Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники
| Вид материала | Диплом |
Содержаниезарубіжний досвід Українська література ХХ століття Леся Українка (разом) М.Коцюбинський (разом) В.Стефаник (разом) |
- Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
- Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
- Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.
зарубіжний досвід
Леся Кисілевська-Косик
Навчання української літератури ХХ століття у старших класах (8-12) українських доповняльних шкіл західної діаспори
(Короткий огляд)
Довгі роки діаспора була ізольована від України, тож інформації про її існування, зокрема, про українське доповняльне шкіль-ництво були мало відомі в Краю. Тепер завважується зацікавлення різними аспектами її життя, у тому і шкільництвом. Українські доповняльні школи на еміґрації були творчим елементом української духовності. Мені прийшлося досліджувати цей аспект навчання у пізніх сімдесятих роках, коли результати дослідів не могли доходити на Батьківщину. Доповняльні українські школи діаспори відзначають тепер свої 50-літні ювілеї, однак мої точні досліди доходять до кінця першого 25-ліття їх існування.
У загальному доповняльні школи – це школи, які провадять навчання переважно по суботах або інших, вільних від загально-освітніх занять, днях. Навчання триває переважно п’ять, а то й шість шкільних годин на день впродовж 10, 11, 12 або 13 років. Українській літературі віддається, звичайно, в старших класах окремо від однієї до двох годин в тижні. Деякі вчителі, які вчать літературу і мову, присвячують більше як половину часу літературі, особливо у найстарших класах. В останньому класі, після закінчення якого є звичайно письмові та усні випускні іспити, що їх звуть до сьогодні матурами, багато вчителів додає ще окремо в інші дні лекції, щоб добре приготовити учнів до них. Питання для іспитів виготовляє Шкільна Рада, представник якої проводить усні іспити.
Щоб докладніше проаналізувати стан навчання української літератури XX століття в українських доповняльних середніх школах Західної діаспори, зупинимося по можливості на кожній країні окремо, бо не всюди система шкіл і їхній рівень однакові.
В Австралії існувала тоді така система: 7 класів нижчих, 2 класи Українознавства і 2 роки Педагогічної Школи (для майбутніх учителів). При кінці 70-их рр. Школи до-давали ще 3 класи Українознавства. Згідно з „Програмами навчання, затвердженими 6-тим Учительським З'їздом 1971 р.” українську літературу XX ст. вивчали тільки на другому році і то, мабуть, щойно у другій чверті, бо починали Марком Вовчком та Іваном Нечуєм-Левицьким. З Івана Франка пророб-яли: „Каменярі”, „Мойсей” (уривки), „Іван Вишенський” (уривки), „Боа Констріктор”, „Зів'яле листя„ (вибір), з Лесі Українки: ліри-ка і „Лісова пісня”. Уживали підручників: Марія Овчаренко: „Золоті Ворота” і Кость Кисілевський: „Хрестоматія з української літератури для шкіл і курсів україно-знавства”. Педагогічні Школи вжива-ли ще „Історію української літератури” Володими-ра Радзикевича. У відповідях на наші питання, довголітній вчитель літератури Дмитро Нитченко подав, що „учні гарно сприймають твори Степана Васильченка, поезії Олександра Олеся, Василя Симоненка, Ліни Костенко, уривки з твору Володимира Ґжицького „Притча про дружбу”, уривки з повісті І. Франка „Захар Беркут”...”Кожен учитель вибирає те, що має під руками або може дістати. Тяжко сприймається „Інтермеццо” М. Коцюбинського.” Але це мабуть відносилося до „матрикуляційних курсів” (це курси для тих учнів, що брали українську мову та літературу до австралійсь-кої загальноосвітньої матури, вступаючи до університету) [3, с. 2], на яких він викладав.
Д. Нитченко організував також зма-гання в читанні для молодших класів (наприклад, у 7 кл. дитина мала прочитати 600 стор.). Вільними темами він заохочував до спроби творчого писання, як наприклад: „Це трапилося на березі річки.”, „Мої мрії”, „Темної ночі”, „Самотність”, „Найцікавіша книжка”. „Кілька моїх студентів належать до секції нашого літературного клюбу в Мельборні, пишуть оповідання, вірші. На іспитах (австралійських матуральних) цього року з української мови та літератури дві мої студентки найкраще склали з 38 учнів, що брали українську мову до матури, а дістали по 96 на 100...Один з моїх слухачів потрапив до трьох найкращих (на іспитах) з усього стейту Вікторія..” – заявив Д. Нитченко [3, с. 3].
За обов'язковою програмою Департа-менту Освіти на матрикуляційних курсах читають з літератури XX стол.: І. Франко: „Каменярі”, „Земле моя”, „Захар Беркут”, „Олівець”, „Фарбований лис”, „Грицева шкільна наука”; Л. Українка: „Сім струн”, „Контра спем сперо”, „Надія”, „Лілея”, „Біда навчить”; М. Коцюбинський: „Харитя”, „Ялинка”, „Дорогою ціною”; Василь Стефаник: „Мамин синок”, „Лан”, „Шкода”; В. Симоненко: „Лебеді материнства”; Л. Костенко: „Кобзарю”, О. Олесь: „Ніч на полонині”. Отже рівень такого іспиту мажна би порівняти, мабуть, до так званого „рідженс”, що можна було здавати з украї-нської мови в стейті Н.Й., США для включення оцінки з нього в загальноосвітнє свідоцтво, але він далеко нижчий від рівня матури в школах українознавства в США чи Канаді.
Особливо цінна праця Д. Нитченка на полі плекання молодих талантів у літературній творчості. Дванадцять його учнів – молодих авторів друкували свої літературні спроби у 62 молодечих журналах та у місцевій газеті „Вільна думка”, де він упорядковував 20 сторінок „З творчости наших наймолодших”. Троє дістало нагороди Об'єднання Працівників Дитячої Літератури в Канаді у 1973 р., а троє в Мельборні на літературних конкурсах „Молодого пера”, двоє молодих українців з Австралії увійшло до збірки молодечої творчости Контрасти. [1]. Згодом, на жаль, відчувалося вплив асиміляції і повільний занепад ентузіязму, хоч деякі вчителі продовжували конкурси читання книжок у нижчих класах, про що повідомляла „Вільна думка” з 25 січня 1976 р.
В Арґентині у 70-их рр.. існували лише дві українознавчі доповняльні школи середнього типу. Хоча базувалися вони на випускниках 5 - 6-річних шкіл, але знання мови з кожним роком гіршало. Учителька літератури твердила, що через низький мовний рівень, вона не могла ніколи дійти далі, як до Тараса Шевченка. Уживали „Історію української літератури” В. Радзикевича, але в спрощеній учителькою формі. Загально мале зацікавлення літературою серед молоді, неохота до читання, часто брак книжок, відсутність помочі з дому, розговірна еспанська мова – це проблеми, що утруднювали ситуацію. При навчанні мови вживали деяких творів І. Франка, як „Захар Беркут” і дрібних оповідань [5].
У Великобританії українознавче шкільництво прийняло 10-тилітню систему. Десятий клас 1976 року провадило 5 шкіл, з яких у Брадфорді була найбільша і мала більше кваліфікованих учителів. Українську літературу XX століття вивчали тоді там від 8 класу (мабуть, від другої третини шкільного року), у 9 класі і подвійну кількість (мабуть, 2 лекцій на тиждень) у 10 класі. Одержані тоді іспитові питання та залучені завдання, вказували на високий рівень навчання літератури й особливе наголошення украї-нської літератури XX століття, що може рівнятися з найліпшими класами найліпших Шкіл, чи Курсів Українознавства США і Канади. Коли брати до уваги, що літературу XX ст. починали вже у 8 класі, то обсяг таки великий. У загальному вживали тоді присто-сованих до місцевих обставин програм, виданих Спілкою Українських Учителів і Виховників Великобританії, які, однак, базовані на багатоденнім навчанні і тому потребували змін.
Уживали „Хрестоматію з української літератури” К. Кисілевського та „Історію української літератури” В. Радзикевича. Учні найбільше зацікавлені були І. Франком, Л. Українкою („Бояриня”), Ольгою Коби-лянською, Богданом Лепким, Борисом Анто-ненком-Давидовичем („Землею українсь-кою”). Учні читали „Собор” Олеся Гончара, „Царівну”, „Землю” і „В неділю рано зілля копала” О. Кобилянської та, крім поданих в розподілі матеріялу, Марка Черемшини: „Село потерпає”, „Село вигибає”, Леся Мартовича: „Нечитальник”, М. Коцюбинсь-кого: „Для загального добра”, „Фата морґана”, „В путах шайтана”, Б. Лепкого: „Під тихий вечір”. Найбільше сподобалися їм „Тіні забутих предків” М. Коцюбинського. Мовно спроможні розуміти й висловлюватися про нову українську літературу тільки тоді, „якщо в класі було задовільне ознайомлення незрозумілих слів та висловів” [4].
Довголітній вчитель літератури мґр. В.Попадинець вважав конечним збільшити кількість годин на вивчення літератури, сконцентрувати увагу на головніші твори, подати більше матеріалу про сучасність. „Цим учні повинні зацікавитись, а особливо всі ті вчителі, які взяли на себе завдання добровільно навчити, чи радше дати змогу пізнати, нашій молоді правдиве сьогодення, як в Краю, так і на еміґрації. Це дуже важне, бо ж знаючи досконало нове, – пройдений шлях нашої літературної творчости напевно буде більше зрозумілий” [4]. Це зовсім згідне з постановою Всеамериканської Конферен-ції Учителів Українознавства в Елленвілі, Н.Й. (18-20 червня 1976 р.), – наголосити XX століття в усьому українознавчому навчанні.
Зовсім відмінний стан у чотирьох інших Школах Великобританії, які мали 9 і 10 класи. Найбільшою перепоною в цьому була мала кількість учнів: Ноттінґгам у 9 класі мав 4 учні, а у 10 класі – 3 учні. Було теж замало лекцій літератури: у 8 і 9 класах на новий матеріял було 30 год. літератури, але у 10 класі тільки 10 год. і то більшість присвячувалося повторенню матеріалу до кінцевих іспитів. Слабий мовний рівень учнів, особливо наявний при аналізі літе-ратури, та занизькі кваліфікації вчителів створювали труднощі. Однак відчувалася велика жертовність учительства у праці з молоддю, коли навіть у таких умовинах вивчали „Мойсей” І. Франка, оповідання М. Коцюбинського ,, П'ятизолотник” а інші новели, В. Стефаника “Сини”, “Побожна”, лірику Лесі Українки і поему „Роберт Брюс – король шатландський”, що згідно з відпові-дями на питання директора Школи Україно-знавства в Ноттіґгамі, викликали найбільше зацікавлення в учнів. Як підручників у тій школі вживали: В. Радзикевич: „Історія української літератури”, К.Кисілевський: „Хрестоматія” і М. Овчаренко: „Золоті ворота”. Пропонували „сконцентруватися над меншою кількістю авторів, а в творах, які учні вивчатимуть – звертати більшу увагу на відшукування ідей і тенденцій.” [9]. Коли ми порівняємо іспитові питання для учнів 10 класу з літератури, то Школа Українознавства у Ноттінґгамі подала лиш 13% питань з XX ст. і 3 загальні, а Школа Українознавства в Бредфорді 33% з XX ст. і одно загальне. Пропонуємо дві таблиці проробленого матеріалу з української літератури ХХ ст. виповнені учителем Школи Українознавства у Брадфорді (Таблиця 1). У 2001 ця школа мала 53 учнів, яких навчали 10 учителів [6]. У 2003 р. відзначено 50-ліття школи ювілейним святом і виданням пам'ятної книжки [7]. Зараз найбільшою школою у Великобританії є Школа Українознавства в Лондоні, де навчаються понад 100 учнів, з яких більше як половина – це новоприбулі з України, тому і мова в них краща. Останньо змінено дещо форму кінцевих іспитів, які поділено між 9 і 10 класами. Учні дістали змогу писати праці з деяких розділів української літератури, що зменшило навантаження іспитів. [8]
Подібна ситуація панувала і в українознавчім доповняльнім шкільництві Канади, особливо, в Торонті, де було більше років Курсів Українознавства (5 років), до яких приймали після закінчення 6 або 7 класу. Дуже позитивний вплив на молодь тої околиці мала не тільки велика свідома украї-нська громада, але також державне признання мозаїки багатокультурности Канади, що не тільки піддержує морально вияви збереження своєї спадщини, але часто допомагає навіть матеріально (будова шкіл, оплата вчителів).
Українську літературу вивчали на Курсах Українознавства в Торонті протягом 3 років, з чого на XX ст. присвячували трохи більше, як рік. [2] Високий рівень навчання мали досліджувані у сімдесятих роках Курси ім. Сковороди, ім. Юрія Липи, Святомико-лаївська Школа в Торонто та інші. Вживали до навчання тих же підручників, що і у США, але вживали більше “Хрестоматії нової української літератури” Олександри Копач з Торонто та допоміжних матеріалів, складених власними вчителями.
Студенти Курсів ім. Сковороди вида-вали свій журнал „Проблиски”, де поміщені літературні спроби самих учнів. Подібно представлялася справа в Монтреалі, хоча чисельність учнів там далеко менша, і в катедральній школі св. Володимира у Вінніпеґу, які мали тоді лише 10-літнє навчання. У всіх інших школах переважно рівень дещо нижчий.
У сімдесятих роках у США існувало 25 українознавчих середнього типу шкіл, з яких 4 при православних парафіях і одна при католицькій провадило десятирічне навчання, одна (Джерзі Ситі, Н.Дж.) не завжди мала вищі класи, ніж 9 кл., одна мала групову систему (Наша Українська Школа при Осередку СУМА у Філаделфії), 6 шкіл мали 12-класову систему, а 12 шкіл – 11-класову. У 17 школах, що підлягали Шкільній Раді Українського Конґресового Комітету Амери-ки переведено у 1976 р. матури. Самостійна „Рідна Школа” у Філаделфії випустила тоді 26 матуристів.
Хоча навчання у більшості шкіл США провадиться у двох системах (11 кл. і 12 кл.), переважно узгляднюються в обох системах 4 вищі кляси, що уможливлює Шкільній Раді видавати всім однакові матуральні дипломи, однак ця справа вимагає ще більшого вирівняння в ім'я справедливості. На Конфе-ренції Учителів Українознавства пропоно-вано кількаразово в дискусії перейти на єдину 12-тикласову систему, але Шкільна Рада, що має більше координаційну функцію у шкільництві, не в силі змусити всі школи перейти на єдину систему. Корисно було би принаймні вимагати дійсно 4 вищих клас на базі 8 класів або 7 класів нижчих.
Від започаткування першого Вищого Курсу Українознавства (1950, 1952 – три місячного, в 1953 – однорічного) у Нью Йорку, Нюарку, Н.Дж., Клівеленді, Огайо, Чікаґо пройшло тоді вже чверть сторіччя, але дивно, що рівень вимог майже не змінився, коли брати до уваги добрі школи, добрі класи й добрих учнів. Це дуже відрадне явище, яке заслуговує на нашу увагу, особливо через відмінність тодішніх і пізніших учнів. Перший курс був зорганізований з молоді, що закінчила вищі класи таборових гімназій Європи з українською мовою викладання, що росла серед українського середовища, а абітурієнти сімдесятих років – це вже виключно уродженці Америки, деякі нащадки мішаних сімей, майже всі вчилися в американських середніх школах, виростали серед чужого довкілля, переважно були віддалені навіть від українських громад.
Це дуже відрадне явище, що молодь, яка часто не зі своєї вини була змушена поборювати величезні мовні труднощі, щораз частіше без помочі батьків вивчала літера-туру до найновіших часів і майже на тому самому рівні, що перші курсанти. Таки належиться признання тим молодим людям, що стільки свого вільного часу присвячували вивченню української спадщини, як також їхнім батькам, що часто допомагали їм у поборюванні мовних труднощів та привозили їх не раз здалеку до школи, а особливо учителям, що не жаліли свого труду й не дивлячись на брак нових підручників та методичних посібників, подавали учням цікавий матеріал із найновішої літератури.
Впродовж 25-літньої історії (від початків до кінця 70-их рр.) навчання української літератури у Школах Українознавства в США переходило різні етапи. Спершу почалось воно, як ми вже згадали, на високому рівні в Нью Йорку, з участю таких викладачів як Йосиф Гірняк (знаний режисер, курбасівець): „Український модерний театр”, проф. К. Кисілевський: “Література Розстріляного Відродження”, проф. Василь Лев: „Найновіша українська література” та інших, при дуже добрім знанні мови тодішніх слухачів, а за п'ять років воно злилось у загальну шкільну систему, як надбудова нижчих сімох, чи вісьмох класів. Рівень навчання почав упадати, бо приходили учні, які були більше зацікавлені пізнанням всього нового, американського. Батьки часом поблажливо дивились на вживання англійсь-кої мови навіть у родинах, бо думали, що таким чином їхні діти позбудуться т. зв. „акценту”, або ще й їх навчать тої мови. Через такі обставини молодь діставала інстинкт меншевартости, з неохотою ставилась до української літератури, навчання якої через брак часу, рідко виходило поза двадцяті роки.
У половині шістдесятих років, вищі класи заповнюються нащадками патріотич-них батьків, які вже здобули американську освіту й відповідні становища. Вони виховували своїх дітей, хоча народжених в Америці, в дусі гордости з української культурної спадщини. Допомагав їм у цьому дещо й дух часу, коли президент Джон Ф. Кеннеді поручав вивчення чужих мов. Згодом у вищих сферах американського суспільства стало модним шукати свого коріння, своєї ідентичности, бути гордим із етнічної спадщини.
На світову арену вийшли тоді наші Велетні – борці за вільне українське слово – Василь Симоненко, Ліна Костенко, Ігор Калинець, Валентин Мороз, Михайло Осадчий і молодь, обороняючи активно їхню свободу, охоче пізнавала їхню літературну спадщину. І так протягом сімдесятих років росли вимоги до навчання української літератури, проявлялися посилені вимоги педагогів і батьків вносити якнайбільше сучасного у програми навчання і тому рівень навчання літератури не падав, але навіть підносився вгору, особливо в ділянці літературної дискусії чи живої акції учнів в аналізі творів, чи творчості письменників.
Навчання у всіх Школах Українознавс-тва у США включало тоді не тільки предс-тавників Розстріляного Відродження, ранніх П. Тичини і М. Рильського, М. Хвильового, Богдана Лепкого, Б.-І. Антонича, шістдесят-ників, але також твори Олеся Бердника, Євгена Гуцала, Василя Голобородька, Івана Драча та інших, еміґраційну творчість (Уласа Самчука, Василя Барки, Івана Багряного, Євгена Маланюка, Івана Керницького-Ікера, Миколи Понеділка та інших). Подаю моє тодішнє розпланування навчання украї-нської літератури ХХ стол., як учительки Школи Українознавства в Нюарку-Ірвінґтоні, Н.Дж. (Таблиця 2).
Звернено тоді увагу на самодіяльну творчість учнів, що часто проявлялася у самостійному видаванні літературних журналиків, як наприклад „Учітеся” – журнал учнів Шкіл Українознавства Рідна Школа у Філадельфії, “Слава” – Часопис Учнів Школи Українознавства т-ва „Рідна Школа, Дітройт-Схід, чи окремих частин при журналах, як „Вісті т-ва Рідна Школа” Нюарк-Ірвінґтон, Н.Дж. та інші. Та школа робила теж свої літературні вечори з активною участю своїх учнів. Твори 11 колишніх учнів Шкіл Українознавства у США появилися 1970 р. у згаданому вище збірнику молодечої творчости КОНТРАСТИ, деякі з них читали тоді свої твори на з'їзді Об'єднання Українських Письменників “Слово” в Нью Йорку.
Однак, при кінці сімдесятих років вчителі завважують загрозливий спад мовних спроможностей і зв'язане з тим зрозуміння літературних творів. Маліє теж зацікавлення українською літературою, особливо XIX століття, яка важка для молоді не тільки мовно, але теж специфічними проблемами. Молодь, що виросла на зорово-слуховім впливі телебачення, не хоче читати довгих повістей навіть англійською мовою, тож і переносить це до української школи.
У відповідях на питальники майже всі вчителі заявляють, що найновіша українська література учням найцікавіша, а форма оповідання найбільш сприятлива, однак до цього не достосувалися ще існуючі тоді програми навчання і часто самі вчителі. Коли школа мала 11 класів то замість узгляднювати 4 вищі спільно із 12 класом, все повторення матеріялу перекидалося до 11 класу, який, звичайно, і так скорочений через матуральні іспити на весну.
Коли підсумувати всі виповнені таблиці й питальники при кінці сімдесятих років, то загально можна сказати, що на українську літературу XX століття присвячувалося переважно 1 рік /або й менше/, на XIX століття – 2 роки й 1 рік на стару й середню добу. Найбільше часу на вивчення літератури XX століття віддавала тоді Школа Українознавства в Нюарку-Ірвінґтоні, Н.Дж. (2 роки), бо вона починала хронологічне навчання літератури від півріччя 7 кл. і мала 12 кл. Найменше (1/2 р.) присвячували 2 школи, 1 рік - 5 шкіл, від 1 року до 1 1/2 р. – 10 шкіл. Переважно всі мали близько ЗО лекцій в часі шкільного року для подання матеріалу, а деякі школи, або мали по дві лекції літератури на тиждень (Чікаґо), або вживали частинно лекції мови. Всі школи США вживали „Історію української літератури” В. Радзикевича і „Хрестоматію” К. Кисілевського, а деякі (4) „Хрестоматію з нової української літератури” Олександри Копач з Канади. Всі школи вивчали шістдеся-тників, але переважно замало часу присвячу-вали еміґраційній літературі, літературі між Двома світовими війнами та Розстріляному Відродженню.
При кінці сімдесятих років Програмова комісія Шкільної Ради УККА опрацювала новий проект програм навчання у школах українознавства, у навчальнім плані якої на навчання української літератури у 7 і 8 класах призначено по одній годині, у першій і другій вищій – по 2 год., а в третій і четвертій вищій – по 1 і пів год. на тиждень. У червні 1981 р. Шкільна Рада опублікувала цю програму у своєму журналі “Рідна школа”, а згодом як окреме видання, що обов'язує до сьогодні. Там знаходяться два варіанти програм з літератури, один мого авторства. Літературу від І. Франка до найновішої поручують вчити від більше як половини 10 класу у 12-класових школах, від половини 9 класу у 11-класових школах і у 8 класі в 8-класових школах. До сьогодні школи перепроваджують матури (випускні) іпити, але є спротив і деякі учні або закінчують школу без неї, або перестають ходити при кінці останнього року. Деякі організації молоді, як наприклад Пласт, вимагають від своїх членів відвідування української школи. Школи вживають переважно ще тих самих згаданих вище підручників, у додатку Є. Федоренка і П. Маляра “Хрестоматія з української літератури ХХ ст.” з 1978 р., перевиданих і дещо скорочених або подекуди доповнених. У деяких школах учителі вживають своїх власних матеріалів, що більше приступні для теперішніх учнів. Наша Українська Рідна Школа у Дженкінтавні, Па. (коло Філаделфії) видала для внутрішнього ужитку в 1996 р. серію таких матеріалів для вищих класів, включно з літературою ХХ ст., яку уклали учителі і тепер працюють над оновленням їх.
На закінчення приходиться підкреслити потребу усвідомлення принципу, що через вивчення, знання і переживання літератури виявляється рівень культури людини.
Тож не диво, що в українських допов-няльних школах діаспори присвячувалося багато часу новій українській літературі. Цього принципу, зрештою, дотримуються усі цивілізовані нації світу.
Таблиця 1
Українська література ХХ століття
(кількість занять, які були присвячені вивченню художніх творів)
| Школа Українознавства в Брадфорді, Велика Брітанія | |||||||||||||||
| Шкільний рік | 1971-72 | 1972-73 | 1973-74 | 1974-75 | 1975-76 | ||||||||||
| Клас | 8 | 9 | 10 | 8 | 9 | 10 | 8 | 9 | 10 | 8 | 9 | 10 | 8 | 9 | 10 |
| Рік навчання | 1 | 2 | 3 | 1 | 2 | 3 | 1 | 2 | 3 | 1 | 2 | 3 | 1 | 2 | 3 |
| І.Франко (разом) | 4 | 8 | 9 | 8 | 8 | 10 | 5 | 8 | 10 | 8 | 5 | 10 | 7 | 8 | 10 |
| Життєпис | 1 | | | 1 | | | 1 | 2 | 3 | 2 | | | 1 | | |
| Лірика | | 2 | | | 3 | 2 | | | 3 | | | | | | |
| “Каменярі” | | | 2 | 1 | | 1 | 2 | 1 | | | 1 | 1 | | 2 | 1 |
| “Мойсей” | | 2 | | 2 | 1 | 2 | 1 | 1 | 2 | | | | | | |
| “Іван Вишенський” | 1 | | | 2 | | 1 | | 1 | | 2 | 1 | 1 | 1 | 1 | 2 |
| “Украдене щастя” | 1 | | | | 2 | | 1 | | 1 | 1 | | 2 | 1 | 1 | 1 |
| Оповідання | | 2 | 3 | | | | | | | | | | 1 | 2 | 2 |
| “Захар Беркут” (повт.) | | | 2 | | | 4 | | 1 | 4 | | 1 | 3 | 2 | | |
| “Лис Микита” | 1 | | | | | | | | | 1 | 2 | | | х | 1 |
| Які інші? | | | | | | | | | | | | 3 | 1 | | 3 |
| Леся Українка (разом) | 7 | 8 | 9 | 6 | 8 | 7 | 9 | 6 | 6 | 5 | 7 | 8 | 7 | 5 | 9 |
| Життєпис | 1 | 1 | | 1 | | 1 | 1 | 1 | | 2 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 |
| Лірика | 2 | 1 | 3 | 1 | 2 | 2 | 1 | 1 | 2 | 1 | 2 | 2 | 2 | 1 | 3 |
| “Роберт Брюс” | | 2 | | | | | | | | | | | | | |
| “Лісова пісня” | 2 | 1 | 2 | 12 | 2 | 2 | 2 | 2 | 1 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 |
| “Бояриня” | 1 | 1 | 2 | 1 | 1 | 1 | | | | х | 1 | 1 | 1 | 1 | 2 |
| “Оргія” | 1 | 2 | | | | | | | | | 1 | 2 | 1 | | |
| “У пущі” | | | | | 3 | 1 | 4 | | 3 | | | | | | 1 |
| “Блакитна троянда” | | | 2 | 2 | | | 1 | 2 | | | | | | | |
| “На полі крови” | | | | | | | | | | | | | | | |
| “Адвокат Мартіян” | | | | | | | | | | | | | | | |
| “На полі крови” | | | | | | | | | | | | | | | |
| Які інші? | | | | | | | | | | | | | | | |
| М.Коцюбинський (разом) | 6 | 4 | 6 | 4 | 4 | 6 | 6 | 4 | 6 | 4 | 6 | 5 | 4 | 6 | 5 |
| Життєпис | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | | 1 | 1 | |
| “П’ятизолотник” | | | | | | | | | | | | | | | |
| “На камені” | | | | | | | | | | | | | | | |
| “Інтермеццо” | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 1 | 2 | 2 | 2 |
| “З глибини” | | | | | | | | | | | | | | | |
| “Тіні забутих предків” | 2 | х | 2 | 1 | | 3 | 2 | 1 | 2 | 1 | 1 | 1 | х | 2 | 2 |
| Які інші? | | | 1 | | | | 1 | | | | 1 | 3 | | | |
| В.Стефаник (разом) | 4 | 4 | 3 | 2 | 4 | 3 | 3 | 4 | 4 | 4 | 3 | 2 | 4 | 4 | 4 |
| “Вечірня година” | | | | | | | | 2 | 1 | 2 | 1 | | | | |
| “Виводили з села” | | 2 | 1 | 1 | 1 | | | | | | | | 1 | 1 | 2 |
| “Вона — земля” | 2 | | | | | | | | | | | | | | |
| “Сини” | 1 | 1 | | | | | | 2 | 3 | 2 | | | | 2 | 2 |
| “Камінний хрест” | 1 | 1 | 2 | 1 | 3 | 2 | | | | | 1 | 2 | 2 | 1 | |
| Б.Лепкий (що?) Під т.веч. | 2 | 1 | 1 | 1 | | 1 | 2 | 1 | 1 | 1 | | 1 | | | 2 |
| О.Коцюбинська (що?) | | | | | | | | | | | | | | | |
| В неділю рано зілля копала | 1 | | 2 | | | 2 | | 2 | | | 1 | | 1 | | 2 |