Східноукраїнський національний університет
| Вид материала | Диплом |
- Східноукраїнський національний університет, 2834.55kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2589.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
- Східноукраїнський національний університет, 1383.6kb.
- Східноукраїнський національний університет, 307.07kb.
- Східноукраїнський національний університет, 404.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 707.5kb.
- Східноукраїнський національний університет, 579.02kb.
План
1. Періоди естетичного буття естетики.
2. Некласична естетика.
13.1. Періоди естетичного буття естетики.
Періоди історичного буття естетики представлені імпліцитною естетикою, експліцитною естетикою, некласичною естетикою, естетикою 21-го століття.
Імпліцитна естетика починається із глибокої стародавності й триває дотепер. Імпліцитна естетика – це вільне (напівтеоретичне) осмислення естетичного досвіду (тому вона подана як у наукових дисциплінах, так і в риториці, теології, богослов’ї).
Експліцитна естетика починається із середини 18-го століття й триває дотепер. Експліцитна естетика – це наукове, теоретичне осмислення естетичного досвіду, це естетика як філософська дисципліна.
Некласична естетика починається з другої половини 20-го століття й триває дотепер. Некласична естетика – це експериментально-пошукове осмислення естетичного досвіду, пов’язане із ситуацією техногенної цивілізації.
Естетика 21-го століття починається з початку 21-го століття. Це пошук сутнісної основи естетичного й мистецтва.
Поняття античної естетики «мимесис» і «катарсис» означають відповідно наслідування й очищення.
Мимесис – наслідування, розуміється як правдоподібне зображення дійсності (за Арістотелем).
Катарсис – очищення, розуміється як очищення від афектів.
Катарсична функція – це психотерапевтична функція в мистецтві.
Призначення трагічного мистецтва Арістотель вбачав у катарсисі (очищенні від афектів).
Музика дає катарсис. Деякі музичні лади спрямовано впливають на психіку людини, на психіку слухача.
В античності естетичне з його катарсичним ефектом представлено в ієрархії рівнів. Наприклад, краса (за Плотином) має такі рівні: на вищому рівні краса – це трансцендентне (Єдине), нижче рівень – ноуменальне, ще нижче – матеріальне.
Імпліцитна естетика являє собою не строго наукове осмислення естетичного досвіду, що виявляється у філософії, риториці, теології, богослов’ї, тобто усередині різних напрямків культури.
Імпліцитна естетика у своєму розвитку має три періоди. Перший період має назву протонауковий і триває від глибокої стародавності до середини 18-го століття. Другий період називається класичним. Він починається із середини 18-го століття й триває в 19-му столітті, збігаючись із естетикою класичної філософії. Третій період називається посткласичним. Цей період починається з творів Ф. Ніцше й триває дотепер.
В імпліцитній естетиці естетичне розуміється як трансцендентне, як Бог, як божественне. Бог є трансцендентним.
В античності вища краса – це трансцендентне як Єдине (за Плотином). У середньовіччя Універсум має знамення, які вказують на Бога, на духовне в бутті, указують на прекрасне в Універсумі. Середньовіччя представлене естетикою аскетизму, де людина наслідує Абсолют. Абсолют як вище знання, як піднесене й краса передається людині «светодаянием», внаслідок чого людина відчуває світлові осяяння. Мистецтво, зокрема, має що зводить (анагогічний) вплив на людину (за Августіном).
Середньовічна естетика показує, що естетичне судження не можна логічно обґрунтувати (Августин), вони мають божественне походження і є апріорними (додосвідними).
Для візантійського християнства істиною є те, що енергія Абсолюту міститься в іконі, у прототипі як в ідеальному вигляді.
Християнська естетика як естетика аскетизму розкриває внутрішній духовний досвід людини, його духовно-тілесне перетворення, перетворення як прояв божественної краси в людині.
Принципи імпліцитної естетики змінювалися з космо-антропності античності на тео-антропність середньовіччя, і з тео-антропності середньовіччя на антропоцентричність епохи Відродження.
Естетична культура має дві тенденції: раціоналістичну й ірраціоналістичну.
Раціоналістична тенденція (класицизм, академізм, освіта, реалізм, техно) має схильність до прагматизму, позитивізму, утилітаризму науково-технічного характеру (наприклад, дизайн). Ірраціоналистична тенденція (барокко, романтизм, символізм) має схильність виразити Абсолют як духовну інстанцію.
Ренесанс і класицизм відкривають навколишній світ як ідеальний. Барокко, романтизм і символізм описують навколишній світ як символ особливого духовного світу людини.
В естетиці класицизму краса – це ідеалізована дійсність, де на перше місце виступає раціональне. В естетиці барокко краса – це особливий світ людського духу, де на перше місце виходить ірраціонально-духовне, якому притаманні драматизм, експресивність, динамізм, воля й легкість духу, а так само екзальтація, що порушує нормативність, емоційна інтенсивність. Естетика барокко використовує ефект несподіванки, ефект контрасту для демонстрації художньо-емоційного вираження, для порушення релігійного благоговіння, подиву, піднесеного.
Романтизм у своєму розумінні мистецтва орієнтується на функцію зняття покривів з божественної таємниці й вираження основи буття людського духу через осяяння, одкровення, через інтуїції духу. Романтизм з’являється як новий релігійний досвід, через який здійснюється єднання душі, духу (Шлейермахер). Художник-романтик є як священик, що очищає людську душу мистецтвом (Новаліс), через переживання, а не через раціональність, через інтуїцію, не через розум. Художник-романтик очищає самим процесом творчості (сприйняття людьми цього процесу творчості). У своїй творчості він використовує такі прийоми, як гротеск, іронія, сарказм.
Романтик розкриває трагізм (тому що зло теж властиво людині й світу), піднесену духовність, загострений ліризм, схиляючись перед нескінченним, розкриваючи чудесне.
У романтиків і екзистенціалістів естетичне розуміється як спосіб людського життя (С. Кьеркегор). Завдяки естетичному людина є тим, чим вона є (С. Кьеркегор). Людина стає тим, чим він є, лише завдяки естетичному (С. Кьеркегор).
Естетика романтизму має своє продовження в символізмі, де символіст, так само як і романтик, будує своє життя як твір мистецтва.
Експліцитна естетика – це наука про особливе чуттєве пізнання, пізнання, постигающем прекрасне, піднесене.
Експліцитна естетика зароджується в середині 18-го століття, коли був уведений термін «естетика» (А. Баумгартеном в 1735 р.). Із цього моменту естетика була подана як наука.
Прекрасне й піднесене виникають у душі людини (за Берком), яка спостерігає за предметами з певними властивостями (прекрасний предмет має невеликий розмір, є гладким, із плавними контурами, світло розфарбований, є чистим, не брудним. Піднесений предмет має величезні розміри, мрячний, кутастий, потужний, затемнений).
Прекрасне й піднесене виникає від неутилітарного споглядання й супроводжується в людини задоволенням. Прекрасний і піднесений предмет – це предмет незацікавленого задоволення, задоволення, вільного від усякого інтересу (І. Кант). Естетичне є результатом вільної гри духовних сил людини в процесі її неутилітарного споглядання, споглядання того чи іншого об’єкта (І. Кант).
Прекрасне – це форма доцільного без уявлення про мету (І. Кант). Естетичне об’єкти людині подобаються через форму, тобто подобаються самі собою, необумовлено (І. Кант). Наприклад, подобаються самі собою квіти або подобається нетематична музика.
Піднесене пов’язане із внутрішнім світом людини. Якщо об’єкти не розмірні зі здатностями сприйняття, то вони (об’єкти) дають сильний емоційний товчок людській душі (І. Кант). Явища природні й соціальні, які перевершують усе, що може уявити собі людина, дають переживання високості свого призначення в порівнянні з дикою природою.
Мистецтво є способом проникнути у надчуттєвий світ людини, у її сакральні переживання.
Естетичний досвід є трансцендентальним, трансцендентним (а не іманентним), і тому недоступним для логічного тлумачення. Неприступність для логічного тлумачення естетичного досвіду доводить існування (буття) трансцендентних ідей (І. Кант).
Якщо людина має естетичне почуття, то вона має й моральне почуття, тому що в глибині душі вона має відношення до трансцендентного, яке виникає від заборон, як компенсаторна реакція на заборони.
Естетичний досвід є людині помічником з набуття нею почуття щастя й свободи, якими володіла тільки первісна (природна) людина і які вона втратила з розвитком цивілізації (і з появою заборон неістотних, неголовних для людей. Давня ж людина мала мало заборон, але важливі й головні).
Мистецтво знімає розрив між «природним» і «розумним» існуванням людини в процесі її ігрової діяльності. Ця ігрова діяльність людини приводить почуттєві й духовні сили до оптимальної гармонії.
Естетичне за своєю сутністю є інстинктом гри, тої гри, при якій проявляється душевна сутність людини, сутність людини як вільної духовної істоти.
Естетичне споглядання є вищою формою творчої активності духу (Шеллінг).
У процесі гри людина проявляє свою душевну сутність як вільна істота, яка творить вищу реальність. Ця вища реальність є естетичне, у якому з’єднуються соціальні й особисті ідеали воєдино (Шеллінг).
Прекрасне може розумітися як почуттєве явище, як почуттєва видимість ідеї (Гегель). Прекрасне – це ідеал, а не мимесис, наслідування (Гегель).
В духовне можуть переростать конкретні форми почуттєвого вираження. Тоді це духовне стає звільненим духом як суб’єктивне, яке може поселятися в такій формі самопізнання, як містика й релігія, як заглиблено суб’єктивне мистецтво; або ж з огляду на закони, виведені наукою, поселятися в такій формі самопізнання, як філософія, що бере до уваги не тільки суб’єктивні переживання релігійно-естетичної свідомості, але й об’єктивні закони науки.
Краса – це суб’єктивна категорія, що виражає перетворене життя, життя, перетворене людською свідомістю (Ф. Т. Фішер). В об’єктивному житті й у природі краси не існує. Краса – це життя й природа, перетворені у свідомості людини (Ф. Т. Фішер).
Краса дійсності об’єктивна. Просте сприйняття й оцінювання цієї краси поставлені в залежність від суб’єктивних психологічних особливостей людини, від такого фактора, наприклад, як смак (М. Г. Чернишевський). Краса дійсності вище краси мистецтва (М. Г. Чернишевський).
Принцип вираження є за своєю суттю принципом явленості (наскільки одним виражено, настільки іншому виявлено).
Художня форма виявляє собою самодостатність прототипу. Цей прототип перебуває в стані гри із самим собою (А. Ф. Лосєв). Художню форму необхідно розуміти як самодостатність прототипу. Цей прототип ізольований і від змісту, і від чуттєвості (А. Ф. Лосєв).
Художня форма – це самодостатність прототипу космосу. Цей прототип перебуває в грі із самим собою. Цей прототип своєю грою оформляє й зміст, і чуттєвість (А. Ф. Лосєв).
Є теорії, в яких стверджується суспільна сутність естетичного, соціально-трудове походження естетичного почуття, мистецтва (коли зміна спрямованості трудового процесу породжує його припинення. Існує трудова спрямованість і припинення цієї трудової спрямованості для початку інших праць).
В основі естетичного лежить мимесис (наслідування). Проводиться паралель миметичної (наслідувальної) концепції й теорії відбиття (наслідування є відбиття).
В експліцитній естетиці намічається розумова канва некласичної естетики. Так, виявлено, що істинне мистецтво є мистецтвом самознищення. Самознищення виникає при протиборстві міметичного з раціонально-технічним (негативна діалектика Адорно).
Нівелювання видимої форми в мистецтві, нівелювання «здавальності» є рухом до «істини в мистецтві», до «абсолютного негації» (негативна діалектика Адорно).
Естетика – це наука про інтуїтивне або виразне пізнання (Б. Кроче).
В естетичному виявляється дві реальності: аполлонівська реальність як гармонійне (гармонія) і діонісійська реальність як хаотичне (хаос).
Естетична світочутливість у своїй сутності спрямована на стабілізацію позитивного тонусу в людини, на втримання екзистенціального балансу в людині.
Феноменологічна естетика – це опис естетичної свідомості як самодостатнього феномена інтенціонального споглядання й переживання поза якихось відносин.
Феноменологічна естетика – це феноменологія вираження й «тілесного» сприйняття ( Мерло-Понті).
Психоаналітична естетика розкриває несвідоме в людині як її почуттєві потяги й бажання, які витіснені заборонами соціально-культурного характеру, заборонами соціально-культурного походження. Художник огинає і обходить заборони, які містяться в його передсвідомості (можливо від того, що ці заборони стали не істотними в житті); і свої спонукання (психічні комплекси) трансформує у вільній грі при творчості, у творчому процесі.
Насолоду від мистецтва людина відчуває, тому що в ній реалізуються витіснені зі свідомості людей заборонні потяги і помисли виражені в символічних формах.
Психоаналіз говорить і про давні архетипи, що зберігаються в психіці кожної людини в закодованому вигляді як символи. Ці давні архетипи як «колективне несвідоме» є основою художньої творчості. Прикладом може служити софійність (премудрість Божа). Софійність мистецтва – це виразність архетипу як ідеального візуального вигляду, в сутності якого лежить сакрально-містичне зі своєю «енергією» архетипу.
Краса й височина передають стан людської душі, стан, сутність якого є образом умонепізнаного творця, божественний стан. Коли людина сприймає образ умонеппізнаного творця, то в ній відбувається внепонятійне збагнення Бога, людина знаходить божественний стан (Г. Урс фон Бальтазар). Естетичний досвід – це збагнення форми божественного, коли людина дивується й дивується неперевершеністю цієї форми (Г. Урс фон Бальтазар).
13.2. Некласична естетика.
Некласична естетика – це естетика, породжена критичною ситуацією техногенної цивілізації, що загрожує знищити біосферу Землі.
Однією з важливих причин виникнення некласичної естетики є відмова науки від класичного раціоналізму.
Людина – це частина об’єктивної реальності, що саморозвивається, частина природи. Тому й знімається традиційна для класичної естетики опозиційність, тому й стираються границі між об’єктом і суб’єктом, між реальністю й текстом і відбувається дифузія реального й віртуального.
Некласична естетика виникла в другій половині 20-го століття. Але вона вже мала початок на початку 20-го століття, з модерну символізму як витонченого естетизму, і тривала модернізмом авангарду як відмова від фундаментальних постулатів мистецтва, тобто від символізації, ідеалізації, міметизму, відмова від якогось вираження й позначення. Авангардно-модерністське мистецтво відмовляється від традиційних принципів (міметизм, символізація, ідеалізація) і приймає механістичні принципи (колаж, монтаж, складання, деконструкція, цитатність).
Некласична естетика є «нелінійним середовищем», є потенційним полем нескінченних можливостей.
Аполлонівське й діонісійське в некласичній естетиці. Аполлонівські принципи художньої творчості орієнтують на зв’язок мистецтва з утилітарністю (архітектура, дизайн, художнє конструювання, організація середовища перебування) і опорою на досягнення техніки й технологій. Аполлонівські принципи художньої творчості спираються на принципи функціональності, раціональності, ясності. Діонісійські принципи художньої творчості орієнтовані на неутилітарне мистецтво авангарду, на модернізм і постмодернізм. Тут спостерігається тенденція абсолютизації творчого жесту особистості, сваволя цієї особистості, сваволя особистості створеною художньою стихією. Але така особистість може втратити зв’язок з художністю стихії й лише робити дегуманізоване мистецтво.
Деконструкція – це художня представленість філософського знання, метафорична причина виникнення філософських категорій.
Естетична думка 21-го століття вирішує проблему естетичного й мистецтва, виявляє сутнісні основи естетичного й мистецтва.
Естетика, пояснюючи твори мистецтва, користується некласичними категоріями (абсурдний, заумне, шок, деструктивність, ентропія, хаос, тілесність) замість класичних (прекрасне, потворне, піднесене, низинне, трагічне).
У сучасній естетиці присутні принципи релятивності, множинності цінностей та ідеалів.
Твори мистецтва, тексти часто з’являються як артефакти, як фрагменти віртуальної «гри в бісер».
Гра – це неутилітарна діяльність, здійснювана заради її самої.
Ритм – це сприйняття процесів, що відбуваються в часі.
Ритм присутній при формуванні часових мистецтв.
Річ – це продукт людської праці.
Тіло – це живий організм.
Техніка тіла – це техніка як інструментальна навичка, що передається від людини до людини (від покоління до покоління).
Питання для самоконтролю
- Визначте періоди естетичного буття естетики?
- Що таке катарсіс?
- Визначте особливості некласичної естетики?
ТЕМА 14. Художня реальність в Україні і шляхи естетичного виховання економічних кадрів
План
1. Художня реальність в Україні.
2. Модернізм і постмодернізм.
14.1. Художня реальність в Україні.
Рецептивна естетика – це розуміння існування художнього твору як результату комунікації між автором і читачем.
Рецептивна естетика розуміє буття художнього твору як зустріч цього твору (наприклад, ліричного тексту) з реципієнтом (читачем), який повинен мати творчу натуру й творчий характер сприйняття. І тоді у взаємодії твору мистецтва (ліричного тексту) і людини, що сприймає мистецтво (читача ліричного тексту), може виникнути й реалізуватися сам твір мистецтва.
Реципієнт, що сприймає мистецтво (наприклад, читач ліричних текстів), розуміючи, що говорить йому це мистецтво, зустрічається із самим собою, зустрічається зі своєю власною істотою. Рецептивна естетика показує рухливість і активний характер сприймаючого суб’єкта, творчий характер його сприйняття. Рецептивна естетика – це естетика сприйняття твору мистецтва, естетика читання. Фіксація відгуку читача в акті читання розкриває неповторність процесу.
Основою рецептивної естетики є той факт, що якщо сприйняття людини не має творчого характеру, то й художній твір не існує. Існування (буття) художнього твору – це результат комунікації, тобто творчого сприйняття твору споживачем цього твору.
Авангард – це категорія, що означає новаторське в мистецтві 20-го століття (перша половина 20-го століття).
Авангард і мистецтво 20-го століття. Авангард показав високий ступінь відносності форм, які представляла художньо-естетична свідомість людини. Авангард показав високий ступінь відносності самої художньо-естетичої свідомості людини у своєму типажі, у своїй типовості, у своїх способах і засобах демонструвати прекрасне й піднесене. Статус мистецтва одержують способи вираження, які не входили в традицію художньої культури.
Авангард і модернізм. Після авангарду виникає модернізм. Модернізм – це по суті той же авангард, але який уже не виражає й не демонструє руйнівні тенденції, епатажність і маніфестичний ейфоричний пафос, не такий творчий до нових форм, не евристичний, а тільки обіграє й догматизуючий новаторські форми винайдені авангардом. Модернізм засвоює й осмислює знахідки й досягнення авангардних напрямків таких як експресіонізм, футуризм. абстракціонізм, конструктивізм, дадаізм, сюрреалізм, концептуалізм. Усі ці напрямки авангарду, революційні й новаторські для мистецтва, у модернізмі стають класичними; тобто з новаторсько-революційних стають прийнятими й прописаними в культурі. Однак постмодернізм уже іронічно ставиться й до цієї класики, встановленої модернізмом.
14.2. Модернізм і постмодернізм.
Модернізм – це утворення нових форм, перероблення старих форм настільки, що вони перестають бути рівними самим собі.
Модернізм – це новий зміст, у який проникає «низьке», що належить до сфери потворного. Пік, розквіт новизни форми й змісту модернізму спостерігається в авангардизмі.
Якщо модернізм відрізняється новизною у формі, то постмодернізм є зберігачем модерністських форм. Постмодернізм зберігає й компілює наявні форми, форми, створені модернізмом.
Модернізм орієнтується на розум як на феномен, що пізнає істини. Модернізм орієнтується на пізнання істин у світі. Модернізм переформулює вихідні положення й поняття, оновлює їх, але не порушує вже винайдену логіку. Тому модернізм продовжує класичне мислення лише злегка стосуючись релятивізму (відносності). Постмодернізм же визначає своя основна ознака – це релятивізм (всепоглинаюча відносність).
Модернізм раціоналізує ставлення до природи. Модернізм заперечує традиційні, устояні форми (авангард), переборює ілюзію відособленості предмета (імпресіонізм).
Модернізм – це вихід до поточної цілісності, знаходження справжнього цілого в суб’єктивному світі людської душі як єдиному; єдиному, але яке постійно змінює свої обліки. Модернізм – це відхід від діленості предметного світу.
Модернізм на противагу колишній культурі – це текуче, хвильове, розмите. Колишня культура – це кристалічне, корпускулярне, чітке. Текуче, а не кристалічне. Хвильове, а не корпускулярне. Розмите, а не чітке.
Модернізм заперечує фаустівську цивілізацію Нового часу й замість практики затверджує споглядання. У модернізмі реальність, роздроблена на предмети й факти, переміняється реальністю вигадливо-суб’єктивного характеру.
Постмодернізм – це відкритість. Для постмодернізму характерна відсутність твердих ієрархій і асиметричних опозиційних пар.
Постмодернізм має позицію відкритості й волі; має асистематичну й адогматичну позицію; має релятивістську позицію.
У постмодернізмі всі характеристики естетичного є в наявності у всьому (є в наявності й прекрасне, і піднесене, і трагічне). І краса, і височина, і трагічність можуть бути сприйняті й зробити приємність залежно від установок реципієнта-читача або глядача; залежно від технології звертання реципієнта-читача або глядача з об’єктом. Тобто повинна бути певна деконструктивно-реконструктивна технологія поведінки з об’єктом.
Постмодернізм «передражнює» традиційні цінності, має іронічну установку.
Принципи постмодерністського мистецтва й постмодерністської естетики пояснююче мистецтво зводяться до організації арт-просторів, або значеннєвих ландшафтів, культурних лабіринтів, віртуальних реальностей, аудіовізуальних енергетичних полів.
Естетичне виховання необхідне у формуванні потягів.
Людина як суть культури має здатність формувати потяги, незадані інстинктами.
Людина як істота культурна підмінює потяги до реальних об’єктів, підмінює потягами до гарних форм реальних об’єктів. Від цього людин здобуває здатність формувати свої потяги (тобто потяги, які не задані інстинктами). Ставлення до самої себе в людини наділене здатністю формувати в собі певні потяги, причиною яких не є інстинкти.
Ідеал – це найкраще.
Ідеал в естетиці – це прекрасне й піднесене.