Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 22

ську мову, літературу, історію.

Найбільш відомим українським письменником-пере-

кладачем — представником першої хвилі еміграції був

Петро Карманський. До письменників минулого в істо-

рії бразильських українців належать Сильвестр Кали-

яець, Валентина Куч, Осип Шпитько, серед сучасни-

ків — Олена Колодій, Віра Селянська-Вовк.

В Південній Америці українська діаспора існує ще

в таких країнах: Аргентина (220 тис.). Парагвай

(12 тис.), Уругвай (10 тис.), Венесуела (3,5 тис.). У

Парагваї навіть збереглися українські назви населених

пунктів — Нова Волинь, Богданівка, Тарасівка.

Учень: «ВІРА ВОВК-СЕЛЯНСЬКА».

Віра Вовк, поетка і письменниця, народилася

1926 р. в Україні, в Бориславі. У час воєнних років жи-

ла з батьками в Німеччині. Студіювала музикологію,

геоманістику, славістику в університетах V Тюбінгені та

Мюнхені. Продовжуючи студії в Ріо-де-Жанейро, куди

переїхала після війни. Віра Вовк здобула там ступінь

доктора філософії і стала професором у цьому ж таки

університеті, а від 1957 р. юловою кафедри германіс-

тики. Літературна творчість Віри Вовк обіймає поезію,

прозу, переклади — особливо з французької та порту-

гальської мов. Майстерність поетичних образів, вишу-

кана форма, лаконічність вислову — особливості стилю

поетки.

Читець: Віра Вовк. Орхідеї.

Сонце пополудневе! Як повно розливається

Голос дітей під тобою! Вітер заснув

Під кущем макака, і колібрі п'ють мед

З розквітлого фіолетового і білого цвіту,

Потік журчить між берегами з червоної глини.

Де мій запашний чорнозем, де лимани.

Що полоскали б моє коріння?

Де дерева, що піднесли б галуззя, як ліри?

80

і

Де журавлі, що перевезли б

Мою тугу за далекі моря?

Скажім: усе було б по-давньому;

Я прилинула б тихо над ранком

Шукати сад горіховий за дерев'яною церквою,

Потім застукала б радісно в шибу

Старосвітського дому в долині.

Горе! Незнані руки відкрили б двері,

Цікаві обличчя дивилися б просто на мене

Сказати у мові співучій і рідній:

«Чого ти шукаєш, чужинко?»

...Орхідеї в барвах середньовічних містеріЛ

На картинах незнаних майстрів!

Які ви подібні до нас! Над вами палає

Сузір'я Хреста. Невже ви свідомі

Своєї шляхетности, ви — чужинки?

Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ЄВРОПИ».

Українська діаспора в Європі має свої особливості.

Процес формування території Української держави від-

бувався в порівняно пізні часи, тривав майже три деся-

тиліття і завершився після другої світової війни. Тому

значна кількість українців, які одвічно проживали на

рідних землях, опинилися за межами батьківщини — в

Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії. Українська ді-

аспора є в країнах Західної та Східної Європи. Окрему

групу становлять українці, що проживають в державах,

які утворилися на терені колишнього Радянського Сою-

зу. Зупинимося на характеристиці української діаспори

в деяких європейських країнах.

ПОЛЬЩА. На території сучасної Польщі українці

споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини,

Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Нині тут мешкає за

різними джерелами від 400 до 600 тис. українців. У

1947 році польський уряд насильно виселив 170 тис.

українців з їхніх споконвічних земель і розпорошив по

території Польщі. Подальша політика уряду забороняла

компактне розселення українських громад, українську

мову. Нині становище українців у Польщі покращало —

засновано Українське суспільно-культурне товариство

(1956 р.), Об'єднання українців у Польщі (1990 р.),

видається український тижневик «Наше слово», діють

два лемківських об'єднання, нові християнські молодіж-

ні організації, Український народний дім. ОУП налічує

60 художніх колективів, серед яких найбільш відомий

6 — Уроки з народознавства Я І

чоловічий хор «Журавлі». У «столиці» українців у Бі-

лому Борі збудовано школу-інтернат ім. Т. Шевченка,

а 1991 року тут встановлено пам'ятник Т. Шевченку.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. Українська громада становить

35 тис. Більшість українців проживає в Англії та Шот-

ландії. У Лондоні розташовані фактично всі організації

українців. Більшість українського населення не мають

британського підданства і не користуються виборчим

правом, але життєвий рівень мають навіть вищий, ніж

в середньому по країні. Більшість українських сімей

мають власні будинки. Українська мова вживається ли-

ше в побутовому рівні, тому що більшість сімей змі-

шані.

В інших країнах Європи українців проживає: Руму-

нії — 300 тис., Чехії та Словаччині — 150 тис., Юго-

славії (колишній) — 55 тис., Фракції — 35 тис., Німеч-

чині — 22 тис., Австрії — 6 тис., Бельгії — 5 тис., Угор-

щині — 3,5 тис., Голландії — бл. 1 тис.

Учень: «ІВАН БАГРЯНИЙ».

«Друже мій любий!

Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорсто-

ко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо пое-

ти нині — це категорія злочинців, до якої я не належав

І не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо сло-

во «гіоет> скорочено стало визначати: хамелеон, прости-

тутка, спекулянт, авантурник, ледар...

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути

тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки

нею...

...Ти скажеш: «Обминай те каміння, будь гнучким,

будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь

покірним — і ти будеш щасливий»... Ну, а я скажу:

«Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізна-

єш світ...» (45, с. 298).

Цих нищівних характеристик представників «проле-

тарського мистецтва» Радянської України, поданих у

вступі до поеми «Аве Марія» у формі уявного листа

до друга, не могли пробачити можновладці 22-річному

початківцю Іванові Багряному. І почалося «ходіння по

лінії найбільшого опору», по лезу бритви чоловіка,

який, за спогадами сучасників, «був необережний у

висловах», «базікав», «молов язиком» (45, с. ЗОЇ).

82

Іван Павлович Лозов'ягін (Багряний) народився

2 жовтня 1907 р. у с. Куземині на Сумщині в родині

муляра. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну

профшколу, з 1926 по 1930 р. навчався у Київському

художньому інституті, але через політичну неблагона-

дійність диплома не отримав. 1927 р. виходить збірка

поезій «До меж заказаних», 1929 р.— поема «Аве Ма-

рія», історичний роман у віршах «Скелька», 1930 р.—

збірка оповідань «Крокви над табором». Належав до

літературної організації «МАРС» (разом із В. Підмо-

гильним, Д. Фальківським, Б. Антоненком-Давидовичем,

Г. Косинкою, Є. Плужнкком, Т. Осьмачкою).

1932 р. письменника заарештували і засудили на 5 р.

заслання. 1936 р. зумів утекти, переховувався між укра-

їнцями на Зеленому Клині. Повернувся додому, де його

знову заарештували. 1940 р. звільнили «за недостатніс-

тю матеріалів для повторного засудження» з відбитими

легенями і нирками. 1945 р. емігрував на Захід, де

опублікував роман «Тигролови» (1946, перше видання

«Звіролови», 1944), збірку поезій «Золотий бумеранг»

(1946), п'єси «Морітурі», «Генерал» (1947), «Розгром»

(1948), романи «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне

коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957).

Помер письменник 25 серпня 1963 р. в Німеччині.

1965 р. вийшов ще один його роман — «Людина біжить

над прірвою».

Радянська літературна критика наділила перші

твори І. Багряного красномовними епітетами: «порно-

графічний натуралізм... та густа домішка слинявого

сентименталізму» (про поему «Аве Марія»), «Скелька»

Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не

зійшов з старих позицій, клясово ворожих пролетарія-

тові. Від самого початку поет став співцем куркульської

ідеології і до сьогодні залишається таким» (45, с. 298,

ЗОЇ).

Дмитро Нитченко (Чуб), український письменник з

Австралії, залишив спогади про арешт І. оагряного:

«До нього підійшов агент у цивільному і, не дивлячись у вічі,

наказав: «Идите за мной. Если встретите зиакомьіх й будут спра-

шивать, куда йдете, говорите: «Йду на прогулку»-

Справді, за кілька хвилин, мов умисно, назустріч ішли два

письменники. Це були Валер'ян Поліщук та Олекса Слісаренко.

— Іване, куди мандруєш?— озвалися вени майже разом, не

знаючи, що попереду нього за десять кроків іде агент НКВД, який

його затримав.

6* 83

— На прогулянку,— сказав Багряний, криво посміхнувшись і

очима та рукою показавши на агента.

Поліщук відразу зрозумів і, засміявшись, сказав:

— А, до фабрики-кухні!..

На допиіі слідчий поставив перед , письменником питання руба:

або доля поета Чупринки (його розстріляли в 1921 р.), або доля

П. Тичини.

— Ще не відомо, яка доля буде Тичини,— відповів Багряний»

(ЗІ, с. 181).

Під час слідства І. Багряний поводився мужньо, не-

залежно, украй зухвало, не дав жодних компрометую-

чих свідчень ані про себе, ні про інших, не підписав

брехливих протоколів.

Характеризуючи «хаос і тьму кромішню» повоєнної

еміграції, серед якої залунав голос І. Багряного,

Ю. Лавріненко у статті «Іван Багряний — політичний

діяч і письменник» відзначав: «Це був голос «Тигроло-

вів». «Тигролови зробили велике діло. Вони здерли з

радянського раба шкуру зека, оста, «советського чело-

века» і показали під нею незломлену, горду людину,

повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для

старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що по-

долав і тигрів і НКВД і вирвався у вільний світ, зда-

вався зухвалим і перебільшеним...» (43, т. 2, с. 613—

614). Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини

та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Ше-

рех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією по-

вістю «стверджує жанр українського пригодницького

роману, українського всім своїм духом, усім спряму-

ванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він

говорить нове слово в українському літературному

процесі» (42. Т. 2, с. 616).

Блискучий памфлет-брошура І. Багряного «Чому я

не хочу вертати на «родіну» (1946) зразу ж був пере-

кладений англійською, іспанською, італійською мовами,

став документом про страшні порушення прав людини в

СРСР: «Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас бе-

руть зі застосуванням зброї, але ми чинимо скажений

опір,— ми воліємо вмерти тут, на чужині... більшовики

зробили для 100 національностей єдину «совєтську ро-

діну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму на-

родів», іменовану СССР» (45, с. 312).

Харківський в'язничний досвід став основою «Саду

Гетсиманського», твору, що уславив ім'я 1. Багряного

на весь світ. В цьому романі спостерігаємо «поєднання

щирого ліризму й непідробної епічності, те ж саме, ти-

84

пове для української прози, сполучення романтичного й

реалістичного начал... непримиренне протистояння силь-

ної, гордої особистості — і потужної ницої державної

машини. Нещадної і жахливої в своїй потузі і що пере-

творю звичайні (тобто неповторні) людські істоти на

колони «сірих умовних знаків, що були колись людьми»

(45, с. 314). Польський поет, перекладач Юзеф Лобо-

довський не побоявся заявити: «Значення цієї книжки,

яку я не завагався б назвати потрясаючою, переходить

далеко межі звичайної літературної оцінки». І далі:

«Парадоксально, але ця книжка, в якій справді відбу-

ваються події неймовірні і потоптується постійно люд-

ська гідність, є, по суті, одним безперервним гімном

на честь людини та її духовних якостей» (45, с. 317).

І. Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як

письменник був щедро обдарований силою і талантом,

великим людинолюбством, оптимізмом. Вірою у воскре-

сіння свого народу, України закінчує митець роман

«Людина біжить над прірвою»:

«Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні

гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби...

Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються про-

ливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте ряс-

ним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене

цвісти й буяти... І згниє геть те, що своїм серцем злоб-

ним умерло, захлинулося у зненависті, вдушилось у

жорстокості,— все те, що не жило, а чаділо.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над

чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на

цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні

хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, раді-

тимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верхо-

віть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як

перламутрові блискітки рос».

Учень: «УКРАЇНЦІ В АВСТРАЛІЇ».

Українська етнічна група в Австралії об'єднує

35 тис. населення. За даними Федерації українських

асоціацій, громада розміщена в основному в містах

(Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен). Переважна

більшість працездатних українців зайнята у промисло-

вості, на транспорті, в торгівлі, освітніх закладах, куль-

турних установах. Лише 2% працює в сільському гос-

подарстві. Серед австралійських українців є бізнесмени,

науковці, діячі культури, власники підприємств. 95%

українських родин живуть у власних будинках, що

свідчить про високий рівень їх добробуту. Незважаючи

на географічну ізольованість, українська громада в

Австралії є однією з найкраще організованих і найак-

тивнішою у діаспорі. Серед переселенців до Австралії

більшість становлять вихідці зі Східної України, пере-

важають змішані родини, але побут і мова українців

збереглися.

Діяльність українських шкільних закладів координує

Українська центральна шкільна рада. Вона об'єднує 40

«рідних» шкіл, 9 «шкіл українознавства». Працюють

українські суботні школи. 1983 року програма українсь-

кої мови та літератури була впроваджена в Мельбурн-

ському університеті. Освітній рівень багатьох австралій-

ських українців досить високий, і вони відіграють деда-

лі активнішу роль в суспільному житті країни. .

Українські науковці об'єднані в Австралійському

відділенні Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Серед

найпомітніших наукових праць товариства — моногра-

фія «Українці в Австралії», «Динаміка українського ко-

зацтва» І. Рибчини. Існують ряд українських культур-

них центрів, при яких діють самодіяльні драматичні,

танцювальні гуртки, хорові, вокально-інструментальні

ансамблі, об'єднання художників, літераторів. Працює

відомий український театр ім. Леся Курбаса в Мель-

бурні, діє відділення письменницької організації на За-

ході «Слово».

Учень: «ДМИТРО НИТЧЕНКО (ЧУБ)».

Поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, сус-

пільний діяч Дмитро Иитченко народився 21 лютого

1905 року в заможній родині в Зінькові на Полтавщи-

ні. Студіював у Харкові в педагогічному інституті. Пер-

ші збірки віршів вийшли друком 1931 р. («Поезії

індустрії») та 1933 р. («На прикордонні»). У час війни

служив у радянській армії. З України виїхав 1943 року,

а від 1949 р. проживає в Австралії.

Мабуть, у цілій діаспорі немає іншої людини такої

колосальної праці, творчості і досягнень навіть у своїй

родині, де вже два молодші покоління працюють на

українському літературному полі: дві дочки — Галя

Кошарська й Леся Богуславець (письменниці), внук

Юрій Ткач (перекладач).

Поселившись із родиною в Мельбурні, Дмитро Нит-

ченко почав організовувати українське культурне

80

життя — учителює, очолює Шкільну Раду, видає шкіль-

ні посібники, заохочує талановиту молодь писати твори,

влаштовує конкурси творчості молодих. Згодом друкує

ЇХ в альманахах «Новий обрій». «Ця людина,— згадує

Юрій Тарнавський, учень Д. Нитченка,— випромінюва-

ла любов до літератури». За його ініціативою було за-

сновано літературно-мистецький клуб ім В. Симоненка,

австралійська філія ОУП «Слово». Довгі роки він очо-

лює ці організації. Літературні досягнення Дмитра

Нитченка — це нове, велике надбання в літературному

скарбі України. Ось деякі видання його творів: «Шев-

ченко в житті» (1947), «Стежками пригод» (1975), «Лю-

ди великого серця» (1981), «З новогвінейських вражень»

(1977), «Живий Шевченко» (К.: Веселка, 1994) та ін.

Вчитель географії:— В країнах, що утвори-

лися на терені колишнього СРСР, проживає 10 млн.

українців. Найбільше в Росії та Казахстані. Тільки

тепер ми можемо говорити про українську діаспору в

цих регіонах. На жаль, українська мова, культура, на-

ціональні традиції тут майже не збереглися, не було

створено умов для їх розвитку. Нині тут активізується

життя українців.

Підсумок в ч й т е л я-ф і л о л ог а:

— Як бачимо, українці в діаспорі зробили видатний

внесок у культуру, мистеціво, літературу світу, продов-

жують творити. Вивчення цієї теми надзвичайно важли-

ве з погляду пізнання українського менталітету. Без

знання української діаспори не матимем цілісного уяв-

лення про національну самобутність українства, його

перспектив державотворення. (Декламує вірш українсь-

кого поета з Англії Миколи Вереса «Братам-емігран-

там»).

Ви розбрелись, друзяки, по планеті,

Мов журавлів стривожених ключі,

Що курс до гнізд утратили в полеті;

Так спраглі йдуть в піщаному заметі,

До вод оази втому несучи...

Де не стою, на кожному роздоллі,

Куди не йдуть крізь будні сірих днів,

Зустріну все товариша недолі,

А між товпи, в цілком чужому колі.

Дзвінку почую мову краянів...

І хай один родився у Карпатах,,

З Волині другий, третій — із Черка,.,

Йдучи у рейс, повинні пам'ятати:

67

В нас дім один, одна у ньому мати,

Одна мета єднати мусить нас,

Одні думки, дороги і стремління,

І нас тоді не спинить буревій.

Вперед, брати! Для Краю — воскресіння!

Ми пропливем ці гавані чужинні,

Щоб стать на рейді в гавані своїй!..

ЛІТЕРАТУРА

1. Андіевська Емма. Роман про людське призначення.— К.:

«Орій», 1992.

2. Атом серця. Українська поезія першої половини XX століття.

Упорядкування, передмова, примітки Юрія Коваліва.— К.: Весел-

ка, 1992.

3. Багряна Галина. «І довго ти будеш плакати за мною...». Спо-

гади дружини Івана Багряного // Дніпро, 1992.— № 10—12.—

С. 176—179.

4. Багряний Іван. Людина біжить над прірвою.— К.: Українсь-

кий письменник, 1992.

5. Багряний Іван. Сад Гетсиманський.— К.: Дніпро, 1992.

6. Буд здрава, землице. Українські народні пісні про емігра-

цію.— К-: Музична Україна, 1991.

7. Барка Василь. Жовтий князь.— К.: Дніпро, 1991.

8. Барка Василь. Спокутний і ключі землі.— К.: «Орій», 1992.

9. Барка Василь. Кавказ.— К.: «Орій», 1993.

10. Верес Микола. Братам-емігрантам // Літ. Україна, 1992,

28.08.

11. Вовк Віра. Орхідеї // Копач Олександра. Хрестоматія з но-

Blog

Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення