Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЦіннісний вимір політики Неурядові громадські організації Концепція легітимності ю.габермаса 255 |
- Програма фахового іспиту з Всесвітньої історії для спеціалізації, 74.23kb.
- Японія у другій половині ХІХ на початку, 25.92kb.
- Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
- Курсової роботи "Виникнення І розвиток психології релігії у другій половині XIX, 539.34kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
- Лариса Орєхова розвиток лінгводидактичних ідей у другій половині ХІХ – першій половині, 127.11kb.
- Н.Є. Терьошкіна Національний університет кораблебудування, м. Миколаїв шляхи активізації, 28.19kb.
- Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
- А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.
| Науково-теоретична спадщина І.Франка, його вчення про українську національну ідею, як невід’ємну та складову частину суспільно-політичних поглядів видатного мислителя має актуальне значення для сучасного розуміння державотворчих процесів в умовах розбудови незалежної Української держави. 249 кафедра політології 250 кафедра політології 250 Ганна Світа 250 ЦІННІСНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ 250 ЦІННІСНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ 250 Поставлена проблема є актуальною, однак недостатньо розробленою у вітчизняній літературі. Суспільне життя в котрий раз доводить, що через пізнання істини соціальних цінностей останні можуть стати ефективним спонукальним мотивом індивідуально-політичної поведінки, в тому числі і в процесах політичної трансформації суспільства. Це обумовлено насамперед тим, що соціальні цінності ґрунтуються на моральних закономірностях певного суспільства, що, як писав І.Кант, мисляться об’єктивно необхідними для існування будь-якої соціальної структури [2; 410]. 250 При аналізі ціннісного виміру політичного буття ми виходимо з того, що феномен політики багатогранний. У найбільш широкому розумінні зміст політики можна розглянути у трьох вимірах: інституційному – як сукупності інститутів, в рамках яких здійснюється владна та управлінська діяльність, функціонують владні відносини; нормативному – як сукупності цінностей і норм, цілей і завдань політичної діяльності, які залежать від інтересів соціальних груп; процесуальному – як системи дій з метою захисту і реалізації загальних інтересів і цілей з приводу здійснення влади. Отже, важливими змістовними стадіями реалізації політики є визначення цілей політики, організація соціальних і мобілізація людських та матеріальних ресурсів, регулювання політичної діяльності, аналіз досягнутого у визначенні цілей політики. 250 Ціль ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, спрямовує весь діяльний процес. Ціль є інтегральним об’єднанням знань, волі, емоцій, цінностей. Цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей. Цінності – це мірило, за допомогою якого можна оцінити значення соціальної дії, її позитивні і негативні наслідки. Як зазначає А.Здравомислов, цінність - це суспільно значиме явище для людини, для цілей суспільного розвитку [1; 160] 250 Відомий німецький філософ-політолог Г.Вайссер розглядав політику як систему ціннісних суджень, тому що гуманістична політика своєю засадою має ціннісну зорієнтованість. Послідовник Г.Вайссера П.Лоренден підкреслював, що в політиці треба розрізняти мету і засоби. Про мету говорять цінності, про засоби – факти. Якщо політика намагається бути гуманістичною, то її мета повинна бути детермінована цінностями [3; 184-185]. 251 Існує багато загальновизнаних цінностей, які презентують політичне буття у всій його повноті і багатоманітності. За засобами впливу, глибиною включення до політичного буття розрізняють політичні цінності – мета та політичні цінності – засоби. Найзначимішими з них є людська гідність, добробут, безпека, соціальний порядок, державність, демократія, справедливість, свобода, відповідальність, легітимність влади та інш. 251 Ці базові політичні цінності складають ідеальний стрижень, навколо якого організовується політичне суспільство, функціонує як система. Вони пов’язують всі сторони політичного буття, роблять його цілісним, єдиним. Об’єктивною основою політичних цінностей є загальні життєві потреби і довгочасові інтереси великих соціальних груп та індивідів. Суб’єктивна сторона – це уявлення, про потреби та інтереси, пов’язані з державною владою. Через цінності встановлюється певне ставлення людини до політичних інститутів (позитивне чи негативне, конформістське чи активно-критичне). Вони визначають орієнтири політичної діяльності, є об’єктом політичних відносин, опредмечуються у політичних інститутах. 251 Російський філософ С.Л.Франк вважав, що політика, політичні настанови держави, окремих груп, окремих осіб лише тоді мають право на визнання, коли вони зорієнтовані на об’єктивні цінності [3;184-185]. 251 Політичні цінності, на відміну від інших соціальних цінностей, характеризуються такими ознаками: реалізація їх можлива лише у процесі спільних дій людей; активним характером впливу на всі сторони і механізми державної влади; є формою зв’язку з єдиним інтересом соціальної спільноти. 251 Отже, “людський образ” політики, значною мірою, залежить від світу цінностей – суб’єктивних уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси. Якщо такий регулятор політичної дії відсутній, то політика і владна сфера перетворюються в поле гри егоїстичних інстинктів, що приводить до руйнування суспільства, політичної системи. Відомий російський історик В.С.Соловйов, підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, наголосив: “Є в народу інтерес, є в нього і сумління” [4;63], що означає не можливість встановити поза цими духовними межами щось важливе для людини чи соціальної спільноти. Цінності – це мірило, за допомогою якого людина може оцінити значення політичної дії, її негативні і позитивні наслідки. Це загальні ідеї , які допомагають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формувати на цій основі політичні орієнтири і принципи політичної поведінки. 252 Таким чином, політичні цінності мотивують, спрямовують, обґрунтовують дії суб’єктів політики, відображають стан, потреби, перспективи розвитку суспільства, їх основних соціальних груп. Політика, політична влада - основний засіб політичних дій, які спрямовані на досягнення результатів, що відповідають політичним цінностям. Їх вивчення робить можливим розуміння людської ціннісно зорієнтованої сторони політики. 252 8. Зравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986 252 9. Див. Кант И.Критика практического разума. 1788 / Соч. В 8-ми Т. – Т. 4 252 10. Малахов В.А., Єрмоленко А.М., Кисельова О.О. та ін. Етика і політика: проблеми взаємозв’язку. – К.: Стилос, 2000 252 11. Соловйов В.С. Великий спор и христианская политика / собр. Соч.: в 2 т. Т.1. – М.,1989 252 Микола Буник 252 НЕУРЯДОВІ ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І МІЖНАРОДНЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО 252 НЕУРЯДОВІ ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І МІЖНАРОДНЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО 252 Використання поняття громадянського суспільства не обмежується моделюванням внутрішньої політики і трансформаційних процесів окремих країн. Протягом останнього десятиліття воно “вийшло за межі національних держав”, ставши міжнародним або світовим громадянським суспільством. 252 Як і у випадку з „внутрішнім” громадянським суспільством відсутня злагода щодо визначення цього поняття. Спектр його використання простягається від позначення майбутнього світового порядку до виділення вузького спектру міжнародних неурядових громадських організацій (НГО). 253 Думки щодо того, кого можна зараховувати до громадянського суспільства взагалі і до НГО зокрема розходяться. За визначенням ООН HГО - це „будь-яка добровільна некомерційна спілка громадян, організована на місцевому, державному чи міжнародному рівні” [1]. Під це широке визначення підпадають політичні фонди, церковні та профспілкові організації, лобістські організації, наукові інститути та спілки взаємодопомоги, а також ті організації, що утворилися з соціальних рухів [2:231] Крім власне НГО виділяють також Quasi-NGO(QUANGO) (вичленовані з державних організацій) [3:с.229], GRINGO (Governement Run/Inspired NGO), FFUNGO (Foreign Funded NGO) i GONGO (Governmental Organised NGO ) [4:с.632] Вальк і Брунненгребер розрізняють також між організаціями які орієнтуються на успіх і на ті що орієнтуються на цінності, які фінансуються на пожертви і на ті ,що фінансуються державними чи наддержавними грошима. 253 Вальк і Брунненгребер протиставляють НГО і соціальні рухи. НГО є постійно діючими, спеціалізованими і від матеріальних ресурсів залежними організаціями, що орієнтуються на медійну громадськість, на технологічну комунікацію (інтернет) і на прагматичну кооперацію з політичними інституціями і акторами, а також на альянси. Соціальні рухи навпаки є слабо організованими, спорадичними, локальними, з внутрішньою комунікацією, що мобілізують колективних акторів з малою специфікацією ролей і антиінституційно зорієнтовані[4]. 253 Спілка міжнародних асоціацій (Union of International Associations) надає інформацію про більше ніж 38 тисяч міжнародних НГО які зараз діють у світі [5] За різними оцінками у світі діє більше п’ятдесяти тисяч міжнародних НГО у сфері охорони навколишнього середовища, розвитку, здоров’я, планування сім’ї, прав людини, жінок, громадян, освіти, самодопомоги, солідарності і миру [6:с.5] Тільки при ООН постійно акредитовані більше 1500 міжнародних НГО (1). 253 Виходячи з діяльності таких організацій як Greenpeace i Amnesty International Нольке визначає міжнародні НГО як транснаціонально діючі недержавні громадські організації з спільними нормативними переконаннями і націлені на політичний вплив [7:c.8], відмежовуючи таким чином ці організації від численних міжнародних організацій гуманітарного характеру. Навколишнє середовище, соціальний розвиток, мир, права людини, ґендерні відносини - теми які визначають діяльність цих організацій. 254 Немає однозначної думки щодо місця і впливу міжнародних НГО на світову політику. Кляйн виділяє три моделі міжнародної політики [2]: 254 - Реальна модель. Вона опирається на необмежений суверенітет національних держав. Невтручання у внутрішні справи визначає політику щодо прав людини окремих урядів. НГО належить у цьому випадку дорадча функція. 254 - Інтернаціональна модель визнає вже великий вплив міжнародних організацій та НГО, що опирається на зростаючий транснаціональний консенсус щодо прав людини. 254 - Космополітична модель виходить з пріоритету індивідуальних вимог щодо держав і приписує міжнародним організаціям і зокрема НГО важливу роль як акторів міжнародного громадянського суспільства, які оспорюють політичну домінантність національних держав. 254 Більшість дослідників схиляються до першого варіанту і оцінюють діяльність і вплив НГО швидше скептично. По-перше піддається сумніву самостійність НГО як соціальних чи політичних акторів. Янетт, наприклад, вказує, що соціальні рухи, особливо нові, всупереч їхньому видимому антиінституційному дискурсі вже на ранніх стадіях свого розвитку підтримують інтенсивні контакти з традиційними політичними силами. Без таких зв’язків неможливо було б пояснити ні успіх європейських мирних і екологічних рухів, ні американських рухів за жіночі і громадські права [10]. По-друге НГО є дуже різними за своїм характером. Вони можуть бути як емансипованими, так і кооптованими і контрольованими, вони можуть бути консервативними і прогресивними, авторитарними і неоліберальними [9]. Відповідно їхня роль не може однозначно оцінюватися, і самі НГО не можуть сприйматися як глобальна спільнота чи суспільство. Йдеться швидше про гетерогенний набір окремих акторів і про „інтернаціоналізоване, але не інтернаціональне громадянське суспільство”[8:c.59] 254 НГО були останні роки достатньо добре представлені в масмедіях. Але навіть якщо ця присутність може розглядатися як важливий фактор впливу, не варто цей вплив переоцінювати [2]. 255 До факторів які обмежують вплив НГО можна віднести також конкуренцію щодо ресурсів, внутрішні відмінності і конфлікти, зростаючу комерціалізацію і бюрократизацію, тенденції кооптації і послаблення радикалізму, концентрацію на лобізмі, що веде до втрати мобілізуючого потенціалу. 255 Усунені від можливості творити противагу до держав і транснаціональних компаній НГО залишаються маргінальними акторами, у кращому випадку з непрямим впливом на окремі аспекти (між) державного прийняття рішень. 255 1. Department of Public Information g/dpi/ngosection/ gerbro.htm 255 2. Klein, A. Der Diskurs der Zivilgesellschaft: Politische Hintergründe und demokratietheoretische Folgerungen, Opladen, 2001. 255 3. Bruckmeier, K. Nichtstaatliche Umweltorganisationen und die Diskussion über eine neue Weltordnung, in PROKLA 95, Jg.24, Heft 2, 1994. S. 227-241. 255 4. Walk, H. / Brunnengräber, A. Motivationen, Schwierigkeiten und Chancen der Nicht- Regierungsorganisationen bei der Bildung von Netzwerken, in: PROKLA 97, Jg. 24, Heft 4, 1994. S. 632-642. 255 5. Union of International Associations rg/organizations/ home.php"> 6. Wernicke, Ch. Barfuss auf dem roten Teppich, in: DIE ZEIT, 10.03.1995. S. 5-6. 255 7. Nölke, A. Nichtregierungsorganisationen in der globalen Politik. Auf dem Weg zu einer „Internationalen Gesellschaft“?, in: Nölke, Andreas(Hg.): Internationale Zivilgesellschaft, Leipzig, 1997.S. 7-11. 255 8. Kößler, R., Melber, H. Chancen internationaler Zivilgesellschaft. Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 1993. 255 9. Windfuhr, M. Der Einfluß von NGO auf die Demokratie, in: Merkel, Wolfgang/Busch, Andreas(Hg.): Demokratie in Ost und West. Für Klaus von Beyme, Frankfurt/M., 1999. S. 520-548. 255 10. Janett, D. Allianzsysteme von Nicht-Regierungsorganisationen in der Klimapolitik. Zwischenbericht zu einer Fallstudie zum Berliner Klimagipfel, in: Forschungsjournal Neue Soziale Bewegungen, Jg. 9, Heft 2, 1996. S. 83-90. 255 Оксана Дащаківська 255 КОНЦЕПЦІЯ ЛЕГІТИМНОСТІ Ю.ГАБЕРМАСА 255 КОНЦЕПЦІЯ ЛЕГІТИМНОСТІ Ю.ГАБЕРМАСА 255 Ю. Габермас пропонує розглядати проблему легітимності у контексті мовної легітимності, у „просторі дискурсу між владою та громадськістю”. Згідно з його дослідженнями, панування чи домінування можемо сприймати як систему правомочної влади. 256 В процесі дискурсу можна говорити про культурне відтворення життєвого світу; в аспекті координації дій і спільного вироблення інтерсуб’єктивних значень це служить соціальній інтеграції і встановленню солідарності; у аспекті соціалізації, це служить засвоєнню ціннісних орієнтацій і розвитку особистісної ідентичності. Саме в дискурсі є намагання шляхом обґрунтувань знову відновити згоду, що стала проблематичною в комунікативній дії; в цьому сенсі можна говорити про (дискурсивне) взаєморозуміння. Взаєморозуміння і має на меті подолати ситуацію, що виникла через проблематичність претензій на значення, що його наївно припускають у процесі комунікативної дії: взаєморозуміння веде до дискурсивне спричиненої, обґрунтованої згоди (що може доповнюватися традиційним розумінням цієї проблеми). Морально-практичний дискурс означає ідеальне розширення нашого комунікативного співтовариства, виходячи з його внутрішньої перспективи. Норми, що виносяться на обговорення такого форуму можуть бути обґрунтовані і схвалені лише тоді, коли вони відповідають загальному інтересу всіх кого вони стосуються. Тому значення дискурсивно обґрунтованих норм подвійне – вони у кожному конкретному випадку дозволяють з’ясовувати, що саме є рівний для всіх інтерес, такі норми ще раз показують, що таке загальне воля, яка вбирає в себе кожен окремий інтерес, без утиснення жодного з них. [5, 21] 256 Громадський дискурс сприяє залученню громадян до легітимаційних процесів, а значить підвищуватиме рівень ефективності існування громадянського суспільства. Тому, Габермас вважав, що громадяни вірять у владу, не тому, що вважають її доброю, а тому, погоджуються на неї в процесі спільних обговорень. Брюс Екерман, мислитель – ліберал, вважає, що необхідно проголосити „діалог першим обов’язком громадянина. Бо хоч морально свідома особа може собі дозволити відмежовуватися від діалогу в реальну світі, та відповідальний громадянин не може відмежовуватися від політичного діалогу” [3, 346]. 256 Дискурс слугує обґрунтуванням проблематичних претензій на значення думок та норм. Ю.Габермас виділяє дві надзвичайно важливі точки зору, за допомогою яких можна відрізнити роль дискурсу від ролі інтеракції (взаємодії). Дискурс наполягає на своїх власних претензіях, що є результатом імовірності тих спонук до дій та вчинків, які мають спричинитися до того, що всі мотиви перебуватимуть за межами спільної здатності до порозуміння, і тоді питання про значення відокремлюються від питання про його походження. По-друге, дискурс наполягає на ймовірності претензій на значення, що мусить обернутися тим, що ми оголосимо екзистенційні застереження стосовно предметів комунікативної дії (речей і подій, осіб та висловлювань) і будемо дискутувати: а) про стан справ, який може бути кращим або гіршим; б) про рекомендації та застереження, які можуть бути як слушними, так і помилковими. 257 Перш ніж розглядати питання про можливість різниці між справжнім, істинним та помилковим консенсусом, іншими словами — претензії висловлювань на істину, кожен міг би пояснити сенс претензій на значущість норм. 257 У контексті мовної легітимності, у „просторі дискурсу між владою та громадськістю”, визначаючи відносини панування та домінування як систему правомочної влади, Ю.Габермас визначає “вхід” і “вихід” цієї системи. 257 „Вихід” системи розуміється як вищий щабель адміністративного рішення, „вхід” – як лояльність мас. На „вході” і на „виході” є загроза кризових порушень. Криза „входу” набирає форми кризи раціональності, адміністративній системі не вдається домогтися виконання своїх управлінських рішень, навіть тих, які зумовлені економічними потребами. Наслідком цього є дезорганізація певних сфер життя. Криза „виходу” має форму кризи легітимності: системі влади не вдається утримати на необхідному рівні лояльності мас. „Влада, - писав Ю. Габермас, - може уникати проблеми легітимності тією мірою, якою система адміністрування може бути унезалежнена від правого процесу формулювання її волі” [2, 11]. 257 У праця „Проблема легітимності у пізньому капіталізмі” (1973р.) він розробив структурну модель легітимації, що ґрунтується на двох простих тезах. Теза перша. Існуюча політична система є залежною від проникнення легітимаційних ефектів у повсякденний життєвий світ. Теза друга. Нормативні структури життєвого світу мають імунітет проти втручання політичної системи. 258 На основі цих принципів, що утворюють логічну фігуру легітимації влади, Габермас розвиває наступну аргументацію. 258 Причиною в останній інстанції для проблем легітимації є основне протиріччя класів, яке анонімізується і латентно зберігається засобами організованого капіталізму та кейнсіанською інтервенціоністською державою. Отже, існує, так би мовити, константна енергія кризи, яка може по-різному виявлятись, змінюватись або приховуватись. 258 Інструменти, що їх застосовує кейнсіанська держава для того, щоб латентно зберігати „основну класову суперечність”, призводять по-перше, до ерозії структури мотивації, від якої залежні капіталістичні суспільства, по-друге – до девальвації ліберальної ідеології справедливого обміну на вільних ринках, яка, на думку Габермаса, вирішальним чином сприяла вуалюванню панування в період ліберального капіталізму. 258 Відтак криза легітимації є „кризою зміщення”, тобто не ініційованим наслідком затухання класової боротьби та державного впливу на товарно-грошову систему. Політична система змінює свої форми інтервенції та саморепрезентації, що призводить до розриву між зростаючою потребою в легітимності (паралельно із зростаючою потребою в активності адміністративної системи) та обмеженими можливостями створення легітимності (з причини вичерпаності традиційних джерел легітимації, які мають бути регенеровані або замінені іншими). 258 Криза легітимації стає ймовірною, коли політична система не може замінити механізми раціональної легітимації нелегітимаційними управлінськими (адміністративними) техніками. 258 Французький соціолог П’єр Бурд’є, розглядаючи концепцію Габермаса, зауважує, що соціальна держава породжує „антиномію віри та вини”, оскільки пересічна людина рідко досягає ринкового успіху. Таким чином, громадянський легітимаційний дискурс є своєрідним „ренесансом надії” [4, 65]. 258 За Ю. Габермасом, легітимаційна проблема держави може виникнути тільки за умови демократії і правової держави. Для цього існує дві імпліцитні передумови: 259 1. Тільки демократія перешкоджає завдяки виборчому праву потенційним фракціям правлячого класу переформулювати проблему легітимізації у проблему поліції і звести її до чистої репресії. 259 2. Тільки за умови демократії ігнорування вимог менеджменту може призводити до публічних санкцій. 259 Отже, починаючи з Габермаса існує така точка зору, що легітимність – це стан відносин між державою та громадянським суспільством. 259 З ідеологічного погляду громадянське суспільство сягає корінням вельми близьких Габермасові ідеалів бюргерського (буржуазного) гуманізму. Тож аналізуючи значення європейського міста, що було базою цього гуманізму, Габермас зауважує не лише його економічну вагу, але й роль у формуванні культурно-політичної інфраструктури публічності - кав’ярень, літературних салонів, застільних товариств. У рамках цих публічних інституцій склалася атмосфера резонерства, вільно-критичного обговорення загальнозначущих проблем. 259 Та головним осередком громадянського суспільства була, за Ю.Габермасом, буржуазна сім’я, освічена, виплекана у традиціях гуманістичного етосу та здатна контролювати приватну власність. 259 Генезу громадянського суспільства Габермас докладно розглядає на прикладі Англії, де від початку ХVІІІ століття завдяки низці чинників - поширенню незалежної від короля партійної преси, діяльності публіцистів-резонерів на кшталт Дефо чи Свіфта, утвердженню процедури парламентських дебатів, умінню парламентської опозиції апелювати до "здорового глузду", соціальної моралі та громадської думки - вперше постає політично функціональна відкритість. 259 Розвиток публічних інституцій, вважає Габермас, перетворив громадську думку в Англії на рівноправного партнера парламенту, обмеживши у такий спосіб суверенітет законодавця і змусивши опозицію від фронди та змов еволюціонувати у бік парламентської меншості. Водночас було уможливлено публічне резонерство щодо найважливіших морально-політичних тем: розподілу влади, міжпартійних відносин, поглиблення корупції. 259 |