Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Феномен уніатизму
Витоки української національної ідеї
Ґендерні стереотипи
Економічна проблематика
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   91

Теорія ноосфери розробляється також М.Булатовим, К.Малєєвом, В.Загороднюком, Л.Солоньком. Мислителі вважають, що ноосфера означає такий стан людства і землі, коли людський розум і діяльність набули планетарного характеру. Формування ноосфери – це кульмінація, найвищий пункт розвитку, який відкриває проблему конечності, обмеженості людини. Розум і знання, завдяки яким людина піднялася на вершину свого розвитку, водночас виступають засобом її самознищення. Сьогодні перед загрозою перебуває саме існування, буття людини. Вихід з такої ситуації дослідники вбачають у відмові від ставлення до світу за схемою мета – засіб – результат. Вказані філософи переконані, що діяльнісний принцип є недостатнім. Він має бути доповнений буттєво-онтологічним підходом, який апелює до глибших рівнів людської сутності. Органічна єдність людини зі світом, вкоріненість у світі є найфундаментальнішим рівнем буття, що відповідає за продукування найбільш усталених смислів людської активності. 214

Отож, вчені наголошують на існуванні певних космічних, ноосферних лімітів людського свавілля у природі, меж, за якими вичерпуються функції земного розуму. 214

Підсумовуючи розгляд сучасних концепцій ноосфери, варто зазначити, що вчені відстоюють єдність усіх форм життя на землі та її планетарного буття. Ця єдність обумовлює нове почуття глобальності, нову ідеологію людства. Ноосферна ідеологія передбачає відповідальність людини як лідера життя перед усім існуючим та розуміння спорідненості людської, тваринної і планетарно-екологічної підсистем ноосфери. 214

Наталя Мадей 215

ФЕНОМЕН УНІАТИЗМУ:
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ 215

ФЕНОМЕН УНІАТИЗМУ:
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ 215

Сучасна епоха, характерною ознакою якої є злам стереотипів мислення, формування нових світоглядних орієнтацій, ставить передусім проблему пошуку духовних орієнтирів. За умов культурно-національного відродження України актуалізується проблема своєрідності українства, з’ясування особливостей не тільки українського менталітету, а й духовних феноменів, Української греко-католицької церкви зокрема. Спадщина Берестейської та інших уній східнохристиянських церков з Римом стала нині "каменем спотикання" у католицько-православному екуменічному діалозі. Незважаючи на обопільні заяви про прагнення обєднатися протягом століть, полеміка щодо феномену унії не призвела до якогось консенсусу. Політичні події, пов’язані з розпадом Радянського Союзу й утворенням незалежних держав, ще більше розпалили релігійні пристрасті й загострили міжконфесійні чвари. Протистояння двох гілок християнства, всупереч зусиллям багатьох світлих умів з обох сторін, нині відчувається так само гостро, як і чотири століття тому. 215

Оглядаючи історичний процес розвитку християнства, можна дійти до висновку, що від моменту зародження цієї релігії і донині для неї характерна наявність численних течій, єресей і сект. Розкол між латинською і візантійською церквами, який завершився обопільним відлученням від церкви єпископів Риму і Константинополя (1054р.), став остаточним в свідомості звичайних людей на Сході після хрестових походів і взяття Константинополя хрестоносцями-латинянами в 1204 році. Проте із досягненням Римською церквою апогею своєї могутності у Західній Європі (ХІ-ХІІІ ст.) розпочинається і зворотний процес — унійний. Спроби возз‘єднання мали місце на 2-му Ліонському соборі в 1274 році і Ферарро-Флорентійському в 1439 році, але вони не мали успіху. Як наслідок, римо-католицька теологія продовжувала розвиватися, наголошуючи на необхідності прямої юрисдикції папи над місцевими церквами. Під цим малося на увазі, що церкви, які не були під папською юрисдикцією, могли вважатися об‘єктами місіонерської діяльності з метою прилучення їх до спільності з римо-католицькою церквою [1,c.92]. У той же час в римській теології розвивалось поняття “обряд”, згідно з яким групи східних християн, які ввійшли в союз з Римом, повинні були поглинутись римо-католицькою церквою, але мали право користуватись власними літургійними традиціями і каноном. Ця місіонерська діяльність, яка часом здійснювалась за підтримки католицьких урядів країн з православними меншинами, була спрямована до східних церков. Фактично сегменти всіх цих церков увійшли в союз з Римом. 216

З огляду на теперішню ситуацію Східних католицьких церков та Української греко-католицької церкви слід відзначити, що найголовнішим їхнім недоліком є брак ідеологічної платформи, з якої випливала би єдність дії і цілеспрямування. Весь час у цих церквах існували дві протилежні тенденції, які взаємно суперечили одна одній — східна і західна. Партикулярні унії не розв‘язали найголовнішої проблеми: як можна бути добрим католиком і залишатись східним християнином. 216

На сьогоднішній день уніати усвідомлюють обмеження та слабкості уніатизму, який не може розв‘язати проблеми християнської єдності. Уніоністичні методи сьогодні не відповідають принципам справжнього екуменізму. Уніатизм здійснював єдність дуже обмеженим, поверховим та недосконалим способом, у той час як розвивався він коштом єдності християнства як цілості, замість того, щоб єднати, він вводив поділ в межах православного християнства. Нічого дивного, що згідно з переконаннями багатьох східних католиків - уніатизм був лише перехідним етапом для Церков, експериментом, який служить єдності, а не розв‘язанням проблеми з‘єднання християнства. 217

Виникнення уніатських церков спричинило нові проблеми і кризи у християнському світі. Проте вони можуть здійснити власний внесок у відновлення єдності християнства. На зміну застарілому та обмеженому поняттю “уніатизму” приходить нове бачення взаємостосунків християнських конфесій, назване терміном “сопричастя”. Поняття “католицький” і “православний” не варто вважати протилежностями - вони радше взаємно себе доповнюють. Саме уніатська церква намагалася впродовж століть бути посередником між Сходом і Заходом, об’єднати у собі все найкраще, що випрацювали ці два світи і дві культури. “Христос молився за єдність, а ми повинні працювати для єдності”[2,c.10] – закликав під час свого візиту в Україну глава Мелькітської Греко-Католицької церкви Блаженніший Патріарх Григорій ІІІ. Саме ці слова Першоієрарха можна вважати програмною метою діяльності Східних католицьких церков. 217

1. Robertson G.R. The Eastern Christian Churches.- Roma: 1993.- 193p. 218

2. В Україну завітав Патріарх Антіохійський і всього Сходу/ Бюлетень АРІ. – 2002.-30 вересня. 218

Олег Мальчевський 218

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
(ХVІ – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТ.) 218

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
(ХVІ – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТ.) 218

(КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ) 218

ХVІ – перша половина ХVІІ ст.- важливий період для українського націогенезу. Саме тоді відбувалися процеси, які визначили особливості розвитку новочасної української нації. Можна вважати, що в цій добі зародилися витоки української національної ідеї. Тогочасний процес українського націогенезу був тісно пов’язаний із конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема в створенні національно орієнтованих релігійних структур, національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій та символів. 218

В українській суспільній думці того часу простежується своєрідна взаємодія національної та конфесійної свідомості, виявляються суперечності між тогочасною українською національною свідомістю, яка почала формуватися, та консервативними виявами конфесійної свідомості, що сприяла виробленню певних національних стереотипів. 218

Дослідники схильні відрізняти “західну” й “східну” моделі націогенезу. Перша була реалізована переважно у західноєвропейському регіоні, а до її компонентів варто віднести історичну територію, політико-юридичну спільноту, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію. Творення націй за такою моделлю відбувалося в результаті адміністративних, економічних та культурних змін (своєрідних “революцій”). Цей процес значною мірою здійснювався “згори”, при сприянні інститутів державної влади. 218

У східній моделі творення націй, батьківщиною якої була Центральна та Східна Європа, визначальною рисою є акцентація на спільності походження та єдності рідної культури. Нації “східної” моделі, як правило, формуються “знизу” шляхом народної, етнічно-культурної мобілізації, часто руху протесту проти іноземного поневолення. 219

Можна виділити три основні стадії цього процесу (за концепцією чеського історика і політолога М.Гроха): 219

- фаза “А”- період “наукового зацікавлення”. На цьому етапі “національна” інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що “відроджується”; 219

- фаза “В” - період “патріотичної агітації”. Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній “націоналізації”. Це період формування “національної свідомості”; 219

- фаза “С” - на цьому етапі внаслідок “патріотичної агітації” виникає масовий національний рух, який, у свою чергу, має привести до незалежності нації. 219

Націогенез українців відбувався як реалізація “східної” моделі. Це значною мірою зумовлювалося відсутністю в них повноцінних державних інституцій. Українська регіональна еліта не ставила питання про незалежність українських земель й утворення суверенної держави. На це існували серйозні причини. 219

По-перше, з початку ХVІІ ст. спостерігалась деградація, а то й фізичне вимирання української князівської еліти. 219

По-друге, і українська князівська верхівка, і родова знать в зазначений період виявились розколотими за конфесійним принципом (серед них, окрім православних, були й католики, і уніати, і протестанти). 219

По-третє, значну частину своїх сил українська регіональна еліта змушена була зосереджувати на боротьбі з турками й татарами. 219

По-четверте, серйозним політичним конкурентом для української регіональної еліти у кінці ХVІ - першій половині ХVІІ ст. стає не стільки королівська влада Речі Посполитої, скільки козацтво, яке все рішучіше виходить на військово-політичну арену. 219

Козацтво заклало підвалини “нової” української нації. Те, що домінуючим елементом у формуванні “козацької” нації було переважно однорідне в культурно-етнічному плані населення з Правобережної України, то це забезпечувало відносну єдність “старої” української нації та “нової”. Важливим чинником цієї єдності виступив також чинник духовно-культурний, коріння якого сягало ще часів Київської Русі. 220

Проте, незважаючи на певні моменти єдності, було чимало такого, що відрізняло “стару” й “нову” українські нації. Різнилися вони в плані соціальної структуризації. “Стара” нація була чітко структурована: мала родову аристократію (князів), численну шляхту, духовенство, селянство а також міщанство. “Козацька” нація, виступаючи спочатку як суспільний стан, соціально була менш структурована й, відповідно, більш “демократична”. 220

Спостерігалися й певні відмінності в психологічному плані. Представники “старої” нації виступали переважно як традиціоналісти, маломобільні люди, що міцно “прив’язані” до своєї території. Їм були ближчі цінності “осілого” Заходу. Репрезентанти ж “козацької” нації відрізнялися енергійністю, “неспокійністю”, відносно легко міняли територію, що їх зближало в ряді моментів із кочівниками Сходу. 220

У цих “націй” виробилися далеко неоднакові культурні (й, відповідно, ідеологічні) орієнтації. “Стара” українська нація орієнтувалася на Захід. Її верхівка освоювала набутки західної культури. Представники ж “козацької” нації виступали як “антизахідники”. 220

Домінування релігійного фактору в тогочасному українському націогенезі обумовлювалося також тим, що він не мав сталого суспільного провідника. На цю роль претендували різні соціальні групи – родова знать, православна церковна верхівка і козацька старшина. 220

Хоча формування й розвиток української національної свідомості переважно відбувалися в православному середовищі, все ж окремі репрезентанти уніатів, українських католиків і протестантів продукували конструктивні варіанти українського націогенезу. 220

Ольга Папіж 220

ҐЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ:
КОНСТРУЮВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ 220

ҐЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ:
КОНСТРУЮВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ 220

“Світ — це дім чоловіка, а дім — це світ жінки…” 220

С. Моем 221

Ми живемо у світі стереотипів. Жодна людина не може прожити без “автоматизмів” у сприйнятті та мисленні — обдумувати заново кожну ситуацію у неї не вистачить ані психічних сил, ані часу. Стереотипи як необхідний людині інструмент сприйняття і мислення мають стійкість і є невід’ємними компонентами індивідуальної та масової свідомості. Загалом стереотипи виявляються у емоційному відношенні людини до тих чи інших об’єктів та явищ. Одні стереотипи мають тенденцію до змін або модифікацій, інші — залишаються досить стійкими, як, наприклад, ґендерні стереотипи. 221

Існує велика кількість найрізноманітніших стереотипів, у тому числі і “ґендерні стереотипи — культурно і соціально обумовлені уявлення про якості і норми поведінки чоловіків і жінок” [1]. 221

Ґендерні стереотипи допомагають знайти раціональне пояснення для ґендерних ролей. Девід Майєрс зазначав, що “...в результаті вивчення найрозповсюдженіших у світі стереотипів, слід відзначити: …якщо жінки забезпечують основний догляд за маленькими дітьми, це доводить, що турботливість їм притаманна від природи. А якщо чоловіки йдуть у бізнес, на полювання і битви, дуже зручно вважати, що вони — агресивні, незалежні і безмежно сміливі…” [2]. Проте ми знаємо безліч прикладів сміливих, рішучих та незалежних жінок, а також слабодухих, інфантильних чоловіків. 221

Намагаючись відповісти на питання про виникнення та формування ґендерних стереотипів, Е. Іґлі висунула припущення про те, що сталі відмінності чоловічих і жіночих соціальних ролей є причиною формування ґендерних стереотипів. Як зазначає Н.М. Лєбєдєва, існує значна узгодженість ґендерних стереотипів в багатьох культурах. Чоловіки сприймаються як агресивні, зухвалі, домінуючі, винахідливі, сильні, незалежні, розумні; жінки — як емоційні, мрійливі, чутливі, покірні і забобонні [3]. 221

У повсякденному житті чоловіки прагнуть досягти положення з високим статусом і широкими повноваженнями, тому ми часто бачимо, що чоловіки здійснюють вплив, а жінки піддаються йому. Слід зазначити, що досить часто жінки використовують стереотипи для виправдання вигідних для себе речей. Простіше сказати: “Мені не дають реалізувати себе (заробити гроші, досягти успіху тощо)”. Складніше не втрачати жіночих рис, поєднувати, здавалося б, неможливе і жити за правилами terra masculina [4]. 221

Більшість членів суспільства вірять в загальноприйняті ідеали (стереотипи) — ідеалізовані уявлення про призначення, поведінку і почуття чоловіків і жінок. Стереотипи допомагають людині орієнтуватися у тих обставинах, які не потребують від неї серйозних роздумів. Та “стереотипи, як безвідповідальні стандарти поведінки, грають негативну роль у ситуаціях, де потрібна повна інформація, їхня об’єктивна оцінка; іноді стереотипи, як певні застиглі конструкти, сприяють виникненню та закріпленню упереджень, неприязні до нового” [5]. Саме соціальні стереотипи “зображують жінок боязкими та тривожними, а чоловіків — безстрашними та сміливими” [6]. 222

У суспільстві ґендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартизованих уявлень про моделі поведінки та риси характеру, відповідно до понять “чоловіче” та “жіноче”. Американські соціологи, вивчаючи стереотипи “маскулінності” та “фемінності”, сформували перелік ґендерних рис на основі вербальних уявлень американських студентів (рис.1). 222

Характерні риси чоловіка 223

Характерні риси жінки 223

Сильний, схильний до занять спортом 223

Слабка, не схильна до занять спор­том 223

Менше стурбований своєю зовнішністю і майже не боїться старості 223

Стурбована своєю зовнішністю і боїться старості 223

Виконує роль годувальника сім’ї 223

Виявляє прив’язаність до сім’ї 223

Має досвід сексуального життя 223

Виявляє доброчесність 223

Неемоційний, стійкий 223

Емоційна, ніжна 223

Логічний, раціональний, об’єктивний, має розвинутий інтелект 223

Легковажна, нелогічна, володіє тон­кою інтуїцією 223

Прагне до влади, лідерства 223

Поступлива, прислужлива 223

Незалежний, вільний 223

Залежна, великою мірою потребує захисту 223

Активний 223

Пасивна 223

Прагне успіху, марнославний 224

Несмілива, сором’язлива 224

Рис. 1. Характерні ґендерні риси 224

Якщо звернемось до власного життєвого досвіду, зрозуміємо, що зовсім (і далеко) не всі жінки та чоловіки відповідають цим стереотипам. Отже, стереотипи не є чимось “природним”, а швидше створюються суспільством і культурою. Таким чином, ґендерні стереотипи дуже сильні і приймаються навіть тими групами людей, стосовно яких вони створені. Стереотипи мають тенденцію рано засвоюватись, а зміна стереотипів потребує важкої праці. Лише жінки, які відкидають стереотипне бачення своїх можливостей та перспектив, можуть реалізувати себе та досягти успіху. Головне — долання стереотипів та упередженостей, віра у свої можливості, здатність сприйняти в особі багатовимірність чоловічого та жіночого начал. 224

1. Иванова Е. Гендерные стереотипы, предрассудки, установки//Введение в гендерные исследования. Ч. 1: Учебное пособие/Под ред. И. А. Жеребкиной. — Харьков: ХЦГИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001. — С. 336. 224

2. Майерс Д. Социальная психология. — М., 2001. — С. 253. 224

3. Лебедева Н. М. Введение в этническую и кроскультурную психологию. — М.: “Ключ”, 1999. — С. 39-40. 224

4. Леонтьєва Л. Стереотипи, або дещо про місце жінки у суспільстві//Незалежний культурологічний часопис “Ї”. — 2003. — №27. — С. 83-84. 224

5. Лавриненко Н. Ґендерні (соціостатеві) ролі та нерівність // Слово і час. — 1997. — №2. — С. 76. 224

6. Говорун Т., Кікінеджі О. Стать та сексуальність: психологічний ракурс. Навчальний посібник. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 1999. — C. 118. 224

Людмила Пітусь 224

ЕКОНОМІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА
В СОЦІАЛЬНОМУ ВЧЕННІ
СУЧАСНОГО КАТОЛИЦИЗМУ 224

ЕКОНОМІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА
В СОЦІАЛЬНОМУ ВЧЕННІ
СУЧАСНОГО КАТОЛИЦИЗМУ 224

Особливості розвитку сучасного світу вимагають залучення до участі у вирішенні актуальних питань соціального й економічного життя різноманітних соціальних інституцій. Християнська церква, в тому числі й католицька, ніколи не стояли осторонь соціальних процесів. Сучасний католицизм сформував систему поглядів на ті соціальні явища, свідком яких він є, і які тою чи іншою мірою дотичні до самого його існування й функціонування. Найбільш підходящим для свого соціального вчення католицька церква вважає вираз “соціальна доктрина”, оскільки він найпослідовніше вказує на той комплекс розважень, вчень та настанов, які органічно виробила Церква, щоб увійти в саму серцевину суспільних процесів. 225

В цілому ряді офіційних документів католицької церкви наголошується, що вона є досвідченою в людських справах, і “це спонукає її поширювати свою релігійну місію на різні ділянки, в яких люди розгортають свою діяльність”. В сферу своєї компетенції сучасний католицизм неодмінно включає й проблеми економічного розвитку світу. 225

Програмними у ставленні католицької церкви до сучасної економіки є соборна конституція “Радість і надія” (1965), енцикліки римських пап – Павла VІ “Настають вісімдесяті” (1971) та Івана Павла ІІ “Турбота про суспільне” (1987), “Рік сотий” (1991), а також інші документи офіційного Ватикану. Зокрема, в енцикліці “Рік сотий” серед важливих напрямів соціальної доктрини католицизму визначено й “економічне життя”. Основою християнського бачення економіки католицька церква визнає Євангеліє. 225

Слід, однак, підкреслити, що сучасний католицизм головною метою, суб’єктом й осереддям суспільства оголошує людину, а у своїй соціальній та економічній діяльності першою чергою дбає про те, щоб належним чином було пошановано й підтримано гідність людини. Тому серед широкого кола економічних проблем, що приваблюють увагу католицької церкви, пріоритетне значення надається з’ясуванню природи економічної діяльності, визначенню об’єктивної мети економіки та аналізу змісту, характеру, наслідків людської праці, оскільки дані питання є складовою католицької концепції буття та земного призначення людини. 225

Економічна діяльність як вважають католицькі теологи є найбільш природною, бажаною Богом, і складає частину визначення людського існування. Людина має різні потреби, що відносяться до сфери економіки, й яких людина прагне досягти. На думку теологів, економіка є нічим іншим, як продукуванням благ, необхідних для людини і для її діяльності. Самій людині важко забезпечити себе благами індивідуально, а тому їх виробництво вимагає співпраці між людьми. Таким чином, економіка виступає основним фактором суспільної солідарності. Як зазначає кардинал Й.Гьофнер, мета економіки полягає передусім у стабільному й неухильному творенні тих матеріальних передумов, які уможливлювали б індивідам і суспільним групам гідний людини розвиток”. 226

Католицька церква, офіційний Ватикан вважають, що матеріальних благ має бути в такій достатній кількості, щоб не лише вистачало для задоволення життєво-необхідних людських потреб, а щоб вони забезпечували всебічний розвиток культурного життя. Така мета економіки, - роблять висновок теологи, випливає з індивідуально-суспільної природи людини. Поруч з тим зазначається, що економіка не є ні єдиною, ні найвищою метою; вона повинна зайняти своє місце у встановленій послідовності загальнолюдських цілей. Значно важливішими є гідність і свобода людини, подружжя і сім’я, релігія й мораль, культурні цінності, а як найвища мета – сам Бог. 226