Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 22

Стефанович (1899—1970), Оксана Лятуринська (1902—

1970), Богдан Кравців (1904—1975), Докія Гуменна

(1904—1993), Вадим Лесич (1909—1982), Іван Керниць-

кий (Ікер) (1913—1984), Наталя Лівицька-Холодна

(1902), Василь Барка (Очерет) (1908), Зореслав (о. Се-

вастіян Сабач (1909), Остап Тарнавський (1917), Ок-

сана Соловей (1919), Олег Зуєвський (1920), Микола-

Понеділок (1922), Яр Славутич (1922), Леся Храплива

(1927), Богдан Бойчук (1927), Юрій Тарнавський

(1934), Богдан Рубчак (1935), Марія Ревакович (1960),

Григорій Костюк (1902), Юрій Лавриненко (1905—

1987), Юрій Шевельов (Шерех) (1908), Роман Заво-

дович.

КАНАДА

Дмитро Донцов (1883—1973), Улас Самчук (1905—

1987), Борис Олександрів (1921 — 1979), Олександер

Смотрич (1922), Іоан Онужич (1954), Ліда Палій.

62

БРАЗИЛІЯ

Віра Вовк (1926), Сильвестр Калинець, Валентина

Куц, Осип Шпитько, Олена Колодій.

Європа

АНГЛІЯ

Микола Верес, Олександр Де, Богдан Бора, Олекса

Воропай, Віра Рич.

ФРАНЦІЯ

Володимир Винниченко (1880—1951), Святослав Го-

рдинський (1906—1993), Ілько Борщак.

АВСТРІЯ

Авенір Коломиєць (1905—1946), Марко Павлишин.

НІМЕЧЧИНА

Дмитро Чижевський (1894—1977), Тодось Осьмачка

(1895—1962), Юрій Клен (1891—1947), Михайло Орест

(Зеров) (1901 — 1963), Іван Багряний (Лозов'ягін)

(1906—1963), Ігор Качуровський (1918), Емма Андієв-

ська (1931), Ростислав Єндик, Анна Горбач, Ігор Кос-

тецький, Володимир Державин (1899—1964).

БЕЛЬГІЯ

Роман Бабовал (1950).

РУМУНІЯ

Д. Онищук, О. Масикевич, Г. Клемпуш, М. Коцар,

О. Дуда, Є. Сав'юк, О. Мельничук, Ю. Ракоча, І. Шму-

ляк, І. Федько, М. Волощук, Ю. Павліш, І. Ковач,

М. Корсюк, С. Ткачук, К. Ірод, І. Непогода, І. Негрюк,

В. Цаповець, Ю. Лукан, Т. Ребошапка, II. Романюк.

ЧЕХІЯ І СЛОВАЧЧИНА

%

Олександр Олесь (1878—1944), Спиридон Черкасен-

ко (1876—1940), Леонід Мосендз (1897—1948), Олег

Ольжич (1907—1944), Олена Теліга (1907—1942), Юрій

Драган (1894—1926), Максим Грива, Микола Чирський,

63

Наталена Королева (1888—1966), Ю. Боролич, І. Мі-

цинський, Ф. Лазорик, В. Гайний, В. Зозуляк, Ф. Іван-

чов, І. Прокіпчак, С. Макаро, М. Шмайдо, І. Галайда,

О. Збічний, О. Шельпець, С. Гостиняк, М. Дробняк,

М. Шелест.

ПОЛЬЩА

Іван Киризюк (1949), Тадей Карабович (1959), Юрій

Гаврилюк (1964), Женя Жабінська (1965), Ліля Лучак,

Я. Гудемчук, О. Ланський, Є. Самохваленко, І. Рейт,

€. Бондарчук, Аделя Білоус, А. Верба, М. Тарасенко,

М. Запорожець, К. Кузик, Д. Галицький, І. Гребінчишин,

І. Шелюк, І. Бойчук.

Австралія

Дмитро Нитченко (Дмитро Чуб, Остап Зірчастий)

(1905), Леся Богуславець (Ткач), Галя Кошарська,

Юрій Ткач, Петро Кардаш, Роман Павлишин, Василь

Онуфріенко, Ніколас Лазурський, Роман Лисенко.

Коментар до таблиці

В українській діаспорі існували школи, творчі угру-

пування, об'єднання літературного життя письменників.

З-поміж цих осередків у Європі найважливіші були в

Празі, Варшаві, Парижі, Берліні. Великий внесок у

розвиток української поезії зробили представники

«празької школи»: Є. Маланюк (за словами М, Неврло-

го, її безумовний лідер), Ю. Драган, Л. Мосендз,

Ю. Клен (Освальд Бургардт), Олег Ольжич, О. Теліга,

О. Лятуринська, О. Стефанович (ЗО, с. 32), М. Грива,

Г. Мазуренко, М. Чирський, Ю. Масляк, Ю. Липа,

Н. Лівицька-Холодна (15, с. 132). У статті «Три роки

літературного життя на еміграції» В. Державин, один

із провідних українських літературознавців, писав:

«Творча доля нашої національної літератури на другій

еміграції залежить насамперед від безперервности і

чинности духових традицій нашого передвоєнного

письменства, піднесеного празькою поетичною школою

на небувалу мистецьку височину» (15, с. 576). І далі:

«Героїчна творчість Олега Ольжича (Олега Кандиби,

сина Олександра Олеся, замордованого німецькими на-

цистами в Саксенгавзені в червні 1944) і Олени Теліги,

64

тієї найбільшої нашої, після Лесі Українки, поетеси

(розстріляної в Києві в лютому-березні 1942 в Бабино-

МУ Яру) становить і на сьогодні національний прапор

нашої духовности, наше найглибше національне слово в

поетичному мистецтві» (15, с. 576, 577).

У перші повоєнні роки У. Самчук був ініціатором

створення нової літературної організації українських

емігрантських письменників — Мистецького Українсько-

го Руху (МУР), його і обрали першим головою цього

літературно-мистецького об'єднання. Членами цієї орга-

нізації були Ю. Шевельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко,

Д. Гуменна.

З 26 червня 1956 рику почала діяти нова організація

українських письменників — Об'єднання Українських

Письменників в еміграції «Слово», метою якої було:

«а) згуртувати українських письменників, які живуть в

різних країнах поселення, на засадах вільного творчо-

мистецького вияву; б) взаємна допомога у справах ви-

давничих, творчих і побутових; в) організувати мораль-

ну та фінансову допомогу хворим і непрацездатним

членам Об'єднання; г) сприяти розвиткові незалежного

українського письменства, літературно-мистецької кри-

тики й теорії та зв.язку літератури з читачем» (41,

с. 460). 1957 року в Нью-Йорку було підписано Статут

ОУП. Серед членів-засновників об'єднання такі попу-

лярні постаті, як П. Голубенко, С. Гординський,

Г. Журба, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Є. Маланюк,

Ю. Шевельов, Ю. Тарнавський та інші.

Помітним явищем української літератури на Заході

є творчість так званої «Нью-йоркської групи поетів» —

Б. Бойчука, Б. Рубдака, Ю. Тарнавського, Е. Андієвсь-

кої, Г. Васильківської, Патриції Килини (американки

за походженням, що пише українською мовою). Вони

почали видавати річник «Нова поезія». Про естетичні

засади групи Юрій Тарнавський писав: «НЙГ не була

літературною школою, а групою людей, яких об'єднува-

ло зацікавлення літературою, в першу чергу, нетради-

ційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існу-

вали в українській літературі того часу як на еміграції,

так і на Україні. Зверталися ми майже виключно до

особистих тем, свідомо цураючись патріотичних... Від-

чували мі всі, що українська література цілковито ли-

шалась поза модерними літературними рухами західного

світу і що нашим обов'язком було те змінити» (47,

с. 4). .

5 — Уроки з народознавства 65

Подаємо зразок поезії одного з представників «Нью-

Йоркської групи» — Юрія Тарнавського:

В кімнатах

Я люблю вигідну географію

архіпелагів моїх кімнат,

монотонні краєвиди стін

і середземноморський клімат ванн.

Люблю лежати в білій тіні стель

і слухати, як ростуть годинники

і як меблі пускають коріння

у вовняний гумус килимів.

Плекаю я в своїх кімнатах

слухняні клюмби порядку,

а під теплими листвами ребер

серце, пласке, як блощиця.

Інший цікавий факт. Щоб зберегти повну свободу

думати й писати у згоді зі своєю совістю, Василь Барка,

світової слави автор романів, поем, драматичних творів,

есеїст, перекладач, патріарх української літератури

(йому 87 років), не входить до жодних угруповань, спі-

лок і клубів. За словами Дмитра Степовика, доктора

мистецтвознавства, «друкувався по різних країнах і

континентах... його знають скрізь. Крім України. Його

друкують різні видавництва, крім українських. А всі

тисячосторінкові філософські поеми й романи — про

Україну» (40, с. 5). Це і роман-набат «Жовтий князь»

(про страшний голодомор на Україні), і драматична

поема «Кавказ», праця над якою забрала 47 років, і

численні поетичні збірки.

Нас приємно дивує стурбованість більшості співвіт-

чизників за кордоном долею України. Вони діляться

досвідом, асигнують кошти, щоб незалежна Україна як

повноцінна цивілізована країна якнайшвидше долучи-

лася до світового співтовариства.

Так, Омелян Пріцак, професор Гарвардського уні-

верситету, член Нобелівського комітету, очолює Інсти-

тут сходознавства ім. А. Кримського в м. Києві. Тарас

Гунчак, доктор філології, відомий історик,— редактор

журналу «Сучасність», який нині виходить у Києві.

Джордж Грабович, професор Гарвардського університе-

ту,— автор праці «Поет як міфотворець» з нетрадицій-

ним баченням Т. Шевченка. Осип Зінкевич, громадянин

США,— директор українського незалежного видавницт-

ва «Смолоскип», в якому вийшла друком «Невольнича

муза» І. Калинця, книга публіцистики Є. Сверсткжа,

збірка творів І. Багряного «Під знаком скорпіона»»

Тетяна та Омелян Антоновичі, визнані авторитети в ук-

раїнській громаді США,— фундатори недержавної пре-

мії за праці, що розкривають історію та культуру на-

роду. Фундація Антоновичів існує вже 10 літ. Перший

її лауреат — Василь Стус. Серед зарубіжних лауреатів

премії — відомі у нас письменники В. Барка, Е. Анді-

євська, Н. Лівицька-Холодна, літературознавці Ю. Ше-

вельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, історик О, Субтель-

ний, економіст Б. Гаврилишин. Високої честі удостоїли-

ся й діячі материкової України — Л. Костенко, В. Шев-

чук, «1. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, М. Брайчевський.

Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО КАНАДИ».

Масове переселення українців до Канади почалося

наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра-

їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами

в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш-

канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р.

прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув-

шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей

переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук-

раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція

Альберта).-

Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве-

ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук-

раїні.

Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про-

давав землю за символічну ціну— Ю доларів за 160 ак-

рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі

своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то-

го часу був стабільним і демократичним.

Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем-

лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були

змушені визнати їх як громадян.

Історично українська етнічна група нині одна з най-

більших етнічних меншостей Канади—І млн. чол. (4%

населення). Основні місця проживання — провінції

Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек,

Британська Колумбія.

Першими інституціями українців на канадській зем-

лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість

українських політичних, Іромадських і культурних

організацій, церков об'єднані в національну координацій-

ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює

Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-

си української громади перед парламентом і урядом.

В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-

тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато

українських осередків Заходу.

Важливим осередком культурного розвитку є різно-

манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-

дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),

яка фінансує культурні заходи.

Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,

народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне

мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх

видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються

майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.

В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,

існує великий ринок для українських художників (най-

більший у Торонто). Велика кількість українців працює

у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х

роках в деяких містах Канади було розпочато показ

телепрограм для української громади, а в Торонто від-

буваються регулярні передачі українською мовою. У

багатьох українських громадах Канади можна почути

регулярні радіопередачі українською мовою.

Після другої світової війни у зв'язку із напливом

повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток

університетських програмних курсів з українських сту-

дій. Головні центри українських студій розташовані в

-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12

канадських університетах).

Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у

широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою

-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-

муються українськими церквами, громадами і розрахо-

вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої

школи працюють «курси українознавства».

Найпоширеніші україномовні видання: «Український

голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-

во», «Українські вісті».

(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника

-«Камінній хрест»).

(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте

спориш»):

(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,

Стелиться дорогою,

Бувай здорова, родинко моя,

Бо я вже на дорозі,

68

Ой росте спориш, ой росте спориш.

Простерся та й на груду,

Бувай здорова, родинко моя.

Не раз я у те буду.

Учень: «УЛАС САМЧУК».

«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на

письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем

українського простору в добі, яку сам бачу, чую, пере-

живаю... Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи

не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в

часі і просторі»,— писав Улас Самчук (22, с. 499).

Він і став таким літописцем свого українського на-

роду, такої тяжкої і трагічної його доби.

Відомий літературознавець з діаспори Григорій Кос-

ткж зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать-

ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного

краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він

духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному

зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше

відчував, бачив і переживав долю і воління рідного на-

роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу

виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і

утверджувала в чужому світі його письменницький та-

лант» (22, с. 499).

Про роль і місце Уласа Самчука в історії української

літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук-

раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не

найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для

нього стала справою всього життя — в живописанні ху-

дожнім словом сучасної йому української національної

історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35,

с.325).

У статті «Три роки літературного життя на емігра-

ції» *(1945—1947) Володимир Державин констатував:

«Улас Самчук, загальновизнаний корифей нашої белет-

ристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї

мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістяр-

ську прозу, перенісши її з етнографічно-побутового

або ж соціально-побутового плану на площину соборно-

національйрї та універсально-етичної проблематики»

(14, с. 580).

Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого

1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської обл., в

селянській родині. У книзі «Споминів і вражень»

письменник так говорить про отчий край: «Постають в

уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх корін-

ня, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння,

і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут

побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що да-

ла мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого

батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став час-

тиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому

ця трчка плянети для мене така дорога» (38, с. 523).

Початкову освіту здобув у сільській школі, потім

навчався у Кременецькій гімназії, де і виявилися його

літературні уподобання. Покликаний до війська в поль-

ській армії, У. Самчук 1927 року дезертирував і неле-

гально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив

до Бреславського (нині Вроцлавського) університету,

невдовзі переїхав до Чехословаччини і завершив нав-

чання в Українському вільному університеті (Прага,

1929—1931). Разом із Є. Маланюком був активним

автором «Літературно-наукового вісника» (Львів). З

початком другої світової війни У. Самчук з'явився в

окупованому Львові, став редактором газети «Волинь»

(Рівне). Письменник побував на Східній Україні, з

жадібністю вивчав дивний для нього світ. У повоєнні

роки став ініціатором створення нової літературної ор-

ганізації українських емігрантських письменників —

Мистецького Українського Руху (МУР) і першим його

головбю. 1947 року емігрував до Канади, а 9 липня

1987 р. помер, похований поблизу Торонто.

У. Самчук друкуватися почав рано. Перше оповідан-

ня «На старих стежках» опублікував 1926 року у вар-

шавському журналі «Наша бесіда». На початку 30-х

років вийшла друком «Волинь» — «тетралогія, роман-

епопея», «найвизначніше творче досягнення У. Самчука,

унікальний твір в українській літературі» (С. Пінчук —

35, с. 326). У центрі — художнє дослідження життя го-

ловного персонажа Володьки Довбенка — дитини, під-

літка, юнака, який крок за кроком пізнає навколишній

світ, прилучається до сільськогосподарської праці під

мудрим керівництвом хазяїна-батька; дядько навчає

його життєвої філософії, школа вводить у таємничий

безмежний світ знань, які породжують у хлопця жагу

творчості. Війна і революція, австрійці, поляки, гали-

чани, потім більшовики, козацтво УНР. Все це прохо-

дить перед нами не лише як етапи становлення особис-

тості Володьки, а й художня панорама історії. За сло-

70

вами дослідників творчості У. Самчука, «Волинь» — це

історія життя, зростання свідомости й початки культур-

но-суспільні діяльности Володьки, це збірний образ

української молодої людини кінця 20-х і початку дО-х

років. ...утверджується в нашій літературі й свідомості

як загальноукраїнський тип» (Г. Костюк, 22, с. 500).

«монументальні постаті, які вирізьбив У. Самчук у цьо-

му романі,— це народні характери, стійкі, оригінальні

особистості, не знані до того в нашому письменстві»

(С. Пінчук —35, с. 326—327).

«Роман-спалах «Марія» — найсенсаційніший із усіх

творів У. Самчука» (С. Пінчук, 25, с. 328), написаний

1933 року. Це перший твір української літератури про

голодомор в Україні, голодомор, спрямований проти

української нації, про страшний геноцид українства.

У 30-і роки письменник видав нові романи: «Гори

говорять» (про боротьбу закарпатських гуцулів за своє

соціальне та національне визволення), «Кулак» (полі-

тичне загострений роман про українське село).

Біля 40 років присвятив У. Самчук праці над най-

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Содержание