Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 22

домоткана доріжка.

Учасники: господиня (викладач української мо-

ви та літератури, народознавства), господар (викла-

дач), вартовий — пан Калитинський, пан Коцюбинсь-

кий (кожний, хто хоче кусати Калиту), дівчата, хлопці,

перехожий, писар із сажею.

X ід с в я т а

Вступне слово.

— Народні свята й обряди — система споконвічного

життя українців із художніми образами, ритуальними

піснями, добірним словом, музикою, танцями... В обря-

довості сконденсовано художній досвід народу, постійно

сущу творчу силу духу, світогляд, що становить його

національне обличчя, мистецьку самобутність.

Свята на пошану Сонця — найосновніші в традицій-

ній культурі. Невгасиме світило було в житті хлібороба

надзвичайно важливим життєдайним джерелом. Воно

сприяло врожаю «жита, пшениці і всякої пашниці», виз-

начало і пору року, і працю, і ритм буття.

З давніх-давен український народ складав прекрасні

світославні пісні на кожну пору сонячного сяяння: Ко-

ляди, Великодня, Купайла, Калити. Свята ці — не прос-

то вшанування, а опоетизоване втілення в духовну сут-

ність знань предків про світ та його явища. Започатко-

вано свята сонячного циклу ще в надрах трипільської

культури прадавніми хліборобами. У своєму довговіко-

вому побутуванні їм довелося багато пережити. Привне-

сена християнська ідеологія почала називати їх погансь-

кими. На народні свята були накладені церковні: Ко-

ляда стала Різдвом Христовим, Великдень — Паскою,

Купайло — Іваном Купалом, Калита — днем Андрія

Первозванного.

Після більшовицької революції 1917 року народні

свята й обряди в Україні зазнали гонінь, спрощувалися,

втрачали масовість, поетичну наснагу, забувалися пісні,

ритуали. І тому маємо відродити багатющу скарбницю

народу, щвб не втратити зв'язку поколінь, передати на-

щадкам ті духовні надбання, які дійшли до нас із сивоГ

давнини.

Калита втілює згасання сонячної сили й тепла в

кінці осені. За старим стилем це свято припадало на

10*

14Т

ЗО листопада. Зі зміною літочислення воно перейшло на

13 грудня.

— Ой Калита, Калита, із чого ж ти вилита?

— Ой я з жита сповита, ой я сонцем налита

Для красного цвіту по білому світу.

Саме в день Калити відбувалися великі вечорниці —

одне з найулюбленіших свят молоді. Дівчата брали з

собою роботу — пряли, дерли пір'я, вишивали. На ве-

чорницях завжди було весело — можна погомоніти, по-

чути новини, страшні та смішні бувальщини і казки,

поспівати, загадати загадки, а на Андрія ще й поворо-

жити.

Господиня походжає по хаті, поправляє скатер-

ку на столі, виглядає у вікно.

Чути пісню «Ой у лузі калина стояла», з якою дів-

чата заходять до світлиці, вітаються з господинею.

— Добрий вечір, пані Калитинська!

— Доброго вечора, любі гості! Прошу заходити до

господи!

— Як здоров'ячко?

— Дякую, добре. А де це ви забарилися?

— Чекали на Галю. Вона довго косу заплітала.

— А чого ж так розчервонілися?

— Холодно ж на вулиці. Вітер дме колючий.

— А у вашій світлиці так тепло, затишно.

— Погріємося трохи.

— Сідайте, будьте ласкаві, в нашій хаті на лаві.

(Дівчата сідають, дістають рукоділля, починають

вишивати, співати «Ой у полі дві тополі». Тим часом

господиня готує борошно, щоб місити Калиту).

Випікання Калити

Господиня:

— Дівчата, підійдіть до мене, я розкажу вам, як

випікати Калиту,— цю найвеличнішу ознаку нашого

свята. Кожна повинна взяти участь у готуванні Калити,

скільки б багато вас тут не було. Робиться Калита із

прісного тіста, солодкого, з медом, у вигляді тонкого

коржа. «Рік стоншився»,— кажуть люди. Місити тісто

треба по черзі, починаючи від найстаршої дівки і кін-

чаючи дівчинкою.

(Дівчата місять тісто разом з господинею).

— Давайте до борошна яєць, меду, маку, аби наша

Калита була смачна. Ви, дівчатка, розкачуйте тісто, а

ви ліпіть узори — колоски-промінчики, зубчики. У нас

148

багато людей на святі, то й більше зубців треба на Ка-

литі, щоб було що кусати. Ми зробимо Калиту ще й до

столу, прикрасимо її калиною, щоб сяяла на столі весь

вечір.

По-особливому складають і дрова у печі: навхрест.

Сьогодні треба, щоб ломачка на ломачці тільки так ле-

жала — це символ Сонця і Вогню. Розпалювання

дров — то важлива ритуальна дія, адже вогонь випікає

Калиту. Тому, розводячи його, приказуйте: «Гори, во-

гонь, ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали

і горя не знали!». (Дівчата повторюють ці чарівні

слова).

— О, піч вже вогнем надихалася і напалилася, пора

й Калиту саджати. Галю, ану окропи перед Калитою

дорогу! (Дівчина бере кропильце і, побризкуючи водою,

приказує: «Водице-студенице, окропи Калиті дорогу до

печі від порогу, а від печі до стелі, щоб ми були гарні

та веселі!»).

Господиня саджає Калиту в піч.

— Дівчата, а тепер помийте руки. (Дівчата викону-

ють це). Господиня вмиває кожну дівчину та примоа-

ляє: «Аби ви були красні-прекрасні, як наша Калита!

Щоб вона так славно спеклася, як ви потрудилися».

Тут же в печі вариться і пшоняна каша як обов'язковий

атрибут свята. До неї додають ще й маку до смаку.

— Поки Калита печеться, ідіть, дівчата, на двір сія-

ти конопляне сім'я. Це символізує шлях до створення

сім'ї.

Всі виходять із світлиці, тричі проказуючи слова:

«Сонце до заходу, а коноплі до сходу», починають сія-

ти, приказуючи:

Калитою радію,

Конопельки я сію,

Підтичкою волочу.

Бо заміж хочу.

Дай, поле, знати,

З ким життя мати.

Перехожий, побачивши цю сівбу, каже:

— Дійчата, позичте борони!

— Борона у вівсі!

— Повиходьте заміж усі!

Інший перехожий іде назустріч, дівчата звертаються

до нього:

149

— Дядьку, де ключі? -'~~

— У вівсі, щоб посивіли всі! (Дівчата жартома на-

кидаються на чоловіка з кулаками. Він відповідає):

— Ні, ні, дівчата, у пшениці, щоб усі ви були моло-

диці!

— Дякуємо!

Тим часом Калита уже спеклася. Господиня велично

виймає її з печі.

— Подивіться, яка наша Калита кругла, запашна,

проміннями, квітами-оздобами помережана, красою і

теплом засяяла на всю світлицю, оселю звеселила!

(Калиту передають з рук в руки аж на причільне

вікно, те, що до сходу сонця):

— Денне сонце лягло на спочинок, І тепер Калита

сяятиме і в оселі, і в душах!

— Господинонько наша, чи готова каша?

— Готова, дівчата. Усе готове. Як бачите, і Калита

спеклася, і каша зварилася. Буде чим Калиту зустрі-

чати.

(Знадвору чути пісню «Ой коню мій, коню», яку спі-

вають хлопці, наближаючись до хати). Заходять:

— Пу-гу, дівчата, пустіть до хати, бо з дороги збив-

ся!

— Це свої! Заходьте.

— Добрий вечір всім у хаті!

— Доброго здоров'я!

— Боже помагай!

— Спасибі! Дякуємо!

— З Калитою будьте здорові!

— З Калитою золотою, з пресвітлим празником!

— Спасибі, будьте й ви здорові!

Господар:

— Коли усі зібралися, то підносьмо Калиту.

(Дівчата несуть Калиту на стрічці поперед себе, три-

чі промовляють): «Сонце заходить, а Калита сходить».

Назустріч виходить господиня з горням каші на ви-

шитім рушнику:

— Калита наша, оце тобі каша, а нам дай краси й.

сили, щоб ми в світі славно жили.

Усі: — Оце так Калита! Славна та красна, на весь

світ прекрасна!

Хлопці прив'язують Калиту до сволока на червоній

стрічці, підвішують високо, щоб парубок міг дістати Ка-

литу зубами тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того,

150

один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб

можна було за нього смикнути — тоді Калита стрибне

вгору.

Кусання Калити

Хлопці порядкують коло печі: добули сажу, розвели

її в горнятку, зробили квачика. Вибирають пана Кали-

тинського — веселого, жартівливого парубка, щоб був

душею вечора.

Господар виносить від печі вогняні речі: рогачі

і коцюбу, обережно ставить їх навхрест так, щоб коцю-

ба була зверху, говорить:

— Коцюбу, рогачі, а також пікну лопату взагалі ні-

коли не кидають, а тільки ставлять. Вони завжди коло

печі, коло вогнища. Сам же вогонь як посланець вогню

небесного і всі його атрибути були ще з правіку свя-

щенними, а тому дуже шанувалися.

(Біля Калити стає вартовий — пан Калитинський,

бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під Ка-

литою і запрошує):

— Я, пан Калитинський, прошу пана Коцюбинського

(ним може бути кожен учасник гри) Калиту кусати! Хто

першим до сонця-Калити поїде?

— Дозвольте мені!

— Тоді витанцьовуй коня собі! — пан Калитинський

кладе навхрест рогачі і коцюбу, пояснює правила

гри: — Танцювати треба від порога, хто зачепить ко-

цюбу чи зробить помилку в танці, того вимажу в сажу!

Хто при кусанні Калити не знатиме, що відповісти на

запитання, засміється, того також позначу чорною са-

жею.

Дівчата перемовляються, яку пісню співати:

— Може. «Конопельки»?

— Ні, для парубка тільки «Чеберяйчика». (Співа-

ють «Ой на горі жито, сидить зайчик»).

Калитинський: — Гарно вискакав. (Юнак за

першими трьома рядками пісні переступав через коцю-

бу, а за трьома рядками приспіву пританцьовував, пе-

ребираючи ногами навхрест).

— Сідлай тепер коня. Запальним танцем ти здобув

право на їзду. (Хлопець сідає на коцюбу, мов на коня,

і їде до Калити):

— Діду, діду, Калиту кусати їду! Іду Калиту ку-

сати...

— А я буду сажею писати,

151

— Писнеш чи ні, а я на білому коні І Калита ме-

ні!— підстрибнувши, кусає Калиту і каже: — Смачна

Калита, вкусив так, аж сонцем душа засяяла!

Дівчина бере коцюбу і каже:

— Діду, діду, Калиту кусати їду!

— Звідки ти?

— З Калитви.

— Чого хочеш?

— Калити.

— А не боїшся чорноти?

— Не боюся.

— Тоді присядь.

Не подумавши, дівчина присідає, порушивши пра-

вила гри,— не витанцювала коня, не можна, щоб Кали-

та була вгорі, а гравець внизу, її помазують сажею.

Дівчата і хлопці знову співають, тільки вже про про-

со. Юнак танцює, але збивається з ритму, зачіпає то

рогачі, то коцюбу. Писар із сажею примовляє:

— Та він танцює, як ведмідь у решеті. Бачу, що до

танцю не гаразд, до свята не приготувався,— і позначає

його сажею.

— Іди в клуню та з околотом танцюй! (Це дівчата

кепкують).

— Прошу для мене «Чеберяйчика» заспівати,— про-

сить інший хлопець. (Дівчата співають про гречку).

Хлопець не обминув жодного із чотирьох кінців, не

зачепив ні коцюбу, ні рогача. Вогненний кінь уже в його

руках:

— Іду, їду Калиту кусати!

— Ти хто?

— Я Коцюбенко. А ти?

—— Я Калитенко. Ти звідки?

— Я з Черкас.

— Чого хочеш від нас?

— Калиту кусати.

— А як її звати?

— Сонячна, знати.

— Коли ніч від нас відійде?

— Лишень сонце зійде. ,

— Чи зумієш Калиту дістати?

— І вмію, і знаю, і конем білим доскакаю.

(Хлопці, дівчата з усіх боків жартують, на глузн

беруть, прагнуть розсмішити):

— То не кінь і не білий, а коцюба в сажі!

— То шкапа, на ноги підтята, безклуба і вислогуба!

Юнаки розповідають смішні історії, небилиці, анек-

доти, щоб розсмішити танцюриста. А продовжує той,

навпроти кого вклониться попередній танцюрист.

— Слухайте, дівчата, я вам розкажу, що колись зо

мною було. Було це тоді, як мого батька ще й на світі

не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, на комині

хліб сіяли. Та було в нас п'ять курок дійних, сім півнів

їжджалих. От раз дід мені дав здоровенний гріш та й

каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу і сокиру».

Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та

в'язку бубликів... (Див. продовження у кн.: Воропай

Олекса. Звичаї нашого народу. Т. 1, с. 42 — 49).

Хлопці виконують жартівливу народну пісню «Пол-

тавський соцький»:

Коли б я був полтавський соцький,

Багато б дечого зробив,

Зробив би так, щоби жилося

Всім людям добре, напримір:

Поставив би я скрізь дерева

З медових пряників самих,

І ніжки з холодцю свинячі

Щоб з часником росли на них.

Замість лози росли б ковбаси,

А листя все було б млинці,

Земля була б з самої каші

Та з добрих свіжих потрохів.

Ставки б з сметаною стояли,

З лемішки з салом береги,

В ставках вареники стирчали:

Товсті, гарячі і пухкі...

Ну, годі! Треба б замовчати,

Щоб хто ще шиї не набив,

Коли б я був полтавський соцький,

Усе б дочиста це зробив.

Під останню пісню витанцьовує собі коня-коцюбу й

господар:

— Діду, діду, Калиту кусати їдуі

— А будеш нам слово казати?

Що у світі найсильніше?

Вода.

Що у світі найпрудкіше?

Світло (думка).

153

— Скільки в небі зір?

— Як у морі піску.

— Скільки у морі піску?

— Як на землі трави.

— Скільки на землі трави?

— Як проміння у сонця.

— А скільки проміння у сонця?

— Як в людини думок.

Калиту знімають зі сволока і ділять між учасника-

ми гри. Узявши Калити, молодь приказує: «Калита, Ка-

лита, солодка була, як ми її з'їли, до сонця полетіли».

Дівчатам порції роздаються, а хлопці платять грішми

дівкам на стрічки за те, що Калиту місили.

Дівчата виносять надвір у рушнику кашу, ставлять

ка стовпець, стають по черзі на тичку тину і заклика-

ють: «Доле, доле, іди до нас кашу їсти!».

Ворожіння

1. Дівчата бігають попід вікнами слухати, які слова

хто-небудь скаже. В хаті, де багато дітей, мати сварить-

ся з бешкетниками: «Сядь, Івасю!». (Дівчина сердито

відбігає від вікна, бо почути «сядь» означає, що вона

сидітиме у дівках ще рік).

Інша дівчина підбігла під вікно другої хати і почу-

ла, як господиня сказала до свого сина або чоловіка:

«Іди, Грицю, корові дай сіна!». (Дівчина зраділа, бо

сказане «іди» віщує весілля).

2. Щоб дізнатися, як буде зватися майбутній чоло-

вік, дівчина виходить на вулицю і питається першого

зустрічного чоловіка: «Дядьку, як вас звати?» — «Ми-

хайло». (Називає будь-яке ім'я). Так буде зватися її

чоловік.

3. Пізно ввечері, вже після вечорниць, дівчина наби-

рає в пелену насіння конопель, виходить за хату, сіє на

снігу і приказує: «Андрію, Андрію, конопельку сію,

спідницею волочу, заміж вийти хочу». Потім набирає

жменю снігу там, де сіяла, вносить до хати. Коли сніг

розтане, лічить насіння: якщо зернина має пару, то дів-

чина вийде незабаром заміж.

4. Цікавляться дівчата ще й тим, якої вдачі чи яко-

го фаху буде чоловік. Посипає на долівку трохи пше-

ниці, наливає в мисочку води і ставить люстерко. Коли

все готове, впускає півня і стежить, що він буде робити:

якщо нап'ється води — чоловік буде п'яницею, клюне

пшениці — господарем, гляне в люстерко — паничем і

ледарем.

Господиня запрошує всіх до святкової вечері,

під час якої першими до столу подають вареники з

капустою, бо ж піст. Всі пригощаються.

Ігри, танці, розваги

Верховоди запрошують всіх до гри «Просо». Вибира-

ють хазяїна, який стає збоку. Всі, взявшись за руки,

утворюють ряд. Хазяїн з палицею підходить до крайньої

дівчини у ряду і говорить:

— Дівко, дівко, наймись до мене просо жати!

— А яке воно?

— Отаке! (показує вище голови).

— Не дістану.

— А отаке? (показує нижче коліна),

— Не нагнуся.

— А заміж хочеш?

— Хоч зараз!

З цими словами вона кидає руки своєї сусідки і

біжить попід піднятими руками всього ряду до кінця,

хазяїн переслідує її ударами. З такими ж словами він

звертається до кожної за порядком. Потім інший стає

хазяїном.

Гра «Панас».

Обирають «Панаса». Зав'язують йому очі, виво-

дять на середину:

— Панасе, Панасе, на чому стоїш?

— На камені.

— Що продаєш?

— Квас.

— Лови курей, а не нас. (Кого спіймає, той стає

«Панасом»).

Юнаки та дівчата співають, танцюють. Потім дяку-

ють господарям за гостинність, прощаються і розхо-

дяться.

— Погуляли, повеселилися вдосталь. Час додому.

— Дякуємо вам, пані-матко, за Калиту, за смачну,

вечерю.

— Будьте здорові!

— Хай вам Бог помагає!

ЛІТЕРАТУРА:

Воропай Олекса. Звичаї нашого народу.— Т. 1.— К., 1991; Ко*

бальчинська Романа. Золотії ключі.— К., 1993; Летіла сорока по

зеленім гаю. Дитячі та молодіжні українські народні ігри.— К.,

155

1990; Мицик Вадим. Свята сонячного циклу.— К., 1991; Скуратівсь-

кий Василь. Місяцелік: Український народний календар.— К., 1993}

Погостини.— К., 1990; Українська минувшина.— К., 1993.

Г. К. ДМИТРЕНК.О.

ВЕСІЛЛЯ: ДАРИЗНА

(Розподіл короваю, дарування)

Мета: Збагатити знання учнів про обрядові пісні —

духовну основу життя українського народу. Виховувати

глибокі почуття любові до пісні, дотепного українського

слова, рідного краю, батьків, свого роду. Сприяти роз-

виткові творчих здібностей учнів і бажання берегти

свою національну культуру, красу і неповторність ве-

сільного обряду, примножувати родинні традиції.

Ведуча. Віддавна весілля — офіційна форма громад-

ського скріплення шлюбу — являло визначну подію не

тільки в житті молодої родини, але й села в цілому.

Особливо урочистим дійством був розподіл короваю і

обдарування молодих.

Весільні побажання молодим були переважно на-

путнього й жартівливого характеру: зичили подружньої

вірності, злагоди, продовження роду людського.

Замість сучасного мовчазного вручення конвертів з

грішми, що знецінює духовний зміст дарунка, на тради-

ційному весіллі лунали щирі пісенні і словесні побажан-

ня, звернені до молодих батьків.

Дійові особи: молодий, молода, батько, мати, брат,

сестра, староста (дружко), розпорядник.

Весільний поїзд: дівчата-дружки, дружби, бояри,

свашки, світилки...

За столом сидять весільні гості. Співають:

Схилилася вишня, (2)

Як матінка вийшла,

Просить нас до хати

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Содержание