Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


М.міхновський про роль
Проблеми етосу сучасного спорту 183
Комунікація та аутокомунікація
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   91

Отож, як переконуємось, у побудові громадянського відкритого суспільства для інтелектуала безумовно принципову методологічну важливість має початкова точка відправлення, яка уможливлює те, що випливає з подальшої діяльності. Вибір “стартової точки” ґрунтується, за Альтюсером, на “ідеї проблематики” – як аналізувати світ і здійснювати в ньому інтелектуальні завдання. Інтелектуальна діяльність, включаючи наукову та культурно-просвітницьку, тісно пов’язана з політичними пріорітетами, державою та специфічними реаліями, які зумовлюють не тільки силу аргументів, але й ставлять особу перед вибором та відповідальністю своїх публічних одкровень, закликів тощо. 179

Громадянська модель сучасної Франції є кульмінаційним зразком суперечностей як між ідеологіями, так і в кожній доктрині зокрема. Саме тому, на нашу думку, вона здатна стати винятково доречним об’єктом дослідження з боку пострадянської інтелектуальної спільноти в Україні. 179

Андрій Наконечний 179

М.МІХНОВСЬКИЙ ПРО РОЛЬ
ВІТЧИЗНЯНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ
ІДЕЇ СВОБОДИ 179

М.МІХНОВСЬКИЙ ПРО РОЛЬ
ВІТЧИЗНЯНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ
ІДЕЇ СВОБОДИ 179

Наприкінці XIX ст. український народ на Наддніпрянщині перебував у важкій національно-духовній неволі, яка спричинила в суспільстві занепад національно-політичної думки та державницьких устремлінь. Незважаючи на виступ Шевченка з чіткими націотворчими ідеями та на широке культурне відродження в Україні, що започаткувалося ще перед Шевченком, велика частина тодішньої української інтелігенції задовольнялася здобутками на культурному полі. 179

Ця культурницька діяльність не могла задовольнити молодших діячів національного руху, з приходом яких у 90-х роках XIX ст. розпочинається етап політизації цього національного руху й на східноукраїнських землях. Одним із представників цього покоління був М.Міхновський (1873-1924), який висунув ідею свободи на якісно новий рівень, і яка набула в його творчості державно-самостійницького характеру, принципово відмінного від автономно-федеративних концепцій його попередників. 179

У 1891 р. на могилі Шевченка в Каневі було засновано таємну українську політичну організацію під назвою “Братство тарасівців”, основоположниками якої стали М.Міхновський, І.Липа, М.Вороний, О.Черняхівський та інші. Національно-політичну програму братства уклав М.Міхновський в окремій політичній декларації, яка була опублікована у 1893 р. у львівській “Правді” під назвою “Profession de foi молодих Українців”. 180

Основною засадою цього політичного “Вірую” українського патріота визначається у цій декларації історична правда, що кожна людина є складовою частиною своєї нації, тому й доля кожної людини залежить, насамперед, від долі її нації; нація ж може розвиватися вільно з користю для її членів лише тоді, коли матиме власну самостійну державу. 180

Міхновський закликає українську інтелігенцію не обмежуватися так званим “українофільством”, тобто ідеалізуванням українських пісень, милозвучності мови, краєвидів тощо, а свідомо взятися до праці на народному грунті, чого вимагає ідея відродження і всесвітнього поступу України. Для того, щоб українці зробилися освіченими і могли принести користь українській національній справі, національній ідеї, вони повинні вимагати від себе самих “дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили. З міцною ж душею, певним почуттєм і послідовостю, ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо сі обставини й виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінню сього слова” [1, 205]. 180

Міхновський чітко усвідомлює той факт, що українська нація є роз’єднаною між двома імперіями, але, тим не менше, у свідомості кожного національно-свідомого українця “єсть один українсько-руський народ”. “Україна Австрійська і Україна Росийська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, – продовжує Міхновський, – і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завсіди опиниться у морі, які б перепони не були” [1, 205]. 180

Головними засадами політичного Profession de foi (“Вірую”) молодих українців є: а) відновлення національно-державної самостійності України; б) боротьба за права нації і плекання серед усіх верств українського народу почуття національної солідарності; в) створення в українській державі справедливого соціального ладу; г) ідейна відданість кожного українця справі національного визволення. В українській політичній думці 90-х років XIX ст. ці тези були небуденними, революційними, які вносили переворот в національно-політичні погляди тодішньої української людини. 181

Програмно-політичні гасла, проголошені в брошурі „Самостійна Україна” внесли перелом в політичне мислення тодішньої української інтелігенції, велика частина якої орієнтувалася на революційні погляди й гасла всеросійської революції та соціалізму. Міхновський засуджує ці покоління інтелігенції, які протягом століть виплекали цілий культ страху за самих себе, зневіри у власні сили, вони відзначалися “безідейністю”, “інертністю”, “страхополохством”, відсунули від себе молодіжні рухи, що стояли на позиціях самостійності України, а сам український рух зробили чимось “ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним. Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії... Вони не хотіли навіть звати себе українцями” [2, 28]. 181

Міхновський доводить що, навіть виходячи з класових, економічних інтересів, українська інтелігенція все одно повинна в’язати свою боротьбу за кращу долю з українською національною справою: “Націоналізация школи, преси і літератури на території України – є грунтом добробуту української інтелігенції і економічним інтересом її, як свідомої частини українського народу” [3, 97]. В умовах національного поневолення українського народу, продовжує автор, український вчитель упосліджений, український письменник не може друкувати своїх праць, а український журналіст не може заробити на гідне прожиття, тому що пануюча нація ширить свою пресу, настановлює своїх вчителів, тому українські митці, артисти, робітники мусять іти в найми до чужинця або помирати з голоду. Зовсім інакше буде, коли Україна стане вільною і самостійною, коли інтелігенція зможе з гідністю служити власному народу, який в подяку за це дасть українському інтелігентові матеріальне забезпечення, а український вчитель, друкар, артист і журналіст теж стануть на твердий економічний грунт, бо “годуватимуться від власного народу, служачи йому, задовольняючи його духовні, культурні і економічні інтереси” [3, 96]. 182

Міхновський рішуче застерігає, що цю оборону політичних і культурних прав українського народу не слід розуміти як легальне намагання випрохати їх у ворога. “Московська нация, а надто її індустріальні класи, звикли дивитися на Україну, як на дійну корову, як на певне джерело їх добробуту, і уступлять тілько силі, а не чому иньшому”, – зазначає автор [3, 100-101]. На думку Міхновського, треба бути абсолютно засліпленим, щоб мріяти про піднесення культурної ниви України лояльним шляхом. Це абсолютно не є реальним, тому що російські закони не передбачають “жодної дірки” для використання українцями якихось шляхів чи методів проти російської імперської влади, а тому кожна спроба культурного піднесення нації розглядається Москвою як “протизаконна” і “нелегальна”. 182

Таким чином, М. Міхновський виступив речником ідеї свободи в часи занепаду національної свідомості українських мас, а також в часи, за словами П.Мірчука, “найнебезпечнішого викривлення політичної думки”, насамперед, тієї української інтелігенції, яку “зуміли затруїти московські соціалісти блахманом кличів про всесвітнє пролетарське об’єднання і соціальну перебудову всього світу, для якої національне питання являється перепоною” [4, 48-49], а також старшого покоління інтелігенції, яка свій патріотизм виявляла в боротьбі за право вживати українську мову, співати народних пісень, носити національний одяг тощо, натомість, з другого боку, лякалася часто визнати свою приналежність до української нації. З огляду на такий стан української політичної думки, значення гасла “За самостійну Україну від Карпат по Кавказ”, що його висунув Міхновський, є переломним для подальшої історії української нації. Переломне тим, “що пророчі, величні кличі національного відродження, піднесені Тарасом Шевченком у поетичній формі, Микола Міхновський убрав в організаційну форму активної політичної дії і надав їм характер живого політичного постулату” [4, 49]. 183

1. Міхновський М. Profession de foi молодих Українців // Правда. – Львів: НТШ, 1893. – Т.16-19, вип. 47-58. – С. 201-207. 183

2. Міхновський М. Самостійна Україна. – Аугсбург: Український патріот, 1948. – 30 с. 183

3. Міхновський М. Справа української інтелігенції в програмі УНП. – Чернівці, 1904. – 112с. 183

4. Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державності. – Філадельфія, 1960. – 136 с. 183

Джунь Валерій 183

ПРОБЛЕМИ ЕТОСУ СУЧАСНОГО СПОРТУ 183

ПРОБЛЕМИ ЕТОСУ СУЧАСНОГО СПОРТУ 183

Предметом нашого аналізу є етос спорту як сукупність норм і вартостей, своєрідний стиль життя, який регулює взаємовідносини й поведінку учасників спортивного руху. Відданість членів спортивної спільноти етосу спорту можна розглядати як підтримку ними структури, завдяки якій вони мають можливість розширювати спортивні результати. Незмінна підтримка норм і вартостей, що регулюють спортивне життя, може свідчити про те, що саме етос спорту є рушієм його динаміки, і що саме проблеми в етосі, які можуть виникати (зокрема, в контекстах тоталітаризму й демократії), зумовлюють труднощі з досягненням мети. 183

Основоположними вартостями спорту, які специфікують суспільну мораль щодо спорту і є базовими щодо інших моральних норм і вартостей, які очевидно знаходять свій вияв у спорті, видаються: 184

(1) універсалізм, тобто переконання, що людська природа скрізь одна й однаково піддається вдосконаленню шляхом відкриття її можливостей фізичними вправами, оскільки результати, досягнуті у спорті, якимось чином існують окремо від їх індивідуальних носіїв, вони набувають універсального характеру, і творчий внесок їх творців повинен оцінюватися відповідно до універсальних критеріїв; прагнення до творення є в той же час прагненням до якомога вищих результатів, що є завданням учасників спортивного руху; 184

(2) відкритість - принцип, згідно з яким досягнуті результати демонструються й вільно стають спільним надбанням; 184

(3) безкорисливість - принцип, згідно з яким спортсмен чи тренер не повинні використовувати досягнуті результати для власної вигоди (фінансової, престижної чи будь-якої іншої); 184

(4) професійне визнання як законна нагорода за спортивні досягнення; 184

(5) поміркований скептицизм - принцип будь-якої творчої діяльності, що передбачає відповідальність за адекватність оцінки результатів інших і відкрите висловлення цих оцінок. 184

Порушення названих норм, або порушення їх співвідношення є однією із головних причин тих негараздів, які існують сьогодні у спортивному русі. 184

Вищеозначені вартості є необхідними в будь-якій галузі спортивної діяльності, метою якої є досягнення якомога вищих результатів. 184

Їм відповідають звичаєві норми: особлива шана до олімпіад (олімпіади різного рівня – від шкільних до найголовніших: Олімпійських ігор), до олімпійського вогню, шанування прапора країни, громадянином якої є спортсмен (честь прапора), ритуали шанування переможців тощо. 184

У поєднанні вони витворюють особливий стиль життя. Він складається з такої поведінки, з таких вчинків, які витлумачуються самими учасниками й оточуючими як показники або символи становища, яке вони займають у соціальній структурі. 184

Стиль життя – це сукупність стійких рис життєдіяльності особи чи соціальної групи, які формуються на основі індивідуальних потреб і здібностей і виявляються в процесі реалізації життєвих цілей і планів Він відображає індивідуальне в соціальному. На ньому позначаються особливості життєвого шляху, конкретних умов й обставин формування людської особистості, її характер і вольові якості. Стиль життя пов'язує в одне ціле різні аспекти людської життєдіяльності. Як такий, він виражає домінування певних ціннісних орієнтацій, їх ієрархію з акцентом на своєрідність, неповторність втілення. Стиль життя постає як форма, в матеріалі якої (в пріоритетах, системі переваг, в упорядкованості, стратегіях, відношеннях) відображається внутрішній світ особи чи соціальної групи тією мірою, якою вдається його реалізувати, розкрити у своїх діях і вчинках. 185

У понятті “стиль життя” схоплюється загальна тенденція поведінки, яка, порівняно повільно змінюючись, знаходить своє вираження у відносно стійких рисах. Сукупно ці риси утворюють своєрідну цілісність із домінуючими вартостями, що пронизують усі сторони людської поведінки. Характерними рисами спортивного стилю життя є особлива цілеспрямованість, мобільність, бажання утвердження, перемоги, честолюбність. Показниками чи індикаторами спортивного стилю життя є не лише особливий тип поведінки, а й, пов’язані з ним, форма одягу (спортивний стиль одягу), вид зачіски, взуття, спосіб харчування. Найлегше запам’ятовуються й найчастіше викликають розмови саме ці зовнішні показники стилю життя. Вони піддаються наслідуванню, особливо в молодіжному середовищі, яке часто не має безпосереднього стосунку до спорту. Стимулюється все, що не сковує рух, що підкреслює мобільність і цілеспрямованість і т.п. 185

Етос спорту зберігає своє значення в будь-яких суспільних умовах, хоча соціальні умови, не змінюючи назагал його базових принципів, накладають, звичайно ж, свій відбиток. 185

Бажаючи пізнати конкретний зміст суспільного етосу, не варто починати від ідеальних уявлень про нього, які протиставлялися б дійсності, як якась незмінна норма. Варто намагати­ся триматися дійсності й внутрішньої структури конкретної форми суспільного ладу. Конкретний етос постане вбудованим в ньому як складова порядкуючих і формуючих діянь людини. 185

Звідси маємо два висновки. 185

По-перше, питання про етос тоталітаризму чи демократії мусить бути поставлене в конкретний спосіб. Предметом роздумів повинен бути не етос тоталітаризму чи демократії як таких, а як етос радянського тоталітаризму й демократії, що постає на постколоніальній території, в постколоніальному суспільстві України. Для сенсу тоталітаризму чи демократїї не все одно, чи виростають вони з довгої і неперервної традиції, чи з’являються в результаті революції, чи їх підсонням є релігійність як знаряддя влади, чи релігійна відповідальність пуритансько-кальві-ністської громади; чи виникають вони радше з тоталізуючої думки Гегеля чи Маркса, чи з автономістської думки філософів типу Руссо чи Канта. 186

По-друге, цілком можливо, що ці етоси не у всьому будуть відповідати уявленням про спільне добро й абсолютні вартості. Адже їх джерелом є міркування розуму й рішення волі, внаслідок чого кожен з них може бути зорієнтованим на правду й фальш, добро чи зло. 186

Чи ж, однак, вартість і етична кваліфікація цих етосів не є наперед сумнівною? Чи може бути етос дійсно зобов’язуючим критерієм спільного добра, якщо він сам не є відображенням абсолютних вартостей, а ще й, можливо, знаходиться під впливом нечесної думки й волі? 186

Не слід легковажити останнім питанням, оскільки воно виникає зі суті неісторичного розуміння світу, яке до сьогодні присутнє в етиці й проявляється в різноманітних формах. Дійсність у такому випадку постає цілком абстрактно, як ізольований від минулого й майбутнього “об’єкт”, який, мов пластичний витвір, мав би легко піддаватися довільному формуванню. Йдеться лише про те, щоб застосувати об’єктивно важливі засади. Ця думка, на перший погляд, видається переконливою. Але при глибшому аналізі стає зрозумілим, що вона оминає історичність, властиву, по суті, кожному суспільно-політичному ладові. Лише на межі історичної дійсності, яку застаємо, можемо діяти в соціальному просторі. Наша ситуація й можливість нашої дії є достатньо далеко визначені тим, що думали й чинили інші люди, які жили в минулому, а також тим, що чинять і думають наші сучасники. Як й у всьому, що є наслідком людської свободи, так і в тому, що створено сплітаються в необхідний спосіб справедливість і безправ’я, добро й зло. Тому встановити відразу справедливий порядок неможливо, можна лише зробити менший, або більший крок вперед чи назад. Тому власне, орієнтуючись на спільне добро, слід, напевно, взяти до уваги менш досконалі, ніж хотілося б, соціальні структури й діяти на грунті їх етосу, аби лишень не суперечили вони безпосередньо людській гідності. Заперечення таких структур в ім’я реалізації абсолютних вартостей може призвести до встановлення ще жорстокіших форм. Тут не можна бути ригористом, слід радше твердо дивитися на речі, беручи їх такими, якими вони є. 187

Підсумовуючи, слід зазначити, що, спираючись на ці зауваги, можна надалі спробувати вичленувати найхарактерніші риси етосу тоталітаризму й демократії. 187

1. Етос // Філософський словник.- К.,1986.- С.186. 188

2. Етос //Великий тлумачний словник сучасної української мови. - Київ - Ірпінь, 2001.-С.286. 188

3. Wojtiła, K. Teoria - praxis: temat ogólnoludski i chrześcijański // K.Wojtiła. Osoba i czyn oraz inne studia antropologicyne.- Люблін, 1994. – С. 474-475. 188

4. Габермас Ю. Навіщо Європі Констит­­­­у­ція // Критика, 2002.- Рік VI.- Число 10(60). 188

5. Leksykon filozofii klasycznej.- Люблін, 1997. 188

6. Стиль життя // Філо­­­соф­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ський словник.- К., 1986.- С.664. 188

7. Словарь по этике.- М.,1970. 188

8. Теория спорта.- К.,1997. 9.Dłaczego “Ethos”? // Ethos, 1988. - №1. 10.Гоббс Т. Избр. произв. - М.,1980.- Т. -2. 188

Ростислав Якуц 188

КОМУНІКАЦІЯ ТА АУТОКОМУНІКАЦІЯ
ЯК СЕМІОТИЧНІ ФЕНОМЕНИ 188

КОМУНІКАЦІЯ ТА АУТОКОМУНІКАЦІЯ
ЯК СЕМІОТИЧНІ ФЕНОМЕНИ 188

Йдеться про комунікацію як контекст та процес, при якому відбувається інформаційний метаболізм. Дескрипція комунікації може здійснюватися з точки зору діахронії, себто вихідною настановою опису виступатиме комунікація як стан, а також з точки зору синхронії, при якій вихідною настановою виступатиме комунікація як процес. Одразу слід зазначити, що комунікація – термін, який вживається в різних контекстах, а отже, має відповідно різні значення, у першу чергу, залежно від рівня абстрагування. Комунікацію можна прослідкувати не лише в контексті психічних та соціальних процесів, а й в контексті структурної градації фізичних об’єктів. Для прикладу, кинутий у ріку камінь на рівні відповідної структурної градації комунікує з водою. Якщо, визначаючи центральну функцію комунікації, говорити про передачу інформації, то й у наведеному прикладі немає суперечності. Процес зіткнення каменю з водою можна інтерпретувати як трансляцію інформації від адресанта до адресата. Камінь передає воді інформацію про свою масу, поверхню, об’єм, кут падіння, швидкість та прискорення і т.д. Вода, у свою чергу, також передає каменю подібну інформацію. Результат такої комунікації – звичайний процес падіння фізичного тіла в умовах середовища іншого тіла чи тіл. Однак помітною є важлива особливість подібної комунікації – це абсолютне “взаєморозуміння” між об’єктами, причому таке взаєморозуміння синхронізується з безпосередньою й належною дією, необхідною, чіткою та детермінованою. Можна говорити про елементарне відображення: комунікація каменю та води в результаті призвела до появи нової інформації, яка певним чином позначилась на “долі” як каменю, так і ріки. Морфологічна зміна, позначення, відображення, результат, процес та взаєморозуміння – ці та багато інших феноменів звісно людина приписує, в даному випадку, каменю та ріці. Ні в каменя, ні в ріки навіть не виникає якихось питань чи сумніву. І звісно проблема не зводиться до прослідкування структури градацій комунікації, починаючи з квантового рівня та неживої природи, а закінчуючи спілкуванням між людьми та міжкультурними діалогами. Подібній проблемі варто було б присвятити численні томи наукових праць. Однак задання саме цього контексту для інтерпретації та експлікації такого складного феномену як комунікація є більш, ніж доцільним. Така доцільність себе виправдовує вже тим, що порівнюючи комунікацію на рівні градаційно простіших структур із комунікацію між людьми, можна помітити принципову різницю в самій структурі комунікації, яка власне й визначає взаєморозуміння. Якщо розглянути градацію ускладненості від неживої природи до живої, то можна прослідкувати відповідну ускладненість у структурі комунікації. На рівні неживої природи адресант та адресат безпосередньо та необхідно взаємодіють. Безпосередність в даному контексті вказує на відсутність каналу передачі інформації, адже самі об’єкти ототожнюються з останнім, себто носіями інформації виступають самі ж об’єкти. На рівні живої природи комунікативна структура значно ускладнюється, включаючи в себе механізми простіших структур. Для прикладу, амеба споживає лише ті органічні мікроструктури, які відповідають її внутрішньому біохімічному середовищу. Речовини, що “не перекладаються” на відповідну “біохімічну мову” викидаються амебою назовні. Значно ускладнюється комунікаційна структура на зоологічному рівні, адже в контексті ускладненості структурної градації можна прослідкувати поступове залучення до комунікації сигнальних, а ширше – знакових систем, кристалізацію каналу трансляції інформації, виокремлення коду та механізмів кодування-декодування. Однак лише на антропологічному рівні бачимо своєрідну вершину ускладненості комунікаційної структури. Відомий лінгвіст та семіолог Р. Якобсон запропонував наступну схему комунікації[1;353]: 189

контекст 191

повідомлення 191

АДРЕСАНТ-------------------АДРЕСАТ 191