Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 ... 22

вінки попливуть поряд, то бути в парі, а якщо ні, то.

буде розлука. А деякі дівчата заходили глибоко у воду

й пірналищоб вінок з голови змила вода, а тоді диви-

лися, куди він попливе.

На батьківщині Кобзаря, у с. Шевченковому (Кири-

лівці), дівчата обирали з-поміж себе двох «русалок»,

які вміли добре плавати. У довгих білих сорочках, з-

ІЗ?

розпущеним волоссям і вінками на головах вони брали

деревце і з ним пливли на середину ставка. Купайлицю

там залишали, а самі випливали на берег. Потім усі

сходились до «русалок» і пускали вінки. А бувало, що

гілочки з купайлиці забирали додому й ховали на піч

під подушку: хто присниться, з тим дівчині випаде одру-

житися.

На Житомирщині існував звичай розпалювати ку-

пальське вогнище за селом на перехресті доріг (це мало

охороняти село від злих духів). Дівчата перекидали

через нього вінки, які потім несли додому і клали на

капусту та огірки.

На Чернігівщині, поряд із деревцем, виготовляли з

жердин та соломи опудало відьми або «коструба»

(уособлення злих сил), яке носили по селу, а потім то-

пили у ставку або спалювали на вогнищі.

На Полтавщині ставили на горі край села жердини,

запалювали на них мазниці або діжки з дьогтем (щоб

було далеко видно). У багатьох місцевостях хлопці в

купальську ніч запалювали обсмолені і обтикані соло-

мою старі колеса і котили їх з гори в річку. Можна уя-

вити, яке то було ефектне видовище.

Дослідники народної культури, зокрема О. Потебня,

слушно пов'язували купальські вогні з образом сонця —

небесним вогнем, якому поклонялися наші предки, вог-

нем, який дає життя всій землі, допомагає людям ви-

рощувати врожай, оберігає їх від злих темних сил,

хвороб і смерті.

А от на Гуцульщині свято Купала не мало великого

поширення, хоч і було відоме здавна. Купальських

пісень тут майже не співають. У день святого Йвана

гуцули ходили в гори збирати різне зілля — для ліку-

вання та ворожіння. Потім несли його до церкви посвя-

тити, прибирали ним церковний хрест. Зіллям обклада-

ли хату і все обійстя для охорони від усякої нечисті. А

ще ходили рано перед сходом сонця в поле і качалися

по росі. Що це не був безглуздий забобон, доводить

наука: виявляється, роса справді має цілющі антисеп-

тичні властивості і допомагає зцілюватися від різних

хвороб, насамперед шкіряних.

Якщо купальський обряд не зазнав великих змін у

часі й просторі, то в піснях купальських вражає буйний

розвій творчої фантазії народу: кожен регіон України

витворив свої самобутні пісні та їх музично-текстові

варіанти.

І за

Багато попрацювала на ниві збирання обрядового

фольклору Леся Українка. Серед її записів налічується

близько 50 купальських та петрівчаних пісень з колиш-

ніх Звягельського та Ковельського повітів, їй належить

також етнографічна розвідка «Купала на Волині», в

якій докладно описується цей самобутній звичай. Бага-

то із записаних Лесею Українкою пісень і нині викону-

ються під час свята. До речі, на Волині та Поділлі ку-

пальські пісні зберігаються в народній пам'яті й тепер.

Проте є місцевості, де свято Купала зникло ще на

початку XX ст. Вчені пояснюють це, насамперед, воро-

жим ставленням до нього церкви та заборонами царсь-

ких властей. Нападки служителів культу на цей пра-

давній звичай тривали протягом багатьох століть, не-

зважаючи на підпорядкованість його церковному кален-

дареві. Про це свідчать численні документи, наприклад,

Густинський літопис (XVI ст.): «Сему Купалу-бесу

еще й донине по некоих странах безумьіи память совер-

шают, наченше июня до жатвьі й далей сицевнм обра-

зом: с вечера собираются простая чадь обоего пола й

соплетают себе венцьі из ядомого зелия или корения й

препоясавшеся бьілием возгнетают огнь; инде же по-

ставляют зеленую ветвь й емшеся за руце около, обра-

щаются окрест оного огня, поюще свои песни, препле-

тающе Купалом; потом через оннй огонь прескакуют»

(Полное собрание русских летописей.— Т. 2.— СПБ.—

1845).

Про те, що в багатьох місцевостях свято Купайла

забувалося через переслідування владою, з жалем

писали дослідники ще в кінці минулого століття: «Ве-

личне слов'янське свято Купала з вечірніми багаттями,

з обрядовим перескакуванням через вогонь, із качанням

запаленого колеса в річку, з хороводами і піснями все

більше і більше відходить у забуття» (Киевская стари-

на.— 1890.— Кн. XXXI).

І все ж цей прекрасний народний звичай повністю не

зник — хай у поодиноких селах, та зберігся в основних

рисах аж до нашого часу.

Кругом Мариноньки ходили дівоньки.

Стороною дощик іде, стороною...

% Та й на мою роженьку червоную...

Цей славнозвісний купальський танок записано не

так давно — у 50-х роках учасниками художньої самоді-

яльності Печеніжинського Будинку культури на Харків-

139

щині. Відтоді він незмінно входить до репертуару Дер-

жавного Українського народного хору ім. Г. Верьовки,

чаруючи своєю красою шанувальників народного мис-

тецтва як у нашій країні, так і за її межами. А скільки

ще таких перлин зберігає народна пам'ять, не кажучи

вже про друковані джерела!

Поетичний купальський звичай, з його яскравими

атрибутами — плетенням вінків та гаданням на них,

фантастичними русалками, що виходять на берег річки

при світлі місяця, стрибання через вогонь, пісні, хорово-

ди, ігрища — все це дуже вдячний матеріал для сценіч-

ного втілення. Тож природно, що його охоче викорис-

товують як професіональні, так і любительські хори,

танцювальні ансамблі.

Ми ж, глядачі, милуємося красою мистецтва і спо-

глядаємо його, не замислюючись над тим, що це не

казка, а саме життя нашого народу в минулому. І пев-

но, вже змирилися з тим, що з творців культури пере-

творилися на споживачів.

А якщо задуматися: чи справді в цьому ідеал і межа

наших можливостей? А чи не можна зробити цю красу

часткою нашого побуту? Адже її створили не поети, не

композитори і не режисери, а сам народ, і на сцену во-

на перейшла з життя.

То ж чи обов'язково малювати на сцені декорації з

річкою та вербами, лаштувати хитромудрі «вогнища» з

червоної матерії, лампочок та вентиляторів? А може,

простіше було б вийти гуртом на берег річки чи ставка

і влаштувати не імітацію свята, а справжнє живе свято

з живими вінками, квітами, справжньою водою, вогни-

щем, піснями та хороводами?

Ясна річ, до свята слід підготуватися, вивчити за-

здалегідь якусь частку з тих пісенних надбань, що їх

створив народ. У простому двоголосному викладі ку-

пальські пісні й хороводи можна розучити будь-яким

пересічним хором, головне, що тут потрібно,— це заці-

кавленість і творча ініціатива самих учасників.

Саме так зробили учасники самодіяльності с. Де-

леньків Тальнівського району на Черкащині: від стар-

ших людей вони перейняли цілу низку купальських

пісень, вивчили їх і влаштували справжнє свято на лоні

природи, почавши його поетичною купальською піснею

«Ой вийди, вийди, молодице».

Прикладом дбайливого ставлення до кращих народ-

них звичаїв і вмілого поєднання їх із сучасністю може

Ш

бути село Велика Рача Радомишльського району на

Житомирщині. Головним організатором і «душею»

фольклорних свят у цьому селі є вчителька Євгенія

Федорівна Іовенко. Вже понад 20 років тут щороку

влаштовується свято Купала.

Починається воно біля клубу — довкола заквітчано-

го деревця дівчата водять купальські танки. А в цей час

на конях із заквітчаними гривами хлопці їздять по селу

і запрошують усіх на свято. Далі воно переноситься на

стадіон. По дорозі біля хат учасників свята зустрічають

старші жінки традиційними купальськими піснями. На

стадіоні запалюють вогнище, влаштовують спортивні

ігри та забави. А завершується свято увечері на ставку:

молодь плаває на човнах, співає різних пісень, дівчата

пускають вінки на воду... Старші ж люди також свят-

кують, зібравшись групами по кутках села на подвір'ях.

З 1984 р., після багаторічної перерви, свято Купала

поновилося і в Києві, одночасно в кількох парках.

Влаштовують його по-різному: і у вигляді театралізова-

них вистав, і у вигляді масових гулянь на народнопі-

сенній основі, за участю всіх присутніх, як це має місце

в Гідропарку.

...Зібравшись на березі річки, дівчата плетуть вінки.

А з ними й старі жінки також — для своїх дітей та ону-

ків. Ніби сама собою з уст зринає задумлива мелодія

«Заплету віночок, заплету шовковий». Поступово коло

співаків зростає, з різних районів міста на свято при-

бувають нові учасники — усі в народному одязі, з квіта-

ми, з вінками. Поступово збирається великий хор, який

має підготовлений до свята репертуар.

Пісні на диво 'оригінальні — їх не сплутаєш ні з

якими іншими, як і саме свято. Особливо вирізняється

серед них «Купала на Йвана», вона сприймається як

музична емблема всього свята. Та поряд із піснями в

4-голосній обробці, колектив має у своєму репертуарі і

прості пісні та хороводи, призначені для масового

вжитку. До них приєднуються всі охочі і на основі та-

ких пісень утворюється могутній імпровізований хор.

Але це не прийшло відразу само собою — протягом кіль-

кох років колектив поступово збагачував свій реперту-

ар, розвивав підупалі традиції масового побутового спі-

ву, виховуючи водночас свого активного слухача.

...З'являються музики, починаються масові танці,

ігри, хороводи. Тут і традиційна «Маринонька» з вінка-

ми довкола заквітчаного деревця, і жартівливі пісні-

141

пересмішки хлопців та дівчат, і масовий «Кривий та-

нець». Усе це не потребує якоїсь особливої майстерності

і не розраховано на публіку, а, насамперед, задовольняє

власні естетичні запити самих учасників свята. Доступ-

ність масових пісень і розваг спонукає усіх до вільного

творчого самовияву.

Надворі вже стемніло. Палає купальське вогнище.

Хлопці й дівчата перестрибують через вогонь, а інші

знову пішли в танок — у довгих білих сорочках, босі,

підперезані вербовими галузками, на головах вінки і в

руках також вінки із запаленими свічками.-І деревце

світиться привітними вогнями, ваблячи зір. Ніхто не

розходиться, незважаючи на пізній час: усі чекають,

коли по воді пускатимуть вінки із запаленими свічками,

бо це справді дивовижно гарне видовище, особливо ж,

коли воно озвучується такими піснями: «Ой плив віно-

чок тихо за водою, серденько дівоче забрав із собою».

А вогники все мерехтять на воді, немовби переносячи

нас у казковий дивний світ. «Ой на Купала, на Йва-

ва» — відлунює десь удалині...

І хай ніхто вже не вірить у старі прикмети й забо-

бони, проте поезія народного свята хвилює нас і тепер,

нагадуючи часом про далеке миле дитинство. А для то-

го, щоб цю поезію відчути, зовсім не обов'язково готу-

вати громіздкі сценарії з численними персонажами,

включаючи фонограми з галасливими гучномовцями,

влаштовувати тріскучі фейєрверки та салюти, як поде-

куди практикується. І не варто кричати на цілий світ

про пускання вінків, бо ж це справа інтимна, яка не

потребує гучного афішування. Тим-то не слід зосере-

джувати в одному місці багато колективів і учасників —

хай вони співають у різних місцях, так буде краще і

для них і для слухачів.

Коротко кажучи, головна увага має бути спрямована

не на сервіс, який убиває творчу ініціативу, а на масо-

ве мистецьке самообслуговування. За своєю суттю свято

Купала — це свято єднання з чистою незайманою при- •

родою. Воно має глибоке коріння в народному побуті

і міцну естетичну основу. У тісному зв'язку з народними

традиціями — запорука його життєвості і нев'янучої

краси.

Л. І. ЯЩЕНК.О.

142

ЗАЖИНКИ, ЖНИВА,

ОБЖИНКИ

Мета: Розкрити суть і красу жниварського поетич-

ного циклу, хліборобських обрядів на Україні.

Обладнання: вінок із колосся, рушники, печиво,

коровай, сніп пшениці, ілюстрації, народний розпис.

Хід уроку.

(Звучить пісня «Ой обжинки, господарю»).

Учитель. Жнивний цикл та обжинкові обряди —

це поезія хліборобської праці. Вона завершує кален-

дарну обрядовість. Суть обряду обжинків — це закли-

нання врожаю на наступний рік. У житті врожаю, як і

в житті всієї природи і самої людини, були два найвід-

повідальніші моменти: початок, коли засівали весною

ниву (обряд щедрування), і кінець — обжинки.

Чисто одягнені, причепурені господарі всією сім'єю

виходили в «легкий день» зажинати ниву. Господар брав

у поле хліб, ставав на схід сонця, шанобливо скидав

капелюха і благословлявся: «Дай, Боже, в час добрий,

в доброму здоров'ї пожать та й на той рік дождать!».

Тут, як і в щедрівках, людина зверталася до сонця,

якому поклонялися як творцеві врожаю. Зажинав ниву

хтось легкий на руку, і традиційно на покуті ставили

перший сніп. Ось обряд із першими колосками на Во-

лині (с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельниць-

кої обл.).

Зажинаючи ниву, мати збирала першу жменю колос-

ся. Брала туди жито, пшеницю, овес — що було на ниві.

Робила квітку, перев'язувала її червоною стрічкою і ста-

вила на покуті. Ця квітка у нас називалася «коляда» і

мала стояти аж до Різдва. А потім зерно вминали і сія-

ли з новим посівом. Це означало невмирущість, непе-

рервність киття у природі.

Праця під час жнив супроводжувалася піснями. В

тих піснях прославляли ниву, величали господарів та

женчиків, у яких серпики золотії, зверталися до сонця,

жалували на тяжку працю:

143

Ой літає соколонько по полю

Та збирає челядоньку додому.

— Іди, іди, челядонько, додому.

Вигуляла все літечко по полю.

Вигуляла все літечко ще й жнива,

Заболіла головонька ще й спина.

А яких жнивних пісень співали в нашому селі? Да-

вайте їх заспіваємо. (Співають кілька пісень). Наприк-

лад, отаку:

Що сонечко на горі,

Нас кусають комарі.

Кусають ще й п'ють,

Робить не дають...

Жнива проводились толокою, по закінченні господа-

рі частували людей. У Гнідині, коли йшли додому, спі-

вали:

Закотилось сонечко

За зелений гай,

Ми поїдем вечеряти

У багатий край.

У багатому краї

Вареники на столі.

Вареники в маслі,

Горілочка в пляшці.

Варенички поїмо,

Горілочку поп'ємо,

Помолимось Богу

4 Да й підем додому.

Прославляли господаря і господиню. На Житомир

щині, наприклад, співали:

А наша хазяєчка, як зоря.

Зарізала на вечерю гороб'я,

Та й забула хазяїна спитати,

Кому того горобейка віддати.

— Віддай, віддай, хазяєчко, кому хоч,

Тільки мені голівоньки не мороч!

А коли закінчували жати, то відбувався обряд —

обжинки. Сюди входили різні магічні дії: завивання

«бороди», плетення вінка, орання ниви тощо.

Учні. Брали парне число колосків (20—ЗО), зала-

мували на схід сонця, зерно висипали в розпушену зем-

лю. Саму «бороду» перев'язували червоною стрічкою,

прикрашали квітами. Між колоссям ставили воду і

клали хліб, приказуючи: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і

вода!».

144

— Качалися по ниві навколо «бороди», випрошуючи

назад свою силу:

Нивко, нивко,

Віддай мені силку!

Я на тобі робила,

Всю силку лишила!

— Символічно орали, громадили, пололи, водили

хороводи і співали навколо «бороди».

Учитель. «Борода» звалася Спасова, або Власо-

ва. В стародавніх слов'ян був Велес — бог худоби і по-

кровитель хлібороба, йому й завивали «бороду», щоб

мали де сховатися польові духи. Йому й клали жерт-

ву — хліб з водою. А пісні та інші магічні дії мали

вплинути на майбутній урожай.

З останніх колосків жита сплітали вінок — символ

сонця — й одягали його на голову найкращій жінці,

її називали княгинею. Вона несла вінок на голові до

села і вручала господареві. З цим вінком або з останнім

снопом пов'язували віру в неперервність життя природи.

Він мав магічну силу, його обожнювали, як сонце, і

співали про нього, як про живу істоту:

Котився снопочок по полю,

Просився в женчиків додому:

— Занесіте мене в стодолу,

Бо вже ж бо я в чистім полі набувся

А буйного вітроньку начувся,

А дрібного дощику намокся,

А ясного сонечка напікся.

Так співали, коли в'язали снопи. А як уже несли, то

співали веселих, у яких прославляли господаря, женчи-

ків, вінок.

Котився вінок з лану

До господаря в браму.

Господар молоденький,

Під ним кінь вороненький,

По подвір'ячку грає,

Женчиків виглядає.

Співали пісню «Ой куриться доріженька, куриться»,

а ще: *

Ой обжинки, господарю, обжинки,

Позабирали колосочки із нивки.

Ой весело, господарю, весело,

Що ми тобі віночка несемо.

— Уроки з народознавства

145

А ще буде, господарю, веселіш,

Коли буде цей віночок на голові,

Коли буде коровай на столі.

Заходили женці на подвір'я, їх урочисто зустрічали

господарі. Княгиня одягала на голову господареві зо-

лотий вінок, а він мав його викупити. Після того гос-

подарі частували й обдаровували женців. Всі співали,

раділи. І ми закінчимо урок піснею «Зеленеє жито, зе-

лене», яка стала символом гостинності нашого народу.

Домашнє завдання: записати від батьків,

старожилів зажнивні, жнивні, обжинкові пісні, описати

звичаї хлібної пори.

Л. В. ІВАННІКОВА.

СОНЦЕСЯЙНА

КАЛИТА

Сценарій українських вечорниць

Народознавство як навчальний предмет у загально-

освітніх школах розраховано, як правило, на учнів кла-

сів початкових, 5—8-х. Лише в небагатьох закладах

традиційну народну культуру українців вивчають у

старших класах. Для того, щоб ліквідувати прогалину

у знаннях старшокласників, ми здійснюємо ряд ефектив-

них заходів, що вимагають великої попередньої підготов-

ки,— збір матеріалів, розучування пісень, дійств, скла-

дання сценарію, проведення фольклорного свята.

Пропонуємо розробку фольклорного свята «Сонце-

сяйна Калита», яку можна творчо використати в нав-

чальних закладах різного типу. В основу розробки по-

кладено матеріал Вадима Мицика,

Місце проведення: світлиця, велика кімната.

1 н т е р' є р сільської хати: у центрі — стіл, застеле-

ний вишитою скатертиною, на ньому хліб-сіль, на сті-

ні — портрети батьків у рушниках, справа — піч, кочер-

га і рогачі, поруч — мисник із посудом, ліворуч — ліжко

146

з вишитими подушками, біля столу лава, на долівці

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Содержание