Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 22

вам і рослинам? Навіщо взагалі поклонятися їм?

Учень. Тому що дерево давало плоди людині, з

дерева будували житло, робили знаряддя праці, воно

зігрівало взимку. Дерево, як і людина, було часточкою

матері-природи.

Учитель. А ще людина, намагаючись пояснити

своє походження, вважала дерева своїми предками.

Тому гіллям заклечували подвір'я і хати, з деревами

здійснювали ряд обрядів, як із живими. В Україні це

було водіння тополі і водіння куща. Чи відомо вам

щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує

вчитель).

128

Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у

давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці

весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підно-

сили над головою. На підняті руки навішували стрічки,

хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом,

полем, лугом, співаючи:

Стояла тополя край чистого поля.

Стій, тополенько, стій, не розвивайся!

Буйному вітроньку не піддавайся!

Свято тополі було поширене і на околицях старо-

давнього Києва. Тополю вважали священим деревом і

рубали тільки для жертовних вогнищ.

Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там

вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?

Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши

з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну

молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками,

зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу— їли при-

несене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й

несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж

вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річ-

ку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було по-

шануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи.

(Добре було б послатись на джерело повідомленого).

Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминаль-

ний — трапезу біля могили, принесення жертви помер-

лому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-

рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо

далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Ку-

ща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського

району Рівненської області зберігся такий обряд. Це

найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про

нього розповідає жителька села Настя Володимирівна

Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу па-

лили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща

збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь

одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дів-

чата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обо-

в'язково червоними, позатикають під них гілля берези,

клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість ві-

ночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже

йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не

обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата

і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези

Уроки з народознавства

129

вкопані в землю. Господарі чекають Куща. Першим

приходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на

подвір'я і співають:

Ой ми були у великому лісі,

Нарядили Куща з зеленого клена,

Ваша хата стоїть при дорозі,

Нарядили куща з білої берьози.

В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,

Треба йому, треба панчішки-черевички.

Наш Кущ поїде та до батенька в гості.

Треба йому, треба черевички на помості/

Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А

ввечері — найстарший Кущ — жіночий, його водять

жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, і'х може

водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а

господині обдаровують «Куща».

— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує

щедрування. В давнину відбувався він одночасно з по-

минанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна

заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому

обряді відбилися уявлення пво дереьо-предок, первісне

уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обда-

рування Куща — це ніби жертва пращурам. Про віру-

вання, що людина після смерті може перекинутися на

дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис тво-

ру, межна запропонувати).

Виряджала мати сина у солдати,

Молоду невістку — в поле жито жати,

Жала вона, жала, жала, вижинала,

А як зійшло сонце — тополею стала,

Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!

Що то за тополя стоїть серед поля?

— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру

Та й зрубай у полі тую тополину!

Перший раз ударив — вона похилилась,

Другий, третій вдарив — вона попросилась!

— Не рубай, козаче, я твоя дружина.

Подивись: у листі спить твоя дитина!

(Зап. у 1983 р. Л. В І»аннікова в с. Губча Старокос-

тянтинівського р-ну Хмельницької обл.).

Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна

було навіть заходити, був відомий не тільки серед укра-

їнців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібню-

вали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові до-

щу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав

римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни

130

пливуть вниз по Дніпру. Пристають до острова св. Гри-

горія (Хортиці). На цьому острові вони приносять свої

жертви, оскільки там є дерево неймовірних розмірів —

дуб-велетень. У жертву богам вони дають живих Пта-

хів, а також прикрашають дуб стрілами. На птахів ки-

дають жереб: чи вбивати їх, чи з'їсти, чи випустити».

Культ дерев і природи тісно пов'язаний з культом

предків, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов'язані з

поминальним звичаєм, так званими Русаліями. Поша-

нування природи сприймалося як пошанування предків,

померлих. ЛюДи вірили, що померлі мають вплив на

природу і залежно від ставлення до них живих людей

сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з

пошануванням природи навесні відбувалися поминальні

обряди. Жінки писали писанки — символ відродження

життя і природи — і приносили на могили своїх родичів.

Про це свідчить і звичай, який зберігся на Вінниччині.

На Зелені Свята криницю обов'язково квітчали, в

хаті все озеленювали, вулицю чисто вимітали і тоді

йшли на кладовище поминати покійних.

Обов'язково в ці дні приносять жертви тим помер-

лим, які втопилися або наклали на себе руки і, за по-

вір'ями, стали русалками чи мавками. Давні ці віру-

вання, що на зеленому, або Русальному тижні душі

померлих приходять до своїх родичів, живучи серед лю-

дей. Вважали, що на Русалчин Великдень русалки і

мавки заселяють поля і ліси.

Що ви знаєте про русалок?

(Учитель вислуховує учнів, підсумовує їхні розпо-

віді).

Здавна вірили, що русалки дуже красиві, стрункі, з

русявим або зеленим волоссям, із синіми очима, люб-

лять танки, співи, музику. Місячної травневої ночі зби-

раються на березі річки або озера. А під час Русалчи-

ного тижня гойдаються на гілках дерев, вбираються у

вінки з маків, ховаються по житах, плещуть у долоні,

приспівують, танцюють. Зваблюють хлопців і дівчат і

залоскочують.

На народних легендах, повір'ях виплекані кращі

художні твори. Пригадаймо «Лісову пісню» Лесі Укра-

їнки, Скільки тут таємничої краси, світла, добра, народ-

ної мудрості! «На озері розкрились лілеї білі і зазоло-

тіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'ян-

ки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої„

9* 13*

Пограймось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух, ухі

Солом'яний дух, дух!

4 Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий;

Знайшла вчора у діброві.

Світи довше в чистім полі.

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам... Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

Ух, ух!

Солом'яний дух, дуяі

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Чому люди боялися русалок? Природно: живий бо-

їться мертвого. До того ж християнство нарекло язич-

мицькі божества нечистою силою. А, отже, ті, хто помер

132

!

виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними

чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки

і проводить долонею по очах: «Ох, як я довго спала!»

Це — лісова русалка.

Рисами звабниці наділена і водяна русалка, яка

«випливає і знадливо посміхається, радісно складаючи

долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, дру-

гий — маленький, як коронка, перловий, з-під нього

спадає серпанок». У творі поетеси зустрінемо і польову

русалку. Ось такою бачить її Леся Українка: «Зелена

одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого во-

лосся, що вкриває всю її невеличку постать, на голові

синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві

квітки з куколю, ромену, берізки».

Образи русалок, дівчат-красунь, поганьблених і по-

кинутих, є і в поезії великого Тараса Шевченка. При-

гадаймо «Причинну». Ця балада відкриває перше ви-

дання «Кобзаря» 1840 року. Опівночі «щось біле блу-

кає, може, вийшла русалонька матері шукати, а може,

жде козаченька, щоб залоскотати». А ось і пісня ру-

салок:

без хреста або нехрещені діти, ставали русалками за

християнським світоглядом. І ховали їх за язичницьким

обрядом — не на громадському цвинтарі, а десь у лісі

чи в садку. Християнство роздвоїло не тільки світ жи-

вих, душу людини, а й світ померлих. І навіть поминали

їх окремо. Християн — після Великодня, а тих, нечис-

тих,— на Зелені Свята, за язичницьким звичаєм. Отже,

Зелені Свята, русалії — це давні поминальні обряди. І

до наших днів Русальний тиждень, Зелена Неділя за-

лишилися народними святами. Завершувався Русальний

тиждень проводами русалок. Що це за звичай?

Сільська молодь квітчала свої голови вінками з-

пахучих трав, яких русалки бояться,-- любистку, м'яти,

в руки брала листя любистку і йшла за село проводжа-

ти русалок до озера або річки. У лісі в цей час відбу-

валися гаївки.

У деяких місцевостях вбирали русалку — жіноче

опудало, водили навколо нього танки. Потім ділилися

на дві групи, одна захищала опудало, а інша — напа-

дала, щоб відібрати. Після цих забав ляльку виносили

за село, там її залишки розкидали по полю. Співали:

Ой проведу я русалочку до броду,

А сама я вернуся додому.

Ідіть, русалоньки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте,

Та наших дівочок не ловіте.

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку/

На Русалочному тижні дівчата грали й в інші ігри.

Одна з них — «Дробушка». Гра пов'язувалась із уявою

про русалок, які люблять крутитись і танцювати.

Двоє дівчат ставали навпроти, звивали руки і, звів-

ши докупи ноги, швидко крутилися, примовляючи:

Дріб, дріб, солі дріб,

На камені бочка,

Петрова дочка,

Не робітничка,

Вигнала бичка

За ворітечка,

% Пасись, пасись, бичку,

Поки сопряду мичку!

Бичок не пасеться.

Мичка не прядеться,

Став бичок пастись,

Стала мичка прястись,

133

Потім розкручувалися в протилежний бік, примовля-

ючи:

Дробу, дробу, дробушечки,

Наївшися петрущечки,

Наївшись лободи,

Гала-гала до води!

У селі Нижній Дубечні Вишгородського району Ки-

ївської області люди пам'ятають й оповідають повір'я

про русалок.

На Зелені Свята русалки виходять із води і бігають

житами, полями — і без полину, без любистку не мож-

на туди ходити. Біжить русалка і кричить:

Тили-тили-бух-бух,

На комині дух-бух

Якби мені не трава,

То я б тебе ховала,

Якби мені не полин,

То я б тебе задавив!

Так закінчувалися проводи русалок, а разом з ними

І хороводи та ігри молоді, Зелена Неділя відкривала

ворота красному літу, починалися роботи в полі, на

сіножатях. А молодь готувалася до найпрекраснішого з

усіх свят — Івана Купайла.

Домашнє завдання: описати свято Івана Купайла в

своєму селі, записати пісні, легенди тощо.

Л. В. ІВАННІКОВА,

ОЙ НА ІВАНА,

ОЙ НА КУПАЛА

Свято Купала — одне з найпоетичніших народних

свят — сягає своїм корінням у глибину віків. Під різни-

ми назвами його знають у багатьох європейських краї-

нах. Припадає воно на середину літа, на період літ-

нього сонцестояння. Свого часу християнська церква

приурочила свято до дня Івана Хрестителя (24 червня),

від якого воно запозичило свою нову назву («святого

«Яна> у західних слов'ян, «сан-Джованні» в Італії, «сан-

Хуан» в Іспанії і т. д.). Святкують Купала подекуди і

134

на американському континенті, зокрема в Бразилії, ку-

ди його занесли європейці. Проте спільними для всіх

народів є дохристиянське походження свята і його го-

ловні прикмети.

Цього дня наші предки збирали трави і зілля, плели

вінки з квітів, купалися та обливалися водою. Вважало-

ся, що зілля, зібране в цей час, має цілющі властивості.

Цікаво, що багатьом європейським народам відома ле-

генда про дивовижний цвіт папороті, який буцімто роз-

цвітає саме в купальську ніч, а хто його знайде, тому

він приносить щастя. Ця легенда, як і саме свято Ку-

пала, підтверджує племінну спорідненість індоєвропей-

ських народів.

Невід'ємним атрибутом свята є також вогнище. Ві-

домо, що у Франції традиційне вогнище на свято сен-

Жана з масовими розвагами довкола нього збереглося

в окремих місцевостях і понині, а в прибалтійських та

скандинавських країнах довкола вогнища на берегах

озер та річок розважаються подекуди цілу ніч. Наприк-

лад, у Латвії на свято Купала (тут воно зветься Ліго)

городяни цілими сім'ями й групами виїжджають за

межі міста — хю до родичів у село, а хто просто на

береги річок та озер. Ставлять намети, розпалюють вог-

нища і відпочивають на лоні природи, славлячи її

піснями й танцями.

В Україні свято Купала також мало велике поши-

рення в минулому, а подекуди ще й тепер зберігається

у традиційних формах. Походження свята, як і самої

назви, давно вже стерлося в людській пам'яті, а проте

воно й досі полонить нас красою. Відзначають його

7 липня за новим е-тилем. Це час пишного буяння й

розквіту природи, а разом з тим короткого перепочинку

хлібороба перед початком жнив. Дівчата цього дня ви-

ходять на луки, збирають квіти, лікарські рослини. Зі-

бравшись на березі річки чи ставка, плетуть вінки. А

хлопці закопують посеред галявини деревце (вербу,

вишню, сосну) —так звану купальницю. Дівчата при-

крашають її вінками, квітами, різнобарвними стрічка-

ми, співаючи при цьому спеціально приурочені пісні,

як-от:

% Ой на Івана, на Купала

Там ластівочка купалася.

На бережечку сушилася,

Молода Ганнуся журилася:

135

А ще ж рушничків не напряла,

А вже Василька сподобала.

А ще рушнички на верстаті,

А вже Василько в її хаті.

А хлопці ходили по дворах, збирали хмиз і всяке

сміття, складали на віз і вивозили на околицю села до

річки, де з настанням вечора розпалювали купальське

вогнище. Коло того вогнища, як і коло деревця, влаш-

товували різні розваги, співи, ігри, до яких залучалася

вся сільська молодь. А коли вогнище трохи пригасало,

через нього стрибали — хто поодинці, хто парами. Ко-

лись вважалося, ніби вогонь очищає від усяких хвороб

і злих духів, а тепер це стало просто розвагою.

Ось таким було свято Купала. Проте в різних міс-

цевостях воно мало й свої відмітні риси. Наприклад, на

Черкащині та на Поділлі дівчата пополудні йшли зби-

рати квіти та вишні на вінки. Вишнями та черешнями,

сплетеними в грона, прикрашали купальське деревце.

Маленьким дівчаткам вінки плели старші сестри та

матері. На вінки брали барвінок, м'яту, руту, нагідки,

настурції, сокирки, а подекуди приплітали ще й кропи-

ву (щоб хлопці не знімали вінків із голови чи деревця).

У вінки вплітали також вишні або черешні. Окремо

виплітали вінки для пускання на воду.

На, просторій галявині вибирали місце, де закопу-

вали деревце, землю довкола посипали жовтим піском,

устеляли квітами, купайлицю також прикрашали кві-

тами, вінками та свічками з воску, які запалювали з

настанням присмерку. Подекуди для маленьких дітей

матері окремо ставили деревце в садку чи на подвір'ї

і допомагали його заквітчувати. Таким чином діти вже

змалку призвичаювалися до народного свята. Увечері

дітвора ходила довкола деревця, вчилася співати й

водити танки, а пізніше сходились і дорослі дівчата.

Запаливши свічки, сідали кругом деревця й співали.

Ой місяченьку, наш братчику,

Із сестричками-зірочками,

Світи свічечки проміннячком,

Щоб не кресати креміннячком.

Пізніше купайлицю несли до ставка або річки і

пускали на воду, часом із запаленими свічками. При

цьому співали:

136

Ой купався Іван та й у воду впав.

Купала на Йвана.

А дівчата прибігали, його з води витягали.

Купала на Йвана.

В інших місцях купайлицю по закінченні свята роз-

ривали на шматки, а гілочки забирали додому й роз-

кидали по городах, а ще в інших деревце спалювали, а

попіл розносили й також розсіювали по городах (щоб-

краще в'язалися огірки й капуста). Бувало, що купаль-

ське дерево топили в річці, а вже потім виловлювали і

розривали на частини. Називали ж його в різних місце-

востях також по-різному: «купайло», «купайлиця», «ма-

рина», «марена», «гільце». Отже, первісна обрядова

функція деревця не зовсім зрозуміла, вона зазнала

істотних видозмін. У наш час купальське деревце стале»

символом вічного життя та його буйного розквіту.

До речі, в деяких місцевостях на Полтавщині «ма-

реною» чи «мариною» називали ляльку, яку дівчата

топили в річці. Дослідники вбачають у цьому відгомін

прадавнього звичаю жертвоприношення. Мабуть, не

випадковим є й мотив утоплення в річці дівчини Ма-

ринки, що зустрічається в купальських піснях:

Та й прийшлося річку брести,

Річку брести, Дунай плисти.

Купала на Йвана.

Усі дівки перебрели,

Молода Маринка утонула.

Купала на Йвана.

Пускання на воду вінків, що символізують дівочу

цноту,— один з найпоетичніших звичаїв нашого народу,

З ним пов'язані ворожіння та різні повір'я, як-от: до.

якого берега припливе вінок, туди дівка вийде заміж.

А якщо вінок крутиться на місці, то цього року дівчина

заміж не вийде. Найгірше ж, коли вінок потоне — це

віщувало нещастя. Бувало, що дівчина пускала на воду

два вінки — на себе й на милого, і загадувала: якщо-

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Содержание