Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

Вид материала

Документы

Содержание Вірний слуга земству Микола Герсеванов Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.). Патріот двох батьківщин Михайло Володимирович Родзянко

Подобный материал:

• Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
• Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

1784 року – призначено Катеринославського губернатора, Івана Максимовича Синельникова (225 років події).


І. М. Синельников народився в родині дворянина у Бірюцькому повіті Воронезької губернії. На гербі Синельникових у блакитному полі зображені срібні схрещені шабля та шпага, а між ними спис, гострим кінцем униз. Зброя у гербі свідчила про службу членів цієї родини на воєнному поприщі, в чому вони і здобули славу.

Вже у 25 років І. М. Синельникова обрали до комісії Нового Уложення депутатом від дворян Воронезької губернії.

У столиці він виявив себе якнайкраще, був помічений і подальшу службу здійснював, як і його предки, у війську. Брав участь у російсько-турецьких війнах. У 1774 р. вже мав чин полковника і нагороди. Під час придушення пугачовського бунту в Казанській губернії І. М. Синельников одружився з дочкою місцевого поміщика Страхова, Авдотією Василівною, від якої у нього був син Петро.

Деякий час І. М. Синельников служив воєводою в Полтаві, а потім під керівництвом О. В. Суворова займався справами переселенців в межах Азовської губернії. Саме Суворов рекомендував І. М. Синельникова князю Потьомкіну, який і доручив йому керувати комісією, яка забезпечувала продовольством переселенців, що прибували в Новоросію, а також наглядати за соляними та питними зборами. 1784 р. князь Потьомкін призначив І. М. Синельникова Катеринославським губернатором у чині бригадира, а з 1785 р. – генерал-майора. Йому було пожалувано у власність багато земель по обох берегах Дніпра в районі Ненаситецького порогу (тепер це села Василівка, Микільське, Військове), а також у теперішньому Синельниківському районі.

Під час губернаторства І. М. Синельников доклав багато зусиль для розгортання будівництва губернського центру Катеринослава на правому березі Дніпра. Потьомкін доручав йому величезні суми грошей на заготівлю матеріалів, різних припасів, запрошення майстрів та робітників для здійснення робіт у новому місті. Особисто І. М. Синельникову було призначено 250 крб. на місяць на харчі. Про його чесність, безкорисливість, організаційні здібності ходили легенди.

Саме І. М. Синельников готував все необхідне і визначав маршрут знаменитої подорожі Катерини II у 1787 р. по південних землях. Він супроводжував її по те­риторії Катеринославського намісництва, приймав у своєму маєтку (тепер це с. Микільське-на-Дніпрі), де був спеціально побудований дерев'яний палац з балконом навпроти Ненаситецького порогу. І. М. Синельников був присутнім на церемонії закладення Катериною II Преображенського собору у Катеринославі. Як писав Д. І. Яворницький, після Катерини II, Франца Йосипа, Потьомкіна, архієпископа Амвросія, Синельников поклав у підмурівок собору п'ятий камінь. Катерина була вражена побаченим, задоволена організацією подорожі, за що губернатору було пожалуване староство Оршанське з 500 селянами та дві табакерки, оздоблені діамантами. Під час другої російсько-турецької війни Потьомкін доручив І. М. Синельникову роботи з облаштування чорноморського флоту, забезпечення продовольством армії, яка оточила Очаків.

Під Очаковом І. М. Синельников був смертельно поранений і помер. У Херсоні, біля Катерининського собору (що зберігся й до сьогодні), стоїть пам'ятник І. М. Синельникову та його дружині.

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 12–13.


Література:

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 12–13.

* * *

Гуляев Г. А так ли это было? // Вісті Придніпров'я.– 2003.– 13 лют.– С. 8.

З історії назв залізничних станцій: Синельникове // Синельників. вісті.– 2000.– 25 жовт.

Мороз В. Преобразивший Приднепровье // Вісті Придніпров'я.– 2000.– 7 січ.– С. 13.

Невский В. Первый губернатор Екатеринославщины // Рада.– 2005.– 19 трав.– С. 9.

Пашук Л. Жизнь Отечеству, честь – никому // Днепр вечерний.– 2002.– 13, 14 сент.

Синельников Іван Максимович (1741–1788 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 12–13.


1784 року – Павлоград отримав статус міста і став повітовим центром (225 років події).


Місто Павлоград – центр Західно-Донбаського вугільного басейну, місто обласного підпорядкування, засноване в 1779 році. Загальна площа земель – 5,93 тис. га. Населення міста складає 113,5 тис. мешканців.

Історія міста починається з 1770 року, коли запорожець, військовий старшина Матвій Хижняк, збудував зимівник, від якого пішли Матвіївські хутори, а далі слобода Матвіївка. В 1779 році на цьому місці утворилось місто, назване Павлоградом.

У 1784 році Павлоград отримав статус міста і став центром Катеринославського намісництва. Наприкінці XIX століття місто еретвоилось на відомий центр торгівлі зерном і борошном. На його території працювали салотопний, шкіряний, ливарний, олійний заводи, тютюнові фабрики, парові млини, ситценабивна фабрика, міський банк. Росла мережа загальноосвітніх установ: чоловіча та жіноча гімназії, приватні школи й училища. 1896 р. на кошти сім'ї Голеніщевих-Кутузових побудовано «Графський театр».

З 1939 р. Павлоград – окрема міська адміністративна одиниця, місто обласного підпорядкування.


Література:

Бушин В. С. Исторические этапы становления Павлограда // Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку. Збірник наук. і наук.-метод. матеріалів регіон. наук.-практ. конф. 15 жовтня 2004 р.– 2004.– С. 52–54.

Бушин В. С. Нариси з історії Павлограда (до 220-річчя міста).– Павлоград: ЗПІЕУ, 2004.– 303 с.

Павлоград // Земля и люди Приднепровья.– Днепропетровск: ИМА-пресс, 2002.– С. 88–90.

* * *

Павлоград // Дніпропетровщина.– Дніпропетровськ: ВАТ ”Дніпрокнига”, 2001.– С. 172–174.


1794 року – у м. Катеринославі стала до ладу перша фабрика міста – суконна (215 років події).


Література:

Третя столиця імперії – нездійснені мрії // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довідково-популярне вид-ня / Гол. ред. В. Платонов.– Дніпропетровськ: Проспект.– 2001.– С. 12–20.

Фоменко А. Суконна фабрика – хлібозавод // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців та художників.–Дні

Швидько А. К. Из истории Екатеринославской казенной суконной мануфактуры накануне ее упразднения // Рабочий класс Приднепровья: формирование, традиции, социальный облик: Сб. науч. трудов.– Днепропетровск, 1989.– С. 109–117.

* * *

Суконная фабрика – хлебзавод № 1: [Современ. цветное фото] // Недвижимость. Днепропетровск. Бесплатно всегда.– 1998.– 21 мая.– (№ 18).– обложка.

* * *

Днепропетровск. Фабрика тонких сукон // Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель / Сост. Г. Н. Логвин.– М.: Искусство, 1982.– С. 396: Фото № 42.


1809 року – народився Микола Борисович Герсеванов, земський діяч Катеринослава. (200 років від часу народження).


Вірний слуга земству Микола Герсеванов


Микола Герсеванов – нащадок древнього грузинського роду, що переселився в Україну в другій половині XVIII століття. Народився Микола 1809 року. Його батько Борис Єгорович, статський радник, у 1829–1838 рр. був катеринославським губернським проводирем дворянства. В дев'ять років його віддали вчитися до Одеського Ришельєвського ліцею, по закінченні якого в 1825 році для нього почалася престижна в той час для дворянського стану військова кар'єра. Драгунські, уланські, кірасирський полки були в його послужному списку.

В 1834 р. він вступив до Військової академії й закінчив її в чині штаб-ротмістра. Перші воєнні дії, у яких він брав участь, відбувалися на Кавказі — у війні проти горян у 1844 р. Відзначившись у війні, він був підвищений до підполковника, і, будучи пораненим, здійснив поїздку за кордон для лікування. Участь в Угорській кампанії в 1849 р. дала йому чин полковника й перші нагороди: орден св. Володимира IV ступеню з бантом і австрійський орден св. Леопольда. В 1854 р. Герсеванов бере участь у війні проти турків на Дунаї. Вінцем його військової кар'єри була участь у Кримській війні 1853–1855 рр. Він бере участь у боях при Балаклаві (13.10.1854 р.), під Інкерманом (24.10.1854 р.), за що нагороджується золотою шаблею з написом "За хоробрість". 30 травня 1855 року в сутичці з французькою кавалерією в Байдарській долині він командував летючим загоном,

4 серпня боровся на Чорній річці, а також захищав Севастополь. По закінченні війни 29 жовтня 1855 року Микола Герсеванов стає генерал-майором й нагороджується діамантовим перснем з вензелевим зображенням Найвищого імені "...за відмінне виконання важливих і великотрудних обов'язків" й орденом св. Георгія IV ступеня за 25 років служби.

1858 року він одержав орден св. Станіслава І ступеню й зачислений у запасні війська, а через два роки виходить у відставку через домашні обставини і селиться у своєму маєтку Миколаївка Новомосковського повіту. У цьому ж році його обирають повітовим маршалком дворянства.

Уже перебуваючи на цивільній службі, Герсеванов весь свій вільний час присвячує читанню й літературним заняттям, пише статті з гострих й актуальних питань, що хвилювали тодішнє суспільство. Так, його стаття "Про пияцтво в Росії" виходить окремою брошурою. У ній він пропонував засоби до знищення пияцтва, і, між іншим, заміну горілки пивом. Багато галасу наробила і його стаття "Гоголь перед судом викривальної літератури", що спричинила до нього ворожнечу шанувальників Миколи Гоголя. Добувши секретні документи щодо Кримської війни, він надрукував їх у Парижі, у книзі "Кілька слів про дії російських військ у Криму в 1854 й 1855 роках", примірник якої зберігся в Дніпропетровському історичному музеї.

Герсеванов обирався членом Одеського товариства історії й старожитностей і товариства сільських господарів Південної Росії. Він перший у "Записках Одеського товариства" заявив про шкоду, завдану землеробству ховрашками, і порушив це питання в губернському земстві. Микола Герсеванов багато подорожував Західною Європою й Сходом. Був одружений з дочкою дійсного статського радника Пелагеєю Зубковою, але дітей не мав.

Як же склалася його діяльність у царині земського самоврядування? Вже на перших засіданнях губернських зборів, 27 вересня, Герсеванов робить повідомлення про "Московсько-Севастопольську залізницю", будівництво якої вже почалося у бік Харкова. Довідавшись, що в Харкові зібралися надзвичайні збори для обговорення подальшого напрямку залізниці, Герсеванов звернувся до гласних зі словами:

"Милостиві добродії! У той час як комітети в Ростові, Таганрозі, Маріуполі, Бердянську невтомно трудяться, щоб звернути на себе увагу уряду, як у Херсоні утворений при губернській управі особливий комітет, щоб покрити всю губернію мережею залізниць, як у Рязанській губернії будується коштом земства залізниця з Москви в Рязань, невже ми, земство катеринославське, не скажемо слова, щоб нагадати про залізницю першорядної ваги, що давно затверджена, була позначена в натурі і навіть почата будівлею, але відкладена, може, через те, що ніхто не нагадував про неї уряду?"

У своєму повідомленні Герсеванов доводить переваги залізниці на Севастополь перед азовськими портами (незамерзаюче море, зв'язок столиці з декількома губерніями, наявність зворотних вантажів, зв'язок верхнього Дніпра з нижнім, де переривається порогами пароплавство, що вигідно для губернії). Збори ухвалюють рішення щодо клопотання перед урядом про залізницю й виявляють готовність посприяти лінії, що пройде Катеринославською губернією.

Розуміючи, що від стану шляхів сполучення залежить вигідний збут продуктів сільського господарства, Герсеванов продовжує працювати над цією темою. Протягом півтора року він збирає статистичні відомості щодо торговельного руху від Катеринослава до Криму, друкує й розсилає їх губернським гласним Катеринославської і Таврійської губерній. Роблячи висновок, що торговельний рух у цьому напрямку досить значний, він пропонує будувати кінну залізницю від Ігренської пристані до Криму (доповідь Герсеванова від 4 березня 1868 року).

Він шляхом листування веде перемовини з капіталістом і будівельником кінних залізниць у Петербурзі Каншиним, їде до Європи, де оглядає єдину кінну залізницю з Австрії до Богемії. Діставши згоду Каншина на будівництво залізниці, він пропонує доручити полковникові М. Родзянку й генерал-майорові Герсеванову увійти в переговори з урядом про дозвіл концесії на її будівництво. У той же час він не залишає надій на будівництво паро­вих залізниць. Разом з депутацією Катеринославської і Таврійської губерній він готує і подає записку в МВС про залізницю.

Немаловажне значення в господарстві губернії мали мости й переправи через річки. Герсеванов особисто контролював їхнє будівництво й ремонт, а в 1869 році влітку об'їхав усі мости, побудовані за два роки. Так, він відзначав, що міст через Дніпро в Катеринославі побудований з лісу не кращої якості. А чудове будівництво мостів в Олександрівському повіті стало приводом для подяки від імені губернського земства голові Олександрівської повітової земської управи графові О. Є. Канкріну.

Зі значних питань, за вирішення яких узялися губернські гласні в перше триріччя, були питання про заснування земельного земського банку, про прийняття земством турбот щодо продо­вольства селянського населення, про відкриття фельдшерської школи, про торгівлю хлібом, про відкриття нових ярмарків, про винищування ховрашків, про богадільні, про наповнення бюджету земства тощо. Перші земці порушували питання про забезпечення сільського господаря найманою працею – адже практично всі гласні були великими землевласниками.

Найчастіше наймані робітники не виконували умов угоди з господарем, залишали роботу в найгарячішу пору. У зв'язку з цим Герсеванов 18 січня 1869 року зробив доповідь "Про непомірне число святкових днів". Після реформи 1861 року селяни стали дотримуватися свят, які справляти за календарем не належало, але вони були шановані народом. Причому припадали ці свята на найгарячішу пору літа, що завдавало шкоди якості й кількості зібраного хліба, бо відомо, що в наших краях досить одного дня, щоб хліб, який перестояв на корені, втратив колір й почав обсипатися.

Усього таких свят набігало 42 дні, а з неділями – 128 днів щороку, тобто понад третину. І тенденція поширення цього зла була навіч – так, узвичаювалося у суботні дні скорочувати робочий час, унаслідок чого набігало в році ще п'ять-шість днів. У липні встановлених свят було два – тезоіменитство й народження імператриці Марії Олександрівни, а народ святкував шість – Козьми й Дем'яна (святкується ковалями), пророка Іллі, собор архістратига Михайла, св. великомученика Прокопія тощо.

У вересні замість трьох свят відзначали дев'ять, у січні замість двох – шість. Місцевий архієрей надав табель днів, ус­тановлених для святкування –26, але задовільних результатів це не дало: народ продовжував святкувати й інші, невстановлені. Тому губернська управа пропонує клопотатися перед св. синодом у законодавчому порядку наказати святкувати тільки дні, внесені до переліку місцевого архієрея.

У жовтні 1869 року відбулися IV чергові збори губернського земства. 24 жовтня головою управи був обраний Н. І. Штанський, але до затвердження його міністром, головував Микола Герсеванов. Обраний секретарем зборів, він редагує журнал зборів, що займає в нього багато часу й віднімає можливість бути присутнім вечорами на засіданнях ревізійної, фінансової й змішаної комісій, де обговорюються найважливіші доповіді управи, і, де, як він думав, йому обов'язково необхідно бути. Тому він просить збори звільнити його від звання секретаря. Збори просять його залишитися.

Він погоджується, при цьому звертаючись до зборів з такими яскравими словами: "Я глибоко переконаний, що земство є нова, жива сила Росії, що на нього чекає велике майбуття; я вірний слуга земству, і, як Ви, Милостиві Добродії, обрані особи земством губернії, то не можу не виконати Вашого бажання, і залишаюся... поки моє здоров'я дозволить".

1870 року він продовжує працювати в земстві почесним членом управи, а 28 жовтня на зборах його знов обирають секретарем. Будучи хворим, він відмовляється від посади, але працювати продовжує. Хвороба горла не давала йому можливості, говорити, читати постанови. «Ви самі бачите, у якому я становищі, я ледь ходжу. Я служив земству завжди, але тепер фізичні сили не дозволяють», – говорив він. І вже 30 жовтня через хворобу не приходить на засідання.

Помер Микола Борисович Герсеванов на самоті (родинне життя склалося для нього несприятливо) 4 липня 1871 року у своєму маєтку. Похований у Катеринославі на міському цвинтарі (нині стадіон "Металург").

Підбиваючи підсумки першого триріччя діяльності земства губернії, можна відзначити його енергійний, яскравий початок. Відбувався складний процес станов­лення земських установ, характеристику якому дав гласний Я. Я. Савельєв: «Нам, як зачинателям нової величезної справи самоврядування, поки ще необхідно сіяти зерно в землю для того, щоб мати змогу згодом зібрати сторицею посіяне».

Валентина Лазебник


Література:

Лазебник В. Велика й важка справа чекає на вас... Я – вірний слуга земству // Зоря.– 2008.– 5 серп.– (№ 85).– С. 2.


1834 року – народився Іван Миколайович Дурново, дворянин, Катеринославський цивільний губернатор, перший почесний громадянин м. Катеринослава. (175 років від часу народження).


Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.).

З потомственних дворян Чернігівської губернії. Отримав військову освіту у Михайлівській артилерійській академії. Учасник Кримської війни 1853-1855 рр. Нагороджений орденом св. Анни 4 ст. з написом «За храбрость». У 1856 р. за станом здоров'я звільняється від служби і повертається до родового маєтку. Був депутатом чернігівських губернських дворянських зборів, повітовим і губернським предводителем дворянства. У 1870 році його було призначено катеринославським губернатором. Цю посаду він обіймає до 1882 року. На цей час прийшовся початок бурхливого промислового розвитку губернії. Тут розпочалося залізничне будівництво, промис­лові розробки кам'яного вугілля і залізної руди. Активно працювали земські збори губернії і міська Дума Катеринослава. За його сприяння створюються і працюють у місті катеринославське медичне і благодійне товариства, а також товариство піклування про жіночу освіту. У 1882 р. Івана Миколайовича призначають заступником міністра внутрішніх справ, а у 1889 р. – міністром внутрішніх справ імперії.

У 1880 роки він працює у відомстві імператриці Марії – свого роду міністерстві благодійності. Особиста доброта, доступність відразу ж віддали йому симпатії всіх, хто з ним спілкувався. Дурново ніколи не відхилявся від особистих зустрічей з відвідувачами. Багато їздив по губерніях з метою допомоги Благодійним і виховним закладам.

З 1895 р. Дурново призначено головою комітету міністрів. Нагороджено багатьма іноземними орденами і орденом св. Володимира 1 ст. Почесний громадянин міст Ростова-на-Дону і Павлограда.

Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.–2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 24–25.


Література:

Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто: Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідної міської культури (Матеріали обл. наук. конф., присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська).– Дніпропетровськ, 2003.– С. 60–69.

* * *

Лазебник В. "Человек хлебосольный, милый и очень хитрый" // Наше місто.– 2001.– 19 верес.

Свита И. На благо области и губернии // Днепров. правда.– 2007.– 2 нояб.– (№ 43).– С. 11.

* * *

Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 24–25.


1839 року – у Катеринославській губернії народився Микола Михайлович Ланшин, юрист, громадський діяч. Протягом 21 року обирався гласним Катеринославської міської Думи. Помер 20 квітня 1911 року (170 років від часу народження).


Література:

Ланшин Микола Михайлович (1839–1911 р.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес, 2001.– С. 23–24.


1859 року – народився Михайло Володимирович Родзянко, дворянин, землевласник Новомосковського повіту. Обіймав численні громадські посади, був головою III та IV державних Дум Росії, почесний громадянин міста Катеринослава. Помер 1934 року (150 років від часу народження).


Патріот двох батьківщин Михайло Володимирович Родзянко

(1859–1924)


Рід Родзянок належить до української козацької старшини і походить від Хорольського сотника Василя Івановича Родзянка (1652–1734). Його нащадок Володимир Михайлович (1820–1893) окрім прізвища нічого спільного з українським народом не мав. Він був відданий російській монархії, якій старанно служив в Кавалергардському полку – елітному військовому підрозділі російської армії. Потім був помічником Корпусу жандармів [6, с. 6].

У Володимира Родзянка було троє синів Павло, Михайло і Микола, а також донька Ольга. Всі сини хоча й були за походженням українцями, але вірою і правдою служили Росії. Найбільш видатним серед братів, звісно ж, був Михайло.

Михайло Володимирович Родзянко народився 31 березня 1859 р. (за іншими даними 9 (22 за н. ст.) лютого 1859 р.) в родовому маєтку Попасне Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

Батько віддав його на навчання до Пажеського корпусу, який Михайло закінчив у 1877 р. За прикладом батька він тривалий час (1877–1882) служив у Кавалергардському полку.

Домашнє виховання, навчання і служба в елітних підрозділах зробили з Михайла Родзянка щирого монархіста і патріота російської держави. Хоча, відчуваючи свій зв’язок з українською землею, він служив і їй також. Такий подвійний патріотизм був притаманний багатьом нащадкам української козацької старшини у ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Після виходу у відставку М. В. Родзянко осів у себе в маєтку і поринув у громадські справи. 13 грудня 1883 р. він був обраний обов’язковим членом у селянських справах присутствія [8, с. 98]. Згодом гвардії поручик у відставці очолив повітове у селянській справі присутствія [7, с. 552–553]. Також він був обраний почесним мировим суддею, активно включився в земську роботу.

У 1886 р. дворянство Новомосковського повіту обрало його своїм предводителем. М. В. Родзянко залишався на цій посаді до 1896 р.

М. В. Розянко брав активну участь у роботі земських установ. 9 грудня 1888 р. на черговому засіданні Катеринославського губернського земства він підтримав клопотання Новомосковського повіту про виділення коштів на ремонт Самарського собору [9, с. 68–69].

За активну участь у справах земства у 1900 р. Михайла Володимировича обирають головою Катеринославської губернської земської управи, яким він залишався до 1906 р.

Громадська робота стала для М. В. Родзянка життєвим кредо. Всі більш чи менш значні проекти, які здійснювалися в місті, не проходили повз нього. Він доклав рук до відкриття Вищого гірничого училища в Катеринославі, сприяв формування Обласного музею ім. О. Поля, а потім увійшов до числа членів Ради музею. Він не тільки словом, але й ділом сприяв розвою музею. Директор Комерційного училища А. С. Синявський у своєму листі до Д. І. Яворницького від 2.06.1902 р. повідомляє, що Бродницький і М. В. Родзянко готові давати 100 крб. щороку для розвитку Обласного музею, оскільки Міська Дума відмовила у приміщенні музею [2, с. 466. Лист № 584]. У 1905 р. він був членом комітету по влаштуванню 13-го археологічного з’їзду.

Початок ХХ ст. став знаковим для М. В. Родзянка. Починається кар’єрний злет, який привів його у вищі ешелони тодішньої російської імперської еліти.

До 1905 р. він був відомий і впливовий в Катеринославській губернії, після 1905 р. його помітили на найвищому рівні. Цьому сприяли події 1905–1907 рр.

У період І Російської революції у жовтні 1905 р. він став одним із засновників регіонального осередку партії „Союзу 17-го жовтня”. У 1906 р. партія октябристів (так стали називати її в політичних колах) стала видавати на Катеринославщині друкований орган „Русская правда”. Головою органу, природно, став М. В. Родзянко. В тому ж році його було обрано членом Державної Ради від катеринославського земства, а восени 1907 р. разом з іншим нашим відомим земляком М. М. Алексєєнко обрали депутатом ІІІ Державної Думи по курії землевласників.

Чималу роль в тому, що М. В. Родзянко потрапив на вищі щаблі владного олімпу Російської імперії стала його промонархічна позиція та консервативні погляди на суспільний устрій. Саме М. В. Родзяко вимагав від губернського прокурора застосувати найсуворіше покарання до членів „Всеросійського селянського союзу” [1, с. 105], який утворився у 1905 р. і виступав за суттєві соціальні перетворення. До справи створення „Союзу” доклали рук відомі громадські діячі, а саме: директор Комерційного училища А. С. Синявський, викладач гірничого училища Е. Штебер, український політичний діяч і кооператор М. М. Стасюк.

Як вважав М. В. Родзянко, селяни не мали права на особисту думку, а тим більше, вимагати якихось соціальних змін. Взагалі його ставлення до селянської маси не було прихильним. Ще у 1883 р. начальник жандармського управління повідомляв у департамент поліції, що селяни Родзянка мають наділ землі “весьма скудный и почти невыгодный для обработки” [4, с. 13].

Водночас М. В. Родзянко виділяв значні суми зі своїх прибутків на утримання лікарень, притулків, навчальних закладів. У 1912 р. він жертвує на благочинність 135000 крб. [3]. За сприяння М. В. Родзянка електрифіковані і телефонізовані багато будинків Катеринослава, ремонтувався міст через Дніпро та інше [4, с. 13.]

За сприяння розвитку міста Михайло Володимирович був вшанований званням – почесний громадянин міста Катеринослава. Міська дума прийняла рішення з цього питання 22 лютого 1914 р. [3].

Серед багатьох видів діяльності, якими займався М. В. Родзянко найбільш відомою, звісно, є його участь у роботі Державної Думи.

Будучи обраним депутатом ІІ Державної Думи, він пропрацював там до моменту її ліквідації у 1917 р. Тривалий час він очолював цю інституцію (1911–1917 р.), відстоюючи інтереси монархії, стоячи на конституційних засадах. Коли почалася Перша світова війна, М. В. Родзянко виступав за війну до переможного кінця, вважаючи, що Російська держава повинна залишатися цілісною. Він боляче сприймав той факт, що монархія втрачає підтримку і популярність серед простого населення. Тому він боровся за відновлення її престижу, увійшовши у протистояння з царським фаворитом Г. Распутіним.

Однак в складних умовах революційної ситуації 1917 р., М. В. Родзянко, після того як Микола ІІ видав наказ про розпуск Думи, не став на бік царя. Навпаки, він увійшов до складу Тимчасового виконавчого комітету, який прагнув законним шляхом перебрати владу з рук царя [5, с. 10]. Він, навіть, надіслав 2 березня 1917 р. до Катеринослава телеграму, де повідомляв про початок революційних подій в Петрограді.

Отже, на певному етапі М. В. Родзянко зрадив своїм монархічним ідеалам. Щоправда, у своїх спогадах, він згадує про те, що не мав намірів виступати проти царя, чи піднімати на це народ. У відповідь на пропозиції представників вищого світу взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні, він заявляв: „Я в жодну авантюру не піду... Палацові перевороти не справа законодавчих палат, а піднімати народ проти царя в мене не має ні бажання, ні можливості” [10, с. 36].

Після Жовтневого перевороту 1917 р. М. В. Родзянко виїхав на Дон, де брав активну участь у створенні „білого руху”. У 1919 р. він підтримував генерала Денікіна, і, навіть, надав білій армії свій маєток під військову базу. За це більшовики у тому ж році спалили маєток Родязка.

Після поразки „білого руху” М. В. Родязнко емігрує до Сербії, де займається написанням мемуарів. Його різко критикує білогвардійська еміграція за його причетність до повалення царської влади.

21 січня 1924 р. М. В. Родзянко помер в злиднях і був похований на кошти сербського уряду.