Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 22

об'ємнішим та найпанорамнішим твором — трилогією

«Ост». «Морозів хутір» (1948) — І том, в якому змальо-

вані події 1918—1919 рр. в Україні; «Темнота»

(1957 р.)—другий роман епопеї про долю України в

Радянському Союзі; «Втеча від себе» (1982 р.) —третя

частина трилогії «Ост» про життя мільйонів українців,

котрих війна розсіяла по всьому світу, про трагедію на-

сильницької репатріації українських юнаків та дівчат

у середині 40-х років.

Етапним для У. Самчука став роман «Чого не гоїть

вогонь» (1959)—про розп'яття України між двома хи-

жаками, про трагедію людей в окупаційному режимі,

про стихійний зріст українського руху опору (УПА).

«На твердій землі» (1967 р.) — роман про життя

українців в Канаді. У. Самчук — автор трьох книжок

спогадів: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні»,

«На коні вороному».

У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандиту-

вання Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман

«Волинь» (як і В. Винниченка за «Сонячну машину»).

Але, на жаль, їхніх імен нема серед лауреатів — через

відсутність реклами, перекладів, невміння показати

світові досягнення українських митців. Парадоксально,

але навіть материкова Україна приходить до своїх

письменників лише нині.

71

Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО США».

Перші українці потрапили до США ще задовго до

масової імміграції кінця XIX —початку XX ст. їхні

імена зустрічаються серед засновників колонії Джеймс-

таун у Вірджінії, серед учасників американської рево-

люції та громадянської війни. Але традиційно першим

переселенцем був Агапій Гончаренко — православний

священик з Київської губернії, знайомий Тараса Шев-

ченка. Він редагував перший американський часопис,

що містив відомості про Україну, її жителів — «Вісник

Аляски». Згодом Гончаренко став відомий у Каліфорнії,

де на початку XX ст. намагався створити українську

колонію. Друга відома особа — Микола Судзіловський-

Рассел, киянин, лікар за фахом, що оселився в Калі-

форнії у 1880 рр. Згодом переїхав на Гаваї, де очолив

місцевий сенат.

Масові переселенці кінця XIX — поч. XX ст.— селя-

ни-трударі з малорозвинених західноукраїнських зе-

мель — Закарпаття та Лемківщини. Ходили чутки, що

за океаном існує багата земля, де можна заробити в

10—20 р. більше, ніж звичайно. А в 1877 р. трапилась

.нагода перевірити ці чутки. Страйкували шахтарі Пен-

сільванії. Пенсільванська вугільна компанія вирішила

використати як штрейкбрехерів дешеву, робочу силу з

найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Так лем-

ківці «й закарпатці потрапили до США, заробили великі

гроші. Після цього виїзд до Америки набув масового

характеру. Спочатку новоприбулі працювали на шахтах

і заводах Пенсільванії, і згодом цей регіон став осе-

редком перших українських емігрантів. Пізніше укра-

їнці почали освоювати американські прерії.

Нині в США проживає 1 млн. 200 тис. українців, за

чисельністю це 21 місце серед усіх етнічних груп. Го-

ловні регіони проживання —- штати Нью-Йорк, Пенсіль-

ванія, Нью-Джерсі, Огайо, Іллінойс, Мічіган, Каліфор-

нія, Техас.

За американською статистикою, на поч. XX ст. укра-

їнці були представниками в основному трьох соціаль-

них груп: селяни — 44%, робітники — 37%, наймані ро-

бітники— решта. За даними перепису 1990 р., характер

зайнятості різко змінився. Більшість українців стали

міськими жителями і працюють переважно в легкій про-

мисловості і сфері обслуговування. Українські фермер-

ські поселення залишилися здебільшого у таких шта-

тах, як Вірджінія і Техас.

72

і

Близько 50 тис. нащадків — спеціалісти з вищою

освітою, ряд Із них займають високі посчи в урядових

установах, збройних силах США. За матеріальним ста-

новищем громадяни українського походження мають

середньостатистичний рівень.

Перші українські цілоденні школи з'явилися в 20 рр.

при українських католицьких церквах, які незабаром

увійшли до американської освітньої системи. Близько

половини українців до 25-річного віку проходить курс

навчання в університетах і коледжах. У ряді універси-

тетських центрів (Гарвардський, Іллінойський, Нью-

Йоркський, Каліфорнійський, Колумбійський та_ін.) є

можливість одержати диплом фахівця з української

мови. Україністику (мова, література, географія, істо-

рія, соціологія та ін.) викладають у 28 університетах та

коледжах США. Тільки Гарвардський університет прий-

має на літні курси українознавства щороку до 100 сту-

дентів. Близько 4 тис. українців нині є викладачами у

коледжах, університетах країни.

Перші науковці з України почали прибувати до

США після першої світової війни. Серед них були спе-

ціаліст у галузі ядерного синтезу Юрій Кістяківський,

історики Юрій Вернадський, Василь Галич, економіст

Володимир Тимошенко, біолог Ніколас Гайдак, матема-

тик Володимир Петришин, історик і тюрколог, мовозна-

вець Юрій Шевельов-Шерех та ін.

У США діють Український соціологічний інститут,

досліджує українські поселення у всьому світі, Україн-

ська академія мистецтв і наук, інститути української мо-

ви і літератури. Українська наукова фундація, Україн-

ське історичне товариство, Український бібліографічно-

довідковий центр, Український документаційний центр,

Український публіцистично-науковий інститут.

Серед американських славістів і політологів україн-

ського походження найбільш відомі Ярослав Білинський

(університет штату Делавер). Василь Дмитришин

(Портлендський університет), Джордж Грабович, Ігор

Шевченко (Гарвардський університет), Тарас Гунчак

(Ратгерський університет), Едвард Косинець (Нью-

Йоркська публічна бібліотека), Джон Решетар (Ва-

шингтонсьйий університет) тощо.

Перші емігранти з України перетинали континент з

Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею,

сумною піснею-тугою за полишеним рідним краєм.

Дбаючи про рідну культуру, мистецтво, українська ет-

73

нічна група зберігає національну ідентичність у багато-

національному середовищі США.

Наприкінці 1922 р. на американський континент

прибув Український національний хор під керівництвом

О. Кошиця, який у повному складі виїхав з України

після першої світової війни у зарубіжне турне. А в

1923 р. О. Кошиць і більша частина хору вирішила за-

лишитися у США. Цей колектив став своєрідним ката-

лізатором у пожвавленні діяльності українських мис-

тецьких колективів у США. Нині одним з найсильніших

хорових колективів є капела бандуристів ім. Т. Шев-

ченка у Детройті.

Всесвітнє визнання здобув український художник

Олександр Архипенко, який прибув до США 1923 року.

Тут створив понад 750 композицій. Серед них — скульп-

тури Володимира Великого, Тараса Шевченка, Івана

Франка, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевсь-

кого. Відомий скульптор Сергій Литвиненко створив

пам'ятник І. Франкові в м. Глей-Спей (штат Нью-Йорк)

і надгробка Каменяреві на могилі І. Франка у Львові.

За проектом скульптора Михайла Черашньовського,

різьбленням Антона Павлося у 1981 р. встановлено

пам'ятник Т, Шевченку в Елмайра-Гайтс (штат Нью-

Йорк). 1964 року Лео Мол-Молодожанин спор'удив мо-

нумент Кобзареві у Вашингтоні. Американські українці

називають цей пам'ятник своєю статуєю Свободи.

Учень: «ЄВГЕН МАЛАНЮК».

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так — навпростець — де спалює мета.

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її — поети.

Євген Маланюк

Євген Маланюк

Відомий дослідник творчості Є. Маланюка чеський

вчений Микола Неврлий писав: «Олександр Олесь і

Євген Маланюк — виразні представники своїх поко-

лінь, два найвизначніші поети української діаспори...

Є. Маланюк —поет національного болю, гніву й бо-

ротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величи-

нам, як Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра» (ЗО, с. 6,

9). За словами Г. Костюка, Є. Маланюк «загальновиз-

74

І

наний «олімпієць» на поетичному Парнасі, ствердив і

закріпив те значуще й оригінальне своє, що він вніс у

нашу літературу» (21, с. 419). В. Державин назвав

Є. Маланюка «безпосередньо найрепрезентативнішим

поетом попередньої духової доби «між двох воєн», на-

півсимволістом і напівромантиком» (26, с. 418). «Дон-

цов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтарис-

та, поета — політичного борця, «трагічного оптиміста»,

нещадного критика одвічної хахлацької «шалости». Те

саме бачили в поетові і неприхильні йому сучасники,

тільки ставили коло тих якостей свій знак «мінус» (23,

с. 149). Зате Радянська Україна затято мовчала, вики-

нула ім'я одного із найбільших поетів світу за лаштунки

історії, а якщо й згадувала, то із низкою горезвісних

епітетів. .У 90-х роках відкрилася завіса мовчання в

Україні.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-

Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменни-

ка, «матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво.

Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був

«інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам,

залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого

роду, ні своєї раси» (29, с. 148). Закінчив реальну шко-

лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому

політехнічному інституті. У часи першої світової війни

мобілізований, закінчив Київську військову школу. З

відновленням Української держави в 1917 р. старшина

армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-

ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських

частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-

чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-

женером у Польщі. Під кінець другої світової війни

оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-

того 1968 року.

Творча спадщина Є. Маланюка така:

1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,

Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-

на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,

1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,

Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в

одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-

Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень

і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,

1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.

Есе та літературно-критичні праці:

75

1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До

проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;

4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.

Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі

української політичної еміграції, для якого поразка

УНР та встановлення радянської влади в Україні стало

національною трагедією. Поневіряючись все життя «на

пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-

єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-

цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не

декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-

ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно

ясною країною антики:

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антична ясна!

Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе

запитує:

А, може, й не Еллада Степова,

Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в

образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої

зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і

царів»:

Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати — мертва чи жива.

Де ж ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

Хто гвалтував тебе? Безсила,

Безвладна, п'яна і німа,

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів —•

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.

Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що

був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого

вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й

нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав

М. Неврлий (ЗО, с. 17).

76

У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-

ною:

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг,—

Прости, прости,— молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова/

З твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка

з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-

ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться

степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя

Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-

ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна

хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові

до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.

За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-

нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.

Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-

тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-

ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував

їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-

валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна

ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія

Маланюка — одне з високих явищ української літера-

тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-

вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-

рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.

Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані

до України. Програму свого життя і творчості визначив

Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —

«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-

лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь

призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості

{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-

ка звучить спокійніше і повніше:

Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,

Що ця хата, цей шлях і цей обрій —

— це Мати-Земля,

Що її ображати ніхто не сміє —

Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.

Що не треба заплутано метикувати

77

В залежності від нагод і годин,—

Тільки знати:

Вона — Мати,

Ти — син.

І бачити вічність — блакить бездонну,

І тільки вічністю міряти час.

Не благати, не переконувати

Ні їх, ні нас.

У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання

книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-

ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука

партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-

мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не

могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний

серпень» (24, с. 156).

Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням

про драматизм історичної долі України, доносить до нас

біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що

стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.

Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина

України. І як пророчо звучать слова самого Поета:

Ми повертаємося знов

До грунту, до джерел, до корня

Збудити плодоносну кров,

Зрости у високості горні.

Останні слова Поета звернені до отчої землі:

Ти виникаєш і зникаєш

В жагучих чорториях сна,

Моя понтійська Навсікає,

Нетлінним сяєвом ясна.

І виникатимеш довіку,

Рокам і добам навпаки,

Усупереч страшному віку —

Крізь всі епохи і віки

(«Ностальгія»)

Читець: Іван

Бразилії!»

Франк о. Із циклу «До

Коли почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стугонять вагони,

А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стани,

Важке зітхання і гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочії дисканти,

78

То не питай: Сей поїзд — звідки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін?

Се — емігранти.

Коли побачиш — на пероні десь

Людей, мов оселедців тих, набито,

Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,

Зів'ялих, мов побите градом жито,

Мужчин понурих і дітей дрібних

І купою брудні, старії фанти,

Навалені під ними і при них,

На лицях слід терпінь, надій марних,

Се — емігранти.

«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-

КИ»

Перші українці ступили на південноамериканський

континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група

українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-

лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-

їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-

ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із

Золочівського району Галичини була піонером. Масове

переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-

ської лихоманки». Більше 15 тис. зубожілих селян, які

не мали уявлення, де знаходиться Бразилія, поїхали до

цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему отрима-

ли нерозчищені ділянки лісу у штаті Парана, біля

м. Прудентополіса. Нетипові кліматичні умови, невідо-

мі хвороби, ворожість індійців призвели до того, що

частина українців загинула, частина повернулася додо-

му, а інші згодом подалися до Північної Америки. У

міжвоєнний період до Бразилії ще прибули тисяч 9 ук-

раїнців, переважно з Волині.

Нині чисельність українців становить 150 тис., 80%

з них проживає у штаті Парана, в районі, відомому як

«Бразильська Україна». Місто Прудентополіс — осере-

док українського життя. Найвпливовіша українська

інституція — Українська католицька церква. 20% ни-

нішніх українців, здобувши спеціальну освіту, стають

бізнесменами, викладачами, службовцями в приватних

установах, в муніципальних і державних органах. Реш-

та ж працюють в сільському господарстві. Жителі сіль-

ської місцевості найкраще зберегли мову предків, куль-

туру і побут.

1938 року асиміляторська політика тодішнього уряду

Бразилії припинила культурне та освітнє життя бага-

79

тьох етнічних груп, в тому числі й української. Нині

українських шкіл немає. Але українська мова, літера-

тура, історія викладається в малій семінарії Святого

Иосафата у Прудентополісі, при українських церквах

існують суботні курси українознавства. У новій консти-

туції штату Парана з'афіксоване право навчання укра-

їнської мови в урядових школах для учнів українського

походження, тут діє єдиний в Південній Америці уні-

верситет, де з 1989—1990 рр. почали викладати україн-

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення