Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 22

ціональні сили. Виникли різноманітні течії, школи,

угрупування: «Плуг», «Гарт», «Марс», «Молодняк»,

ВАПЛІТЕ, ВУСПП, неокласики, футуристи, символіс-

ти... Проте могутнє національне піднесення не було ви-

гідне Сталіну, який по суті реанімував СРСР у «єдину

і неділиму», був поборником імперських традицій, дес-

потизму, тоталітаризму, натхненником ідеї «соціалістич-

ного реалізму». Таку політику можна було проводити

лише в атмосфері страху, доносів, пошуків класового

ворога. Почалися фабрикації різних справ, репресії що-

до цілої плеяди талановитих письменників, поетів, дер-

жавних діячів. Сталінська гільйотина запрацювала на

Україні на повну потужність — з 1933 року. Позбавила

життя понад 500 майстрів пера, 300 кобзарів — цих со-

лов'їв України. Це була кривава драма, трагедія укра-

їнського ренесансу, наслідки якої невигойною раною

зяють на тілі України. Повернути імена загиблих у пан-

теон нашої національної культури, припасти до джерел

їхньої творчості, пам'ятати минуле заради майбутньо-

го — наш священий обов'язок. Як написав Юрій Клен

(Освальд Бургардт), один із неокласиків, що емігрував

за кордон, у своїй поемі «Прокляті роки»:

помолимось за тих, що у розлуці

Помруть, відірвані від рідних хат;

Помолимось за тих, що у розпуці

Вночі гризуть залізні штаби грат,

Що душать жаль у невимосній муці,

За тих, кого веде на страту кат.

7 — Уроки з народознавства

9?

Над ними, Господи, в небесній тверді

Простри свої долоні милосердні.

Знову лунає бентежна музика — «Реквієм» В.-А. Мо-

царта. Тепер уже головні дійові особи на вечорі — учні,

одягнені за класичним стилем: у сукні, блузи, спідниці

темного кольору.

Ведучий: Ми лише наблизилися до призабутої

літературної спадщини українського народу на уроках

рідної літератури. Наблизилися і, вражені, подивовані,

захоплені та пригнічені, зупинилися в нерішучості перед

неосяжним обширом наших трагічних втрат і наших ве-

ликих духовних надбань, уповні не виявлених через пе-

редчасну загибель їхніх творців.

Ведучий: Ми повинні підняти з темних, замуле-

них криниць насильного забуття національні скарби.

Ведучий: У 1930 році друкувалося 259 письмен-

ників України. Після 1938 року — лише 36 із них. За

приблизними даними, своєю смертю померли тільки

сім...

Ведучий: «Розстріляне відродження». У перед-

мові до антології творів українських письменників, ви-

лучених із життя, заборонених і знищених після 1933

року, літературознавець Юрій Лавриненко писав: «Зни-

щуючи й забороняючи українську радянську літературу

1917—1933 років, сучасні глуповці з якоюсь убивчою

послідовністю відкинули насамперед усе мистецьки ліп-

ше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і слаби-

ну». Тож доторкнемось до трагічних доль окремих пое-

тів цієї сумнозвісної для України доби, їхнього високо-

го мистецтва слова.

Читець: Уривок із поеми Володимира Сосюри

«Розстріляне безсмертя».

...В вікно б'є вітер непривітний,

дощем, як снігом в час зими.

І дивляться Василь Блакитний,

І Хвильовий на мене з тьми...

Душа Миколи Куліша

крилами б'к в вікно блакитне

крізь ніч, похмуру й непривітну,

в мою поему посіпша.

Він геній був...

Пішов у небуття, як дим...

І Курбас Лесь пішов за ним.

Серця спинились їхні чулі

од голоді/, а чи від кулі...

І ті, кого любить я звик,

98

/ Кириленко, і Кулик,

що з нами йшли у даль щасливу,

і Підмогильний, і Вражливий,

що з смертю вийшли на двобій,

Кривенко, Плужник, Лісовий

стоять, мовчать у тьмі страшній...

Стоїть в очах примарне військо...

І дивляться Близько й Фальківський,

І з глибини і тишини

вітають Мисика вони..

Не чуть за вікнами сирен...

А я дивлюсь у ніч патлату...

Й заходить тихо у кімнату

Печальний Миша Иогансен...

Він теж упав від кулі ката,

лицем упав чи горілиць,

із ним упав Косинка Гриць.

«Прощай, 'матусенько, єдина!»

Я певен, що так Гриць сказав.

/ постріл тяжко заридав...

І цілували губи сина

криваву землю України...

Про них співаю я сьогодні

і про усіх, кого нема,

кого ковтнула смерті тьма...

їх кров наповнила б безодні!..

Досвітній, Епік... Любі, любі,

Хоч в пісні воскресив би вас

і той страшний, безумний час!..

Так тяжко плачу і дивлюсь

я на розстріляне безсмертя,

як на дитя убите мати...

Страшний пройшли ми, друзі, час.

Та як живі вони між нас

і будуть жить на горе кату!..

Безсмертя ж бо не розстріляти!

Голос диктора оповіщає ім'я і прізвище поета, про

якого буде вестись розповідь: Микола Зеро в.

Оператори демонструють через епідіаскоп на екран

портрет визначного діяча української культури, літера-

тури, науки. Учні запалюють свічку пам'яті.

Ведучий: Доля Миколи Зерова трагічна. Один із

найяскравіших талантів українського письменства, лю-

дина франківського взірця, всеосяжний гуманіст, поет,

критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педа-

гог, лідер неокласиків, натхненник багатьох унікаль-

них видань»— на 45 році життя, 1935, був заарештова-

ний і звинувачений в керівництва терористичною під-

пільною організацією. З листопада 1937 року його роз-

стріляно в Соловецькій тюрмі. Як сказав поет Василь

Стус,

7* 99

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах...

Ведучий: Прагнучи прислужитися включенню

національної культури в діалог культур європейських,

Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві,

подав немало прикладів геніального відтворення світо-

вих поетичних шедеврів.

В е д у ч й й: Вслухаймося в імена світових класи-

ків, до творчості яких доторкнувся перекладацький та-

лант Миколи Зерова! Лукрецій, Катулл, Вергілій, Го-

рацій, Тібулл, Овідій, Пушкін, Лєрмонтов, Бунін, Брю-

сов, Купала, Міцкевич, Міріам, Петрарка, Гете, Бай-

рон, Беранже, Бодлер. І всі переклади — з мови ори-

гіналу! Воістину диво-дивнеє!

Учні читають переклад поезії О. Пушкіна «Пам'ят-

ник».

Я пам'ятник собі поставив незотлінний,

До нього вік не заросте людська тропа,

Що перед ним чоло і камінь непокліннии

Александрійського стовпа?

Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті

Душа переживе видимий мій кінець,

І славен буду я, допоки в білім світі

Лишиться хоч один співець.

4

Полине гомін мій скрізь по Русі великій,

І знатиме мене усяк її язик,

1 гордий внук слов'ян, і фінн, і нині дикий

Тунгуз, і степовий калмик.

І довго житиму я в пам'яті народу,

Що добрі почуття я лірою плекав,

Що в мій суворий вік я звеличав свободу

І за подоланих, благав.

О музо! наслухай господнього веління:

Не прагнучи вінця, оподаль від борні

Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,

І блазня присуди дурні.

Читець: Микола Зеров. Суниці. Сонет.

Верхами сосон шум іде розлогий

І хмарою пухнастою темнить

Високий день і осяйну блакить;

У буйних травах плутаються ноги.

100

Отак би тут упасти край дороги,

Примкнувши вії, і хоча б на мить

Од псів гавкучих солодко спочить,

Од ницих душ, підступства і тривоги.

А там, по хвилі побіжного сну,

Натрапить знов на риму голосну,

На ритми, десь у серці позосталі;

1, соків земляних відчувши міць,

Розплющить очі і зустріть коралі

Таких веселих запашних суниць.

Диктор: Михайло Д р а й-Х мара.

Ведучий: Належав Михайло Драй-Хмара до лі-

тературного угрупування неокласиків. Ядро його ста-

новили Зеров, Рильський, Филипович та Освальд Бур-

гардт (псевдонім Юрій Клен), що згодом емігрував за

кордон. Це й було оте саме «гроно п'ятірне нездоланих

співців», якому присвятив Драй-Хмара сумнозвісний

сонет «Лебеді». Він викликав шалену лють у супротив-

ників. На неокласиків посипались безпідставні звину-

вачення у політичній ворожості до радянської влади.

Живим залишився тільки М. Рильський. Драй-Хмару,

Зерова і Филиповича було репресовано і фізично зни-

щено в сталінських казематах, а їхні твори на тривалий

час вилучено з літературного процесу.

Звучить поезія М. Драй-Хмари.

ЛЕБЕДІ. СОНЕТ

На тихім озері, де мліють верболози,

Давно приборкані, і влітку, й восени

То плюскоталися,.то плавали вони,

І шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,

І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,

Плавці ламали враз ті крижані лани,

І не страшні для них були зими погрози.

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

Веде щас у світи сузір'я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

Ведучий У щоденнику Михайла Драй-Хмари

збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли

рядки поетичного полину з безпідставних звинувачень у

101

шкідливості пропаганди класичних зразків Давньої Гре-

ції і Риму:

Дарма, що він у тожаку старому

Пив скромний чай, приходячи додому,

1 жив працівником з юнацьких літ,—

Он Муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катул„а

Відродять капіталістичний світ.

Ведучий: Останній вірш поета, що дивом пробив-

ся з-за тюремних ґрат на волю, доносить до нас поетів

біль і правду про трагедію митця.

/ знов обвугленими сірниками

На сірих мурах сірі дні значу,

І без кінця топчу тюремний камінь,

І туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

І доганяю молоді літа,

Лечу в далекі голубі простори.

Де розцвітала юність золота.

— Вернітеся,— благаю,— хоч у гості!

— Не вернемось!— гукнули з далини.

Я на калиновім заплакав мості

І знов побачив мури ті сумні,

І клаптик неба, розп'ятий на гратах,

4 І нездріманне око у вовчку...

Ні, ні, на вороних уже не грати:

Я — в кам'янім, у кам'янім мішку.

(1937).

Диктор: Павло Филипович.

Ведучий: Видатний діяч з групи неокласиків, по-

ет, педагог, критик. Знавець української, західноєвро-

пейських та російської літератур, перекладач французь-

кої та латинської поезії. Заарештований 1935 року і

висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.

Читець: Із збірки «Земля і воля».

Єдина воля володіє світом,

Веде в майбутнє нас єдиний шлях,

Ми умремо з єдиним заповітом

В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,

Життя зросте над попелом руїн,—

Велика мрія, мудра і єдина,

Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.

102

Віки летять, а в неозорім морі

Єдине сонце для землі горить.

І всі колись з'єднаються в просторі —

Людина, звір, і квітка, і блакить.

Читець: Із збірки «Простір».

Вмовляє ніч вогні біляві —

І гомін міста затиха.

Нема пошан ні пишній славі,

Ні темним закликам гріха.

Ти подивись: он,там, за рогом,

Схилився, задрімав візник.

Майдан зоріє так убого,

І лине тінь, і вітер зник.

1 я під подувом розстання

Вертаюсь тихий і сумний.

Я весь задума і вагання,

І смага губ, і втома вій.

1 все зливається в уяві,

1 все згасає у півсні —

Будинки, кінь, вогні ласкаві,

Чуже життя, мої пісні.

Диктор: Євген Плужник.

Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко,

дружини поета, громадянки США (демонструється її

портрет): «Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути

поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось

надзвичайне... я хворий на сухоти, але я напишу щось

таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».

Читець:

Цвітуть думки, а на слова скупіше...

Я знаю сам — росту. Міняю лист.

...Нехай, кому не ліньки, пише,

Що то, мовляв, запеклий песиміст...

Я ж почуваю так: скажу, бо мушу! —

Хоч щось своє, не казане ніким;

Коли рядкам якимсь звіряти душу,—

Тільки таким!

А там нехай, кому не ліньки, пише,

В словах нудьгу розводячи густу...

цвітуть думки і на слова скупіше...

Росту.

Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко: «На

одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його

ЮЗ

прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильсь-

кий, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет!

Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».

А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так:

«Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх

слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з бо-

лем говорив мені: «Кого вони засилають! Та вони мозок

України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як

цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня

кров...».

Читець:

Сідало сонце. Коливались трави.

Перерахував кулі — якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий!—

З-під однакових стріх.

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.

Подивилися — поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив — так довго човгав:

Черевики скривив.

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

— Усі.

Читець:

Ніч... а човен —як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

...Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий, ненадійний човне!

1 над нами, й під нами горять світи...

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Читець;

Уже вечірні довшають розмови,

Чутніше хід повільних дзигарів...

Віщують тихий затишок зимовий

Сльота і шум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,

Пірнувши весь у цигарковий дим,

Якийсь роман, давно напівзабутий,

І не читати, мріяти над ним!

І довго-дов,'о в лікко не лягати...

А най гто.Іим Некпасов і Барб'е..

104

...А дощ шумить, і вітер волохатий

У шиби б'є...

Ч й т е ц ь:

Мрії від серця відтяв,—

Корінь виснажують віти.

...Мало прожити життя,—

Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,

Що за юнацтва вже сиві...

...Мрії ж мої золоті,

Мрії ж мої нещасливі!

Диктор: Майк Йогансен.

Ведучий: Один з найбільших майстрів поетичної

мови, ювелір слова, яскравий представник модерного

романтизму 20-х років, поет, прозаїк, перекладач, теоре-

тик літератури і цікавий мовознавець, він був одночасно

і людиною спорту, мисливства, мандрів. 1937 року за-

арештований і засланий до концтаборів, де збожеволів

і був розстріляний.

Читець:

Іще раз, коли

Химерний запах полину,

Мов сиві воли,

Ліниво мандрують за хмар руїни,

Літорослі милі

Цілують похилий убогий шлях,

Старезний шлях

Голубих полів України.

Читець:

Чите

ЦЬ.

Люблю тебе — не знаю слів

Тієї пісні лісової.

Крізь верховини ясенів

Сніжини розтають весною.

Пташиний виклюнеться спів

Із лісовиного спокою...

Хай пронесеться листям спів

І спиниться понад тобою.

І хвилі в літеплі

Тихенько квилили,

Ик син, що снивсь колись

У синю лати ніч

Квилим фі.ч.н;а.ч очей.

105

«Зірки .шлись і лились

Із сІІІІіх-синіх ночей

І десь І/ морі злились

З душами малих дітей».

І во-йно лились і лились

Срібні проміння вій,

Як сон, що снивсь колись

В колисці старих морів

Душі наївн'й моїй.

Диктор: Дмитро Фальківський.

Ведучий: Дмитро Фальківський (справжнє пріз-

вище Левчук) став жертвою типового на свої часи су-

дилища. На початку зими 1934 року, овіяної крижани-

ми вітрами репресій, виїзна сесія військової колегії

Верховного суду СРСР звинуватила 28 представників

української культури «в організації підготовки терорис-

тичних актів проти діячів Радянської влади» і винес-

ла безапеляційний вирок: розстріл. Разом з Дмитром

Фальківським загинули брати Крушельницькі, Григорій

Косинка, Олекса Близько, Кость Буревій. Кривавий

спектакль відбувся в колишньому інституті шляхетних

панянок, переобладнаному під будинок республікансько-

го НКВС (потім — Жовтневий палац культури). Згодом

тут же відбудеться новий знущальний процес над Плуж-

ником, Підмогильним, Поліщуком, Ірчаном, Вражли-

вим, Майфетом, Ковінькою...

Ч ид е ц ь:

Зійшлись обок на багнетах:

Старий-старий і молодий;

В одного: — Сину!— з-під кашкета...

В другого: — Батьку. пг~)'~Г,д'>..

Зійшлись і стали на хвилини,

Схрестили погляди на ми/ь,—

Кашкет мовчить і жде на сина,

А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя —

Не біль, не втома — дикий сказ:

— Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!..

Хоч би за раз!..

І довго б ждали два багнети

(В очах кривавий перелив),

Та хтось іззаду з кулемета

Обох скосив...

Читець:

Десь за стіною вітер стеле

Та все мені: — шу-шу!.,шу-шу!..

106

А я ніяк, ой леле,—

Своїх думок не придушу.

Майне одна — неначе крига,

А друга — ніби водограй,

І от — життя, мов книга:

Бери й читай.

Хай сторінки мої нерівні

Й незграбно зверстані рядки,

Бо в книгу дні мої мандрівні

Життя вписало од руки.

І от тепер перегортаю,

Перебираю кожну мить:

Іще й не жив, а добре знаю

Це слово: жить...

Лесь за стіною вітер стеле

Та все мені: шу-шу!.. шушу!..

І я колись, ой леле!—

Рядок останній допишу...

(Звучить грамзапис пісні «Чуєш, брате мій» («Жу-

равлі» Богдана Лепкого).

Заключне слово виголошує учителька україн-

ської мови та літератури:

— Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій

і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегуку-

ється із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри,

Соловки, Магадани... Як геніально передбачив Василь

Стус (читає напам'ять),

Як добре те, що смерті не боюсь я

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Содержание