Східноукраїнський національний університет
| Вид материала | Диплом |
- Східноукраїнський національний університет, 2834.55kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2589.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
- Східноукраїнський національний університет, 1383.6kb.
- Східноукраїнський національний університет, 307.07kb.
- Східноукраїнський національний університет, 404.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 707.5kb.
- Східноукраїнський національний університет, 579.02kb.
План
1. Знак та значення.
2. Семіотика як загальна наукова теорія.
2.1. Знак та значення.
Знак – це матеріальний об’єкт, який використовується для позначення іншого об’єкта-знака, що називається значенням даного.
Знак використовується для маніпуляцій з інформацією: для набуття, зберігання, переробки, передачі інформації.
Знак є об’єктом вивчення такої науки, як семіотика.
Прикладом «знака-значення» як двох матеріальних об’єктів може бути «дим-вогонь». «Дим» – це матеріальний об’єкт, що означає «вогонь» як інший матеріальний об’єкт, об’єкт, який називається значенням.
Коли матеріальний об’єкт є знаком, то він є матеріально-ідеальним об’єктом. Але для цього повинен відбуватися процес, у якому: а) повинне бути те, що являє собою знак (знак); б) повинне бути те, на що вказує знак (значення); в) повинен бути вплив, у результаті якого певний предмет (річ) буде для людини знаком (зміст).
Є такі типи знаків: індекси, іконічні знаки, символи.
Індекс – це знак об’єкта, наслідок. Наприклад, об’єкт «дим» є знаком об’єкта «вогню». Тут об’єкт «дим» як наслідок. Інший приклад: об’єкт «підвищена температура» є знаком (індексом) чого? Знаком «хвороби». «Підвищена температура» – це наслідок. А причина – «хвороба».
Іконічні знаки – це знаки, подібні до позначуваних об’єктів. Наприклад, фотографія людини як іконічний знак подібна із самою людиною. Або креслення є знаком, подібним до позначуваного об’єкта.
Символи – це умовні знаки. Символи набувають значення на основі угоди, угоди між людьми.
Символ – синонім поняття знак.
Символ – це такий знак, який набуває значення за всіляких інтерпретацій.
Предмет, який позначається символом, не може бути зображений якось інакше, ніж за допомогою цього конкретного символу (знака-символу). Символ (знак-символ) виражає певний предмет і не може позначати який-небудь інший предмет. Символ (знак-символ) є джерелом змісту. При інтерпретації символ (знак-символ) не розшифровується однозначно, однак і не допускається довільність його тлумачення, тому що символ має конкретний зміст. Образ не стоїть на службі у свого предмета (предмета, який він позначає), а викликає до необхідності, вимагає переживання (вільного переживання). Символ же служить предмету, вимагаючи проникнення в цей предмет і тлумачення відносно цього предмета.
Образ у мистецтві стає символічним тільки тоді, коли набуває символічного звучання. Символ у своїй основі пов’язаний зі своїм предметом. Символ багатозначний, і у своєму русі переходить від одного змісту до іншого. Поняття ж, на відміну від символу, однозначне.
Символ перебуває між поняттям і образом. За допомогою символу передається багатозначність, коли використовується образність. Але за допомогою символу передається й однозначність, коли використовується понятійність, понятійні засоби.]
Значення – об’єкт, що позначається іншим об’єктом-знаком.
Символ у культурі – це інструмент культури.
Культуру саму собою можна тлумачити як символічну реальність, де символ свідомо створюється людиною як повідомлення культури. Передача повідомлення в культурі відбувається символами. Символічне повідомлення (як заданість межі інтерпретації) має нескінченну перспективу інтерпретацій.
Є символи в культурі, які не мають «прямої емблеми», позбавлені конкретної емблематичності. До символів, позбавлених прямої емблематичності, належать: релігійна дія, звичай і ритуал, а також міфи й художні образи, ті чи інші дії політиків.
Символізм – це напрямок у культурі, що має певний світогляд.
Символісти стверджували, що символ дає можливість сходити від світу зимного до світу вищого в містичному переживанні.
Символи відчутно відбивають першоідеї. Відчутність (предмети, види природи) як символи, що осягаються почуттєво, виражають ідеї (Мореас). Для вираження необхідний всеохватно-первозданний стиль.
2.2.Семіотика як загальна наукова теорія.
Семіотика – це наукова теорія, що вивчає знакові системи, де кожному знаку надається певне значення.
Знаковими системами є розмовна (природна) мова, системи сигналізації в природі, мова образотворчого мистецтва, музики, кіно, театру.
У семіотиці складна система розуміється як система знаків. Ця система знаків виражає певний зміст.
Знакові системи різних складних систем багато в чому аналогічні.
Семіотика визначає три рівні дослідження знакових систем. Перший рівень – синктактика – вивчає сполучення знаків у їхніх структурах, а так само правила утворення й перетворення знаків. Другий рівень – семантика – вивчає знакові системи як засіб вираження змісту при інтерпретації знаків і знакових сполучень. Третій рівень – прагматика – вивчає відношення між знаковими системами й тими об’єктами, які сприймають та інтерпретують знаки з метою використання повідомлення, що міститься в цих знаках.]
Семантика – це розділ семіотики, що вивчає знаки й знакові системи в їхньому значеннєвому змісті, як змісти.
Структурно-семіотичні моделі створюються під час аналізу тих чи інших стійких форм.
Структурно-семіотичне моделювання показує, що мова породжує (створює) значеннєві структури. А модель мови, що породжує, породжує значеннєві моделі культури.
Можна назвати деякі моделі культури: культура як традиція; культура як інновація; культура як формування смаку; культура як відчужений дух у мовних формах; культура як комунікація; культура як мистецтво вираження; культура як дія, що виробляє зміст; культура як символічна система.
Питання для самоконтролю
- В чому полягають особливості знака та значення?
- Що таке символізм?
- Який предмет вивчення науки семіотики?
ТЕМА 3. Соціокультурна динаміка. Діалог культур
План
- Соціокультурна динаміка.
- Діалог культур.
3.1. Соціокультурна динаміка.
Категоріями динаміки форм культури є гра, інтеріоризація, комунікативні стратегії, креативність людини, ритм, техніка, форма.
Способи оцінки потенціалу динаміки культури обов’язково враховують домінуючий і мінорний шар культури.
У шарі культури є домінуюче й мінорне. Для оцінки потенціалу динаміки культури необхідно з’ясувати (виявити) домінуючі й мінорні лінії культури.
Акультурація – це поняття, що розкриває взаємовплив культур, взаємодії різних культур, на противагу їх дифузії й асиміляції.
Культурний синтез – це взаємопроникнення культур, внаслідок чого з’являється новий феномен культурного синтезу.
3.2. Діалог культур.
Діалог культур – це взаємовплив, взаємопроникнення й взаємодія різних культур.
Діалог культур – це форми співіснування культур (конфесійне або політичне співіснування).
Не все в культурі розуміється як розвиток. Наприклад, мистецтво. Мистецтво не можна розуміти як розвиток і стверджувати, що за законом заперечення заперечення лірика Сапфо знята лірикою Петрарки, а лірика Петрарки знята лірикою Верлена. У мистецтві діє не закон заперечення заперечення й принцип «сходження» від простого й примітивного до складного, а закон «неповторності драматичного». Нове століття відкриває новий зміст і в Сапфо, і в Петрарки, і у Верлена. Не можна говорити, що один багатше й змістовніше іншого. Культура являє собою таку форму, що історичне існування людини залишається після її смерті, залишається невичерпний зміст досвіду людського існування, в універсаліях, які закладені у творах, що людина після себе залишила. В універсаліях твору закладене загальнозначуще. Сам собою твір мистецтв унікальний. Він передає унікальну можливість існувати і як людина, і як світ одночасно. Унікальність завжди граничність, а значить загальнозначущість, як загальнозначуща можливість. Загальнозначущість (тобто для всіх) – це можливість бути людиною й світом.
Культура як загальнозначуще в діалозі культур з’являється тоді, коли ця культура містить загальнолюдські цінності.
Культура як питання про майбутнє в діалозі культур з’являється тоді, коли ця культура містить проблему порятунку, проблему змісту порятунку.
У діалозі культур культура (та чи інша) існує як граничне занепокоєння.
У діалозі культур культура (та чи інша) існує як відчуття буття на грані небуття.
У діалозі культур культура (та чи інша) існує як запит про майбутнє на грані буття й небуття (як запит про майбутнє людини взагалі, а значить запит про значущість).
Буття окремої культури в діалозі культур з’являється тоді, коли ця культура містить толерантне (терпиме) начало й припускає іншу культуру.
У діалозі культур окрема культура стає собою. Окрема культура існує за наявності іншої культури.
Проблема існування культур одного рівня – це проблема толерантності (терпимості). Певний рівень толерантності не обертається синкретизмом, руйнуючи ідентичність культур, а зміцнює загальну культуру за наявності різних культур.]
Питання для самоконтролю
- Назвіть категорії динаміки форм культури
- Що таке укультурний синтез?
- В чому полягає діалог культур?
ТЕМА 4. Особистість у світі культури
План
1. Особистість та її сутність.
2. Культуротворча діяльність особистості.
4.1. Особистість та її сутність.
Особистість і її сутність. Особистість – це утворення, де людина виступає у своїй цілісності. Сутність особистості – це її багатомірність.
Особистість – від слова личина, тобто маска, зліпок з особи предка, ритуальна маска, театральна маска.
Римська культура позначає особистість як персону, тобто як індивідуума, як людину з певним положенням у суспільстві. Особистість так само розуміють як юридичну особу.
У стоїків особистість не просто персона, що має личину. У стоїків носінню личини протиставляється шляхетне прагнення людини до власної природи (Сенека). Людина повинна створити свою власну особистість, свою власну персону (Марко Аврелій).
У середньовіччя розуміння особистості ускладнюється при орієнтирах на християнство. Так, Христос ототожнює себе з Богом, але в той же час він звертається до Бога як до Батька (тобто Христос – і Бог, і людина). Тут особистість є індивідуальною субстанцією розумної природи (Боецій). Особистість розуміється як щось самостійне, що має розум, має достоїнство (Олександр із Гельса). У середні віки людина розумілася як особистість, створена за зразком і подобою Божою (Бонавентура), тобто теоцентрично. В епоху Відродження особистість розумілася антропоцентрично. У Новий Час особистість визначалася і як дві субстанції (Р. Декарт), і як єдина субстанція тіла й душі (Ф. Бекон), і як совість, що відчуває якість душі, відчуває, яка душа сама собою (Лейбніц), і як самосвідомість (Локк).
Ідентичність індивіда – це категорія, що означає індивіда як стійку цілісність, тотожну самій собі.
Цивілізаційна ідентичність – це термін, що розкриває приналежність того чи іншого індивіда або ж етносу в цілому до тої чи іншої цивілізації.
Ідентичність як цілісність – це ставлення людини до самої себе, коли проявляється її тотожність самій собі.
Індивідуація – це термін, що означає ті основи, які визначають неповторність, тобто індивідуальність.
Індивідуум – це термін, що означає єдність як нерозкладність на елементи.
Індивідуальність – це термін, що означає неповторну своєрідність тої чи іншої істоти або людини.
4.2. Культуротворча діяльність особистості.
Особливості й умови культуротворчої діяльності особистості пов’язані з формуванням самої особистості й з її волею.
Особливість культуротворчої діяльності особистості – це формування в цієї особистості індивідуальності, тобто це процес індивідуалізації особистості.
Умовою культуротворчої діяльності особистості є воля творчої індивідуальності.
Соціокультурні відносини й творча діяльність особистості можуть бути різними стосовно самого процесу творчості.
Соціум може стимулювати творчість, а може ставити межі творчості.
Творча особистість і особливості культури суспільства можуть оцінюватися відносно традиційності соціуму.
У традиційному суспільстві не приймають новації від творчої особистості.
Плюралізм цінностей культури й індивідуалізація особистості взаємозалежні.
Плюралізм цінностей індивідуалізує особистість.
Питання для самоконтролю
1. В чому сутність особистості?
2. Назвіть особливості процессу індивідуації?
3. В чому полягає культуротворча діяльність особистості?
ТЕМА 5. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен
План
1. Художня культура.
2. Мистецтво як естетичний феномен.
5.1. Художня культура
Художня основа стосується будь-якого виду людської діяльності.
Художня основа присутня в будь-якій діяльності людини.
Художній образ – це спосіб, а також форма освоєння й перетворення дійсності.
Художнім образом так само називають елемент художнього твору (наприклад, персонаж). Але художнім образом називають і спосіб існування (буття) і відтворення особливої реальності, або художньої реальності, або «царства видимості» (Ф. Шиллер). Відтворенням «царства видимості» займається мистецтво. Однак у мистецтві це не просто царство видимості. Мистецтво зображує ідею. Ця ідея відтворюється мистецтвом у формі почуттєвого образу, у формі почуттєвого існування. Ідея відбиває істинно загальне. Значить і мистецтво відбиває істинно загальне, з огляду на те що мистецтво саме собою відбиває ідею. Просто в мистецтві це (ця ідея) подано в образах.
Художник, музикант або поет мають здатність створювати образи. Створювати образи – це показувати, а не доводити. Показувати – це перетворювати ідеї в образи.
Деякі концепції мистецтва говорять про образ як про «фіктивну» правду. А символісти, імажиністи, футуристи висловлюються про мистецтво як про «безпристрасність». Однак так чи інакше художнє освоєння дійсності пов’язане з уявою, зображенням, перетворенням, пов’язане із прообразом, образом.
Типове – це категорія, ще означає реалістично-художнє узагальнення. Це узагальнення подається через зображення істотних рис явищ життя.
Смак – це категорія, яка характеризує здатність людини розрізняти й оцінювати прекрасне й піднесене.
Культура смаку – це тип культури, пов’язаний із проблемами споживацтва.
5.2. Мистецтво як естетичний феномен.
Мистецтво – це вид духовного освоєння дійсності.
Мистецтво – це форма суспільної свідомості. Мистецтво – це художня творчість. Художнє начало присутнє в будь-якій людській діяльності, а значить, і в будь-якій творчості як діяльності.
Мистецтво – це певна форма відбиття дійсності. Мистецтво – це певний спосіб виробництва (духовного виробництва). Мистецтво займає певне положення в колективному досвіді людства. Адже мистецтво формує в людині культуру почуттів і культуру товариськості. Мистецтво наділяє людину здатністю жити «за законами краси», а так само наділяє художника здатністю творити «за законами краси».
Виразове й образотворче мистецтво – це мистецтво як манера людини і як сюжетність відповідно.
Відсторонення – це термін, що означає руйнування в людині стандартів сприйняття виразністю й манерністю мистецтва (гротеском, парадоксом).
Особливості первісного мистецтва полягають у його синкретизмі.
Первісне мистецтво епохи пізнього палеоліту (25 тис. років до н.е.) не мало вираженого прояву саме естетичного начала як відособленого. Первісне мистецтво було синкретичним. Первісне мистецтво мало в основному ритуально-магічний характер(медичний, психотерапевтичний). Надалі антична естетика, пояснюючи мистецтво, говорить про міметичну, тобто наслідувальну, сторону мистецтва. Але антична естетика свідчить так само й про катарсис як очищення від афектів, тобто говорить про психотерапевтичну спрямованість мистецтва.
Класичні уявлення про мистецтво заклала антична естетика, естетика середньовіччя, естетика епохи Відродження.
Антична естетика розкривала міметичний, «наслідувальний» момент мистецтва. Антична естетика вказувала на пізнавальну й моральну цінність мистецтва, що розкриває античність як класичне (класичні погляди на мистецтво).
Середньовіччя в мистецтві – це вираження способу, як прилучитися до «божественного», «нескінченного».
Епоха Відродження в розумінні мистецтва – це багато в чому та сама античність. В епоху Відродження були уявлення про мистецтво як про «наслідування» («мімесис»), «наслідування прекрасної природи», наслідування як «дзеркало».
Німецька класична естетика розглядає мистецтво як «гру творчих сил». Притому ця гра позбавлена мети, це «доцільна діяльність без мети». Така доцільна діяльність без мети народжує «царство видимості». От це царство видимості і є мистецтво, як вираження «Абсолютного духу», вираження вищих станів духу.
Класичне уявлення про мистецтво – це тілесний (органічний) зв’язок (сутнісний зв’язок) мистецтва з дійсністю. Мистецтво – це органічний зв’язок з тим, що цікаво для життя, цікаво для людини в житті (М. Г. Чернишевський). Класичне уявлення про мистецтво орієнтоване на гуманістичну культуру. Класичне говорить про наслідування того, що в житті, в «контексті». За некласичним (постмодерністським) розумінням мистецтво – це те, що за межами «тексту» (але це вже нове, інше розуміння наслідування, «мімесиса»).
Мистецтво можна розглядати в теоретико-пізнавальному (епістеміологічному), ціннісному (аксіологічному), естетико-соціологічному (функціональному) плані. Усі ці погляди на мистецтво взаємозалежні. Розглядаючи мистецтво епістеміологічно, теоретично обов’язково визначається його ціннісне значення, а встановлюючи цінність і маючи ціннісний підхід, обов’язково виявляєш функціонально-соціологічні характеристики. Через теоретико-пізнавальний і ціннісний аспекти виявляється специфіка мистецтва, а через естетико-соціальний аспект виявляється роль мистецтва в житті суспільства.
Мистецтво у своїх проявах саме збирає навкруг себе й формує публіку, публіку, яка здатна розуміти це мистецтво й насолоджуватися красою цього мистецтва.
Мистецтво задовольняє потребу у витонченому. Тому мистецтво виникає на такій стадії розвитку людини, коли в неї задоволені безпосередні фізичні потреби. Тобто мистецтво виникає, коли людина виходить із кола фізичної необхідності, виходить за межі своїх безпосередніх фізичних потреб. Безпосередні фізичні потреби для свого задоволення вимагають утилітарно-практичних дій, інтересів, цілей. Значить, мистецтво виникає, коли людина вже не проявляє утилітарних інтересів. Коли немає утилітарних інтересів, людина творить універсально й вільно. Вона створює витончені предмети й насолоджується самим процесом творчості. Людина, що займається мистецтвом, задовольняє потребу робити свою власну життєдіяльність і творити саму себе як істоту загальну й універсальну.
Мистецтво проявляє свої значення у «видимості», тобто ілюзорно. В ілюзорному з’являється те, що приховано в людині як її інтимні спонукання, образ діяльності, її мета; але ті спонукання, образи й цілі, які мають суспільно-змістовний момент, проявляючись у діяльності людини.
Мистецтво своїм змістом випереджає уявлення свого часу. Тому воно задає мету на майбутнє. Людина творча у своїх уявних змістах ширяє над необхідностями. Тому зміст, який уявляє художник, не відповідає «сущому», «сущим різних наук». Тому мистецтво творить можливе, можливе існування, що рухається (Арістотель). Тому мистецтво творить доцільний світ поза якою-небудь метою (І. Кант). Художник задає проекцію духовних намірів, мрій про бажане, пошук справжніх почуттів. Адже художник творить і передає у своїх творах потребу людини перетворювати своє почуттєве ставлення до реальної дійсності.
Художник не вимагає, щоб його твори визнавали за дійсність, щоб уважали його здобутки реаліями. Художник у своїх вираженнях вільний від фактологічного матеріалу з реального життя (тобто від документалістики). Він виражає тугу за ідеалом як потребу суспільної людини, як потребу соціальної частини людської істоти (на противагу тілесно-інстинктивній частині). Художник виражає свою потребу в ілюзорній формі.
Художник говорить про ідеал як належну й можливу реальність, виражаючи вищу потребу. Художник розкриває у своїх вираженнях, у своїй виразності, яким чином теперішня дійсність входить у майбутнє. Художник показує, що в теперішній дійсності належить майбутньому, що в теперішній дійсності є ідеалом, що живе для майбутнього.
Художник розкриває внутрішній зміст явищ, фактів і подій життя в їх індивідуально-неповторній формі. Цим він відрізняється від ученого.
Уявне буття (існування) художника, його «можлива реальність» дійсні як ідеальне, ідеальне художника, ідеальне, що містить в поданнях художника образ цілого. Образ цілого в мистецтві – це узагальнення. Художнє узагальнення будується за допомогою переходу від однієї конкретності до іншої. Зміна конкретностей як образотворчість одночасно є й змістотворчістю. Мистецтво задовольняє потребу сприймати й пізнавати реальну дійсність у формах людської чуттєвості, причому в розвинених формах, у формах, що послідовно розвиваються.
Мистецтво ділиться за способом буття, відбиття й за способом сприйняття. За способом буття (як онтологічний критерій), способом існування (буття) художнього образу мистецтво ділиться на просторове й часове, а також просторово-часове. За способом відбиття дійсності (як гносеологічний критерій), способом відбиття художнього образу мистецтво ділиться на образотворче й виражальне. За способом сприйняття (як психологічний критерій) мистецтво ділиться на слухове, зорове, зоро-слухове. Однак кожний вид мистецтва містить у собі (у різній пропорції) всі характеристики (і просторові, і часові, і виражальні, й образотворчі). Образотворче є одночасно й виражальним (наприклад, живописний портрет, акторське мистецтво). Виражальне містить момент образотворчого характеру (наприклад, танець, архітектурний образ). Література синтетична за образними формами.
З розвитком науки й техніки виникають нові види мистецтва (кіно, художня фотографія).
У певну епоху превалював певний вид мистецтва. Античність – це епос і трагедія. Середньовіччя – це архітектура й іконопис. ХХ століття – це кінематограф і телебачення.
Некласичні (постмодерністські) уявлення про мистецтво заклала естетика другої половини ХХ століття.
Постмодернізм зводить наслідування (мімесис) до «облудного ілюзіонізму» як мистецтва реалізму. Постмодернізм наголошує на чуттєвих об’єктах, а не на ілюзіоністських. Чуттєвість художнього об’єкта виникає при взаємодії досвіду повсякденного людського життя з художньою експресією людини. Чуттєвість художнього об’єкта зближає мистецтво й життя (мистецтво й життя зливаються в «одноразове переживання»). «Одноразове переживання» як момент не передає цілісну картину світу, а передає дискретність, незавершеність картини світу. «Одноразове переживання» властиво не тільки постмодерністському мистецтву. «Одноразове переживання» властиво й модерністській відмові від цілісної картини світу.
Питання для самоконтролю
1. В чому особливості художньої культури?
2. Які особливості має художній образ?
3. Що таке мистецтво?