Східноукраїнський національний університет
| Вид материала | Диплом |
- Східноукраїнський національний університет, 2834.55kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2589.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
- Східноукраїнський національний університет, 1383.6kb.
- Східноукраїнський національний університет, 307.07kb.
- Східноукраїнський національний університет, 404.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 707.5kb.
- Східноукраїнський національний університет, 579.02kb.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
Інститут післядипломної освіти та дистанційного
навчання
Сєвєродонецьке відділення
«ЗАТВЕРДЖЕНО»
Директор ІПОДН_________Плахута Г.А.
«______»________________ 20__р.
Методичні вказівки для самостійної роботи
дисципліни "Культурологія"
для спеціальностей 6.030609 - "Облік і аудит", 6.030608 - "Фінанси і кредит"
“УХВАЛЕНО“
методичною радою
Сєвєродонецького Відділення
Інституту післядипломної
освіти і дистанційного навчання
Протокол №_____ від ________
Голова ради __________Н.М. Полякова
Сєвєродонецьк 2010
Методичні вказівки для самостійної роботи дисципліни "Культурологія» ( для студентів першого курсу вечірньої та заочної форм навчання напряму підготовки "Економіка та підприємництво") складені на основі Освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів за напрямом “Економіка та підприємництво” та робочих навчальних планів спеціальностей : «Облік і аудит», «Фінанси і кредит».
Методичні вказівки до самостійної роботи склала: викл.Курінна І.М.
Невід’ємною складовою освітнього процесу у вищому навчальному закладі є самостійна робота. Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов'язкових навчальних занять.
Метою самостійної роботи студентів є підвищення конкурентоспроможності майбутніх фахівців на світовому ринку праці через формування їхніх вмінь та ключових навичок.
Основними завданнями самостійної роботи студентів є засвоєння основної освітньої програми та послідовне вироблення навичок ефективної самостійної професійної (практичної і науково-теоретичної) діяльності.
Самостійна робота студентів є основним засобом оволодіння навчального матеріалу, засвоєння теоретичних знань, придбання практичних навичок у вільний від аудиторних занять час.
В процесі самостійної роботи студенти вивчають теоретичні положення дисципліни, вирішують практичні завдання, здійснюють самоконтроль своїх знань і умінь.
ЗМІСТ
| ПЕРЕДМОВА………………………………………………….… Змістовий модуль I. Культурологія…………………………… Тема 1. Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. Сутність культури та її ґенеза…………………………………………... Тема 2. Культура як знаково-семіотична система……………... Тема 3. Соціокультурна динаміка. Діалог культур……….…… Тема 4. Особистість у світі культури……………………………. Тема 5. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен Тема 6. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній культурі………………………………………………………… Тема 7. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури………………………………………….. Змістовий модуль II. Етика……………………………………. Тема 8. Предмет етики. Основні етичні вчення……………….. Тема 9. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації………………………………………………………………... Тема 10. Етичні категорії. ……………………………………….. Тема 11. Культура спілкування й етикет ……………………….. Змістовий модуль ІІІ. Естетика……………………………….. Тема 12. Естетика як наука та її категорії. …………………….. Тема 13. Історія естетичної думки………………………………. Тема 14. Художня реальність в Україні і шляхи естетичного виховання економічних кадрів ……………………………….………... Перелік питань до іспиту, заліку …………………………...… СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………… | 5 7 7 21 23 25 26 30 32 34 34 39 44 48 50 50 58 65 68 70 |
Передмова
Мета курсу "Культурологія (культурологія, етика і естетика)" полягає у формуванні системи знань про культуру як найвищу цінність суспільства; усвідомлення сутності культурних процесів, а також важливість добра і краси як підвалин формування особистості в процесі виховання, навчання та освіти.
Завданнями дисципліни "Культурологія (культурологія, етика і естетика)" є: засвоєння основних термінів та понять культурології, етики й естетики на рівно їх відтворення і тлумачення; здобуття навичок та елементарних умінь застосувати їх у практичній діяльності для підвищення конкурентоспроможності фахівця у соціально-культурній сфері.
Курс "Культурологія (культурологія, етика і естетика)" передбачає вивчення ключових розділів культурології, етики та естетики як наук про формування духовності особистості, культурології як науки, яка вивчає факти, закономірності і особливості культур різних народів, культури особистості сучасного світу в різних видах її діяльності.
Метою вивчення дисципліни „Культурологія (культурологія, етика і естетика)” є підвищення загального рівня культури студентської молоді та оволодіння основами загальної культурології, етики і естетики. Відповідно основними завданнями навчання є:
- формування гуманістичного світогляду;
- розвиток культури різних народів;
- опанування студентами навичками розуміння культур інших народів, розумінні критеріїв добра, розуміння різних видів мистецтва;
- навчання вмінню відрізняти різні напрямки мистецтва в художній культурі (класицизм, романтизм, символізм, футуризм, імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм, модернізм, постмодернізм). Для втілення цих завдань у життя основними формами організації навчального процесу обрані лекції, семінарські заняття, індивідуальна та самостійна робота. Лекції дозволяють ознайомити студентів з теоретичними основами культурології, етики та естетики у логічно витриманій послідовності, а семінарські заняття надають можливість зв'язати теорію з практикою. Семінарські заняття сприяють більш продуктивному закріпленню знань, умінь, навичок, формуванню особистої позиції.
В результаті вивчення курсу «Культурологія (культурологія, етика і естетика)» студент повинен бути компетентним у таких питаннях:
- природа культури людини, основні напрямки культури і їх особливості у різних народів, співвідношення природних й культурних факторів у становленні особистості, розуміти значення контркультури і субкультури, потреб культурної людини, а також етичності і етикету у поведінці людини;
- зміст взаємодії етично-духовного й тілесного, природнього і культурного у людині, відношення людини до культур різних народів, що виникли в сучасну епоху комунікативного розвитку протиріч і кризи існування людини у сучасному соціальному житті;
- умови формування культури особистості, її свободи совісті, відповідальності за збереження культурного життя, різноманіття культури;
- культурне життя людини і окремих контркультур і субкультур, основи художньої діяльності, форми засоби і методи діяльності людини науки і мистецтва, виховання почуттів людини;
- сутність культури, етичного і естетичного, їх взаємовідношення при комунікації, роль культурного середовища як впливу на поведінку людини, на спілкування і діяльність людей, формуванні особистості;
- основні галузі та етапи розвитку знання з культурології, етики та естетики, різні наукові школи, напрямки, концепції, джерела культурологічного знання, знання з етики та естетики, їх взаємозв'язки та взаємовплив.
Методичні вказівки до самостійної роботи розроблені за програмою з дисципліни "Культурологія (культурологія, етика і естетика)" з метою надання студентам необхідних орієнтирів в вивченні тем курсу та можуть бути використані для самостійної роботи студентів над навчальним матеріалом.
УВАГА!!!!!!!!
Студенти спеціальності «Облік і аудит» згідно Робочого навчального плану спеціальності вивчають ЛИШЕ змістовий модуль I «Культурологія»!!!!!
Змістовий модуль I
КУЛЬТУРОЛОГІЯ
ТЕМА 1. Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. Сутність культури та її ґенеза
План
- Культурологія як наукова дисципліна та її категорії.
- Сутність культури та її ґенеза.
1.1.Культурологія як наукова дисципліна та її категорії.
Джерелами культурології є культурна антропологія, соціальна антропологія й філософія культури.
Культурна й соціальна антропологія вивчають множинність культур.
Культурна й соціальна антропологія – це науки, що вивчають соціуми, ізольовані від писемної традиції у своїй історії.
Філософія культури займається осмисленням культури як феномена.
Культура є людською здатністю ставити такі цілі, які не може поставити природа (І. Кант). Людина ставить вищі цілі, ніж природа, тому людина й керує природою.
Культура – це світ специфічно людський, який твориться людиною. Є ще світ, що твориться природою.
У самій людині є і світ культури, і світ природи. Культурний, духовний світ людини пов’язаний з її свідомістю (цілями на майбутнє) і з моральною волею (відповідальність за майбутнє), а природний світ – з її інстинктивно-несвідомими потягами й задоволенням тілесних потреб, а не з відповідальністю за моральні ціле покладання.
Темою філософії культури є тема опозиції культури й цивілізації. Культура й цивілізація постають як дві культури. Тут, культура – це гуманітарне знання й гуманістичні цінності. Цивілізація ж – це знання точних наук і технічний прогрес.
Категоріями вихідних начал культури є виховання, діяльність, діалектика, діалог культур, культура, міф, мораль і моральність, мислення, ноосфера, твір, розум, рефлексія, соціальне, трансцендентне, естетичне.
Культурно-історична школа – це школа, що вивчає культуру як визначальний феномен в історичних змінах суспільства.
Культуроцентризм – це трактування культури як найбільш значущого феномена суспільства.
Культурно-історичний тип – це самобутня цивілізація на основі народностей.
Цивілізація – це стадія всесвітньо-історичного процесу розвитку соціуму, що має цінності громадянського суспільства.
Тип цивілізаційного розвитку – це риси історичної еволюції самобутніх цивілізацій.
Аритмологія – це світорозуміння, в основі якого лежить ідея переривчастості; осмислення розривних функцій.
Теорія циклічності – це розуміння розвитку суспільства як послідовності повторюваних циклів.
Глобалізм – це дослідження еволюції життя на планеті в умовах сучасної цивілізації.
Глобалістика – це дослідження сутності глобальних проблем.
1.2. Сутність культури та її ґенеза
Культура і її особливості містять вихідну субстанцію культури і її сполучну ланку.
Вихідною субстанцією культури є комунікація. Сполучною ланкою культури, ланкою, що об’єднує людей однієї культури, є традиція.
Культура – це надбіологічні програми й передбачення людини.
Культура – це продукт історичної життєдіяльності людини.
Культура служить уніфікації (упорядкуванню) соціального життя (відносно майбутнього теж).
Культура – це програмні установки на майбутню життєдіяльність (установки поведінки, спілкування).
Культура як надбіологічна програма крім знань припускає певні норми в поведінці й спілкуванні людини.
Культура припускає зразки культурної поведінки ( зразки-ідеали, ідеали людської життєдіяльності).
Культурні установки обов’язково (завжди) припускають наявність певних знань (всіляких знань).
Культурні установки припускають ціннісні орієнтації. Ці культурні ціннісні орієнтації вимагають певних ідей, вірувань, цілей. Усі ціннісні установки (ідеї, вірування, цілі) у цілому необхідно розуміти як соціальний досвід.
Соціальний досвід нагромаджується в історичному процесі розвитку соціуму. Нагромаджений соціальний досвід потребує передачі його від покоління до покоління.
Культура – це надбіологічні програми й передбачення людиною свого буття у світі, продукт її історичної життєдіяльності, що служать уніфікації соціального життя відносно майбутнього. У такому розумінні культура спрямована на організацію соціального життя з метою порятунку суспільства від тих чи інших не передбачуваних небезпек.
Програмні установки на майбутню життєдіяльність можуть бути найрізноманітнішими. Вони можуть стосуватися поведінки людини, характеру її спілкування з оточуючими людьми, але обов'язково припускають наявність певних, різних за своїм спрямуванням знань. Крім знань, культура, як сукупність надбіологічних програм передбачає певні норми в поведінці й спілкуванні людини як зразки культурної поведінки, зразки ідеалів людської життєдіяльності. Необхідні також ціннісні орієнтації, які потребують певних ідей, вірувань, цілей, що можна розуміти в цілому як соціальний досвід. Соціальний досвід накопичується в історичному процесі розвитку соціуму, потрібна передача його від покоління до покоління. Одна з функцій культури - це зберігати знання й уміння в історичній зміні поколінь. Але збереження напрацьованого людством досвіду не достатньо для життєвості культури як інструмента порятунку соціуму. Культура повинна мати здатність продукувати все нові й нові програми життєдіяльності людей –для нової поведінки людей, поведінки, що змінюється відповідно до мінливого буття, змінного соціального оточення. Змінене соціальне оточення диктує людині необхідність нового в її поведінці, спілкуванні. Тому необхідні нові напрацювання культури, тобто нові програми надбіологічного характеру. Ці програми повинна реалізовувати вже оновлена людина в напрямку глибшого розуміння можливості порятунку. При чому здійснення цих програм не повинно бути одноплановим, воно має вміщувати максимальну розмаїтість своїх форм. Розмаїтість форм передбачається з огляду на те, що ставлення людини до дійсності вже із найдавніших часів було не однорідним.
Первісна людина породжувала зміни в житті свого суспільства вже у двох напрямках: у напрямку реального перетворення дійсності своїми руками й у напрямку реального перетворення оточуючого її соціальне середовище своїм мовленням, впливаючи на цей соціум при спілкуванні. Значить, уже в давньої людини як практичної істоти були дві культури: діяльнісна культура й комунікативна культура. Ці дві культури виходили від двох практичних здатностей людини: здатності до ручної праці з перетворення дійсності (робити руками) і здатності до мовного впливу на оточення, щоб спрямувати людей певним чином (робити мовленням). У сучасному суспільстві ці практичні здатності виражені в культурі технічній і культурі суспільній. Однак подібний поділ можна зробити суто аналітично, але не емпірично. Емпірично ці дві культури нерозривно пов'язані (Ю. Хабермас). Тобто якої б форми не набула культура, вона все-таки одна. Повернувшись знову до стародавності, зауважимо, що ще в ті архаїчні часи крім двох форм практичних культур (діяльнісно-технічної, основою якої є робота людини із предметом, і комунікативно-суспільної, де людина працює з іншою людиною) виникає культура не практична, культура споглядальна (культура не практичної, а споглядальної людини), культура абстрактна і символічна. На основі практичної культури виникли такі дві споглядальні культури, як культура думки й культура почуття. В сучасних формах культури вони значаться як наука й мистецтво. Тобто ми бачимо розвиток цивілізації з багатьма видами відгалуження культур. Але звертаючись знову до минулого, більше того – до виникнення самого поняття «культура», зазначимо, що спочатку це поняття позначало обробіток людиною землі. Тобто історично ми знову повертаємося до практичної справи. Термін «культура» споконвічно означав практичну діяльність людини. І лише надалі досліджуване нами поняття набуває усе більше й більше значень, обростаючи додатковим розумінням. Ним позначають у діяльнісно-предметній сфері все більшу й більшу кількість ремесел. У комунікативно-суспільній сфері цей термін означає все більшу кількість різноманітних способів і процесів навчання й виховання. Розуміння терміна, що означає обробіток ґрунту, переосмислюють як обробіток людського розуму під час виховання людини. Тобто термін уживають у переносному значенні (у Цицерона). Однак мова йде знову-таки про дві культури: про культуру впливу на предмет природи й культуру впливу на іншу людину під час спілкування в процесі виховання. При цьому в процесі виховання важливого значення надають філософії як предмету, що наділяє людину ставленням до світу, предмету, що окультурює її розум. Філософія має світоглядне значення тому що людина може завдяки її узагальненням адекватно реагувати на світ, враховуючи взаємозалежність усього у світі, підходячи до усього філософічно, інтегруючи всі напрямки культури як світоглядний принцип.
Поняття «культура» в історії змінювало своє значення. Так під культурою розумілося все, що створювалося й вироблялося людиною. Іншими словами, мова йде про все, що штучно створено людиною. У такому разі поняття культура протиставляється поняттю природи, природи, яка все відтворить природно. Штучно ж відтворить людина. Надалі термін «культура» так і стосується всього, відтворює людина. Відтворюване людиною торкається того процесу, у якому людина здійснює свою діяльність. У цьому разі термін «культура» вказує на людську життєдіяльність на відміну від тваринного існування. Така узагальнена картина розуміння культури вказує на її загальне начало як надприродне начало, властиве людині. Але це можна розуміти теж по-різному. Насамперед, культура розглядалася відносно людського розуму й пов'язувалася з процесом розвитку розумного життя на противагу дикунству. Така орієнтація пов'язується з історією й розвитком людської форми життя. Мова йде про відмінність варварського стану первісного суспільства й розумних життєвідносин цивілізованої людини. Така орієнтація є історичною спрямованістю до людяності як до основного критерію всіх напрямків культури. Цю людяність культура змушує бачити в естетиці, хоча є факт дегуманізації мистецтва. Але коли присутнє естетичне то дегуманізація виглядає несправжньою, дегуманізація виглядає лише як форма передачі тих чи інших образів. Цю людяність можна побачити в сучасній моралі, незважаючи на факти, подібні евтаназії. Цю людяність можна побачити навіть у науці як позаморальному напрямку культури, коли спостерігаються випадки знищення науковцями результатів наукових відкриттів, тому що ці відкриття можуть бути спрямовані проти людини. Цю людяність можна бачити в релігії, коли віруючий не торгує ім'ям Бога й не б'є себе в груди, що він вірить у нього, щоб привернути до себе увагу, а молиться так, що про це ніхто не знає й робить добрі справи так, що ліва рука не знає що робить права. Цю людяність ми спостерігаємо в правовій і політичній культурах, де є випадки коли людина жертвує собою, своїми силами й часом не шукаючи вигоди.
Розглядаючи ці особливості і інтегруючи їх за принципами світ оглядності як системності і науковості, можна зробити висновок про те, що культура має поступальний історичний розвиток (розвиток від варварства до цивілізованості). Однак якщо поглянути на світову культуру як сукупну культуру різних народів (східних, західних), можна помітити особливість культур різних суспільних форм. Ці суспільні форми мають різну соціальну організацію, знаходяться в різних природних умовах (наприклад, теплий клімат південних народів або холодний північних) і з огляду на свою неповторність й особливість мають високий ступінь автономії. Це обумовлено в цілому всім укладом життя народу. За такого трактування розуміння культури має тенденцію до розширення й включення в себе як особливостей матеріального життя, так і звичаїв тих чи інших народів. При цьому не можна не враховувати етнічну своєрідність мови й неповторність символічних форм аж до жестів, які застосовуються в культурах різних народів і означають різні поняття.
Узагальнюючи вищесказане, зауважимо, що спочатку розуміння культури вміщувало все, що створено людиною. Однак потім для цього став необхідним розгляд особливостей проявів самої людини. Тому почали вивчати особливості людської діяльності, її розмаїтість аж до конкретних приватних здібностей людини. Розглядали також конкретну поведінку людини в різних соціальних умовах, особливості спілкування людей у цих умовах. Завдяки аналізу таких питань з'ясовується, яким чином виникає надприродне людське існування як штучне утворення за назвою «культура». У такий спосіб можна виявити, чим у корені відрізняється штучність культури від природності природи, а якщо це стосується людини, її діяльності, поведінки й спілкування, то чим культура людини відрізняється від її натури. Протиставляючи культуру й натуру в людині, можна розкрити особливості особистості, які з'являються в процесі взаємодії з оточуючими людьми, із соціальним оточенням. І тут культура виявляється як спосіб регулювання людської діяльності в соціумі для максимальної реалізації людського потенціалу. Хоча таке розуміння вимагає осмислення більше широкого спектра культурних відносин, тому що частковості найчастіше не дають цієї реалізації в конкретних життєвих умовах. Тобто культурні утворення можуть бути перешкодою для подальшого поступального руху самої культури. У той же час прогресивні тенденції культури необхідні для самої ж культури й у цілому для суспільства через те, що культура є просто особливістю соціального життя. У такому розумінні вона постійно повинна породжувати й передавати з покоління в покоління все нові й нові надбіологічні програми діяльності людини. Культура як особливий аспект соціального життя постає перед нами як структура інформаційних кодів, які необхідно передавати з покоління в покоління і в остаточному підсумку вони накопичуються як соціальний досвід. Цей досвід як надбіологічна програма, у свою чергу, може суперечити різним видам діяльності, спілкування й поведінки людини. Тим самим інформаційний код культури заглядає далі в майбутнє, далі, ніж це робить безпосередня діяльність людини, її поведінка, її спілкування як такі, що не мають часто зразка для цього заглядання. Заглядання в майбутнє як важливий момент культурного життя людини має велике світоглядне значення тому, що є направляючою основою певного відношення до світу, відношення яке робить другорядним ті чи інші цінності відживши світоглядних ідей і ставить на перше місце науковий світогляд тому що наука передбачає майбутнє.
Культура це особлива інформаційна структура усередині соціуму, що регулює (саморегулює) і керує соціальною системою в цілому, орієнтуючи на передбачення майбутнього й на можливість виживання й порятунку всієї цієї соціальної системи. Культурні зразки створювали конкретні люди, генії, які далі інших бачили й передбачали, що життєво, а що ні, через що людина (людство) може врятуватися, а що веде до загибелі.. За зафіксованими кодам відтворюється організація всієї соціальної системи, її реагування на непередбачене природне зовнішнє оточення. У суспільстві як структурованому соціальному організмі культура є кодом, за яким цей соціальний організм до певної міри (до певної міри через розвиненість культури) передбачає майбутнє й реагує на природне середовище з метою уціліти, урятуватися, убезпечити себе.
Код культури, регулюючи діяльність людей, їхнє спілкування й особисту поведінку, дає можливість розвиватися виробництву й соціальному життю людини в цілому, соціальному життю, яке являє собою історично конкретну соціальну організацію, що надалі, з історичним рухом часу, змінюється й перетворюється в іншу соціальну організацію. Кожна соціальна організація має своє штучно відтворене предметне оточення, інституції людей з їхніми особливостями, властивими даному історичному періоду розвитку суспільства. Історичні періоди розвитку суспільства не однорідні. Є спокійні часи (Е. Трельч). Є неспокійні часи. Тому в певні історичні періоди виникають соціальні організації зовсім нового типу. Але є в історії тривалі проміжки часу, коли особливо відмітної соціальної організації не виникає. Однак будь-коли все, що пов'язане з культурою, або у всякому разі, із цінностями культури, повинне бути передане не просто від людини до людини за допомогою спілкування, а від покоління до покоління, при цьому поглиблюючи зміст соціального досвіду людства. Тільки за таких умов виникають в історії соціальні організації більше досконалого характеру. Досконалішого в тому розумінні, що мають можливість далі заглянути в майбутнє й запобігти несприятливим наслідкам своєї життєдіяльності.
Передача кодів культури, або соціального досвіду, від одного покоління іншому здійснюється через те, що існують знакові системи, придумані людиною для фіксації знань. Семіотична складова цих систем дає можливість функціонувати знакам і символам, угадуватися й розумітися іншими культурами. В остаточному підсумку культура як фіксований феномен є системою знаків і символів. Значення цих знаків і символів у різних культурах може бути неоднаковим, і навіть протилежним. Відомо, що в різних культурах (культурах східних, західних), якщо група людей у випадку жалоби одягає білий одяг, а інша у цьому ж випадку одягає чорний, то емоційне сприйняття як білого, так і чорного кольору одне й теж. Воно пов'язане з певними негативними емоціями. Для однієї групи людей негативні емоції пов'язані з чорним кольором, а для іншої - з білим. Однак це одна й та ж емоція, емоція вболівання. Ця емоція впливає на організм людини в цілому. Під групами людей, про які йдеться, можна розуміти цілі народи (відомо, що в деяких народів Сходу білий колір жалобний, у західних народів жалобним є чорний колір), можна розуміти також прихильників певних культур (прихильників східної культури, що одягають із нагоди жалоби білий одяг, і західної культури, що одягаються з того ж приводу в чорне). У таких випадках колір – це символ, позначення. Це позначення може не бути пріоритетом певної народності (східної чи західної), певної культури (східної чи західної). В одній і тій же народності і в одній і тій же культурі з однакового приводу (у цьому випадку з приводу скорботи, з приводу похорону) можуть застосовуватися різні кольори. Наприклад, відомо, що в австралійських й родезійських племенах на похороні родичі по материнській лінії мажуть померлого в червоно-жовтий колір, а родичі по батьківській лінії – білим (Р. Арнхейм).
Орієнтуючись на світоглядні принципи як на інтегруючі принципи, відмітимо, що такі колірні трансляції можна розуміти як соціально значущі, як спеціальний колірний символізм. Певні колірні коди стандартного характеру відомі в релігійній ритуалістиці, у мистецтві. Певні колірні гами вживаються за принципом угоди (соціальної угоди), що змінюється мірою (мірою, й до певної міри ) від однієї культури до іншої (Р. Арнхейм). Це соціальний аспект вживання кольору. Він лише певним чином відділений від психо-фізіологічного аспекту, де спостерігається реакція нервової системи людини на світлові хвилі певної довгі. Розглядаючи психо-фізіологічний аспект, можна сказати, що, наприклад, червоний колір викликає в людини уявлення про насильство, кров, небезпеку. Зелений колір говорить про спокій, про незворушні процеси росту. Подібні процеси людина несвідомо вловлює, фіксуючи зростання рослин (К. Леві-Строс), які зеленого кольору. Тобто реакція на колір прищеплюється від ступеня небезпеки впливу тих чи інших об'єктів певного кольору. І якщо ми робимо перестановки, змінюючи на протилежність значення кольорів (наприклад, робимо у світлофора зелений колір як насторожувальний, що застерігає про небезпеку від руху автомобіля, а червоний - інформативним про те, що можна спокійно йти і машин немає (К. Леві-Строс), то ми зміст цих кольорів для людини зміщаємо тільки до певної міри. Червоний колір так і залишається стимулятором органів чуттів, а зелений пробуджує хвилю заспокійливого характеру для нервової системи. Це пов'язано з тим, що навіть у соціальному аспекті людина насамперед стикається з традиційною символікою, з дитинства вирощує в собі її основу. Ця традиційна символіка дає людині безпеку, оберігає її, застерігає про наявність небезпеки. Повертаючись до білого й чорного кольорів як жалобних у різних культурах (східній, західній), необхідно з'ясувати, в обрамленні яких кольорів подані нам вказані кольори. Адже в оточенні інших кольорів вони (самі кольори) змінюють значеннєву значущість. Вони не можуть обійтися без додаткових кольорів. Вони змінюються, коли змінюються сусідні кольори (Р. Арнхейм). Адже відомо, що колірні контрасти й додаткові кольори починають не відповідати тим кольорам, які володіють і керують нашим сприйняттям колірних гам. Наприклад, при симультанному контрасті (або кінцевому зображенні) синій колір викликає в пам'яті жовтизну (Р. Арнхейм). Так і білий колір може викликати в пам'яті чорноту, і навпаки. Це пов'язано з наявністю додаткових кольорів. Але це положення має світоглядне значення, роблячи всі культури важливими для сучасної людини. Науковий світогляд як головне в філософії орієнтує охопити весь всесвіт культур в одне спрямування.
Людина, створюючи додаткові кольори в культурних традиціях (мистецтві, релігійних ритуалах), звільняє себе від нав'язаних обмежень і може прийти до задовольняючої її повноти (Р. Арнхейм). Ця повнота може бути подібна до феномену самодостатності. Про феномен самодостатності можна говорити як про стан повноти.
Феномен самодостатності містико-естетичного досвіду в концепції людини розглядається в колі явищ, що належать до структури особистості, до феноменології особистісного «Я». У це коло явищ входить тілесне «Я», самоідентичність, самоповага, раціоналізація психічного життя й поведінки, інтенціональність, особистісна інтеріоризація зовнішніх відносин, образ «Я» (концепція «Я»), почуття неповноцінності й почуття повноти (самодостатності), совість. Передостаннє, тобто почуття неповноцінності й набуття почуття повноти (самодостатності), подано в релігії прозріння, а останнє, тобто совість, – у релігії моралі. У цьому випадку мова може йти про релігію прозріння, де розглядається відсутність успіху дій як причина появи почуття неповноцінності й усунення цього почуття шляхом включення компенсаторних процесів, що веде до суб'єктивного переживання почуття повноти, самодостатності й просвітління душі. Відносно мистецтва феномен самодостатності пов'язаний з такою естетичною категорією, як «піднесене», тобто вищий стан душі, «абсолютне». Абсолютне має світоглядне значення орієнтуючи людину на все охоплення світу і об’єднання людства.
У пошуках паралелей містичного й естетичного зауважимо, що деякі предмети навколишнього світу можуть підвищувати сприйнятливість (М. Бердслі). Це може бути, наприклад, природний ландшафт, що умиротворює людину, або вживання ЛСД (М. Бердслі). І тут необхідне вирішення такого питання: наскільки самодостатніми є стани, що набуваються за допомогою хімічного стимулювання, і наскільки це має схожість із психічним стимулюванням, що проводить релігійно-містична практика. Естетичне переживання як самодостатнє може настигати людину раптово (А. Маслоу). І воно часто не вимагає видимого стимулу. У зв'язку із цим зауважимо, що неумотивованість естетичного переживання (А. Маслоу), а також непідготовленість до сприйняття змін у душевному житті, раптовість набуття людиною нового стану, ріднить досвід самодостатності з невмотивованим естетичним, що можна порівнювати з немотивованим містичним, яке не припускає містичної практики. У зв'язку із цим, крім містичних переживань можна виділити так звані невмотивовані містичні переживання, близькі за своєю природою до самодостатніх і естетичних. Це дає можливість детально розрізняти культурні традиції в містицизмі (некласичний, постнекласичний містицизм). Постнетеїстичний містицизм періоду постнекласицизму, або постмодернізму, у містицизмі наголошує на невмотивованих містичних переживаннях.
Стосовно феномену самодостатності виникає проблема з’ясування причин подібних явищ – це або природні сили, або надприродні. Якщо останнє (тобто надприродні), то мова йде про самодостатність Бога. Бог самодостатній (Т. Ібрагім). І всі відповіді у Святому Письмі. Якщо ж самодостатність як феномен психічного життя людини виникає природним шляхом, то з’являється необхідність у виявленні причин виникнення подібних явищ. Для цього висуваються критерії характеру реальності, про яку йде мова. Тобто можна розглядати природну реальність і соціальну реальність. Феномен самодостатності стосовно цих світоглядних позицій можна розглядати і як природну реальність, і як соціальну. Як природна феномен самодостатності існує тому що в людині реально існує опіоїдна система й конкретні речовини (ендорфіни, енкефаліни, “анандамедіатори”), так звані “речовини щастя ”, які дають можливість ендогенним шляхом актуалізувати феномен самодостатності. Як соціальна реальність феномен самодостатності існує тому, що у процесі розвитку людини в соціумі особистість проходити дві стадії: стадію юнацької залежності (тобто самонедостатності й несамостійності) і стадію формування незалежної особистості. Формування незалежної особистості (“друге народження” у містиків) і вміщує переживання феномена самодостатності.
Соціальний досвід людського суспільства постійно оновлюється, але як певна сталість він закріплюється й передається як надбіологічна програма життєдіяльності людей у стабільних знакових і символічних структурах. Ці знаки й символи є ідеальними зразками. На них рівняються і їх наслідують люди різних поколінь. Багато в життєдіяльності людей може бути відбите в знакових системах. Ці знакові системи можуть передавати зразки людської поведінки. Наприклад, вчинки дорослої людини як зразки може копіювати дитина через те, що вони життєві, затребувані реальним життям.
Застосовуючи знакові системи, людина в процесі спілкування навчає іншу людину певним маніпуляціям. Наприклад, учитель навчає учня розв’язувати математичні задачі. Цілі групи людей у соціумі можуть у своїй діяльності наслідувати інших людей, зберігаючи зразки для наслідування.
Людські рухи певного роду, наприклад жести або міміка, можуть щось символізувати, а значить, являти собою знакову систему, яка, впливаючи на оточуючих, відбивається в них як програма для подальшої діяльності. Однак ці знакові системи у культурах різних народів можуть мати діаметрально протилежний зміст. Наприклад, дотик і рукостискання в культурі одних народів символізують повагу, а в культурі інших народів - ні.
Мова спілкування містить культурні коди, за допомогою яких людина регулює свою життєдіяльність у соціумі, тому що ці коди – зліпки людського досвіду як зразки. Мова в цілому дає можливість породжувати нові зразки досвіду.
Люди користуються в соціумі багатьма різними мовами – мовою музики, мовою танцю, мовою математики, мовою хімії. Але природна розмовна мова має основне значення для розвитку суспільства в цілому й для відтворення культури цього суспільства в майбутньому.
Є матеріальна культура, наприклад знаряддя праці, техніка, і є духовна культура ( це живопис (картини), наукові знання та ін.). За допомогою явищ культури обов'язково повинна відкриватися можливість передати той чи інший зміст або значення для підтримки в суспільстві діяльності регулятивного характеру. У противному випадку предмети, зроблені людиною, не є предметами культури. Культура, розвиваючись, виробляє все нові й нові змісти регулятивного характеру, що впливають на поведінку людей у процесі спілкування. Ці нові змісти структуруються в нові кодові системи. Розростання кодових систем вимагає їх уніфікації, їх системного субординаційного упорядкування, а також створення додаткових систем кодування. Історичний розвиток суспільства вказує на виникнення нових видів людської діяльності, нових напрямків культури. Як було сказано вище, найдавніша культура була практичною культурою ремесла й спілкування. Але потім з'явилися коди споглядальної діяльності, під які підпадає наука й мистецтво. Додатково виділяються такі сфери культури, як релігія, мораль, політика, право, сфери, які набувають самостійний статусу. Усі вони впливають на конкретну людину й керують її діями й вчинками.
Вищим рівнем культурних феноменів (рівень, що заперечує нижчий рівень, наприклад марновірства) є рівень, що орієнтує на майбутнє весь соціум як цілісну систему. Цей рівень культури, оперуючи знаковими системами, програмує соціальне життя на виживання й порятунок людства в цілому. Теоретичні наукові знання на основі зразків програм майбутньої діяльності людини своїми передбаченнями вказують, у якому напрямку необхідно змінювати форми соціального життя, щоб убезпечитися, урятуватися. Наукові теорії правильні настільки, наскільки вони далі передбачають майбутнє (В. Ньютон-Сміт).
Передбачення майбутніх соціальних устроїв, нових моральних принципів, зрештою передбачення, як буде розвиватися далі Сонячна система й найближчий космос у цілому - усе це спрямовано на те, щоб мати практичну можливість (шанс) врятуватися, врятувати людство. Культурна творчість спрямована на майбутнє - це сутність самої культури як такої. Новизна, пошук виходу зі становища продукують культурні цінності і є їхньою причиною. Людина створює проекти майбутніх програм діяльності, які повинні породити зміни в житті суспільства й дати йому можливість уціліти. У цьому немаловажну роль відіграє світогляд, який за своєю природою є системотвірним фактором, що інтегрує різні напрямки культури (науку, мистецтво, мораль, політику, релігію, право). Через світоглядну цілісність проглядається образ людського світу, що потребує й прагне все- таки бути, існувати, розвиватися, зберігати культурні цінності геніїв минулого. Світогляд припускає максимальну інтеграцію всього історично накопиченого соціального досвіду і зведення в єдине ціле всіх явищ дійсності, апробованих різними науками. Світогляд, навіть суто природничо-науковий (що базується на природничих науках), припускає історично накопичений досвід, який орієнтований на індивіда в системі соціальних відносин, що спрямовані не на можливість припинення життя, а на розвиток і орієнтацію на майбутнє людського життя і включають природний закон як стабільність і сталість. Це допомагає передбачати в майбутньому зміни цих природних законів, що містять небезпеку. Тобто мова йде завжди про визначення місця людини у світі з метою оцінити можливості її з олюднення природи, можливості її із запобігання можливим катастрофам.
Змісти, які надає культура, змінюються в ході історичного руху й розвитку суспільства. Людина сортує й упорядковує історично мінливий соціальний досвід. Структуруючи різноманіття цього досвіду, людина вводить його як базисну структуру людської свідомості в цілому. Після цього в людській свідомості з'являється узагальнена картина світу. Але ця узагальнена картина є стереотипом суспільної групової свідомості. У свідомості кожної людини цей узагальнений стереотип набирає певної своєрідності, яка виникає через те, що людина домислює культуру, вкладає в зразки культури, які подані через узагальнені стереотипи, свій особистісний зміст з огляду на існування особистого життєвого досвіду. Тому у свідомості конкретної людини картина людського світу як узагальнений культурний стереотип набуває особистісного забарвлення, що змінюється протягом життя у зв'язку із набуттям нових знань і чуттєвого досвіду в зіткненні з цінностями мистецтва.
Якщо культурні традиції орієнтуються на раціональний спосіб пізнання світу, то в культурі починає набирати силу логіко-понятійний аспект і інтенсивно розвивається такий напрямок культури, як наука. Однак з культури не можливо виключити людське розуміння й переживання людиною світу, які втілюються в символах. Це відбувається через те, що розуміння, переживання, сприйняття, подання й інші компоненти почуттєвої сфери входять так чи інакше в структуру людської свідомості.
Культура, що створює модель світу в певний історичний період, пронизує цією моделлю всі культурні напрямки – і науку, і мистецтво, і релігію, і моральну свідомість людини, і правову свідомість, і політику, і можливість функціонування техніки, і в цілому всю повсякденну мову соціуму. Культура певного народу в певну історичну епоху цілісна й має свій неповторний стиль (О. Шпенглер). Цей стиль проникає в усі напрямки культури – і політичний, і художній, і науковий, і релігійний. Ці напрямки різних сфер культури досить автономні й самостійні, але вони резонують між собою. Це особливо чітко проявляється при формуванні нових ідей загальнозначущого масштабу. Резонанс може стосуватися зовсім різних галузей знання (наприклад, резонанс між науковими теоріями й ідеями, що стосуються особливостей стилю в мистецтві). Резонування може перетворюватися в поліфонію, що відбиває загальний стан культури й виражається в якому-небудь конкретному напрямку мистецтва або літератури (М.М. Бахтін).
Трансформації в суспільстві можуть значно змінювати цінності й смисл життя конкретної людини. Тоді людина може переглядати зразки культурних цінностей, на яких базувалися її розуміння. Різкі суспільні трансформації й перебудови відкривають людині додаткову інформацію про навколишній світ. У зв’язку з цим можуть відбуватися революції в розумах громадян. Тоді вони критикують колишні цінності й створюють нові. Значні зміни в суспільному житті людей спричиняють зміни в культурі.
Соціальний досвід, який засвоює людина разом зі зразками культури, формує її як особистість. Іншими словами, культура (культурні зразки) творять у людині особистість, соціалізуючи її в процесі виховання. Відбувається стикування й проникнення біологічної природи людини в зразки культури, які встановлюють заборону для деяких біологічних проявів людини. Це торкається певних заборон по перше у відношеннях чоловіків і жінок. Заборони на деякі прояви біологічних програм, закодованих у генах людини, які встановлює культура, необхідні соціуму, необхідні людині для життя в соціумі, для життя серед людей. Культура, формуючи людину з раннього віку, на деякі її бажання, пов'язані із проявом інстинктів, накладає заборону й указує на їхній вільний прояв як на недостойне.
При стикуванні біологічних і соціальних програм в людині у ході її соціалізації можуть виникати комплекси, психічні відхилення, пов’язані з впливом заборон культури. Ці комплекси й психічні відхилення не дають людині адаптуватися до соціального середовища, проявляючись у її вчинках і діях. Більше того, вони не дають можливості позбутися гнітючих станів душі й прийти в норму. Наприклад, несвідоме почуття провини становить велику перешкоду для видужування (З. Фрейд).
Але без заборон, які встановлює культура, людині ще складніше жити в суспільстві, вона може мати ще більше складностей у житті серед людей.
Закодовані в культурі розуміння не повністю усвідомлюються людиною. Частина їх сприймається на рівні несвідомого. Значить, культура містить соціально-несвідоме. Соціально-несвідоме не є біологічним у людині, тому що воно засвоюється в процесі спілкування й впливу культурної спадщини у вигляді символів, знаків.
У культурі є наявні регулятори поведінки людини, які, впливаючи на людину, і не усвідомлюються нею. Наприклад, людиною в процесі її соціалізації й виховання не усвідомлюється норма дистанції при спілкуванні з іншою людиною. Норма цієї дистанції в культурах різних народів різна.
Не усвідомлюються людиною не тільки багато програм поведінки, які культура закладає при соціалізації, але й навіть світоглядні розуміння, наприклад такі, як розуміння волі, добра. Від впливу цих змістів неусвідомлені реакції людей різних культур можуть різко відрізнятися. Несвідомі феномени культури, що вмістяться в цінностях, регулюють поведінки людини, її психіку, являючи собою надособистісні стани духу (К Юнг).
Архаїчний ритуал давньої людини придушує її ж індивідуальну волю. Ритуалізм і чіткі норми поведінки як культурні регулятори програмують психіку людини примусовим чином, що властиво суспільствам архаїчних часів. У сучасному ж суспільстві існує певна свобода в прийнятті рішень. Однак все-таки людина вільна в певних межах. Вона є творчою особистістю в цих межах. І вона творить нові ідеї й зразки, які потім проникають в культуру й починають програмувати діяльність оточуючих людей. Це відбувається через те, що ідеї й зразки, про які йдеться, необхідні суспільству. Людина творить культуру, привносячи все нові й нові розуміння світоглядно-системного характеру. Від того культура змінюється. Особливо вона мінлива в техногенній цивілізації, що інтенсивно порушує традиції своїми інноваційними проектами. У сучасному суспільстві превалює інновація над традицією, творчість над відтворенням. Однак культура не є тільки творчим процесом, який змінює людське життя. Культура - це також відтворення соціального життя. Для відтворення необхідні в певній мірі попередня стійкість, незмінність і сталість.
Культуру можна розуміти як духовну творчість на противагу цивілізації тільки як технологіям, спрямованим на продукування матеріальних благ. У такому випадку цивілізація індустріального суспільства є такою, що порушує традиційні відносини між людьми як сімейні святині, як співпереживально-душевні нахили. Із цивілізацією тоді пов'язується лише утилітарна установка людини, лише голий розрахунок людини, лише речовизм і технологія, матеріальна вигода й прагнення до комфорту. Культура є духовно-творчим початком, відсутністю у людини відчуження. Цивілізація ж - це відчуження, маніпуляція свідомістю, масова культура, одномірність людини (Г. Маркузе). Однак якщо цивілізацію розуміти більше широко, то вона стає тісно пов'язаної з культурою. Техногенна цивілізація має свої негативні сторони. Але вона має й свою культуру, яка розкриває негативне й спрямовується на його подолання. Наприклад, спрямованість на подолання глобальної кризи, властивої цій цивілізації.
Сучасна культура у своєму розвитку як умові для прогресивних тенденцій припускає взаємодію різноманітних культурних утворень. Нівелювання цього різноманіття веде до загасання прогресу в культурі. До цього веде також повний відрив від традиційних культур як основи для будь-якої нової сучасної культури.
Матеріальна й духовна культура – це форма класифікації явищ культури.
Матеріальна культура – це вироблені людиною предмети (машини, одяг, музичні інструменти), змінені людиною предмети і явища природи (оброблені коштовні камені, змінені ландшафти).
Духовна культура – це продукти духовної й інтелектуальної діяльності людей, які не мають предметного характеру (міф, філософський концепт, наукова теорія, звичай).
Ідея розділення матеріальної й духовної культури послужила підставою для розрізнення культури й цивілізації. При цьому про культуру говорять, коли мають на увазі переважну роль духовної культури. Про цивілізацію – коли враховують роль матеріальної культури.
Культура – це сукупність духовних продуктів, втілених у мистецтві, науці, філософії. Цивілізація – це сукупність упредметнених продуктів (машини, картини).
Зараз поширився й затвердився поділ культури на матеріальну, духовну й соціальну.
Контркультура – це поняття, що позначає світоглядно-ідеологічну установку, яка радикально суперечить принципам панівної культури.
Субкультура – це поняття, що означає специфіку культури певної групи населення.
Генезис у структурі культури – це певний шар культури. У структурі культури є два шари: генезис і сфера функціонування.
Пракультура – це передача досвіду одноплемінникам, але відсутність способу закріпити цей досвід для інших поколінь.
Мавпу можна навчити використовувати знаряддя праці. Мавпу можна навчити мові глухонімих (примітивній мові глухонімих). У свою чергу мавпа може навчити мови глухонімих інших мавп. Це елементарна культура тварин (пракультура).
Тварина має здатність безпосередньо передавати досвід іншій тварині. Але тварина не має способу (позагенетичного способу) закріпити досвід, щоб він передавався до інших поколінь.
Людина у виробничій діяльності виготовила знаряддя праці, якими фіксувала досвід. Разом із знаряддями праці передавався досвід іншим поколінням. Інші покоління набували матеріалізованого досвіду (матеріально зафіксований досвід) попередніх поколінь. Індивідові передається духовний світ як фіксована (фіксована за допомогою знарядь праці). Перші загальні уявлення фіксуються в художній формі, коли осмислення йде відносно власного буття людини (власне буття людини відбиває загальне – це художньо).
Але спочатку людина не фіксувала досвід, а передавала його усно. Займаючись цим (відстороненим досвідом і його передачею), вона стримувала своє інстинктивне життя.
Через свою недостатність (недостатність як позбавлення інстинктів) людина активна у діяльності зі створення штучних пристроїв, творів мистецтв, зі створення світу культури.
Культура дає можливість відбирати подразники зовнішнього середовища, пропускаючи їх певною мірою углиб людської істоти. Культура звільняє людину від надлишку потягів.
Людина як суть культури має здатність формувати потяги, не задані інстинктами.
Аполлонічна й діонісійська культура – це вираз ставлення людини до світу у формах, що мають аналоги зі станами сну (медитації) і екстазу.
Фаустівська культура – це динамічне, неспокійне музичне начало із загостреним переживанням часу й тривогою.
Питання для самоконтролю
- Назвіть джерела культурології.
- Що таке культуроцентризм?
- В чому полягають особливості культури?