движении.– 2006.– № 23.– С. 10–11.
Каюк Д. Г. Діяльність М. В. Родзянко на Катеринославщині // Нива знань.– 1997.– № 4.
Мирончук В. Д., Шевченко О. В. Яскрава особистість // Бористен.– 2002.– № 6.– С. 10–11.
Старостин В. Дом Долгова на Гоголевской // Недвижимость в движении.– 2007.– № 36.– С. 9.
Чабан Н. П. Как это делалось в 1907-м году, или Как в Екатеринославе депутатов избирали // Днепров. правда.– 2002.– № 7.– С. 11.
Шпекторенко И. Такой не украинский украинец Родзянко // Днепров. панорама.– 1997.– № 57.– С. 3.
* * *
Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 14–15.
Ігор Кочергін
1869 року – у м. Катеринославі народився Іван Якович Езау (Йоган Якоб), інженер-технолог, засновник та власник фабрики сільськогосподарських знарядь (сучасний комбайновий завод ім. Ворошилова), У 1905–1909 та 1918 роках обіймав посаду міського голови. (140 років від часу народження).
Література:
Липовская Т. Д. И. Я. Эзау и Южно-Русская областная сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка 1910 года / Т. Д. Липовская, В. Д. Мирончук // Вісник ДДУ: Історія та археологія. Вип. 5.– Дніпропетровськ, 1999.– С. 129–133
Езау Іван Якович (Йоганн Якоб) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 17–18.
* * *
Чабан Н. Капитаны: [О гор. головах Екатеринослава И. Эзау и И. Способном] // Днепров. правда.– 2002.– 2 авг.– С. 11.
Чабан Н. Наши головы // Апельсин.– 2002.– № 1.– С. 12–15.
1869 року – побудовано залізничну станцію Синельникове (140 років події).
Література:
Синельникове // Дніпропетровщина.– Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 2001.– С. 176.
1884 року – побудовано залізничну станцію Любомирівка. З січня 1904 року вона перейменована у м. Верхівцеве (125 років події).
Велика вузлова станція Дніпропетровського відділку залізниці на лінії Дніпропетровськ – П’ятихатки, відкрита у 1884 році. Спочатку вона називалась Любомирівкою за назвою ближнього села – родового маєтку відомого громадського діяча Олександра Миколайовича Поля, завдяки енергійній діяльності якого почалось освоєння багатющих мінеральних родовищ Криворіжжя.
У 1904 році станція отримала нову назву на честь першого начальника Катерининської залізниці талановитого російського інженера Олександра Аполінарійовича Верховцева. Як свідчать документи, О. А. Верховцев стрімко розвивав залізницю і вона сприяла швидкому зростанню промислового потенціалу величезної губернії, надавала підтримку молодим і ще не зміцнілим підприємствам. Під його керівництвом залізниця стала вже в перші роки експлуатації однією з найбільш прибуткових магістралей Росії.
Література:
Верхівцеве // Богомаз М. С. Станція називається...– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.– С. 55–57.
* * *
Залужний В. За підтримки однодумців: [Міський голова про історію та сучасність міста] // Зоря.– 2007.– 2 черв.– С. 2.
1889 року – народився Максим Максимович Лебідь, поет. З 1924 року проживав у Катеринославі, друкувався в газеті "Зірка", брав участь у створенні літературного гуртка "Плуг". Репресований, 1939 року розстріляний (120 років від дня народження).
Література:
Чабан М. П. Січеслав у серці: Нариси (Книга пам’яті).– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– 96 с.
Лебідь Максим – С. 5, 17, 56, 67, 80–89.
Мазуренко І. З пагорбів «Зорі»: літературно-мистецьке життя Придніпров’я 1920–1930-х рр. // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї / Упорядн. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 44–54.
М. Лебідь – С. 46, 47, 50, 53.
1894 року – у м. Катеринославі почав виходити щомісячний журнал "Сведения о ветеринарно-санитарном состоянии". Виходив до 1916 року (115 років події).
Література:
Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.– допоміжн. бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 34.
1899 року – народився Василь Петрович Каруна, генерал-майор, командуючий 152-ю стрілецькою дивізією, яка визволяла Дніпропетровщину (110 років від дня народження).
Василь Петрович Каруна народився 1899 року в Росії, у станиці Морозовській Ростовської області в сім'ї бідного селянина. З 14 років почав працювати в паровозному депо. У грудні 1917 року вступив до червоногвардійського загону – був бійцем, санітаром, командиром ескадрону. 1923 року закінчив Борисоглібську школу командного складу, служив під командуванням Г. К. Жукова.
У вересні-жовтні 1943 року велись криваві бої за визволення Дніпропетровщини. Необхідно було знайти місце для форсування Дніпра. Вранці 2 жовтня в район околиці села Обухівка виїхав генерал Каруна зі штабом. Робота вже підходила до кінця, коли раптом на берег вдарив шквал артилерійсько-мінометного вогню фашистів. Розривом снаряда командира дивізії було смертельно поранено.
24 жовтня частини 152-ї стрілецької дивізії успішно форсували Дніпро в районі Сухачівки, а до 12 години наступного дня Дніпропетровськ було повністю звільненно від окупантів.
Генерал-майора Василя Каруну поховано на меморіальному цвинтарі на Жовтневій площі міста Дніпропетровська. Його іменем названо одну з улиць міста, в тінистій алеї парка імені Тараса Шевченка встановлено бюст героя.
Література:
Пименов В. Ф. Улицы помнят: Путеводитель.– Днепропетровск: Промінь, 1982.– 112 с., ил.
О Каруне В. П. – С. 24–25.
Белич В. Я., Сумина З. Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 223 с.
О Каруне В. П. – С. 94–95.
Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941–1945 / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др.– М.: Воениздат, 1985.– 598 с.
О Каруне В. П. – С. 134, 220, 230.
Памятник генералу В. П. Каруне: [В парке им. Шевченко в Днепропетровске] // Стародубов А. Ф., Самодрыга В. В., Иванов С. С. Память истории...– Дніпропетровськ: РВА "Дніпро-VAL", 2001.– С. 90.
1904 року – побудовано залізничну станцію Марганець (105 років події).
Станція Марганець розташована на території однойменного міста на півдні Дніпропетровщини на лінії Апостолове – Запоріжжя – Мале.
Кінець XIX ст. у нашому краї характеризується бурхливим розвитком видобувної промисловості та металургії. Ще 1883 року видатним геологом В. Домгером тут було відкрите найвідоміше у світі родовище марганцевої руди. Його розташування поблизу металургійних заводів Донбасу та Катеринославщини стало значним фактором у розвиткові басейну та металургійної промисловості в цілому.
У 1904 році неподалік міста, що пізніше виросло, відкрита залізнична станція. Її збудували при Городищенському руднику для вивозу марганцевої руди. І це також, у свою чергу, сприяло марганцевим розробкам та розвиткові металургії.
Література:
Богомаз М. С. Станція називається...: Наук.-популярне видання.– Дніпропетровськ: Пороги: 1993.– С. 189–190.
Марганець // Земля и люди Приднепровья.– Днепропетровск: ИМА-пресс, 2002.– С. 77–78.
* * *
Мандзий Я. От чего есть пошла – земля наша марганецкая: [Наиболее знаменательные даты из истории развития Марганец. бассейна] // Шахтар Марганця.– 2005.– 30 груд.– С. 2
Так усе починалося // Шахтар Марганця.– 2003.– 29 серп., 12 верес.
1909 року – у м. Катеринославі почали виходити:
"Вестник Южно-русской областной выставки в г. Екатеринославе", щоденна газета. Припинила вихід 1910 року після закриття виставки. Редактори Б. К. Гесберг та С. А. Бродницький;
"Екатеринославская копейка", прогресивна суспільна, літературна і наукова газета. Припинила вихід цього ж року. Редактор-видавець А. І. Рубінштейн;
"Новая копейка", газета суспільно-літературна і політична. З 1910 року отримала назву "Южная Россия". Мала додаток "Криворожская жизнь". Припинила існування 1910 року. Редактор А. Гарфільд (100 років події).
Література:
Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.- допоміжн. бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– 44 с.
1914 року – у м. Катеринославі побудовано підприємство з виробництва курильного та обгорткового паперу. Нині – Дніпропетровська паперова фабрика (95 років від дня пуску).
Література:
Богданов В. П. Страницы истории. Днепропетровская бумажная фабрика (1914–1994).– Днепропетровск: Пороги, 1994.– 63 с.
* * *
Гапонець С. Дніпропетровська паперова фабрика – від Г. Гауфмана до суперколандра "Брудер хауз" // Палітра друку.– 1995.– № 2–3.– С. 56.
Мисник Е. Девяностолетняя фабрика помолодела с приходом инвестора // Наше місто.– 2004.– 3 листоп.– С. 2.
ТОВ "Фабрика "Правда" // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.–Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 75.
1914 року – у м. Катеринославі почали виходити:
"Оборона", щоденна газета. Виходила до 1917 року;
"Екатеринославский благовестник", неофіційний щомісячний місіонерський церковно-громадський і літературний журнал. Виходив до 1917 року. Редактор-видавець А. А. Афанасьєв;
"Южный инженер", щотижневий технічний журнал товариства інженерів. Виходив до 1917 року. Редактор І. І. Танатар (95 років події).
Література:
Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.– допоміжн. Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– 44 с.
1924 року – на Широківщині на хуторі поміщика Балло виникло село Тихий Став, та комуна “Хлібороб”, які заснували українські переселенці з Канади (85 років події).
Комуна «Хлібороб»
Комуни організовувались в 20-х роках після революції 1917 року. На відміну від сільськогосподарської артілі, в комуні усуспільнювалось усе, і члени комуни не вели власного допоміжного господарства. Оскільки з приходом революції поміщицькі господарства були зруйновані, господарі змушені були покинути свої землі, а розруху доповнив неврожай 1921 року. Почався голод. Рятуючись від голоду, багато селян пішло в місто на підприємства. Не було кому обробляти землю, вона заростала бур'янами.
За всіма подіями з великою увагою стежили канадські українці. Порадившись, вони вирішили повернутися на рідну землю, хоч усі були зайняті своєю роботою, працюючи в промисловості чи у фермерів. Створено Товариство, грошовий внесок якого становив 200 доларів. На ці гроші закупили потрібні машини, реманент і все необхідне для нового поселення. Перші 40 сімей перетнули океан. З собою привезли чотири трактори «КЕЙС», парову молотарку, вантажну машину «ФОРД» і снопов'язалку. Частина членів Товариства продовжувала працювати в Канаді, щоб докупити все необхідне, чого ще не вистачало.
Так у 1924 році на землях колишнього поміщика Балова (Балло) було організовано комуну «Хлібороб» на території поселення, яке тоді називалось Коперник. Яка доля спіткала поміщика та його чотирьох дітей, невідомо. Залишилась житлова будівля маєтку, комора, погріб, приміщення для худоби. Частина будівель збереглася до цього часу (1993 р.), але вони в занедбаному стані – с. Тихий Став.
При організації комуни двом її членам Лісовському І. О. та ще одному, прізвище якого забулося, довелося їхати делегатами на нараду до Москви. Там вирішувалось питання, як краще організувати комуну.
Комунари спромоглися побудувати навіть житловий будинок під оцинкованим дахом, в якому поселилося 13 сімей.
Характерною рисою комунарів була працьовитість, чесність і порядність. Вони вміли працювати і культурно відпочивати. Господарство було в зразковому стані. Сюди приїжджали делегації з інших господарств, навіть з Німеччини. Вивчали досвід господарювання комунарів.
На своїх землях комунари сіяли зернові культури, городину, приділяли увагу і травосіянню, бо в господарстві були і коні, і корови, і інша живність. Корів спочатку було 20. Вони й створили основу для племінної ферми. Тварини були доглянуті і вгодовані. І молока давали до 30 літрів на добу. Малих телят напували незбираним молоком, більших – віяним, причому досхочу. Вже до осені вони мали вигляд однорічних. З таких телят вирощували високодійних корів.
Працювали комунари дружно і жили заможно. У кожного були свої обов'язки, своє постійне місце роботи. В гарячу пору жнив навіть голова працював нарівні з усіма. Збирали врожай швидко і без втрат. У цьому допомагали машини, косарки, снопов'язалки. Жінки лише зносили снопи, складали їх в копи.
В жилій кімнаті нічого не було зайвого: металеві ліжка, привезені з Канади, стіл, стільці, шафа для одягу. Навіть посуду не було, бо харчувались в їдальні. Білизну прали прачки. Дітей доглядали по черзі. Згодом відкрили дитячий садок. Збереглася фотокартка, на якій зображені діти в садку. На фото їх 45. З ними три виховательки. Фотографувались у дворі, під вікнами дитсадка, на фоні розвішаних килимів домашнього виготовлення. Діти взуті в ботиночки, лише одне босе, в той час, як наші діти ходили всі босими.
Старожилка Маслова Ольга Тимофіївка розповідала, як старші діти навчались у Ніколо-Козельській музичній школі села Миколаївка, де існував інтернат для дітей комунарів. У школі ще й навчали грати на музичних інструментах, вивчали нотну грамоту. Струнним оркестром керував Дмитрюк Ф. С. Він сам виготовляв інструменти, сам писав ноти. До свят готували цікаві концерти, подарунки на 8 Березня і до днів народження. Працювали драматичний і музичний гуртки.
А 80-річна Олександра Гордіївна Шкомат розповіла, як добре комунарів годували. На столах ставили страви на вибір. Кожен брав собі стільки, скільки треба було. Готували їжу тричі на день, а в час жнив ще й вивозили полудень в поле.
Оплата праці комунарів велася за чековою системою. І одяг, і взуття теж отримували в комуні. В 1927–1928 роках почали видавати зарплату: чоловікам 80 крб., жінкам – 60 крб.
У період шкільних канікул дорослим допомагали діти. Лінуватись просто неможливо було. І у них так заведено: хто не працює, той не їсть. Дітей годували добре. Навіть у голодний 1933 рік усі вижили. І це в той час, коли жителям Миколаївки доводилось і картопляні лушпайки підбирати в комунарській їдальні. Дорослі комунари теж вижили, їсти було що. Звичайно ж, хліб не лежав на столах в достатній кількості, знали свою норму.
У 1933 році комуну було перетворено на колгосп. Влада мотивувала це тим, що прибутків державі від комуни не було – що виробляли, те й споживали (проїдали). За час існування комуни її головами обирались Перун, Чечун, Довбуш, Лісовський, Доманицький. Всі вони були репресовані. А почалися репресії в 1935 році. Всього репресований 21 комунар. Нині всі вони реабілітовані як ні в чому не винні.
Син Дмитрюка Ф. С. Анатолій згадав, що вони приїхали з Канади в 1924 році. Зараз у Канаді проживає 12 материних родичів. У музеї є фотографія, на якій знято 140 комунарів з підписами прізвищ. Фотографія озаглавлена: «Друга Канадська комуна «Хлібороб» на Криворіжжі 1933-й рік».
Ганенко В., Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво «І . В. І.», 2001.– С. 77.
Література:
Ганенко В. Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво “І. В. І.”, 2001.– С. 77.
1929 року – на Широківщині на території Михайлівської сільської ради створена комуна “Червоний плугатар”. (80 років події).
Комуна «Червоний плугатар»
Комуна створена була у 1929 році. Головним ініціатором її створення був Пономаренко Тихін Якимович та його рідні брати Іван, Андрій, Віктор та племінники – Сергій, Федот, Іван. До Комуни ввійшли 55 сімей, 220 чоловік поселенців. Знаходилась вона на території Михайлівської сільської ради. А колись ця земля належала хуторянам – Карамушкам та Голобородькам, в яких було землі до 300 десятин у кожного. Керівником комуни був її засновник Пономаренко Т. Я., завгоспом. Комар Митрофан Гаврилович, бригадиром – Аленін Тимофій Єрмолайович, завідуючим фермами великої рогатої худоби та свиней – Пономаренко В. Я., комірником – Клепка.
Комуна створена для спільного обробітку землі на добровільних засадах, комунарів об'єднувала самосвідомість, організованість в праці та дисципліна. Увесь свій сільськогосподарський інвентар комунари добровільно здали в комуну, усуспільнена була і домашня худоба.
Вирошували комунари зернові культури, соняшник, гарбузи, кавуни, а також городні культури, приділяли увагу і кормовим культурам. Був і поливний город (вирощували капусту, томати, моркву, цибулю), для подачі води використовували пристрій, який рухали коні. Комунари працювали увесь світловий день, порушень дисципліни не було.
Землю обробляли кіньми та волами, які завжди були добре доглянуті, нагодовані. З року в рік підвищувалась врожайність сільськогосподарських культур. У 1932 році комунари одержали високий урожай зернових культур і комуна була нагороджена обласним Червоним прапором. Керівника комуни нагороджено на той час рідкісною нагородою – радіоприймачем. Обласною радою було нагороджено і передових працівників.
В 1933 голодному році комунари допомагали голодуючим сусіднім колгоспам.
Деякий час в комуні працювала обласна комісія, вивчала досвід роботи комунарів. Комісія прийшла до висновку, що високі показники в комуні досягаються завдяки самовідданій праці, високій свідомості, дисципліні, вмілому господарюванню.
У 1931 році добре вродила кукурудза, щоб зберегти її не вистачало приміщень, тому й вирішили залишити її в полі зимувати. Весною вручну кукурудзу виламали, а стебла, які добре збереглися, вирубали і використали на корм худобі.
Члени комуни власного господарства не мали, не готували вдома і їжу, користувалися комунарською їдальнею. Годували чотири рази на день. Заробітної плати не було. Все необхідне комунари одержували з комори (одіж, взуття, білизну). Не мали комунари і свого господарства, тому був вільний час для відпочинку, занять в гуртках художньої самодіяльності. В клубі завжди було людно. Працював струнний оркестр, яким керував Орел Сергій, за чудовий голос його прозвали «соловей». Деменський Дмитро Микитович керував драматичним гуртком, він же був і учасником струнного оркестру. Виявлялася турбота про людей, купили ресорку, щоб нею хворих людей відправляти до лікарні, або, якщо кому було потрібно поїхати до родичів чи друзів, теж надавали транспорт. А якщо до когось з комунарів приїжджали гості, то з їдальні видавались готові страви на квартиру
Діти комунарів виховувались в дитячих установах під наглядом вихователів та нянь. Дітей з малих років залучали до посильної праці – збирали в полі колоски, вибирали малину, збирали яблука в саду. Сад в комуні був хороший, давав вагомі прибутки в касу комуни. Розводили породистих корів, відгодовували свиней.
В 1934 році комуна була перетворена в колгосп «Червоний плугатар». Накопичені комуною кошти дали можливість новоствореному колгоспові закупити сім вантажних машин. Інші колгоспи району тільки через тривалий час могли дозволити собі придбати такі машини. У 1935 році колгоспу були передані землі єврейської колонії № 36, яку було названо “Червона Вінниця”. Тут була створена друга бригада колгоспу, бригадиром призначено Аленіна Т. Е. – керував бригадою до початку війни. Загинув у бою при визволенні молдавського міста Кишинів. В селі, де була комуна, створена бригада № 1 – бригадир Пономаренко Т. Я. Головою колгоспу обрано Перепелицю Федора Леонтійовича (через кілька років його судили – відбув 4 роки). В часи окупації його призначили старостою, після визволення знову судили, одержав 10 років. Після відбуття покарання поселився в селі Мар'їнфельд, там і помер. Потім головою був Пономаренко Сергій, пізніше Пономаренко Т. Я. В період його головування економіка в колгоспі розвивалась, колгосп займав (по області) перші та другі місця. За кошти комуни новостворена бригада одержала увесь необхідний сільськогосподарський інвентар. За будинки, що були в селі, колгоспники їх вартість виплатили американському банку. Приїздили їх працівники з документами про витрату коштів на ці будинки.
Після виходу на пенсію Пономаренка Т. Я., його замінив Чумак, при його господарюванні економіка колгоспу почала занепадати, його замінив Потатурін, який трохи краще почав господарювати, але колгосп так і не досяг свого попереднього рівня. Почалася війна. Евакуювали матеріальні цінності та худобу, але були перехоплені німцями і повернені назад. Потатуріна німецькі фашисти розстріляли. У 1965–1966 роках колгосп «Червоний плугатар» об'єднано з колгоспом ім. Свердлова, сюди ж приєднали колгоспи «Хлібороб», ім. Будьонного (село Тихий Став), «Згода» (село Михайлівка). У 1968–1969 роках колгосп «Червоний плугатар» об'єднано з колгоспом «Країна Рад» і названо колгосп «Зоря комунізму», зараз колгосп «Зоря» підпорядкований Червоненській сільській раді. У 1969 році Михайлівська та Явдотівська сільські ради перестали існувати.
(Записано із спогадів колишніх комунарів Аленіна Євгена Тимофійовича та Комара Анатолія Митрофановича).
Ганенко В., Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво «І . В. І.», 2001.– С. 77–78.