Східноукраїнський національний університет
| Вид материала | Диплом |
- Східноукраїнський національний університет, 2834.55kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2589.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 2401.62kb.
- Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
- Східноукраїнський національний університет, 1383.6kb.
- Східноукраїнський національний університет, 307.07kb.
- Східноукраїнський національний університет, 404.71kb.
- Східноукраїнський національний університет, 707.5kb.
- Східноукраїнський національний університет, 579.02kb.
План
1. Модернізація і постмодернізація.
2. Моделі модернізаційної культури.
6.1. Модернізація і постмодернізація.
Сучасність – це поняття, яке позначає проблемну ситуацію, у якій перебуває суспільство внаслідок розпаду ряду вищих цінностей, цінностей, які раніше забезпечували свідомість загальної «картини світу».
Перебороти розпад ряду цінностей не можна, ввівши нову трансценденцію (наприклад, замінити язичеську «картину світу» християнською, як це було в античності або на Русі).
Сучасність – це проблема й відносно суб’єктивної волі людини, і відносно суспільного порядку. Коли в сучасності немає тих реалій, які задають напрямок людської діяльності, то людина стає абсолютно самостійним індивідом. Однак «абсолютна самостійність» обертається егоїзмом і «війною всіх проти всіх». Погроза «війни всіх проти всіх» (Гоббс) нейтралізується сучасністю. При цьому проблема порядку вирішується інституціональними й духовними засобами. Сучасність підтримує громадський порядок, знижуючи погрозу з боку «абсолютної самостійності» індивіда.
Проблема сучасності в тому, що вона не має загальної «сутності», не є «системою» і «цілісністю».
Можна бачити, що історія сучасності не є історією прогресу. Хоча і є прогрес окремих елементів (наприклад, прогрес технічної індустрії). У сучасності відсутній спрямований і детермінований (визначальний) прогрес.
Політична культура – це політична традиція практичної політичної поведінки людини, що на основі наступності забезпечує відтворення політичного життя соціуму.
Культурна революція – це корінні перетворення в соціумі, що розуміються як переворот, що приводить до зміни основних цінностей у всіх сферах громадського життя.
Елітарна культура – це культура «вибраних».
Масова культура – це культура всіх, як освіченого так і неосвіченого народу.
Теорія масової культури – це теоретичне осмислення явищ масової культури (наприклад, розважальних ходів, балаганів, ярмаркових вистав, белетристики).
Модернізація й постмодернізація та їх особливості пов’язані з індустріалізацією.
Особливість модернізації – це індустріалізація. Особливості постмодернізації – це постіндустріальність, інформаційність, глобальність.
Індустріальне суспільство – це поняття, що характеризує сутність розвиненої держави, підданої модернізації.
Постіндустріальне суспільство – це термін, що означає вищий щабель розвитку суспільства.
Теорії постіндустріального суспільства – це осмислення технологічних основ суспільства у процесі розгляду закономірностей його розвитку.
Інформаційне суспільство – це поняття, що розкриває «інформаційну революцію» постіндустріального суспільства.
Теорія інформаційного суспільства – це осмислення інформаційних основ суспільства у процесі розгляду закономірностей його розвитку.
6.2. Моделі модернізаційної культури.
Моделі модернізації культури.
Є дві моделі модернізації культури. Перша модель – це вестернізація як колоніальне нав’язування. Друга модель – це доганяючи модернізація.
Соціальна модернізація – це перехід у суспільстві від традиційних форм до сучасних.
Політична модернізація – це різновид соціальної модернізації, коли трансформація традиційного суспільства в сучасне відбувається при вирішальній ролі політики.
У зміні модернізації на постмодернізацію в сучасній культурі задіяні керівні структури соціуму, індустрія, інформація, зв’язок із глобальними процесами.
Особливості змін при переході від модернізації до постмодернізації зводиться до уніфікації соціуму, постіндустріалізації, інформаційності, глобалізації.
Футурологія – це вчення про майбутнє, що враховує історичний і соціальний час.
Теорія меж росту – це прогноз майбутнього відносно природних ресурсів з урахуванням впливу населення на навколишнє середовище.
Прогрес – це розвиток до досконалості.
Кінець історії – це поняття, що означає соціальні зміни в процесі відмови від певних домінуючих принципів того чи іншого суспільства.
Питання для самоконтролю
1. Чим відрізняється модернізація від постмодернізації ?
2. Назвіть особливості індустріального і постіндустріального суспільства?
3. Назвіть моделі модернізаційної культури?
ТЕМА 7. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури
План
1. Феномен української культури.
2. Тенденції розвитку сучасної української культури.
7.1. Феномен української культури.
Культурна система – це поняття, що характеризує культуру, а також культурні об’єкти як стійкі утворення.
Стійкість культурних об’єктів породжується й підтримується за рахунок виконання соціально значущих функцій. Культуру можна розуміти як систему функціонально взаємозалежних елементів.
Культура розглядається як система, коли: 1) виконується аналіз функціональних станів культури; 2) виконується аналіз форм адаптації культури до напружень внутрішнього й зовнішнього характеру; 3) виконується аналіз стійкої організації функціональних одиниць культури; 4) виконується аналіз стійких форм відносин.
Є дві концепції про системоутворюючі фактори соціокультурних систем. Перша концепція полягає в тому, що соціокультурні системи виникають і функціонують завдяки одному факторові (це або раса, або клімат, або господарська структура). Друга концепція полягає в тому, що соціокультурні системи виникають і функціонують завдяки ряду спільно взаємодіючих факторів. Однак виникає необхідність виявлення фактора (одного або двох), необхідного й достатнього для детермінації (тобто визначальних) тих чи інших подій в культурі, щоб передбачати стійкість культурних систем.
Аналіз функцій і структур культури розкриває культуру як гомеостатичну систему. Але виникає необхідність знати, чи всі змінні фактори культури як системи мають однаковий детермінуючий вплив на стан системи.
Інновації – це нововведення, що витісняють традиційні форми людської діяльності своєю новою раціональністю.
Традиція – це спосіб існування й відтворення культурної спадщини, що зберігає наступність досвіду поколінь людей.
Традиціоналізм – це орієнтація в минуле як ціннісне в порівнянні з сьогоденням.
7.2. Тенденції розвитку сучасної української культури.
Джерело, основи й базова умова української культури у видатних людях.
Джерело й основа української культури – це імена видатних письменників, художників, мислителів, імена класиків. Базова умова української культури – це існування людини як розвинутої індивідуальності, особистості.
Здатність бути цивілізованою людиною – це вести діалог усередині своєї й одночасно з іншими культурами.
Українська культура – відкрита система. Відкритість – це здатність вбирати в себе досягнення інших народів (і свого не цурайся, і чужому навчайся).
Можливість оригінальності й самобутності української культури в сучасних умовах – це результат прилучення до того, що створено в інші часи й часто іншими народами.
Питання для самоконтролю
1. В чому полягає феномен української культури?
2. Чим відрізняється інновація від традиції?
3. Які тенденції розвитку сучасної української культури?
УВАГА!!!!!!!!
Студенти спеціальності «Облік і аудит» згідно Робочого навчального плану спеціальності вивчають ЛИШЕ змістовий модуль I «Культурологія»!!!!!
Змістовий модуль II
ЕТИКА
ТЕМА 8. Предмет етики. Основні етичні вчення
План
1. Предмет етики.
2. Основні етичні вчення.
8.1. Предмет етики.
Етика – це практична філософія, наука про мораль (моральність).
Поняття етика вперше застосовується Арістотелем. Етика (від слова етос) показує зріз людської реальності, той зріз, де індивідуальні якості співвідносяться зі звичними формами суспільної поведінки.
Сучасне розуміння етики – це розуміння певної галузі знань. Мораль (моральність) же – це предмет цих знань.
Ще софісти помітили, що звичаї людей і їх закони дуже мінливі й різноманітні. Природа ж скрізь одна й та ж. Звичаї людей і їх закони випадкові (і довільні). Природа ж необхідна (природа як необхідність).
Суспільні звичаї можуть бути прекрасними й справедливими. У такому випадку етичне й естетичне збігаються.
Мета етики – це вчинок, здійсненне благо, а не благо саме собою як знання (Арістотель). Це говорить про те, що етика є практичною філософією, а не теоретичною, не метафізикою.
Етика виходить із досвіду громадського життя. Тому етика не має високого ступеня точності, як, наприклад, математика.
Стародавні греки розділяли філософію на логіку, фізику й етику (наприклад, Епікур). Етика відділялася від політики, а моральна досконалість людини не пов’язувалася з досконалістю громадського життя.
За Епікуром, щоб не було душевних тривог і тілесних страждань, необхідно правильно розуміти задоволення, а так само необхідна освіта. І це звільняє від страхів.
Етика – це не логічні побудови у своїй безособовій строгості. Етика – це зразки – приклади, це напутливі звертання до окремої людини, це втішливі промови, побудовані за законами краси.
Етичні принципи вказують на те, що мудрість – це вміння бути вище страждань, уміння бути вище обставин долі. Мудрість – це вміння жити у згоді з собою, а також з навколишньою природою. Мудрець – космополіт. Космос у цілому є рідним домом мудреця (приклад, Марко Аврелій).
Середньовічна філософія звинувачувала античність (античну філософію) у падінні моралі. Язичники осягали божественне, не розуміючи, що це божественне. Язичники хотіли знайти у своїй сутності й зрозуміти те, що дається Богом, тобто дається незалежно від них, і від їх зусиль.
Філософи Нового Часу намагаються з’ясувати, які моральні принципи, властиві конкретній людині (тобто мораль як властивість особистості), є обов’язковими правилами для всіх людей, як ці обов’язкові правила й принципи організують всіх людей соціуму.
У моралі людина підпорядкована як своєму власному, так і загальному законодавству (І. Кант).
Філософія Гегеля нівелює предмет етики, тому що залишає відкритим питання про межі індивідуально відповідальної поведінки, а моральність як абсолютна ідея, у тому числі й ідея держави, рухається до самої себе і збігається з державою.
Моральність збігається із соціальними діями людини, які сприяють зрівноважуванню егоїзму й альтруїзму (Спенсер). Людська природа може пристосуватися до потреб громадського життя абсолютною мірою (Спенсер).
Можна нівелювати розрив між обов’язком і схильностями, між чеснотою та щастям (Г. Коген, М. Венчер).
Суспільно корисна діяльність може викликати радість, а суспільно шкідлива діяльність – неприємні почуття в людини, тому що існує повне пристосування людської природи до потреб громадського життя.
Суспільство може досягти такого ступеня розвитку, коли дії людини, яка служить суспільній необхідності, будуть супроводжуватися почуттям блаженства.
Етична система містить у собі запрограмовану поведінку людини, через яку людина реалізує й розвиває у своєму існуванні такий спосіб життя, який нівелює суперечності її особистості, суперечності, які роз’їдають цілісність індивіда. Цей спосіб життя знімає надривного індивіда суперечності й має певний характер. За характером цього способу життя можна розрізнити етику гедонізму й евдемонізму. Тобто етичні програми, які приводять до цього способу життя, можна класифікувати. Тому й розрізняють етику гедонізму й евдемонізму.
Мораль – це вищі цінності людини та її повинність.
Мораль узагальнює такий людський досвід, як добро й зло, чеснота й порок, обов’язок, совість.
Моральне розуміється коли, по-перше, осмислюється правильна поведінка, тобто поведінка належного характеру, поведінка, що визначає моральний вигляд; по-друге, осмислюються умови й межі довільностей (сваволі) людини, до вільностей, обмежуваних своєю власною (внутрішньою) повинністю, межі волі (межі цієї довільності) в умовах організації й нормативної впорядкованості, упорядкованості, яка задається людині ззовні.
Мораль – це, по-перше, правила, або система кодексів, яка встановлюється для виконання людиною ряду норм; по-друге, сфера індивідуального самопокладання особистості, самопокладання, вільного або визначеного зовнішніми факторами.
Мораль – це спосіб регуляції поведінки людини (у Дж. С. Милля).
Людина може ставитися до моралі по-різному:
1. До моралі з боку людини може бути нігілістичне ставлення. Тоді будь-яке правило життєвого рівня, будь-яка соціальна норма, будь-який культурний принцип сприймається людиною як якесь ярмо, як якась кабала, як придушення особистості (Протагор, Сад, Ніцше).
2. До моралі може бути ставлення як до чогось що примушує. Тоді в людини виникає протест проти зовнішньої примусовості моралі. При цьому протест може супроводжуватися особистим моральним пафосом. В особистому моральному пафосі людина виражає індивідуальне ставлення до існуючих звичаїв. Звичайно, це ставлення подане запереченням службового лицемірного підпорядкування суспільним нормам.
3. До моралі може бути ставлення як до доцільної поведінки. Тоді людина ставиться до моралі як до необхідності доцільної взаємодії в суспільстві. При цьому людина розуміє мораль як сукупність правил поведінки (Спенсер, Дж. С. Милль, Дюркгейм). Тут мораль розуміється як механізм взаємодії між людьми, механізм, вироблений самими людьми, механізм, який закріплюється в домовленості між людьми (софісти, Епікур, Гоббс, Руссо, Ролз). У такому випадку мораль розуміється як правила взаємних зобов’язань, які люди беруть на себе, тому що належать до одного співтовариства.
4. Можна розуміти, що мораль більше спонукальна, ніж заборонна. Твердження морального характеру звернені до людини як до свідомого суб’єкта, суб’єкта свідомого й вільного. Тому моральні твердження мають ідеальний характер (Кант, Гегель).
5. Можна враховувати, що мораль пропонує взаємообмеження й самообмеження для людини. Але, виконуючи вимоги моралі, людина ніби сама проголошує їх, ці вимоги.
Наскільки вчинок моральний, можна визначити з огляду на те, що мала намір зробити людина зміст того, що вона зробила, результат зробленої дії. Тобто моральність визначається як змістом і результатом зробленої дії, так і наміром.
Мораль виробляється і йде від особистості як автономної, самовизначальної, творчої; від особистості, включеної в існуючі в товаристві норми.
Особистість залежна; і її активність зумовлена товариством, у яке вона входить. Людина – це й соціально-біологічна й соціальна істота, це як родова, так і духовна істота. Людина своєю волею й своєю діяльністю змінює зовнішні обставини, а також змінює себе саму. Але людина має ціннісний зміст, трансцендентний стосовно соціуму. Цей зміст людина відтворює й поширює в соціумі. Вона поширює трансцендентне.
У цьому зв’язку можна позначити два рівні моралі: мораль соціальної взаємодії (золоте правило моральності) і мораль особистого вибору (милосердя).
Моралізування – це поняття, що означає абстрактні критерії моральних виражень, далекі від реального стану речей.
Звичай і моральність мають тісний взаємозв’язок.
Автаркія – це самодостатність як новоєвропейський термін і виконання, довільність, стриманість як античний термін.
Атараксія – це незворушність, безтурботність.
Апатія – це безпристрасність.
Агапе – це любов, милосердя.
Калокагатія – це прекрасний і добрий.
Моральна досконалість – це моральний ідеал.
Автономія й гетерономія в моралі – це воля, яка сама дає закон своїй дії (автономна воля), і воля, яка запозичить норму для своєї поведінки (гетерономна воля).
Моральне судження – це судження, яке виражає моральну оцінку або моральний припис.
Моральна оцінка – це оцінка моральної цінності вчинку.
Мова моралі – це природна мова, яка виражає моральні оцінки й судження.
8. 2. Основні етичні вчення.
Деонтологія – це вчення про належне, етика обов’язку.
Етика обов’язку відмінна від етики добра (аксіології). Етика обов’язку виражає повинність (або заборону) у вигляді імперативів. Етика добра (аксіологія) виражає схвалення або осуд у вигляді оцінок. Деонтологія визнає обов’язок Аксіологія визнає добро. Деонтологія часто говорить про первинність обов’язку перед добром, тим самим заперечуючи аксіологію. Добро похідне від обов’язку, добром ми називаємо те, чого вимагає обов’язок (І. Кант).
Деонтологія затверджує спонукальний імпульс як змістовність морального вчинку, тобто затверджує «силу й енергію» обов’язку, заради чого цей вчинок відбувається. Моральність вчинку визначається спонуканням, «енергією обов’язку», а не тим, заради чого моральність робиться, заради чого вчинок відбувається. Своїм спонукальним імпульсом деонтологія протиставляє себе утилітаризму й гедонізму.
Утилітаризм – це етичне вчення про принцип користі.
Почуттям у моралі, а так само моральним правилам належить виняткова роль, а моральні судження не доводяться, а демонструються.
Епістеміологічна установка на почуття, де моральне пізнається почуттями – це емпірична традиція утилітарної етики на відміну від інтуїтивізму. Утилітаризм розглядає моральні почуття як багатовіковий моральний досвід. Утилітаризм відстоює принцип користі головний.
Гедонізм – це вчення, відповідно до якого моральні визначення виводяться із задоволення й страждання.
Гедонізм указує на верховенство потреб індивіда, особистості стосовно соціальних установок. У зв’язку із цим соціальні установки постають як умовності (Киренська школа), а відносно особистості затверджується її самоцінність. Твердження самоцінності особистості вказує на гуманістичність гедонізму. Але твердження про те що задоволення є абсолютною цінністю, веде до аморалізму й зла. Деякі школи гедонізму вважали цінністю не почуттєві задоволення тіла, а піднесені насолоди душі (Епікур, епікурейство).
Гедонізм і евдемонізм розрізняються не істотно. І гедонізм, і евдемонізм орієнтують людину на насолоду, на добро заради насолоди, а не на добро, відірване від насолоди.
Християнська етика не припускає гедонізму. У Середні віки етики гедонізму не було. Етика гедонізму з’являється в епоху Відродження.
Евдемонізм – це етичне вчення, яке затверджує, що найвищим благом для людини є щастя.
Аскетизм – це спосіб піднесення людського духу за допомогою регуляції спонукань.
Етичний сентименталізм – це етичне вчення, у якому мораль базується на моральних почуттях, емоціях.
Етичний сентименталізм розглядає моральні почуття як пізнавальну, пізнавально-оцінну здатність людини. Завдяки моральному почуттю, або завдяки пізнавально-оцінній здатності, людина розрізняє добро й зло. Завдяки моральному почуттю людина зазнає насолоди або страждання від своїх добрих вчинків. Тобто моральне почуття – це совість.
Етичний сентименталізм розуміє моральне пізнання як інтуїтивне. Етичний сентименталізм у розумінні морального пізнання як інтуїтивного протилежний інтелектуалістській етиці. Інтелектуалістська етика прирівнює моральне пізнання й моральне почуття розуму, розум розуміє як розум.
Етичний сентименталізм говорить, що функцією розуму є пізнання. Мораль же на противагу пізнанню є дією й афектом людини, де розум неспроможний.
Інтелектуалістська етика – це вчення, що стверджує, що мораль базується на розумі.
Еволюційна етика говорить про те, що мораль корениться в природі людини.
Еволюційна етика затверджує, що моральна та поведінка, яка спрямована до найбільшої тривалості життя, до найбільшої повноти життя.
Еволюційна етика говорить про моральну як про доцільну й адаптивну (пристосовану) поведінку. Еволюційна етика вказує на популярній цілі, тобто цілі сукупності особин одного виду. Але еволюційна етика не вказує на особистісні цілі. Людина повинна контролювати свої потреби, приборкати свої пристрасті й одухотворити свою чуттєвість. Людина повинна свідомо підпорядкувати свої інтереси інтересам людей. Підпорядкування своїх інтересів інтересам інших людей – це підпорядкування суспільним установкам. Але людина повинна також виходити з вищих духовних цінностей, до яких вона причетна.
Аналітична етика – це етичні теорії, які використовують методи аналітичної філософії, де контекстуальний аналіз уживання термінів проясняє істини.
Метаетика – це дослідження, яке з’ясовує питання, чи може знання бути нейтральним як цінність. Мораль - це вищі цінності.
Метаетика з’ясовує питання пізнання моральних суджень. Метаетика з’ясовує, чи можна пізнати моральні судження відносно їх істинності й хибності.
Емотивізм – це осмислення положення про те, що головна функція етичного вираження зводиться до вираження людських емоцій для порушення почуттів у слухачів.
Питання для самоконтролю
- Що таке етика?
- Назвіть основні етичні вчення?
- Чим відрізняється деонтологія від утилітарізму?
ТЕМА 9. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації
План
1. Моральні аспекти глобальних проблем.
2. Екологічна етика та сучасна цивілізація.
9.1. Моральні аспекти глобальних проблем.
Етика науки – це галузь знань про моральні аспекти наукової діяльності, про взаємини науки із суспільством.
Сучасна цивілізація показала міць науково-технічних досягнень. Ця міць може бути небезпечною для людства. Наприклад, атомна бомба становить небезпеку. І тому постає питання моральної оцінки розробок ядерної зброї.
Після Другої світової війни стає відомим факт жорстокості наукових експериментів, які проводили нацисти над ув’язненими в концтаборах. Надалі жорстокі дослідження проводилися в США. Тому постало питання про захист випробуваних учасників експериментів, про захист від антигуманних експериментів.
Дослідницький проект, який передбачає експерименти на людині, а також на тваринах, повинен пройти етичну експертизу. При дослідженнях, проведених на людях, повинне враховуватися положення про те, що необхідно захистити життя й здоров’я випробуваних, права й гідність людини.
В етичному регулюванні наукової діяльності повинні брати участь органи влади. Після успішного клонування вівці (1997 рік, учені Шотландії) стало питання про клонування й відтворення людини. Але органи влади заборонили застосування цих методів відносно людини.
Існує соціальна відповідальність ученого, тому що:
1. Соціально відповідальна поведінка вченого дозволяє певною мірою уникнути негативних наслідків, наприклад при відмові вченого брати участь у небезпечних для людства експериментальних дослідженнях.
2. Негативні явища наукового прогресу породжуються не науковою діяльністю, а соціальними силами, які контролюють впровадження наукових досягнень і їх використання.
3. Існує непередбачуваність результатів фундаментальних досліджень. Тому моральна й соціальна відповідальність повинна бути відносно прикладних досліджень. При цьому необхідно враховувати попередній гіркий досвід і передбачати негативні наслідки.
Наукове знання повинне бути загальним надбанням. Пошук істини повинен бути безкорисливий і вільний від міркувань щодо власної вигоди.
9.2. Екологічна етика та сучасна цивілізація.
Екологічна етика – це напрямок досліджень, у якому розглядається відповідальність за благо майбутніх поколінь людей, а так само відповідальність за свійських тварина, за всіх живих істот.
Екологічна етика припускає любов до природи й відмову від споживчих установок.
Екологічна етика – це біоцентризм, а не антропоцентризм. Екологічна етика показує, що причиною деградації біосфери, а разом з біосферою й деградації людської природи, є філософія антропоцентризму. У філософії антропоцентризму світ існує для людини, людина є причиною існування світу, людина є мірою цінностей і тому експлуатує природу.
Біоцентризм – це розуміння того, що живі істоти мають самоцінність для самих себе, мають цінність незалежно від людини й від її інтересів, де людина – відповідальна істота біотичного товариства. Тобто добром є те, що сприяє збереженню цілісності й стабільності біотичного товариства.
Екологічна етика припускає моральне ставлення до інших форм життя. Етика не може враховувати й людські інтереси, й вимоги інших форм життя, вимоги тварин. Однак можна використовувати розумні принципи. Розумні принципи необхідні для збереження біосфери, тому що насувається екологічна катастрофа.
Екологічна етика формує цінності, які вирішували б такі проблеми: 1. Моральне ставлення може бути тільки до індивідуальних тварин або ж моральне ставлення повинне поширюватися на всіх тварин? 2. На яку екосистему повинне бути спрямоване моральне почуття? (Необхідно рятувати потопаючу тварину або ж дати можливість і не заважати вижити водяній тварині, яка їсть тварин, що потонули?).
Екологічна етика вказує на тотальний взаємозв’язок всіх істот. Цим екологічна етика нівелює сепаратне (відсторонене) «Я», «Я» яке протиставляє себе природі.
Екологічна етика висуває такі концепції, як «повага до природи», «екологічна відповідальність», «екологічний обов’язок», «духовний досвід особистого переживання тотожності макро- і мікрокосмосу».
Екологічна етика – це екофемінізм. Екофемінізм спирається на жіночу свідомість, що має імператив «прагнення до збереження життя».
Благоговіння перед життям – це принцип рівного благоговіння перед життям як стосовно своєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої.
Біоетика – це дослідження вирішення моральних проблем біомедицини й регуляція відносин біомедичних технологій, особистості й суспільства.
Біоетика стверджує, що відповідальність за прийняття моральних, життєвоважливих рішень лежить і на лікарі, і на пацієнті. Для прийняття рішень можна створювати комітети із шанованих громадян. Коли з’явилися підтримуючі життя технології (штучне серце, штучні легені), то виникає питання, скільки можна підтримувати життя людини (пацієнта), скільки необхідно підтримувати життя пацієнта, коли свідомість його вже загублена? Тут думки можуть бути різні з боку лікарів, пацієнта, родичів пацієнта. Родичі пацієнта (хворого) можуть вимагати продовження підтримуючого життя лікування, лікарі можуть уважати подальше лікування марним, сам пацієнт може вимагати припинення свого життя.
Моментом смерті вважалася необоротна зупинка подиху або зупинка кровообігу (зупинка серця). У цей час подих і кровообіг можуть підтримуватися штучно. Тому застосовується додатковий критерій припинення життя – смерть мозку.
Трансплантологія (пересадження серця, легенів, печінки) припускає вилучення органів у донора, коли в нього зафіксована смерть мозку. Смерть донора можна прискорити або поспішно констатувати, щоб взяти органи для трансплантації. Трансплантація буде успішною, якщо орган у донора взятий відразу після смерті, після моменту смерті. Тому смерть мозку констатує бригада медиків незалежна від людей органів, що займаються пересадженням.
З розвитком біомедичних технологій процес природної життєдіяльності індивіда стає контрольованим і керованим як з боку соціуму, так і технологічно. Причому контролювати й керувати життєвим процесом можна, починаючи від народження до самої смерті. Але оскільки цей процес стає опосередкованим (вартість, витрати на підтримку здоров’я) необхідний захист життя, здоров’я, гідності пацієнта, його прав. Пацієнт навіть має право сам приймати рішення про відхід з життя, якщо хвороба не виліковна й заподіює фізичні страждання. Будь-яке медичне втручання повинне здійснюватися за згодою пацієнта.
Експерименти на людях без схвалення етичного комітету не повинні проводитися. Етичний комітет повинен бути незалежним від адміністрації лабораторії, де повинні проводитися експерименти.
Принципи біоетики: 1. Принцип поваги автономії пацієнта; тобто інформована згода пацієнта. 2. Принцип «не нашкодь»; тобто мінімум збитку пацієнтові. 3. Принцип «роби благо»; тобто лікар повинен робити позитивні кроки. 4. Принцип справедливості; тобто справедливе ставлення до пацієнта й справедливий розподіл ресурсів при наданні медичної допомоги. Дані принципи можуть не узгоджуватися між собою й заважати один одному. Принцип поваги автономії вимагає правдивого інформування хворого про його діагноз. Але правдива інформація може викликати психологічний стрес, підірвати опірність організму, а значить, порушити принцип «не нашкодь». Якщо лікар має особисті моральні установки, то й принципи не потрібні. Етика принципів для лікарів базується на моральних якостях, які ті мають у високому ступені.
Глобалізація біоетики порушує акцентування уваги на автономії й самовизначенні індивіда (розкривається взаємозалежність індивіда з багатьма факторами). Сучасна етика в традиції індивідуалізму не приділяє увагу цінностям сучасного життя, не приділяє увагу солідарності людей.
Евтаназія – це безболісна смерть.
У первісному суспільстві вмертвляти хворих і старих людей було нормою. У Стародавній Греції самогубство людей, що досягли 60 років, уважалося нормальним.
Філософи Сократ і Платон, а також стоїки (Зенон, Сенека) вважали за можливе умертвляти людей без їхньої згоди, якщо ці люди важко хворі або просто дуже слабкі. Більше того, якщо ти слабшав і був тягарем для навколишніх, то твій моральний обов’язок покінчити собою.
Піфагорійці й Арістотель були проти вмертвіння важкохворих.
Християнство проти самогубства (якщо навіть наявні людські страждання), тому що людина це – божий дарунок.
Арістотель і Августин уважали, що самогубство відбувається через людську слабкість і боягузтво.
В епоху Просвітництва (Ф. Бекон) починають уважати, що необхідно полегшувати страждання вмираючих, а наприкінці 19-го століття, з розвитком секуляризації, громадськістю приймається добровільна евтаназія.
З розвитком біомедичних технологій, підтримуючого життя лікування, у випадку, коли підтримувати життя штучно не має змісту, застосовується евтаназія як прискорення смерті важко- й невиліковно хворих, здійснюване за їх волею.
Евтаназія буває пасивна й активна. Пасивна евтаназія – це відмова від підтримуючого життя лікування (коли не приступають до лікування або його припиняють) у випадку коли пацієнт безнадійно хворий. Активна евтаназія – це навмисна, свідома, дія, що припиняє життя хворому. Активна евтаназія може бути без згоди пацієнта, як його вмертвіння з жалю, коли життя хворого дуже болісне і лікар іде на вбивство. Активна евтаназія може бути за згодою пацієнта, коли добровільно проводиться вмертвіння або коли проводиться самогубство за допомогою лікаря. Прихильники активної евтаназії говорять, що людина має право на самовизначення стосовно того, щоб самому розпоряджатися власним життям (щоб у хворобі припинити марні страждання). Супротивники активної евтаназії вказують на небезпеку зловживань у випадку її дозволу, указують на можливість помилки лікаря при постановці безнадійного діагнозу. Супротивники евтаназії побоюються, що вона буде здійснюватися не з жалю.
Прикладна етика – це галузь практичної філософії, частина етичного знання як цілісної системи відносно професійної моралі.
Прикладна етика має специфічний об’єкт, стосовно якого застосовуються етичні знання, має специфічні цілі, стосовно яких застосовуються етичні знання, адже є різні професії й професійні моралі (виховання, військова справа, адміністративна справа й т. ін.).
З огляду на визначеність професіоналізму (професії), виникає звід правил, необхідних для специфічної сфери людської діяльності.
Професійна етика змушує орієнтуватися на своєрідні, специфічні норми й цінності, застосовні до певного виду людської діяльності. При цьому обмежуються загальні моральні вимоги (наприклад, у військових відносно вбивства).
Теорія прикладної етики виправдує відступ від загальних моральних вимог.
Теорія прикладної етики мінімізує й зводить до одиничних випадків відступи від загальних моральних вимог. У свою чергу окремі випадки розцінюються як неминуче зло (наприклад, у катів).
Є певні дозволу й заборони, які застосовуються тільки в певній сфері діяльності. Але ці дозволи й заборони конкретні. Конкретність у професійній і суспільній моральності – це наслідок тривалої культурної еволюції суспільства. У цій культурній еволюції суспільства протягом довгого часу багато що виникає спонтанно.
Прикладна етика має специфічну мету, стосовно якої застосовуються етичні знання через те, що існує необхідність підсилити вплив фундаментального етичного знання на реальні моральні відносини в суспільстві.
Є товариства людей (товариство вчених, художників, лікарів), де не можна досягти успіху, якщо не дотримувати правил довіри, порядності, чесності. Але в широких ринкових відносинах із представницькою демократією й бюрократичним керуванням етичні правила часто нівелюються й людську діяльність використовують для реалізації цілей, які не узгоджуються із цінностями конкретної людини.
Підприємницька етика – це вид суспільної моральності, досліджуваний прикладною етикою й пов’язаний з підприємництвом.
Питання для самоконтролю
- Які ви знаєте моральні аспекти глобальних проблем?
- В чому особливості екологічної етики?
- Які ви знаєте етичні питання сучасної цивілізації?