Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Філософський дискурс
Інтелектуальна політика
Приклад сучасної франції) 175
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   91

Використання у пізнанні поняття «життєвий світ» передбачає процедуру деконструкції. Ця процедура розкладає початкову життєву реальність на окремі життєві світи, виявляючи горизонти кожного з них: захованих, пригнічених смислів, зв’язків між ними та ін. Таким чином, в основі всіх видів науки ми знаходимо не фундамент безумовного знання, а суперечливий ”життєвий універсум”. Філософія виходить на передній план при з’ясуванні зв’язків джерел науки з науково-теоретичним пізнанням, вона посідає місце між наукою та життєвим світом. Використання життєвого світу руйнує всі претензії фундаменталізму, редукціонізму, соціальної культурної нейтральності наукового пізнання; життєвий світ позбавляє науку одноманітності, відкриває можливості співіснування теорій, що конкурують. Природознавство та математика вже не є еталоном науковості. Все більше у науці панує ідея плюралізму наукового знання, зникає уявлення про неї як єдиного цільного поля. Відбувається відновлення прав гуманітарних наук. Ми їх вже не сприймаємо як науки нестрогі, без критеріїв науковості. Відновлюються у правах численні форми позанаукового знання. Буденне пізнання, міф, містика, астрологія і т.д. не відділяються прірвою від науки, вони взаємодіють, співіснують із нею. 167

Антифундаменталізм і плюралізм знання – нові суттєві риси сучасного пізнання. Поняття, які виступали критерієм науковості класичної науки (редукціонізм, логіцизм, досвід, реалізм, веридифікація і т.д.), втрачають свій статус, свій бузумовний характер. Так, реалізм для І.Лакатоса означає не визначення однозначності, незмінності даних дослідження, це означає емпіричну перевірку проблеми, можливість передбачення нових фактів у рамках аналізу певної теорії. Це також не означає, що теорія тим чи іншим чином ”відповідає” дійсності, це питання взагалі не підлягає обговоренню. Наукові факти концепції Лакатоса - умовно прийнятий не проблемний фон пізнання, який визначається іншими теоріями. Досвід також втратив свій класично науковий статус обґрунтування теорії, він прагне спростувати її, і тим сам виступає стимулом руху теорії. Таке трактування досвіду отримало назву фаллібалізму. 167

Теорія, звичайно, прагне залишитися сама собою, зберегти себе шляхом використання притаманних науці критеріїв науковості, які стають її ядром. Але й ці критерії не рятують становища: з’являється цілий ряд фактів, яким неможливо дати пояснення в рамках даної теорії, все більше з’являється робочих гіпотез із окремого нового факту. У підсумку теорія втрачає свою наукову ефективність, її наукова (пояснююча та прогностична) сила зменшується, теорія залишає наукову арену. Жоден із елементів, які складали раніше фундамент наукового знання, вже не може виступати в ролі обґрунтування та оцінки теорії як істинної чи помилкової, - поняття істинного знання зникає у науці, залишаючи по собі поняття науковості. 168

Втрата наукою безумовного фундаменту, розширення критеріїв для обґрунтування наукової теорії є необхідною умовою плюралізації знання. Другою передумовою плюралізації є визнання зв’язку науки з реаліями життєвого досвіду. На цій базі виростає так званий “анархізм”, який свідомо виступив проти класичного розуміння пізнання. Мотивація на класичне пізнання включає в себе наступне: раціоналістичне спростування процесу пізнання, спрощення самих учасників цього процесу, чітке визначення проблеми дослідження. Водночас, вважає П.Фейєрабенд, людські інтереси, ідеологічні мотиви та схильність відіграють більш вагому роль у зростанні наукового пізнання, ніж вважали раніше. Оскільки критерії науковості дозволяють співіснувати одночасно різноманітним теоріям, що конкурують, то класична доктрина пізнання стає пережитком, від неї слід відмовитися і сказати: “все дозволено”, перетворити науку у відкриті висловлювання людських нахилів, відкрито співвіднести прагнення слабкостей, взаємопов’язати пізнання з життєвим світом людини. Цю функцію взаємозв’язку повинна взяти на себе філософія, яка нейтралізуючи пагубні тенденції догматизму, прагне поєднати науку зі всією людською діяльністю, оскільки проблема внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку науки для неї справа беззмістовна. Вона є результатом тієї плутанини, яка виникла при інтерпретації філософії або як строгої науки, або філософії як ненауки. Але філософія як статут незмінних і твердих правил перестала існувати. Істинна філософія, “метафізика” – це усвідомлення відкритості будь-якої теорії, а не заковічнення її. Зміна філософських норм є раціональним, закономірним процесом. Це зміна життєвих установок, форм людської діяльності. Це програма реабілітації метафізики як важливого фактора еволюції наукового знання, що є суттєвою ознакою некласичного поняття науки. Соціальні фактори також входять у науку, але не безпосереднім шляхом, а через філософські обриси життєвого світу. Реабілітація метафізики та визнання соціально-культурної обумовленості наукового знання – взаємообумовлені особливості некласичного способу пізнання. Епістемологічний анархізм – це не заклик до вседозволеності у пізнанні, це, свого роду, метафора, яка означає специфічний критицизм як основна характерна риса нового типу раціональності. Якщо в класичному раціоналізмі, класичній науці основним пізнавальним механізмом є пояснення, яке прагне звести обумовлене до необумовленого, підвести індивідуальне під загальне, то розуміння, як пізнавальний засіб некласичної науки зв’язане з розкриттям смислу, як самоцінності, самобутності даного явища. Спроба зрозуміти дещо означає вироблення дистанції між собою і тим, що ми хочемо зрозуміти. Отже, ця спроба одночасно й передбачає певне саморозуміння. А саморозуміння – це вже зміна свого статусу як суб’єкта розуміння; це установка на самоцінність, на осмислення самого себе, що веде до формування мовою установки на особисту самоцінність. “Я” як носій розуміння й те, що я розумію, стають співвідносними. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що традиційна суб’єктно-об’єктна структура пізнання, яка виникла у процесі пояснення об’єкта, поступається місцем новій структурі суб’єктно-об’єктної взаємодії на основі розуміння. 169

Людмила Рижак 170

ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС
МІСІЇ УНІВЕРСИТЕТУ В ОСВІТНЬОМУ
ПРОСТОРІ УКРАЇНИ 170

ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС
МІСІЇ УНІВЕРСИТЕТУ В ОСВІТНЬОМУ
ПРОСТОРІ УКРАЇНИ 170

Конституювання поліфонічного університетського простору в незалежній Україні в умовах державотворчих процесів актуалізує проблему перегляду місії університету. Її активно досліджують упродовж останнього десятиліття у контексті реформування освіти В.Андрущенко, В.Брюховецький, В.Кремень та інші. Заслуговує на увагу західноєвропейський філософський дискурс ідеї університету, його місії та перспектив розвитку в умовах інформатизації та глобалізаційної інтеграції. Серед прибічників цього дискурсу останньої чверті ХХ ст. слід відзначити Ю.Габермаса, Г.Ґадамера, Ж.Дерріду, М.Квєка, В.Ле-пеніса, Я.Пелікана, Б.Рідінґса. 170

В обґрунтуванні місії українського університету на порозі ХХІ століття некритичне запозичення чужого досвіду та наслідування інших було б марною справою. Адже університет як соціальна інституція залежить від суспільства, він слугує тому суспільству, яке його розбудовує. Натомість суспільство розраховує на функціональну підтримку. А тому місія університету визначається внутрішніми тенденціями розвитку суспільства. Водночас вона характеризує його культурно-цивілізаційний поступ. Х. Ортега-і-Ґассет слушно зауважував: “Я не заперечую, що нам варто знати, як ідуть справи в сусідів, звичайно ж, це треба робити, але водночас не можна не усвідомлювати, що це не звільняє нас від розв’язання проблем нашої власної самобутньої долі” [2,69]. 171

У філософському дискурсі для характеристики українського університету та його місії використовують такі поняття, як “класичний”, “некласичний”, “традиційний”, “нетрадиційний” та “національний”. Цей категоріальний апарат неадекватно відображає ті проблеми, з якими зіткнувся університет, позаяк їхній зміст не розкриває цивілізаційних засад його функціонування. 171

Університетський простір у незалежній Україні репрезентують академічні університети, які зазвичай вважають класичними (традиційними), та ціла низка некласичних (нетрадиційних): технічних, медичних, педагогічних тощо, які постали в останнє десятиліття. Крім того, шерега університетів як класичних, так і некласичних, отримали статус національних. Така поліфонія в розумінні статусу українського університету засвідчує наявність кризи власне самої ідеї Університету. Вона пов’язана, з одного боку, зі вступом України на шлях ринкової економіки, а з другого,  з процесами глобалізаційної інтеграції та формування європейського освітнього простору. 171

Слід зазначити, що на сьогодні чітко окреслені місії класичного та модерного університетів. Зокрема, біля витоків європейського класичного університету стояла християнська церква, що зумовило його космополітичний статус. Готуючи фахівців за трьома професіями: священик, суддя й вчений, університет мав власну місію  формування морально-релігійного потенціалу особи, узасадниченого розумом. 171

Класичний університет, безперечно, був елітарним закладом. Елітарну освіту Г. Ашин визначає як таку, що призначена для вузького кола осіб, переважно вихідців із знатних (“еліта крові”) та найзаможніших сімей (“еліта суспільства”) [1,83]. Тому класичний університет неминуче був закритим для широкого загалу та в цьому на той час і не було нагальної потреби. 172

Ситуація докорінно змінюється із зародженням індустріальної цивілізації. Здійснюючи промислову модернізацію, вона потребує освічених людей, які у своїх діях опираються на науку. Поступово класичний університет, зберігаючи свої традиції, трансформується в модерний. Як феномен індустріальної цивілізації він був дзеркалом держави-нації. Її утвердження зумовило потребу в такій освітній інституції, яка б виконувала місію збереження та збагачення національної культури й водночас відтворення та нарощування наукового знання. Завдання модерного університету полягало не лише в підготовці професіонала на рівні сучасної науки, а також у формуванні людської особи як громадянина, що ідентифікує себе з національною спільнотою. Отож, зберігаючи свою елітарність, модерний університет поступово набув статусу національного. 172

На противагу Європі, в Україні перші навчальні заклади  академії  постають у ХVІІ ст. як відкриті інституції, які культивували атмосферу елітності. Її визначала не лише якісна освіта, але й таланти та високі інтелектуальні здібності студентів, які були вихідцями з різних соціальних прошарків. Академії були не тільки центрами освіти, а й науки. Крім того, ними зазвичай опікувалися братства та спрямовували їх культуротворчу місію. Проте в кінці ХVІІІ ст. академії стали релігійно-духовними, становими закладами, а культуротворча місія, яку вони провадили, була елімінована з духовного життя. Культура, що позбавлена освіти, втрачає свою живильну силу. Усвідомлюючи роль освіти, громади Києва, Батурина, Чернігова, Переяслава неодноразово подавали прохання про заснування університетів. Однак царський уряд не дав дозволу на їх відкриття. Така реакція була цілком закономірна, адже Україна не лише втратила державність, але й стала кріпацькою окраїною Російської імперії. Побороти народ, котрий був високоосвіченим, можна лише за умови знищення його культури та освіти. 172

Університети європейського зразка заснували в Україні аж у ХІХ ст. Саме вони перебрали на себе місію розвитку науки. Хоча за змістом навчання вони були модерними, проте за суттю  класичними, становими. Понад те, вони стали центрами полонізації та русифікації українського народу. Маргіналізація культурного життя позначилась і на місії університету. Він був позбавлений культуро- та націєтворчої місії, яку живосилом витіснила комуністична ідеологія. Натомість університет виконував невластиву йому місію ідеологічної гомогенізації суспільства. 173

Університетська освіта в незалежній Україні покликана вирішувати завдання повернення до культурних джерел освіти та науки, відновлення культурної пам’яті та збереження національної ідентичності в процесах глобалізаційної інтеграції. Свідченням того, що держава визнає за університетом націєтворчу місію, є присвоєння цілій низці університетів статусу національного. 173

За останнє десятиліття в освітньому просторі України відбувся своєрідний “вибух”, який називають університезацією вищої школи. Вона пов’язана з тим, що упродовж ХХ ст. в українському освітньому просторі переважали інститути, які виконували місію інтернаціоналізації освіти. Університети, що перебували в її силовому полі, були позбавлені своєї націєтворчої місії. Тому нагальне завдання, яке мають вирішити університети у найкоротший термін,  здійснити ренаціоналізацію вищої освіти. 173

Місія постмодерного університету зумовлена утвердженням інформаційного суспільства, в якому зростає роль кожної людини, її уміння творчо мислити, приймати оригінальні рішення стосовно принципово нових проблем. Сьогодні науково-технологічний потенціал дуже швидко зростає. Його акумулюють у банках знання, а через мережі колективного користування він стає доступним для всього суспільства. Як розпорядиться воно набутим знанням залежить від гуманітарного потенціалу кожної людини. Власне плекання свободолюбивої людини та її талантів і має стати місією постмодерного університету. 173

Здобувши незалежність, Україна отримала унікальний шанс не лише ренаціоналізувати університетську освіту, а й завдяки їй успішно ввійти в європейське співтовариство як рівноправний партнер, а не аутсайдер. Отож розбудова університетського освітнього простору має здійснюватися відповідно до теоретично обґрунтованої та визнаної суспільством місії університету. Як справедливо зауважував Х. Ортеґа-і-Ґассет, “всякі зміни, коригування, виправлення цієї інституції, які не виходять із попереднього енерґійного, чіткого, достовірного перегляду питання про її місію з необхідними висновками, будуть марні, як безнадійна любов” [2,68]. 174

1. Ашин Г.К. Элитное образование // Общественные науки и современность.  М., 2001.  № 5.  С. 8299. 174

2. Ортеґа-і-Ґассет Х. Місія Університету // Ідея Університету: Антологія. Львів: Літопис, 2002.  С. 67108. 174

Лосик Ореста 175

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА
В ПОБУДОВІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
(ПРИКЛАД СУЧАСНОЇ ФРАНЦІЇ) 175

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА
В ПОБУДОВІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
(ПРИКЛАД СУЧАСНОЇ ФРАНЦІЇ) 175

Громадянське суспільство – це, перш за все, наявність та активне функціонування публічного простору, де здатні реалізуватися параграфи Декларації прав людини (зокрема про свободу думки). Це також сфера, де, незважаючи на розмиті від постійного оновлювання засади терпимості та назагал не вконституйований принцип мультикультурності, формується чітка громадська думка про фундаментальні цінності. Вони стосуються всіх сфер, де здійснюється людина, тобто, за Г. Арендт: сфери праці, сфери відпочинку, сфери дозвілля і, що є визначальним для демократичної спільноти, сфери громадянської участі. 175

У громадянському суспільстві, аби не залишатися на позиціях пасивного відбирача пропонованого потоку точок зору, смаків, ідеологій й не тільки виконувати “табуйовано-ритуальну”, за М. Фуко, роль виразника традиційно-консервативного світогляду чи носія емансиповано-інтернаціональних орієнтирів, особа наділяється “свободою відповідальності”. За М. Ріделем, “свобода відповідальності” – це право повноправного “гравця”, іншими словами – ініціатора, учасника, комуніканта, референта суспільних в’язей, того “Я”, що полишає автономний простір приватності; протистоїть споживацько-технократичним універсальним догмам й модам; усвідомлено включається в констрування культурного довкілля, чи, мовою семіотики, видосвіту, або ж, мовою герменевтики – це дія “Я”, що готове ототожнитися з “Ти” (“Сам як Інший” (soî-même comme un autre), за П. Рікером). 175

Кожен публічно-політичний простір (громадянський, колонізований, імперський) приділяє велику увагу формуванню та розповсюдженню ідейних уявлень про конкретні риси дійсної життєвої парадигми, тобто поділ на тих, хто їх “читає” (акцептує, навчається), і тих, хто “пише”. Серед останніх, окрім журналістів, чимало інтелектуалів, політиків, філософів, ряд відомих авторитетів і квазіавторитетів найширшого ґатунку, наприклад, У. Еко, Л. Колаковський, Н. Чомський. В Україні, зокрема – М. Попович, І. Калинець, Г. Грабович. У сучасній Франції до них зараховуємо Ж.-П. Сартра, А. Глюксмана, М. Фуко, Ц. Тодорова, Б.-А. Леві, П. Віктора, А. Мінца, А. де Бенуа, Ж. Бодрійяра, Ж. Ліповецького, Ж. Дерріду та ін. 176

Експертний коментар гострих “кутів” внутрішнього та міжнародного контекстів є характерною історичною рисою європейської спільноти “людей пера”, є тим, що називаємо “інтелектуальною політикою”. Адже нікому досі не вдалося знайти способу, який би уможливив відмежування вченого від обставин життя, від його зв’язків (усвідомлюваних чи неусвідомлюваних) із певним класом, системою вірувань, суспільним становищем або від його звичайної активності як члена суспільства (Е. Саїд)..Як підсумував відомий аналітик політичних трансофрмацій та французький філософ Р. Арон: “Не є правдою, що інтелектуали як такі є вороже налаштованими щодо кожного суспільства (...) Будь-які доктрини та всі партії – традиціоналізм, лібералізм, демократія, націоналізм, фашизм, комунізм – мали та мають своїх співців чи своїх мислителів. У кожному таборі інтелектуали є тими, хто піднімає рішення та інтереси до рівня теорії. Проте в цьому банальному погляді криється щось дійсно правдиве (...): інтелектуали згідно природи своєї професії сприяють революції”. 176

Досвід розбудови ключових осей громадянського суспільства у Франції цілком відповідає наведеній тезі: “інтелектуальний пейзаж” дійсно віддзеркалює найхарактерніші проблеми, пов’язані з реконструкцією сучасності, й великою мірою реально впливає на “громадську думку” та поступ світоглядних цінностей та ідеалів. 176

Франція відома надзвичайно високим рівнем активності цих “нефізичних працівників” (за Р.Ароном) в словесному творенні історії, яка пишеться щоденно (бо, як вважаємо, пригадуючи здобутки школи Анналів, саме така історія щоденності відображає реальний стан подій, на відміну від т.зв. “офіційної версії”). Французька багатотиражна періодика є незмінно багата рефлексіями відомих, популярних або популістських, інтелектуалів, зокрема, філософів, не кажучи вже про справді видавничий конвеєр монографій, збірників праць, окремих досліджень. 177

Критичність французького духу не обмежується антропологічними характеристиками ментальності, а й практично резонує в наукових і загальноосвітніх сферах. Саме вона дозволяла Франції впродовж століть зберігати титул столиці не тільки моди, але й інтелектуальної Мекки, не кажучи вже про сталий осідок для творчої богеми. 177

Порівняно з іншими европейськоми країнами, насамперед з Німеччиною та Великою Британією, базовою основою для місцевих “людей ідеї чи науки” (серед яких не лише представники етнічної більшості) став найбільш контроверсійний вид критики – ідеологічний, причому з виразними “лівими” симпатіями. 177

Інтелектуали й політика у Франції – дві сфери діяльності, які, й у часи імперського минулого і побудови сучасного громадянського суспільства, є взаємопов’язаними. Так, колишні “ґошисти” від травня 1968-го до сьогодні яскраво продемонстрували типову модель поведінки інтелектуала, який радикально змінює ідейні переконання, бажаючи бути причетним до “дискурсу влади”. Ряд персоналій (Ф. Фюре, Ф. Солерс, Ж.-Л. Годар, К. Лефор, Ж.-Ф. Ревель, Б. Кушнер), що захищали революційний нон-конформізм, комуністичну перспективу та виступали проти гедоністичного суспільства спектаклю й споживання, з часом самі стали репрезентантами ліберально-індивідуалістського способу соціалізації (перефразовуючи Гокенґема, замінили маоїстський кітель на Ротарі-клуб). Екс-викривачі будь-якого тоталітаризму “звеличують те, що спростовували, й критикують те, що звеличували”. Зокрема шаленому антиамериканізму часів В’єтнаму прийшла повага до США у 90-х (А. Глюксман), захист прав народів на власну ідентичність замінився критикою “колективної ідентичності” (П. Брюкнер), боротьба з капіталізмом переорієнтувалася на таврування “пекла” націй та традиціоналізму, що однозначно ототожнюються з потенційним тероризмом (Б.-А. Леві, Е. Бадінтер). 177

Відомий інтелектуал з боку “нових правих” Ален де Бенуа пропонує структурувати інтелектуальний світ Франції у вигляді символу кола, “у якому наочно видно периферію та центр”. Отож, в центрі – домінуюча лібералістська демократія (як найвище досягнення політичної думки, втілене в соціальній моделі саме західного розвинутого суспільства), монотеїзм ринкових цінностей, права не конкретної (вкоріненої), а Абстрактної Об’єктивованої Людини, різноманітні форми космополітичного моралізму, імперативи політичної коректності та остракізм класичної спадщини “метрів підозр” (серед яких : Платон, Гердер, Руссо, Сорель, Гайдеґґер, Ніцше, Юнґ, Батай). На периферії – “цілий архіпелаг острівців опору”: постмодернізм (Ж.Ліповецькі, Ж.-Ф. Ліотар) та деконструктивізм (Ж. Дельоз, Ж.-Ж. Дерріда та їх послідовники Ж..-Л. Нансі, С. Кофман), відроджений персоналізм (М. Гаше) та ситуаціоналізм (К. Лефор), неогайдеґґеріанство (Ф. Федьє, Ж. Гранель, Ф. Лаку-Лабарт), права й ліва критика “економічної раціональності”, “технічної доцільності”, “консумпційного суспільства”, нововідроджений зміст справді “лівої” орієнтації (Р. Дебре, Р. Гароді, П. Бурдьє). Сукупно вони критикують політичний конформізм “інтелектуалів у законі”, ідеї “комунікаційної прозорості” та “неоконтрактуалізму” й задля подолання “апатії громадян, ув’язнених у сферу приватного” закликають “створити широкий демократичний рух, що боровся б одночасно й зі структурами домінації, і зі знаково-ціннісними структурами, що на більш глибокому рівні забезпечують світоглядні основи такої домінації” (К. Касторіадіс). Таким “всемогутнім” ворожим чинником проголошена економіка як єдина мета та основний зміст людського існування. 178

Поміж центром та периферією точиться завзята інтелектуальна боротьба відносно трактування основних характеристих відкритого суспільства та новітніх дефінітивних рис громадянської спільноти, яку воно передбачає. Прикметно, що правляча ліберальна ідеологія, керована колишніми комуністами, часто ультралівими, позірно або по-справжньому судить своїх противників за: расизм, сексизм, фашизм, антисемітизм. Таким чином, в інтелектуальному середовищі чітко прослідковується політична цензура, включаючи й інформаційно-видавничу блокаду особливо нетерпимих опонентів. 178