Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Ситуація як філософська категорія 193
Проблема свободи
За жаком марітеном) 196
Культура техногенної цивілізації
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   91

контакт 191

код 191

Схема Якобсона далеко не відображає усієї структурної повноти комунікації та має досить умовний характер, однак включає в себе, необхідні для розгляду проблеми взаєморозуміння, складові. Однією з таких складових є мова як знакова система та засіб передачі інформації, а також мовлення як процес та текст, що має відповідні параметри декодування та несе в собі певний код. Якщо йде мова про процесуальність комунікації, то такий феномен як контекст не можна залишити поза увагою. Не менш важливим є питання, що стосується функціонального навантаження тексту залежно від типології комунікації. У звичайній системі комунікації, яка представлена моделлю Р. Якобсона текст відіграє функцію повідомлення та “формату повідомлення”. В системі Я---КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ проявляється мнемонічна функція тексту, а також контекстуальна акцентуація та забування “неактуальних” аспектів. Функціональне навантаження посередника несе текст в аутокомунікаційних системах, на зразок Я---Я. У системі Я---ТЕКСТ функція опосередкування перетворюється на функцію співрозмовника, причому спостерігається високий ступінь автономності тексту. Функцію рекодування відіграє текст при комунікації з культурним контекстом, завдяки чому можливою є інтерпретація текстів інших часових епох та культур. І навпаки, функцію декодування набуває текст при комунікації з метатекстом. Останній розглядається як текст й описується знаковими засобами сфери тексту-декодеру, більше того, останній може здійснювати метаструктурний самоопис, виокремивши у власному смисловому просторі ядерні структури, їх підструктури та периферію, синхронно здійснюючи мнемонічну функцію, завдяки чому й можливий самоопис. У метасистемі ТЕКСТ---КОРИСТУВАЧ, крім енкодування-декодування,здійснюється також спілкування. 191

Таким чином, розгляд різнотипних систем комунікації відкриває одну спільну функцію тексту: породжувати новий текст, тобто мова йде про семіоз як знакову дію та недискретний процес при комунікації. Одним із проявів семіозу і є взаєморозуміння, на якому слід зупинитися детальніше. Взаєморозуміння, як і будь-яке розуміння, є ментальним феноменом, а отже відрефлектованим, а відтак вимовленим та існуючим у формі тексту. Е. Бенвеніст наголошує, що людині може бути притаманне “переконання, буцімто процес мислення та мовлення – це два різних у своїй основі роди діяльності, які поєднуються лише через практичні цілі комунікації, але кожен з них має свою область і свої самостійні можливості; причому мова надає розуму засобів для того, що прийнято називати вираженням думки.” А також зазначає: “Звісно, мова, коли вона проявляється у мовленні, використовується для передачі “того, що ми бажаємо сказати”. Однак явище, яке ми називаємо “те, що ми бажаємо сказати”, чи “те, що в нас на думці”, чи “наша думка”, чи будь-яким іншим ім’ям, – це явище є змістом думки; його досить важко визначити як деяку самостійну сутність, не вдаючись до термінів “намір” чи “психічна структура”, і т.п. Цей зміст отримує форму, лише коли він вимовляється, і тільки таким чином. Він оформлюється мовою і в мові...” [2; 104-105] Текст не є фактом лише однієї свідомості, одного рефлектуючого Я. Текст стає дечим спільним та відкритим для прочитання іншим потенційним комунікаторам. Крім того, текст залишається форматом повідомлення при інтерсуб’єктивній комунікації. Повна адекватність переданого та отриманого повідомлення уможливлюється лише при використанні штучних формалізованих мов, коефіцієнт виражальної здатності яких є надзвичайно низьким у порівнянні з природними мовами. Завдяки сталій кодифікаційній системі стає можливим точний переклад та його дешифрування, внаслідок якого отримаємо вихідний текст: 192

Текст 1 та Текст 2 є симетричними відносно заданої кодифікаційної системи та, незалежно від кількості циркуляцій, є семантично константними. 192

При комунікації природними мовами подібне дешифрування, а тим більше циркуляція текстів у комунікаційних процесах ніколи не дасть у результаті вихідного тексту повідомлення. Ю.М. Лотман наголошує, що “асиметрична спрямованість, постійна потреба вибору роблять в цьому випадку переклад актом породження нової інформації і реалізують творчу функцію як мови, так і тексту.” [3;159] Сама неможливість адекватного перекладу, при якому зворотній переклад дав би текст, ідентичний вихідному, є основною детермінантою творення нової інформації та семантичного збагачення тексту при комунікаційному процесі. 193

1. Jacobson R. Linguistics and Poetics // Style in Language. Cambridge, 1964. 193

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М., 1974. – 462с. 193

3. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. – Семиосфера. – С.-Пб: «Искусство–СПБ», 2001. – 704с. 193

Олександр Макарець 193

СИТУАЦІЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ 193

СИТУАЦІЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ 193

Частота ритмів усіх сфер соціального життя, яка сьогодні помітно зростає, супроводжується відповідною частотою використання терміну “ситуація” як в повсякденному спілкуванні, так і на рівні теоретичної свідомості: потрапив або “влип” у ситуацію, безнадійна ситуація, духовна ситуація часу, політична ситуація, прогнозована ситуація, неконтрольована ситуація, тривожна ситуація, ситуація вибору, вийшов із ситуації і т.п. З наведених прикладів бачимо, що термін ситуація вживається принаймі в двох значеннях: як символ зовнішніх обставин, наявного стану речей, в який потрапляє людина, і як такий стан чи обставини, які вона створює сама. 193

Однак досить часте вживання терміну ситуація ще не викликало відповідної кількості його теоретичних досліджень. Ситуація як категорія аналізується лише побіжно в контексті розгляду інших проблем, наприклад, “духовна ситуація часу”, коли об’єктом аналізу виступають духовні особливості певного історичного періоду, а не зміст категорії та її взаємозв’язок з іншими. Як наслідок, маємо не до кінця з’ясовані питання віднесеності категорії ситуація до визначених сфер філософського знання, до структури світовідношення в цілому й сфери індивідуальної життєдіяльності зокрема. Нерідко це стає причиною певних непорозумінь, відчутною перепоною на шляху вироблення спільної позиції й досягнення консенсусу як в теорії, так і на практиці. 194

Вже на рівні початкових, вихідних інтуїцій ми приймаємо як даність, що будь-яка ситуація не виникає з нічого, вона формується, розвивається й обов’язково вирішується, і що життєдіяльність людини – це процес неперервної постановки й вирішення різноманітних ситуацій. Далі виявляється, що категорія ситуація акцентує увагу на суб’єктивному, активному началі розгортання будь-якого соціального процесу незалежно від рівня, на якому він розглядається. Тобто ситуативність притаманна як рівню індивідуальної життєдіяльності, так і рівню тих соціальних процесів, суб’єктом яких виступають соціальні групи людей. При цьому ситуація може творитися на основі звичайних нетеоретичних формоутворень духу (феноменів соціально-психологічного рівня), або ж в її основі можуть лежати ґрунтовні й перевірені історією ідеї та теорії (феномени теоретико-ідеологічного рівня свідомості). 194

У загальній структурі світовідношення місце ситуації можна передати такою загальною схемою: ідея – ситуація – дія. Необхідність ситуації як особливої ланки вказаної послідовності зумовлена тим, що втілення ідеї як ідеалу в сферу зовнішньо-предметного, тобто неідеального, буття не може не викликати відмінності між тим, що має бути втіленим, і тим, що втілюється. Ці відмінності, взяті в їх взаємодії між собою, і виступають як ситуація. Можна виділити три ступеня у формуванні ситуації. Перший - коли ситуація виступає у формі абстрактної всезагальності й невизначеності. Прикладом може бути та пізнавальна ситуація, яка виникає при спробі дати визначення буття взагалі, буття як такого, тобто, коли мова йде про покладання начала подальшої розбудови системи певного знання. Єдине, що ми можемо константувати, за Парменідом, - це: “Буття є, небуття ж нема”. Другий ступінь у становленні ситуації починається з виходом за межі абстрактної всезагальності, який конкретизується постановкою особливої мети. Саме вона надає ситуації певної визначеності. І третій ступінь розвитку ситуації – це ступінь, на якому проста визначеність проявляє себе як суттєва відмінність від чогось іншого, відмінність, яка переходить у протилежність до іншого й породжує суперечність або колізію. Цей ступінь є вже вихідним пунктом і одночасно переходом до дії у власному розумінні цього слова. Отже, ситуація є певною, відносно самостійною, послідовністю своїх моментів, а не чимось нерухомим і сталим. Така послідовність має свою діалектику й логіку, тобто свій виражений філософський зміст. 195

У досить розгалуженій структурі сучасного філософського знання особливе місце займає філософська антропологія, яка немовби своєрідним куполом увінчує його грандіозну будівлю й інтегрує в одну точку всю різноманітність філософської проблематики. Вищевикладені тези дають підстави для висновку, що ситуація є такою філософською категорією, яка найбільш повно виявляє свій зміст в аналізі проблем, що відносяться до сфери філософської антропології, яку, посилаючись на М. Гайдеггера, можна ще назвати й фундаментальною онтологією. 195

Оксана Маліновська 195

ПРОБЛЕМА СВОБОДИ
У ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
ТА ФІЛОСОФІЇ МОРАЛІ
(ЗА ЖАКОМ МАРІТЕНОМ) 196

ПРОБЛЕМА СВОБОДИ
У ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
ТА ФІЛОСОФІЇ МОРАЛІ
(ЗА ЖАКОМ МАРІТЕНОМ) 196

Для філософії історії немає фундаментальнішої проблеми, аніж стосунки між божественною й людською свободою у творенні історії. Божественний план укладено для вічності, яка не є чимось на зразок божественного часу, що мав би передувати нашому. Вічність – безмежна мить, охоплююча неподільною всю часову послідовність, так що всі моменти цієї послідовності в ній присутні. Божественний план, визначений раз і навіки, – незмінний, проте враховує вільне волевиявлення людини, яку Бог бачить у вічному теперішньому. Таким чином, людина входить у вічний план не для того, аби його змінити ( це було б абсурдом), а завдяки можливості відмовити, сказати „ні”. Ступаючи по осі добра, ініціатива сотвореної свободи залежить від божественної ініціативи. У разі ж зла – першоініціатива йде від творіння. 196

Людина наділена свободою, завдяки якій, будучи особою, може реально у своєму серці одержати перемогу над необхідністю. 196

Історія ступає одночасно по осі добра й зла. Жоден період історії не може бути викресленим: нерозважливо засуджувати середньовіччя з позиції раціоналіста, як - і новітні часи з, так би мовити, християнського погляду. 196

Справедливість і добро самі собою тяжіють до збереження людських спільнот та реального довготривалого успіху, тоді як несправедливість і зло – до деструкції й затяжного занепаду. 196

Зважаючи на теперішній стан людської природи (впалої), людина через первородний гріх і хтивість, що пронизує навіть істинне в ній, більше схильна до зла, аніж могла б бути до нього схильною людина у стані чистої природи. Проте людина чистої природи – суто можливість, абстракція, тому філософія моралі, зважаючи на таку ситуацію, покликана займатися розглядом екзистенціальної, реальної людини. На думку Ж.Марітена, по-справжньому пізнають людину в реальному стані її (впалої) природи не філософи чи теологи, а святі та щонайбільші грішники. 196

Прогрес людства в часі й вічне провидіння трансцендентного Бога Гегель розтлумачив хибно: у сенсі (проти якого застерігав апостол Павло), а саме, начебто зло є конче необхідне з огляду на вище призначення, з божественного взору, аби стимулювати добро, тоді як, насправді, Бог, дозволяючи зло, користає з нього, обертаючи на краще, та в жодному разі не є його Творцем, ані не бажає чи спричинює його, оскільки першоініціатором зла є виключно свобода творіння. Тож „тріумф Божої мудрості й любові та високе значення історії людства якраз у тому, що благодать і прощення перебувають у надмірі саме там, де – через допуст небуття зі свобідної волі людини, яка протизаконно вчинила з Божою волею, – кривда помножилась” (Ж.Марітен, „Нариси з філософії історії”). 197

Закон прогресу моральної свідомості щодо експліцитного пізнання природного закону – один із найвагоміших у філософії історії, як зазначає томіст. Пізнання людиною моральних законів є прогресивне від природи. Почуття обов’язку й відповідальності завжди у ній присутні, та експліцитне знання різних норм природного закону зростає з часом (деякі норми, скажімо, моногамії, стали відомими порівняно недавно). Відтак Ж.Марітен схильний вважати, що пізнання особливих приписів природного закону та всіх його вимог і нюансів ростиме аж до кінця історії людства. 197

Філософія історії не є частиною метафізики, як це вважав Гегель. Вона належить до філософії моралі, бо має справу з людськими вчинками, які розглядає в площині еволюції людства. І тут дослідникам доводиться або погоджуватись із даними юдео-християнського одкровення, або ж його спростовувати. 197

Філософія моралі є рефлективним знанням: у цьому її відмінність від метафізики (що є не відображальним знанням, а рефлексією над здоровим глуздом; вона встановлює свої власні істини, й ніхто не може судити метафізика, хіба що в ім’я вищої мудрості). 197

Сама собою історія, які б практичні уроки вона не давала, за своєю природою належить до наративного (оповідного) жанру, головно залежачи від спекулятивно-теоретичного порядку; тоді як філософія історії (складова філософії моралі) залежить від практичної (спекулятивно-практичної) мудрості. 197

кафедра теорії та історії культури 198

кафедра теорії та історії культури 198

Володимир Мельник 198

КУЛЬТУРА ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
І РОЗВИТОК НАУКИ 198

КУЛЬТУРА ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
І РОЗВИТОК НАУКИ 198

Проблема культурної цінності науки і техніки для цивілізованого суспільства є частиною життєво важливої задачі вибору свого історичного шляху, становлення національної самосвідомості. На рубежі ХІХ-ХХ століть особливо гостро постало питання зміни існуючої парадигми розвитку цивілізації, що стало предметом інтенсивних філософських пошуків. Передусім мова йде про роль науки і техніки, нове розуміння їх суті і призначення. В наукових дослідженнях, присвячених даній проблемі, домінуючою є точка зору про визначально-важливу роль науки і техніки в становленні та розвитку основних тенденцій сучасної цивілізації. Проте, як видається, в переважній більшості такий аналіз є не достатньо ґрунтовний, оскільки не розкриває природу науки і техніки, їх атрибутивно-укорінений характер стосовно життєдіяльності людини та визначальну роль у формуванні нових смисложиттєвих цінностей техногенної цивілізації. 198

Ортега-і-Гассет, розглядаючи причини та суть кризових явищ у європейській цивілізації ХХ ст., визначив їх як феномен „життєвої дезорієнтації”, коли людина по суті „загублена” у цьому суспільстві і не знає „за яким годинником жити”. Система цінностей, що донедавна ще були інтегративно організуючими началами життя, надавала їй гуманістичну цінність та осмисленість, раптом губить свою стійкість та переконливість. Розвиток сучасної цивілізації породжує невідповідність між можливостями, що відкриваються нею, та здатністю людини справлятися з ними. На відмінну від попередніх цивілізацій, які гинули або вступали у фазу стагнації від недосконалості принципів суспільної організації, недосконалості техніки і т.п., Європейська цивілізація, як зазначає Ортега-і-Гассет хитається за іншою причиною, в наші дні сама людина не витримує. Вона не в стані йти в ногу зі своєю власною цивілізацією. 198

Характерною особливістю кризи сучасної європейської цивілізації є те, що в її орбіту втягнуті усі сфери життєдіяльності людини, за масштабами вона охоплює увесь світ. Оскільки джерела кризи ідуть з другої, штучно створеної людиною природи, то цілком логічно вістря невдоволення та недовіри саме обернене до неї, до того типу культури, яка спричинилася до формування сучасної європейської техногенної цивілізації. У цьому відношенні Р.Гвардіні справедливо підкреслює, що нині сумніви і критика ідуть зсередини самої культури. Ми їй більше не довіряємо. Ми не можемо більше, як це робив Новий час, сприймати її як наш субстанційний життєвий простір і надійний порядок життя. І вже зовсім ми не бачимо в неї – як „об’єктивному дусі” – втілення істини нашого буття. За влучним виразом Ортеги-і-Гассета сучасну ситуацію можна охарактеризувати поняттям „вертикального вторгнення варварства”. Варваризація як процес деконструктивний за своєю природою відбувається не по зовнішнім причинам від сторонніх чинників, але піднімається з надр сучасного людства, яке нездатне справлятися з нагальними проблемами. Оскільки нині наука і техніка є не просто складовою частиною культури, а є системотворюючим центром культури, усієї європейської цивілізації аналіз цілей науки, їх співвідношення з гуманістичними цінностями нашого буття набуває ознак актуально-важливих та практичних. Цілком очевидно, що реальність всередині якої рухається і прагне залишатися сьогоднішня людина, все більше і очевидніше детермінується розвитком науки і техніки. Особливої актуальності, практичної гостроти набувають питання з’ясування перспектив людства, сутності смисложиттєвих орієнтирів та морально цінностей, що складають зміст етики виживання, імперативів життєдіяльності людства, його перетворюючих можливостей та меж, і, найголовніше, - причин та механізмів, які визначають тенденції цивілізаційного процесу. 199

Передусім варто відзначити таку визначальну, фундаментальну рису сучасності як глобалізацію сучасного суспільства. Ці зміни пов’язані, як видається, передусім з появою нової техніки та технології, високими темпами їх розвитку та масовим, інтенсивним характером їх поширення, проникненням практично в усі сфери життєдіяльності людини. Виникають нові типи масової комунікації, передачі та збереження інформації, які суттєво трансформують характер просторово-часових обмежень комунікативних процесів. 199

На наших очах історія людства стає глобальною історією. Раніше вона, як підкреслює В.Стьопін, була історією окремих, багато в чому ізольованих, автономних сфер культури, науки, релігії. Усі ці історії раніше, як цього не прагнули навіть такі філософи як Г.Гегель, з великими “напругами” вдавалося зводити до єдиних основ. Тепер історія перетворюється в універсальну, єдину історію усього людства як інтегрованого цілого. Історія людства глобалізується. Все, що відбувається в культурі окремих спільнот чи країн переростає їх локальний статус і набуває самостійної значимості в широкому соціальному масштабі, резонує, відбивається на соціально-культурницькому розвитку інших країн, нерідко усього світу. 200

Тенденція глобалізації обумовлена формуванням в рамках європейського соціально-культурного простору техногенної цивілізації. Це методологічне зауваження носить принциповий характер стосовно аналізу новітніх цивілізаційних процесів, а головне – розуміння механізмів та причин глобалізаційних тенденцій. Парадигмальні засади формування контурів нинішньої техногенної цивілізації знаходимо ще в античному світі – а саме основи теоретичного мислення та демократії. Можливість вільного співставлення власних висновків з існуючим вже теоретичним доробком, критичне осмислення своїх та думок іншого підривали засилля авторитаризму і відкривало можливість осягнення істини практично для усіх. Цей чинник у поєднанні з практикою універсалізації використання досягнень абстрактної думки – понять - по суті заклали вектор і структуру подальших цивілізаційних змін, стали новим фактором регуляції суспільних відносин та способів пізнання світу. В ієрархії цінностей техногенного суспільства пошук нового, загалом іноваційна діяльність є визначальною, системотворчою в сукупності інших. Для техногенної цивілізації екстенсивний розвиток історії замінюється інтенсивним, просторове існування – часовим. Резерви росту поповнюються вже не за рахунок розширення культурних зон, втягуванням в перетворюючу діяльність все нових і нових матеріальних ресурсів, а за рахунок перебудови самих основ попередніх способів життєдіяльності. 200

Творення нового штучного світу, власне сама людська здатність до творення як така і є свого роду “пружиною” розкручування динаміки тотального перетворення в епоху нового часу. Вона стала можливою завдяки “підготовчій” роботі проведеній у попередні епохи і, перш за все, інституалізації науки як специфічного способу освоєння світу та конструювання на її основі потужних засобів технічної діяльності людини. 201

Вплив техніки на розвиток людини і суспільства масштабніший та більш глибинний ніж це видається на перший погляд. Мова йде не тільки про технізацію практично усіх сторін життєдіяльності людини та суспільного буття. Техніка, розвиток технології трансформують смиложиттєві цілі та цінності людини, визначають парадигми якісних перетворень соціуму. Технічні інновації є по суті визначальними чинниками найбільш крупних соціальних революцій, які приводять до зміни типу культури. Для прикладу варто хоча би пригадати оволодіння античним світом секретів технології масового виробництва заліза, яке стало по суті пружиною соціальних змін. Виявляються переваги заліза перед міддю і бронзою передусім не у її твердості, а у відносній дешевизна і масовій доступності виробництва. Як результат – поширення залізних знарядь розширили масштаби та географію землеробства, суттєво піднесли його продуктивність. А це у свою чергу спричинило вдосконалення суспільних відносин класичного рабства. І таких прикладів детермінації суспільних змін технічними інноваціями є достатньо у кожній історичній епосі, що і дає підстави бачити в неї не випадковість, а закономірність. Нині можна стверджувати, що технологічний прогрес у визначальному ступені не просто обумовлює соціальні процеси, а по суті ототожнюється з ним. Крім того сучасні технологічні засоби моделюють і посилюють практично усі функції життєдіяльності людини – від механічних до інтелектуальних. Це у свою чергу спричиняє реальність того, що уже нерідко людина стає придатком функціонування технічних систем. 201

Людський прогрес мислиться передусім як ріст перетворювальних можливостей людини, в основі яких – здатність людського розуму раціоналізувати діяльність засобами конструювання техніки (технології) у відповідності до встановлених закономірностей зовнішньої світобудови з метою перетворення (і творення) дійсності. Самий же розвиток людини інтерпретується виключно як приріст його розуму. Раціональність буття, діяльності людини визначається передусім тим, що вони організуються у відповідності до смисложиттєвих цілей людського існування. Для цього можливе використання гранично широкого ресурсу технологічних засобів. Але не тільки раціональних. Тобто таких, які базуються на пріоритеті розуму як самостійної суб’єктивної реальності, що має свої логіко-концептуальні структури – закони і принципи. Варто у цьому контексті звернути увагу, що по-перше, на маргінес розгляду виноситься роль і можливості власне людського (духовного) чинника, який відіграє (або має відігравати) чи не вирішальну роль у побудові раціоналістичних схем діяльності. Передусім через постановку (вибір та конструювання) смисложиттєвих цілей та ідей. По-друге, характер їх опредметнення. Саме тому, коли нині ми відзначаємо як песимістичну перспективу цивілізаційного процесу пов’язана з неминучою загрозою обмеженості (актуальна вичерпаність) природних ресурсів, доцільно звернутись до практично невичерпного джерела цивілізаційного поступу – духовності людини. 202