Geum.ru

Східноукраїнський національний університет

Вид материалаДиплом

Содержание


10.2. Зв’язок етичних категорій.
11.1. Спілкування та його форми.
11.2. Етикет та ритуал.
12.1. Естетика як наука.
12.2. Основні категорії естетики.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
ТЕМА 10. Етичні категорії.


План


1. Основні етичні категорії.

2. .Зв’язок етичних категорій.


10.1. Основні етичні категорії.


Таліон – це рівна відплата (покарання, рівне за силою злочину).

Декалог – це десять заповідей Тори.

Належне й суще – це категорії, що відбивають вчинок людини (учинки людей) як реальний стан справ і морально дорогий стан справ.

Обов’язок – це аргументований примус до вчинку, необхідність, що фіксується як принцип поведінки.

Потрібний внутрішній примус, що накладає обов’язок.

Деонтологія – це вчення про обов’язок. Людина робить воліючи й уникаючи: 1. Переважно все, що сприяє фізичному й соціальному життю людини (сила, здоров’я, турбота про батьків, краса). Тут задіяний етичний критерій самодостатності, що виділяє в поведінці морально належне.

2. Уникне все, що не сприяє життю. Тут задіяний прагматичний критерій природовідповідній доцільності.

Розуміння обов’язку в історії змінюється. На місце гордого своєю автаркією стоїка прийшов гідний громадянин.

Людина виконує обіцянку (спонукається до виконання обіцянки), тому що в неї є почуття обов’язку (Юм).

На волю людини впливають схильності (почуття, інтереси, потреби), і тому під моральним впливом людина примушує себе. Обов’язок – це примус до вчинку за моральним законом. Обов’язок протистоїть схильностям. Вчинок моральний, коли він відбувається заради обов’язку (за І. Кант). Виконуючи обов’язок, належне, людина тим самим належить до людства, тобто їй притаманна людяність. Обов’язок – це відношення до людства в особі конкретного й кожного індивіда. Причому, виконуючи обов’язок, ставишся до індивіда як до мети, а не як до засобу (засобу для досягнення своїх цілей). Механізм боргу ґрунтується на повазі до морального закону й гідності людини. Такий механізм обов’язку існує, тому що береться в розрахунок те положення, що людина має автономію волі.

Моральний закон є самим мотивом людини. Через існування мотиву моральний закон і практикується людиною.

К. Маркс уважав, що мораль відчужена від реальних індивідів, а комуністичне братерство знімає абстрактну спільність людей. Братерство, солідарність людей задає надособистісні норми.

Ф. Ніцше стверджував, що коли людина діє без задоволення, а просто як частка «обов’язку», то тоді людина руйнується, руйнується її надлюдське. Надлюдина не має обов’язком, крім власної волі до влади.

М. Шелер уважав, що обов’язок визначається цінностями. М. Шелер стверджував, що основи моральних норм в існуванні цінностей, виявлення цих цінностей.

Сутністю обов’язку є підпорядкування людини суспільству, а значить, і усвідомлення обов’язків.

Обов’язок – це спосіб соціалізації людини, дисциплінування індивіда, індивідуальності. Обов’язок – це спосіб інтегрування людини в соціум.

Провина – це стан людини, який виникає через порушення нею обов’язку.

Відповідальність – це відношення залежності людини від «іншого» і спрямованість дій людини на збереження цього «іншого».

Категоричний імператив – це моральна норма, незалежна від людської волі, але обов’язкова до виконання незалежно від мінливих людських цілей.

Енергетизм – це вчення про енергію як про першооснову об’єктивного світу.

«Енергетичний імператив» – це положення, де «етичне» розуміється як «мінімальні енергетичні втрати», як економія розумових дій і від того мінімальна втрата ментальної енергії.

Золоте правило моральності – це вимога не вчиняти стосовно інших так, як ти не хотів би, щоб ці інші вчиняли стосовно тебе.

Совість – це здатність людини оцінювати себе критично стосовно своєї невідповідності належному.

Совість – це переживання людини стосовно своєї невідповідності належному, стосовно невиконання обов’язку.

Ми бачимо прояв совісті, коли в людини є почуття провини, каяття.

Розуміння совісті розкривається тоді, коли ми осмислюємо механізми самоконтролю.

Совість сприймається нами як автономна. Відсутність автономії виражена, коли в людини є страх перед авторитетом або страх перед майбутнім покаранням. Відсутність автономії виражена, коли в людини є сором. Сором виражає усвідомлення людиною своєї невідповідності певним прийнятим нормам.

Свобода совісті – це право людини самій визначати свої переконання.

Добро – це ціннісне уявлення, що виражає позитивну значущість чогось стосовно певного стандарту.

Є поняття моральне добро. Моральне добро – це цінність, яка не стосується природних (стихійних) явищ. Моральне добро – це вчинки, свідомо співвіднесені людиною з її вищою цінністю, вищою цінністю, яку приймає соціум. Але моральне добро – це в той же час вільні вчинки. Моральне добро – це вчинки, співвіднесені з ідеалом.

Добро пов’язане з подоланням відособленості людини. Добро пов’язане з подоланням роз’єднаності й відчуження між людьми. Добро – це взаєморозуміння між людьми. Добро – це моральна рівність людей. Добро – це гуманність у стосунках між людьми. Гуманність у свою чергу – це урахування іншої людини, а не використання її як речі.

Зло – це ціннісне уявлення, протилежне добру й благу.

Благо – це стан досконалості як здійсненого існування.

Мета й засоби – це ціннісні відношення мети й засобів, коли оцінюються засоби в доцільній діяльності людини, і визначається «мета виправдує засоби» чи ні.

Відношення гуманізму до мети й засобів виражено в абстрактному гуманізмі, де мета може не виправдувати засобу, тому що цінність засобів зумовлює цінність результатів, що досягаються.

Щастя – це благо як самодостатній стан життя.

Щастя – це кінцева суб’єктивна мета діяльності людини.

Щастя може бути подане як стан інтенсивної радості.

У щасті не все залежить від людини. Але те в щасті, що залежить від людини, – є чесноти.

Щастя пов’язували з відсутністю страждань і безтурботністю душі (Епікур), із внутрішньою стійкістю (стоїки), з доконаною діяльністю, з діяльним розумом (Арістотель).

Є різне розуміння шляхів досягнення щастя: 1. Людина досягає щасливого стану безпосередньо. Причому досягнення щастя залежить від того, якою мірою людина керується своїм бажанням щастя, якою мірою намагається задовольнити своє бажання щастя (евдемонічне вчення).

Шлях до щастя припускає відмова від нього, від щастя. Тобто в прагненні до щастя не можна керуватися почуттям задоволення (антиевдемонічне вчення кініків, стоїків, скептиків, релігійних мислителів).

Якщо людина уявить собі стан щастя досягнутим, то однак життя як свідома й доцільна діяльність зі своїми тяготами залишається невичерпною. Тобто щастя неможливо уявляти як досяжну мету. Так само щастя неможливо уявити як досягнуту мету.

Щастя буває двох рівнів (за Арістотелем). Перший рівень щастя (вищий) пов’язаний зі споглядальною діяльністю, із чеснотами розуму. Цей рівень щастя являє собою щось божественне, рідке за виникненням. Другий рівень щастя пов’язаний з етичними чеснотами. За цими двома рівнями закріпилися два поняття: щастя й блаженство.

Щастя являє собою синтез і гармонічне сполучення задоволень, а не окреме задоволення. Щастя зумовлене певними уявленнями про нього, каноном, зразком того, що таке щастя, що являє собою щаслива людина сама собою.

Щастя одних людей залежить від щастя інших.

За І. Кантом щастя з’являється як суб’єктивне почуття й тому не може бути основним у своїй загальнозначущості, у своїй загальності як ознака моральності, тобто не може бути ознакою моральності.

Доброчинність людини не обов’язково доповнюється її життєвим благополуччям, благополуччям як щастям. Проблема щастя взагалі не є центральною проблемою у вирішенні етичних питань.

Свобода – це ідея, яка відбиває відношення, за якого людина у своїх актах відчуває, що є їх визначальною причиною, що вони, ці акти, безпосередньо не зумовлені тими чи іншими факторами.

Свобода волі – це поняття, що розкриває здатність індивіда до морального самовизначення.


10.2. Зв’язок етичних категорій.


Зв’язок етичних категорій можна виявити, розглядаючи категорію совісті.

Совість є формою моральної самосвідомості й самоконтролю. Тому через категорію «совість» лежить зв’язок з іншими основними категоріями етики. Через совість людин усвідомлює невиконання обов’язку. Через совість людина усвідомлює не зроблене нею добро. Совість, обов’язок і добро – це основні категорії етики.

Чеснота – це поняття, що характеризує свідоме й тверде проходження людини добру.

Мудрість – це знання, спрямоване на знаходження абсолютного сенсу існування.

Справедливість – це розгляд спільного життя людей при зіткненні їхніх бажань і обов’язків.

Мужність – це чеснота, що являє собою моральну міру в подоланні страху.

Помірність – це чеснота людини як її вміння бути господарем своїх спонукань при досягненні моральних цілей.

Альтруїзм – це безкорисливі дії людини на благо інших людей.

Егоїзм – це задоволення людиною лише свого особистого інтересу.

Розумний егоїзм – це вчення про те, що всі вчинки людини мають егоїстичний мотив, а розум виділяє спонукання відповідної розумності відносно суспільного характеру життя людини.

Дружба – це відносини між людьми, які мають довірчість, взаємне визнання, доброзичливість, турботу.

Милосердя – це ставлення до людини, що виражає жаль, доброжелание, любов, дбайливість.


Прощення – це відмова від відплати за нанесений збиток, за образи.

Любов – це ставлення до чогось або до когось як до дорогого, відчуття блага при возз’єднанні з дорогим.

Заповідь любові – це заповідь Ісуса Христа возлюбити Добродії Бога й возлюбити ближнього свого як самого себе.

Ненасильство – це принцип, за яким границі моралі збігаються із запереченням насильства, принцип як конкретизація золотого правила моральності.

Непротивлення злу – це вимога не противитися злому як перехід від таліону до золотого правила моральності.


Питання для самоконтролю

  1. Назвіть основні етичні категорії?
  2. В чом полягає золоте правило моральності?
  3. Зв’язок яких етичних категорій ви знаєте?



ТЕМА 11. Культура спілкування й етикет


План


1. Спілкування та його форми.

2. Етикет та ритуал.


11.1. Спілкування та його форми.


Спілкування – це взаємодія між людьми.

Спілкування – це форма реалізації соціальних відносин. Спілкування забезпечує відтворення й нагромадження людського досвіду. Спілкування забезпечує кооперацію й поділ людської діяльності. Спілкування здійснюється через контакти між індивідуумами.

Спілкування буває пряме й непряме, безпосереднє й опосредованое.

У процесі прямого спілкування люди взаємодіють один з одним прямо, тобто «віч-на-віч».

У формі спілкування здійснюється безпосередня колективність діяльності людини. У формі спілкування здійснюється спільність діяльності людей. Але спілкування не зводиться до «абсолютно» безпосередніх контактів. Люди хоч на якійсь, але відстані спілкуються між собою. Так само людська діяльність не «абсолютно» спільна. Люди роблять справу кожний сам по собі, на відстані.

У процесах соціальної еволюції виникають додаткові непрямі засоби, що забезпечують спілкування, між людьми, виникає додаткова розмаїтість зв’язків між діяльністю людей. Для цього виникають додаткові знакові й предметні засоби.

Як діяльність, так і спілкування людей є формами руху з кооперування й трансляції людських енергій у соціальну спільність.

Суспільні відносини – це відносини суб’єктів, зміст їхньої діяльності, оцінка цих відносин самими суб’єктами, норми й структури, стимулюючі стійкість цих відносин.

Суб’єктами суспільних відносин є люди (індивіди), групи людей, етноси, організації, народи. Суспільні відносини бувають міжособистісні, міжгрупові, етнічні, організаційні, міжнародні.

Суспільні відносини за своїм змістом діляться на економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, моральні, естетичні. Економічні відносини між людьми складаються відносно виробництва. Соціальні відносини між людьми складаються відносно статусів різних суб’єктів у соціальній структурі. Політичні відносини між людьми складаються відносно публічної влади.

В історії зміст суспільних відносин змінюється. Суспільні відносини в історії змінюється разом зі зміною всього суспільства.

Відчуження – це результат діяльності людини, що протистоїть їй як переважаюча сила й перетворює людини в об’єкт впливу, об’єкт на який впливає ця переважаюча сила. Відчуження – це стан відстороненості, сторонності людини до людей, речей, а так само до самої себе.

Етичний соціалізм – це вчення, відповідно до якого людина підпорядкована ідеї повинності як регулятивній ідеї, а її діяльність є практичним втіленням цієї регулятивної ідеї.

Засоби спілкування людей і культура зближаються тим, що проблематика культури пов’язана зі зростаючою роллю в житті людини засобів непрямого спілкування між індивідами.

Через предметні й знакові засоби непрямого спілкування можуть бути помилки й нерозуміння в культурі між індивідами.

Різні види людської діяльності й культура зближаються тим, що проблематика культури пов’язана зі зростаючою роллю в житті людини засобів непрямого спілкування при втіленні різних видів людської діяльності.

Через предметні й знакові засоби непрямого спілкування можуть бути помилки й нерозуміння в культурі при різних видах людської діяльності.


11.2. Етикет та ритуал.


Етикет – це правила поведінки, що забезпечують у суспільстві уявлення про належне.

Функціональне значення правил етикету полягає в тому, що вони, ці правила, є знаком групової ідентичності.

Етикет – це сукупність правил, які регулюють безособові відносини між людьми, форми їхнього взаємного обходження (наприклад, у гостях, у громадських місцях, на прийомах).

Коріння етикету сягають ритуалу. Але етикет відрізняється від ритуалу тим, що його правила задають людині формальні рамки поведінки. Виконання ж ритуалу прилучає людину до вищих смислів.

Правила етикету стандартизують поведінку людини й допомагають уникнути взаємонерозуміння, а значить, уникнути напруги, незручності.

Етикет – це форма регуляції поведінки, забезпечення обмеження природних (спонтанних) проявів людини. Етикет забезпечує соціалізацію, натхнення природних (спонтанних) проявів індивідів.

Етикет – це певна культура поведінки. Етикет – це певна форма культури. У сучасному суспільстві етикет спрощується й з’являється етикет повсякденного життя й етикет під час торжества. Знижується рівень етикету галантної поведінки. Це пов’язане з тенденцією вирівняти чоловіка й жінку.

Сучасний етикет демократичний, тому що затверджуються принципи рівності, права людини, її гідність.

Ритуал – це символічна дія як засіб закріпити ставлення людини до священного об’єкта.

Ідеал в етиці й моралі – це уявлення про блага й належне, а також досконалість у відносинах між людьми як втілення цього блага й належного.


Питання для самоконтролю

  1. Які ви знаєте форми спілкування?
  2. Шо таке етикет та ритуал?
  3. Як ви розумієте ідеал в етиці?



Змістовий модуль II

ЕСТЕТИКА


ТЕМА 12. Естетика як наука та її категорії.


План


1. Естетика як наука.

2. Основні категорії естетики.


12.1. Естетика як наука.


Естетика – це наука про неутилітарне споглядальне ставлення людини до дійсності.

Утилітарний – це корисний. У свою чергу, користь – це позитивне значення предмета в його відношенні до інтересу. Користь – це така характеристика засобів людини, яка достатня для досягнення тих чи інших заданих цілей.

Естетика є міркуванням про неутилітарне споглядання. Це не значить, що естетика і її предмети дослідження не мають ніякої користі. Це значить, що її користь не є безпосередньою. Наприклад, тарілка як інструмент для вживання їжі може бути зовсім без естетичного оформлення, без прикрас, без орнаментів. Від цього значущість тарілки як зручного інструмента за своїми функціями не знижується. Ми прекрасно можемо їсти з будь-якої тарілки. Але естетично оформлена тарілка створює іншу атмосферу. Тарілка без прикрас теж естетична по-своєму, якщо людина докладала зусиль, щоб зробити цю безприкрасність, надати тарілці певної форми, простоти. Без прикрас – це вже інший стиль, інша атмосфера, інший символ оформлення життя, інший естетичний стиль.

Естетика є наукою про неутилітарну творчість. Естетика – це наука про неутилітарне творче ставлення людини до дійсності. Естетика – це досвід освоєння дійсності, стосовно якої людина відчуває стану ейфорії духу, захвату, вищої радості, блаженства, катарсису, екстазу, невимовної духовної насолоди. Естетика вивчає досвід освоєння дійсності, у процесі якого людиною переживається органічна причетність до універсуму. Естетика вивчає досвід освоєння дійсності, у процесі якого людина відчуває свою сутнісну нерозділеність із універсумом, свою сутнісну нерозділеність із першопричиною універсума.

Естетичне начало присутнє в культурі. Коли в культурі виражене естетичне начало, то говорять про естетику поведінки, естетику людської діяльності, естетику науки (вдале вирішення завдання, наприклад), естетику спорту (гарний стрибок у воду, наприклад), естетику церковного ритуалу.

Естетичне начало у своєму житті мала ще давня людина. Вона прикрашала своє життя, прикрашала предмети утилітарного споживання (тарілки, ножі).

У давньогрецькій філософії естетичне начало розкривалося як теоретичне осмислення буття. Так, при осмисленні виникнення Космосу з Хаосу описувалася краса гармонії. Космос розумівся і як світобудова і як краса, прикраса, упорядкованість. При цьому встановлювалися основи естетичного начала й мистецтва як наслідування (мімесиса. Мімесис – це наслідування). Наслідування розумілося і як ілюзіоністське копіювання форм реальності, і як наслідування ідеям.

Діяльності, що має естетичне начало у стародавніх греків, притаманний принцип пластичності, людської пластичності. Принцип пластичності є основою естетичної свідомості в стародавніх греків. Пластичні й античний Космос, і античний світ ідей. Стародавні греки через пластичність розкривали можливості почуттєвого вираження людини.

Естетичне – це категорія, що відбиває незацікавлене задоволення людини.

Естетичне – це категорія, що відбиває досвід, у якому сприйняття об’єкта супроводжується незацікавленим задоволенням.

Естетичний досвід – це досвід свідомості, досвід переживання, містичний досвід, релігійний досвід, що є ціннісно-нейтральні характеристики.

Естетика мислення – це почуттєвий рух свідомості, переживання радості від рухів мислення.

Естетичне переживання – це фундаментальний шар естетичної свідомості людини.

Естетичне переживання є основою естетичної діяльності людини. Але естетичне переживання не тотожне реальним життєвим почуттям людини.

Естетичне переживання не є тотожним елементарним естетичним почуттям людини (наприклад, таким елементарним естетичним почуттям, як задоволення-невдоволення або почуття приємного).

Естетичне переживання – це почуття вищого рівня (вищий рівень – це натхненність). Естетичне переживання – це почуття натхненності.

Естетичне переживання культивується соціумом у процесі суспільно-історичного розвитку.

Естетичне переживання співвіднесене з певними об’єктами. Визначеність об’єкта становить значеннєвий аспект естетичного переживання.

Уявлення людини, які створюються творчою силою уяви, наповнюють змістом естетичне переживання.

Естетичне переживання є формою культурного освоєння соціального світу.

Естетичне переживання є формою культурного освоєння стихії, яку викликає соціальний світ у життєвих почуттях людини.

Способом естетичного оволодіння життєвими почуттями є неутилітарне.

Способом естетичного оволодіння життєвими почуттями є «розумне» переживання цих життєвих почуттів. «Розумність» переживання життєвих почуттів – це переживання й цілісності, і внутрішньої суперечливості почуттів одночасно. Естетичне переживання завжди перейняте діалектикою єдності й різноманіття. Естетичне переживання завжди перейняте діалектикою контрастів і співзвуч і їх єдністю.

Естетичне переживання синтезує й надає нової якості пізнавальному й моральному почуттям людини.

Естетичне переживання містить оцінне ставлення до об’єктів.

Ціннісний аспект естетичного переживання – це естетичні смаки, норми, ідеали.

Художня умовність – це розбіжність художнього уявлення про світ з об’єктивною реальністю.


12.2. Основні категорії естетики.


Прекрасне – це категорія, яка виражає неутилітарне суб’єктивне ставлення, що пов’язане з насолодою, досконалістю, оптимальністю духовно-матеріального буття, ідеалами.

Якщо прекрасне ґрунтується на почутті задоволення, то піднесене на почутті свого роду невдоволення, а точніше особливого роду задоволення, пов’язаного з незбагненністю. Цей рід задоволення можна характеризувати як негативне задоволення.

У людей, що жили до нашої ери, прекрасне (наприклад, нефер) розумілося як характеристика Бога, героя (наприклад, фараона).

Давньогрецький філософ Фалес говорив про красу Космосу як творіння Бога. Піфагорійці говорили про красу числової впорядкованості, про симетрію, гармонію. Діоген говорив про красу міри. Демокріт – про красу духу як божественності, яка надихає, дарує насолоду. Демокріт убачав красу в рівності.

Сократ пов’язував красу із проблемами людської свідомості, з розумом людини, з її сприйнятливістю. Платон розумів прекрасне як калакагатію. Калакагатія – це здатність обирати найкраще. Платон говорив, що краса – це ідея, об’єктивно існуюча поза суб’єктом. Платон указував, що збагнення прекрасного йде від почуттєвої краси, через духовну красу, а також через моральну красу до краси чистого знання.

Арістотель пов’язував красу з калокагатією. Калокагатія – це те, що прекрасно й доброчесно у всіх відношеннях. Арістотель говорив, що гарна річ повинна бути легко доступною для огляду, де гарне бажано саме заради себе. Арістотель вважав, що гарне, будучи благом, приємно, тому що воно благо.

Для стоїків краса – це краса насамперед розуму, краса душі, у якій гармоніюють різні вчення, де співзвучні різні чесноти.

Для Плотина краса – показник оптимального побутування. Плотин указував, що чим вище рівень буття тим вище ступінь краси. За Плотином краса приходить від Бога як абсолютної єдності блага й краси.

У своїй традиції Платон і Плотин говорили про те, що почуттєва краса стимулює тугу за божественною красою, стимулює в душі того, хто споглядає, цю почуттєву красу. Притому почуттєва краса показує, як знайти цю божественну красу.

Середньовічна естетика ґрунтується на креаціонізмі Біблії й указує на існування споконвічної ідеальної краси, яка присутня в навколишньому світі й у людині.

Середньовічна естетика застерігає людину піддаватися почуттєвим прагненням, які тільки відволікають від пошуків духовного. А в духовному краса присутня як показник побутування душі й речі.

За світоглядом середньовічної естетики, споглядання краси може привести до блаженства. Краса вище користі і є предметом любові. Виникнення краси пов’язане з гармонійною єдністю протилежностей. Єдність – це головний принцип, що полягає у почуттєво сприйманій красі.

В І. Канта природна краса оцінюється вище художньої.

Гегель розумів прекрасне як рівновагу ідеї й образу.

З. Фрейд стверджував, що краса є споконвічною властивістю сексуального об’єкта.

А. Шопенгауер стверджував, що краса людини – це актуалізована воля, воля, доступна пізнанню. А. Шопенгауер стверджував, що людська краса – це ідея людини, виражена в споглядальних формах.

Ґете стверджував, що коли бачиш людську красу, то почуваєш себе в гармонії із самим собою, і ніщо дурне до тебе не липне (не пристає).

М. Г. Чернишевський вважав, що прекрасне є життя яка є саме накой яка вона повинна бути в нашім розумінні. Н. Г. Чернишевський стверджував, що прекрасне те, у чому ми бачимо життя, як воно нас радує.

В. С. Соловйов уважав красу показником втілення ідеї, тобто розумів красу як показник подолання хаосу шляхом втілення ідеї; подолання хаосу через втілення ідеї. В. С. Соловйов говорив про перетворення матерії через втілення в неї духовного, ідеального (надматеріального початку). Метою мистецтва є втілення духовної повноти в дійсність, у навколишню дійсність.

Краса в традиції Платона, Плотина, неоплатонізму й гегельянства – це оптимальне вираження ідеї, що суперечить формальній естетиці. Формальна естетика стверджувала, що краса полягає у формальній закономірності. Формальна закономірність як закон полягає в певній організації об’єкта, через яку він (об’єкт) має властивість краси. Для одержання краси об'єкт організується певним чином при використанні ритму, пропорції, певних законів композиції, колірних відношень, певних принципів звукових і зорових форм.

Психологічна естетика (Г. Т. Фехнер, Т. Ліппс) прекрасне пояснює процесом відчування, коли відбувається перенесення на споглядальний об’єкт переживань суб’єкта. Краса (за Т. Ліппсом) – це відповідність об’єкта (наприклад, сумовитий об’єкт, або шизоїдно-демонстративно-меланхолічні властивості об’єкта) природі естетично оцінного суб’єкта (наприклад, шизоїдно-демонстративно-меланхолічного суб’єкта).

К. Маркс затверджував, що зміст естетичної діяльності в перетворенні дійсності «за законами краси». Тут краса розуміється як «доконане у своєму роді». «Досконалість у своєму роді» співвідноситься із суспільними ідеалами, і тому це «досконалість у своєму роді» має цінність, є цінністю. Марксизм показує відносність краси, прекрасного (історична відносність прекрасного, етнічна відносність прекрасного).

Гадамер стверджував, що своїм прекрасним людина перекидає міст через прірву, поділяючу ідеальне й реальне.

Адорно констатує факт «кризи прекрасного» у сучасному мистецтві.

Павло Флоренський указує, що краса перетворює дух і плоть.

Потворне – це категорія, що визначає неутилітарне ставлення людини до об’єктивної реальності як антиціннісне ставлення, що супроводжується такими негативними емоціями й почуттями, як відраза, невдоволення.

Піднесене – це категорія, яка характеризує неутилітарні взаємовідносини суб’єкта й об’єкта, від чого суб’єкт відчуває замилування, захоплення, благоговіння, а так само страх, жах, священний трепет перед об’єктом, переважаючі можливості його сприйняття й розуміння.

Неутилітарні взаємини, як правило, мають споглядальний характер.

Якщо прекрасне ґрунтується на почутті задоволення, то піднесене – на почутті негативного задоволення.

Піднесене є переживання людиною своєї причетності самому «найвищому» об’єкту. Піднесеним є переживання людини, коли вона відчуває відсутність погрози реальної небезпеки для себе, тобто відчуває свою внутрішню волю й духовну натхненність при контакті з невимірно більшим об’єктом, у порівнянні з яким людина постає нескінченно малою (наприклад, у порівнянні з космосом, що рухається).

Піднесене – це ентузіазм людини, її наснага. Піднесене часто супроводжується ентузіазмом. Характеристика піднесеного як художнього прийому притаманна мовленню, яке наголошує на позасвідомо-емоційному впливі на слухача, приводячи його в стан захоплення, ентузіазму.

Піднесене є присутнім у храмовому богослужінні, у молитвах, у рецитації мантр, у різній містичній практиці ченців. Піднесене є присутнім в естетиці аскетизму в цілому.

Переживання піднесеного у вигляді трепетного захоплення, невимовної радості, «екстазу недумання» і жаху викликає Бог як трансцендентне, невимовне, непостигаемое («надсвітла тьма» Псевдо-Ареопагита), але яке постає в спогляданні антиномією, антиномічним.

Піднесене є присутнім у візантійсько-православній релігії, у її іконах, образах, знаках, символах. Тут піднесене виконує функцію анагогічного. Анагогічна функція – це будівна, що духовно піднімає.

Мистецтво має підвищувальний вплив. Наприклад, церковне мистецтво, на думку деяких віруючих (Абат Сен-Дені Суггерий 12 в.), стимулює сходження до Бога, до стану божественності, стимулює в людині найвищий стан духу (святий дух), божественний стан.

Піднесене часто сполучено з вигадливим (наприклад, у барокко), що передає натхнення самого художника, самого творця, що передає не просте натхнення, а вище натхнення, божественне натхнення. Божественне натхнення – це і є піднесене. У божественному натхненні (вищому натхненні) міститься й алегорія, і велич, і найвищий ступінь краси.

Прекрасне супроводжується почуттям задоволення. Піднесене може не супроводжуватися почуттям задоволення в людині, як це спостерігається при сприйнятті прекрасного. Піднесене супроводжується так званим «негативним задоволенням» при запереченні будь-чого несуттєвого для людини.

Піднесене викликає в людині захоплення й замилування; викликає в людині «солодкий трепет». Піднесене через замилування, захоплення, «солодкий трепет», приводить людину до раптового збагнення досконалості.

Прекрасне відбиває якісну сторону предмета, його форму, його впорядкованість, його границі. Піднесене відбиває кількісну сторону предмета через його безформність, безмежність, через його неспівмірність із людиною.

Від прекрасного людина одержує задоволення. Але й від піднесеного людин одержує задоволення. Задоволення від піднесеного – це «негативне задоволення», «антиномічне задоволення-невдоволення».

Людині подобається піднесене через те, що воно протидіє інтересу зовнішніх людських почуттів. Людині подобається прекрасне без усякого на те інтересу з боку людини.

Піднесене – це такий предмет природи, який стимулює людську душу переживати недосяжність природи як зображеної у вигляді ідей.

Підставою почуття піднесеного є негативність, є принципова неадекватність і неможливість. Почуття піднесеного приводить людини до відчуття трансцендентальності ідей, які знаходяться за предметом сприйняття.

Піднесене з’являється в людини при моментальному схоплюванні неадекватності й неможливості уявлень про сакральне.

Піднесене виникає спонтанно, як шок від прямого бачення неможливості почуттєво представити (у поданнях) трансцендентність ідей навіть у спробі ірраціонального охватывания їх, звертаючись безпосередньо до акту їхнього ірраціонального сприйняття.

Піднесене показує, що людська душа може перевищувати будь-який масштаб зовнішніх почуттів, звертаючись до внутрішнього, сакрального.

Піднесене орієнтується на світ суб’єкта. Прекрасне орієнтується на світ об’єкта.

Основу для прекрасного ми знаходимо в навколишній природі, в нас, у нашому образі почуттів і думок. Цей образ почуттів і думок привносить піднесене в наші уявлення про природу.

Піднесене відновлюється в людині, коли відбувається конфронтація досвіду сприйняття природи й досвіду стану свободи в людській душі.

Піднесене представлено в людині суб’єктивно-загальним почуттям, а гарне - емпірично-індивідуальним почуттям.

Людина відчуває піднесене при спогляданні загрозливої сили природи (свирепствующий океан, грім і блискавка) і при одержанні задоволення від усвідомлення в собі здатності, а значить, і можливості пручатися стихії. Людський дух піднесений через розуміння свого призначення в порівнянні зі сліпою природою.

Людський дух через переживання піднесеного, шляхом раптового потрясіння, виходить із почуттєвого світу. Людський дух через переживання краси, шляхом раптового потрясіння, приковується до почуттєвого світу.

Визначаються види піднесеного: споглядально-піднесене й патетично-піднесене.

Людський дух через піднесене облачає нескінченне в скінченне.

Піднесене й прекрасне розрізняються лише кількісно.

Хаос є основним предметом для споглядання почуття піднесеного.

Піднесене відкривається в людській душі, коли почуттєве споглядання нескінченного розгулу стихії постає в людині символом істинно нескінченного (символом абсолютної ідеальної нескінченності).

Споглядаючи розгул стихії, хаосу, людина пізнає абсолютне. Розгул стихії і хаосу – це основне споглядання піднесеного.

Піднесеним людина намагається виразити нескінченне і вічне, не маючи навіть предмета, через який можна це виразити (через безпредметність).

Піднесеним людина показує абсолютне, яке вище будь-якого безпосереднього існування. Показ абсолютного робить діалектичне зняття конкретної форми вираження, форми, що має субстанціональний зміст.

Піднесене вкорінено (за словами Гегеля) у єдиній абсолютній субстанції (у Богу, у почутті божественного) і знімає конкретну форму втілення змісту (у процесі втілення цього змісту).

Піднесене є вираженням божественної субстанції. Піднесене перевершує якісь форми зовнішнього вираження.

Прикладом піднесеного є готика (в архітектурі).

Піднесене – це природна сила й величина (за М. Г. Чернишевським).

Піднесене – це проекція піднесених почуттів людини на якийсь сприйманий предмет як естетичний (Ліппс, Фолькельт).

Піднесене негативне (Кант, Адорно).

Піднесене – це торжествуючий людський дух, стійкий до маніпуляцій тих, хто прийшов іззовні.

Піднесене – це торжествуючий людський дух всупереч природі і її стихії, стихії переважаючої можливості людини.

Піднесене – емоційне вираження конфлікту двох дискурсів, несподівані переходи, що мають, як «невиговорюваність» абсолютне мовчання.

Піднесене властиво авангарду, абстрактному експресіонізму, абстрактному живопису взагалі.

Піднесене – це представленість нумінозно-абсолютного в людині.

Піднесене виражає суспільну боротьбу (за запобігання катастрофам екологічним, ядерним).

Трагічне – це категорія, яка характеризує згубні й нестерпні сторони життя, нерозв’язні суперечності дійсності.

Трагічне розкриває нерозв'язні конфлікти.

Трагічне розкривається в міфах про умираючих Богів (Митра, Осіріс, Адоніс, Діоніс).

В античності через секуляризацію культу Діоніса виникло мистецтво трагедії.

Арістотель показує, що в трагедії наявні такі елементи, як виникнення складної ситуації (перипетія), страждання (пафос), очищення (катарсис).

В епоху Просвітництва говорять про трагічне, як про зіткнення обов’язку й почуття, говорять про трагічне як про «школу моральності» (Лессинг). В епоху Просвітництва показано, що трагічне як трансцендентне розкривається і як моральне.

Мистецтво трагічного розкриває конфлікт, існуючий у конкретному світі людей.

Трагічне має героя, якого ототожнюють із моральною ідеєю. Моральні сили в особі героя – це й природна моральність, і моральність загальності.

Комічне – це категорія, що відбиває в об’єктивній дійсності й у духовному житті людини смішне, а також потворне, безглузде, незначне.

Сміх – це феномен людини, у якому виражається її здатність виявляти комічність тієї чи іншої життєвої ситуації.

Іронія – це категорія, яка фіксує зміст через щось протилежне цьому змісту, через інше.


Питання для самоконтролю

  1. Розкрийте естетику як наукову дисципліну?
  2. Що таке художня умовність?
  3. Визначте основні категорії естетики?