Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Українська греко-католицька церква
Українська національна ідея
Релігія в контексті
Екоетика в контексті
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   91

Раціоналізм як принцип тотальної абсолютизації можливостей науки детермінувати буття людини неодноразово виявляв свої обмеженості. Більше того, крім технократизму як способу побутування людини, коли по суті відбувається трансформація дихотомії “засіб – ціль”, – викристалізується і інша тенденція. Наукове пізнання із засобу самоутвердження і самореалізації людини перетворюється в самодостатній процес, в якому людина з її можливостями стає лише засобом розвитку науки. Можливо це ознака нового явища – “наукотехнократизму”. 202

Нове світоглядне розуміння цивілізаційного процесу, джерелом розвитку якого є не тільки раціональні, але й духовно-ірраціональні чинники, відкриває перспективу побудови нових моделей і перспектив розвитку технологічного процесу: повороту від технократизму як принципу самоорганізації європейського суспільства до ідеології реального гуманізму з перспективою виживання людства. 202

Андрій Васьків 203

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ 203

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ 203

Поліконфесійність та складна динаміка розвитку українського релігійно-церковного середовища викликають зацікавлення перспективами різних релігійних конфесій, зокрема традиційних національних церков. Їх орієнтованість на державницькі процеси, участь у суспільно-політичному та національно-культурному житті українства окреслюють певне бачення майбутнього цих церковних спільнот. Його розуміння неможливе без певної історичної ретроспеції, з’ясування потенціалу самореалізації тої чи іншої церкви в часі її історичного розвитку. 203

В цьому контексті особливо цікавою є “самореалізація” в контексті національної перспективи Українською греко-католицькою церквою. З висоти понад чотирьох століть з часу укладення Берестейської церковної унії 1596 р. можна оцінювати всю складність та неоднозначність події, яка свого часу перегорнула нову сторінку в українському релігійно-церковному житті, розмірковувати наскільки необхідною і виправданою вона була тоді і наскільки виправдала себе сьогодні. “Берестейське з’єдинення” було покликане розв”язати болючу дилему: рятувати автентичність Української Церкви коштом національної самобутності народу чи рятувати національну самобутність, реформуючи Церкву. 203

У перше століття свого існування Уніатська Церква увійшла попередньо розколовши українську спільноту за конфесійним чинником на два табори: “з’динених” та “нез’динених”, відтак загостривши католицько-православне протистояння. Впродовж майже двох століть Церква не могла реалізувати свого душпастирського потенціалу, тим паче стати дієвим чинником національного життя. Вона була вкрай ослаблена суперечками з владою, внутрішніми чварами між представниками чорного та білого духовенства, відсутністю належної системи духовної освіти. 203

Національна перспектива унійної ідеї набула більш чіткого окреслення внаслідок поділів Польщі, появи нових геополітичних реалій. Політика офіційних віденських властей щодо греко-католицької церкви не лише оптимізувала релігійно-церковне життя українства, але і витворила підґрунтя для його майбутнього національно-культурного відродження, забезпечила провідну роль у цьому процесі уніатського духовенства. Заснуванняя греко-католицької духовної семінарії, перетворення її на національно-культурний осередок, сплеск культурно-просвітницької праці греко-католицького духовенства на рубежі ХVІІ – ХІХ століть, врешті діяльність “Руської трійці” виразно засвідчили націотворчий характер греко-католицизму. 204

Націотворчі перспективи греко-католицької церкви, її здатність впливати не лише на національно-культурні, але і політичні інтереси своїх вірних виразно засвідчила “Весна народів” та діяльність Головної Руської Ради. Саме завдяки невтомній праці греко-католицького духовенства в середині ХІХ ст. українська національна свідомість еволюціонувала з рівня українофільського етнографізму до рівня соборної політичної ідеології. Церква у той час спричинилася до творення нового типу українця, формування підвалин його духовного світу, національної свідомості та політичної культури і саме завдяки цьому набула національних рис та статусу однієї із традиційних Церков українського народу. 204

У першій половині ХХ ст., в час надзвичайно складних суспільно-політичних та національно-культурних умов буття українства митрополит УГКЦ А.Шептицький намагався віднайти шляхи поєднання Сходу і Заходу (не лише в релігійно-церковному, але і в політичному та культурницькому вимірах). У цьому часі УГКЦ забезпечила збереження культурної ідентичності галицьких українців, без чого важко уявити сьогодні соборну традицію української нації. Ліквідація Церкви у 1946 р. засвідчила, що влада небезпідставно трактувала її не лише як релігійну, але і національно-культурну інституцію, інтегровану в духовне і суспільне життя українства, здатну в перспективі складати неабияку небезпеку існуванню тоталітарного режиму. 204

Сучасні перспективи УГКЦ як національної церкви пов’язані передовсім із наданням їй патріаршого статусу. Позитивне розв’язання цієї проблеми викликає у православному середовищі побоювання того, що греко-католицька церква під гаслами утвердження патріархальної структури прагне реалізувати свої прозелітистські наміри. Хоча, на думку кардинала Гузара надання УГКЦ статусу патріархату – швидше прагнення більшої автономії від Риму, ніж засіб збільшення кількості вірних. Переїзд осідку Глави УГКЦ до Києва у найближчому часі теж окреслює нові геополітичні перспективи реалізації Церквою свого потенціалу в контексті нових парадигм, нової душпастирської філософії. Документи останніх єпископських Синодів УГКЦ, їх виразна соціальна та суспільно-політична спрямованість свідчить про те, що греко-католицька церква, звичайно, в межах своєї компетенції, власних прав та повноважень намагається бути і, зрештою, є дієвим чинником духовного оновлення українського суспільства. Географія поширення сучасної УГКЦ виразно засвідчує потужну національну перспективу церковної спільноти, яка вже давно перестала бути виключно локальним “галицьким феноменом” і стала вагомою духовною потугою українського народу. 205

Галина Гучко 205

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
В КОНТЕКСТІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ 205

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
В КОНТЕКСТІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ 205

Для Кирило-Мефодіївської традиції характерна ідея розвитку самосвідомості, національної культури, трансформація загальнохристиянських ідей на специфічному терені слов’янських культур. 205

Найпотужнішим виразом української національної ідеї виявилось Кирило-Мефодіївське товариство, сама назва якого засвідчує причетність до Кирило-Мефодіївської традиції. Злет національної самосвідомості поставив на порядок денний проблему осмислення духовного і культурного здобутку нації, що стає головною підвалиною в оформленні української національної ідеї, яка у найширшому сенсі постає як ідея нації. 205

У документах братства відображені основи цієї ідеї, які можуть бути зведені до християнської любові, толерантності, освіченості і найголовніше - визнання окремішності слов’ян, їх права на вільний суверенний розвиток як особливого “коліна Яфетового”. Прикладом і дороговказом у такій співдружності слов’ян повинна бути Україна. 206

Українська національна ідея - це утвердження того світобачення, світосприймання, світовідчуття, які виробив у собі український народ протягом власної історії і якими визначається спосіб буття. 206

До яскраво вираженої української національної ідеї можна віднести: 206

- ідею історизму, що культивує українську національну самобутність, передбачає розробку концепції національної історії, усвідомлення національної культури як явища самобутньо-неповторного; 206

- ідею народності, що зумовлює звернення до національних джерел, народної творчості, української мови як національної ознаки українського народу; 206

- звернення до фольклору як одного з основних етнографічних джерел пізнання українського народу. 206

Витоки української національної ідеї беруть свій початок ще з Київської Русі, коли на зміну міфологічному світосприйманню приходить християнський світогляд, якому притаманне співвідношення слова та діла та започаткування писемної традиції, яка утвердила новий спосіб мислення - мислення словом, що фіксувало й передавало наступним поколінням набутий досвід. Вагомим фактором утвердження самосвідомості русичів було богослужіння рідною мовою, яке сприяло не лише розумінню християнської релігії, а й формуванню гідності людини і цілого народу. 206

Друга половина ХVІ - перша половина ХVІІ ст. в Україні знаменується розвитком ренесансного світогляду. М.Грушевський називає цей час періодом першого культурно-національного відродження, оскільки саме тоді відбулося становлення української самосвідомості. 206

Починалося культурно-національне відродження з короткого Олельковицького ренесансу - другої половини ХV ст., коли в Києві діяв гурток учених-перекладачів європейської літератури, а в Галицькій землі зародилося українське книгодрукування. Короткий період Олельковицького ренесансу ознаменований появою перших писемних українських книг “Листвиця” (1455) і “Златоструй” (1474), відновленням зруйнованих татарами пам’яток архітектури давньокиєвського зодчества, створенням двох редакцій Києво-Печерського патерика (1460 і 1462), що знаменувало увагу до своєї старовини - Київської Русі з її Кирило-Мефодіївською традицією. 207

Внесок в утвердження Кирило-Мефодіївської традиції, з якою пов’язувалася оборона православної релігії й української національної самосвідомості, зробили діячі братств своїми школами, проповідями, полемічними й науковими творами. Саме на основі Кирило-Мефодіївської традиції розпочалося формування української національної ідеї. 207

У добу Романтизму відбулося остаточне оформлення української національної ідеї. Свідченням цього є творчість представників “Руської Трійці”, особливо альманах “Русалка Дністровая”, діяльність і твори членів Кирило-Мефодіївського товариства, творчість Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. 207

У цьому контексті варта уваги стаття М.Костомарова “Дві руські народності”. Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, для нас вона є цікава тим, що автор виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність, особливість, національність. М.Костомаров один із перших намагався окреслити особливість і цінність українського народу, виходячи саме із “національної психіки”. 207

Остаточне оформлення української національної ідеї кирило-мефодіївцями отримує своє продовження у другій пол. ХІХ ст., істотно визначаючи зміст філософської думки України. 207

Найбільш вагомою є діяльність політичного діяча, публіциста, філософа, історика, фольклориста, критика Михайла Драгоманова у творчості якого головним було українське національне питання. За умов відвертої зневаги національної гідності українців М.Драгоманов багато зробив для того, щоб українська національна ідея ввійшла в серце кожного українця. Питання національної гідності та осібності українського народу, правдивий показ його історії й культури М.Драгоманов доносив до своїх краян, до громадськості Росії, Австро-Угорщини, всієї Європи, завдяки чому проблема України стала складовою загальноєвропейського етнополітичного процесу. 208

Протягом 1874-1875 р. у співавторстві з українським істориком, етнографом, археологом В.Антоновичем у світ вийшла збірка М.Драгоманова “Исторические песни малорусского народа”, в якій була перша спроба систематизувати та критично подати історичні пісні українського народу. 208

На початок 80-х років в Галичині І.Франко, М.Павлик розгорнули літературну та громадську діяльність у дусі ідей М.Драгоманова. Українська національна ідея, на думку І.Франка, полягає в утвердженні національної гідності й гордості, єдності всіх сил, відчутті себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя. Формування і здійснення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя України, без власних шкіл, без письменства, освіти й науки. Особливу увагу в цій справі приділяв І.Франко розвитку, “плеканню” національної української мови, “без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу…”. 208

Розробку української національної ідеї продовжували і вчені-діячі в ХХ ст., зокрема М.Грушевський, В.Винниченко, В.Липинський, М.Міхновський, Д.Донцов, Д.Чижевський. 208

Олена Васільєва 209

РЕЛІГІЯ В КОНТЕКСТІ
ДУХОВНОГО СВІТУ ОСОБИСТОСТІ 209

РЕЛІГІЯ В КОНТЕКСТІ
ДУХОВНОГО СВІТУ ОСОБИСТОСТІ 209

Зміна світоглядної та культурної парадигми сучасного світу з притаманною транс­формацією ціннісних орієнтацій та пошуком смисложиттєвих засад буття зумов­лює посилений інтерес до проблем духовності. Релігія як духовний феномен безпосере­дньо пов’язана з людиною, з прилученням її до високих смислів та смислового напов­неністю її буття загалом. 209

Вітчизняні вчені спромоглися зробити гідний внесок в теоретичне обґрунтування проблем духовності та духовного світу особистості на рівні надбань світової філософ­ської думки. Серед опублікованих робіт слід назвати публікації В. Андрущенка, І. Би­чка, В. Шинкарука, С. Кримського, О. Яценка та інших дослідників філософського на­прямку. 209

В наш час широко тлумачиться питання духовної кризи, шляхів пошуку духовно­сті, чинників її відродження. Кожен дослідник намагається феномен духовності охарак­теризувати, виходячи з власного бачення і розуміння. Для одних – це цілісність психіч­ної діяльності людини (Коган М.), інші пов’язують духовність насамперед зі світом людських емоцій, відчуттів (Буртін Ю., Ксенофонтов В.), ототожнюють з творенням цінностей (Тарсонс Г.) чи свідомості (Федотова В., Кемеров В.) тощо. 209

Духовний світ особистості є утворенням ідеальним, який належить до суб’єктивної реальності, якій притаманні наступні характеристики і відображення себе самої з допомогою принципів інтроспективності, рефлексії, само проектування: внут­рішня самоорганізація, протиріччя, проблемність. 209

Ще Платон виділяв вищу духовну сферу, яку він називав царством об’єктивних ідей і яку, за його переконанням, неможливо осягнути за допомогою розуму. Шлях до безпосереднього контакту з духовним лежить через визнання кожним достовірності безпосереднього внутрішнього почуття, або ж через низку філософських обґрунтувань, які створюють теоретичну основу пізнання духовного. 209

Духовність завжди була пов’язана з гуманістичними ідеями, центром яких було відношення людини не лише до себе, але й до інших людей – близьких і далеких, до суспільства і т. д. У ній досвідом життя вирішується питання, чим є для мене інша лю­дина – метою чи засобом, якою є цінність її особи, цінність людського життя, честі та гідності. 210

Як складний феномен, людського буття духовність охоплює різні його сфери. Цими сферами виступають наука, мораль і мистецтво. Професор В. Щердаков зазначає, що “духовність включає в себе три начала – пізнавальне, моральне та естетичне... Їм відповідають вищі моральні цінності – істина, добро, краса,... а також три типи духовних творців: той, хто пізнає (мислитель, мудрець), праведник (святий), художник (поет, композитор і т. д.). Усі три сторони разом творять те, що називається духовним життям, духовним пошуком. Вони інтегруються в одне ціле релігією, світоглядом, світовідношенням, світовідчуттям” (Щердаков В.Н. О познавательном, нравственном и эстетическом отношении человека к действительности // Вопр. философии. – 1996. - № 2. – с.27). 210

Релігія є внутрішнім, особистісним життям людини, вона є компонентом духовного світу людини. В наш час прилучення до релігії все частіше набирає особистісних виявів. А оскільки кожна особистість унікальна, то зв’язок кожного із надприродним є також унікальним. Тому можна сказати, що кожний віруючий має свою релігію, навіть коли він і має однодумців, послідовників однієї конфесії. 210

Релігія покликана опікувати душу людини, їх духовний спокій, а не бути для неї регламентатором щодення. Сила її у визначених її духовних функціях [А. Колодний. Феномен релігії. Природа, структура, функціональність, тенденції. – Київ, 1999]. 210

Релігія виступає регулятором відносин між людьми, вона вносить в людську свідомість певні моральні принципи. На сьогоднішній день ще не знайдено інших повноцінних механізмів, крім релігії, які б виступали регулятором між людьми, між особистістю і суспільством. 210

Традиційно у гуманітарних науках духовне асоціюється з моральним, духовне зводять до морального. Так, філософ С. Кримський під духовністю розуміє здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на моральній основі. Духовність в кінцевому результаті, на його думку, призводить до своєрідного смислового об’єднання образу з моральним законом особистості. Вона виступає як “внутрішня людина”, людина – серце, сокровенний суб’єкт власних творчих інтенцій. Духовність “пов’язана з вибухом свого власного образу, своєї долі і ролі, одним словом собою” [Юнк К. Современность и будущее. – Минск, 1992. – с.30 ] 211

Формувати духовність – це значить виховувати особу в дусі істинного гуманізму, всеосяжно і ґрунтовно. При цьому треба зауважити, що не лише духовність залежить від рівня соціально-політичного, наукового, технічного і художнього розвитку суспільства, а й усі ці аспекти соціокультурного розвитку, залежать від глибини і стійкості духовності людей. 211

Ольга Ліщинська 211

ЕКОЕТИКА В КОНТЕКСТІ
СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЙ НООСФЕРИ 211

ЕКОЕТИКА В КОНТЕКСТІ
СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЙ НООСФЕРИ 211

Світова цивілізація на межі ІІ-ІІІ тисячоліття опинилася перед технологічною драмою необмеженого індустріального розвитку, вичерпання природних ресурсів, екологічного ризику. Криза усієї системи співвідношення людини із зовнішнім світом по-новому ставить смисложиттєві проблеми. Сьогодні відчувається гостра потреба оновлення віковічних моральних цінностей, адже людство впритул підходить до червоної риски, що демаркує буття і небуття. Виникає необхідність в екологічному спрямуванні світоглядної парадигми, формуванні відчуття єдності і співпричетності усіх проявів життя. Саме людина несе персональну і колективну відповідальність за біосвіт перед сучасними та майбутніми поколіннями. 211

Сучасна наука свідчить про коеволюцію, тобто об’єктивну, історичну взаємозалежність розвитку природи і людини. Співпричетність становить, за словами С.Кримського, ноосферний імператив, що визначає межу прометеєвому виклику природі, на якому століттями будувалась концепція панування людини над своїм природним буттям. 212

Думка про органічне поєднання мікрокосму і макрокосму напрочуд властива для української філософської думки від витоків до сьогодення. Можемо вбачати тут національну специфіку, оскільки західна філософська парадигма, підсилена просвітницьким ентузіазмом, як відомо, базувалася на протиставленні людини і природи. 212

З особливою силою думка про єдність природного, космічного і людського, культурного буття звучить у вченнях українських дослідників ХХ століття. С.Рудницький, В.Кубійович, М.Холодний розробляли вчення про зв’язок людини з життям природи, наявність в кожній особистості відчуття космічної єдності з усією світобудовою, почуття відповідальності “за всіх і все”. 212

Найвищого розвитку ідея синтезу космічних процесів і людського буття знаходить у працях В.Вернадського. Його теорія ноосфери присвячена вивченню особливого стану біосфери, в якому проявляються і розум і спрямована ним праця людини. Людина проголошена найвизначнішою геологічною одиницею. Вона не лише духовний, інтелектуальний центр і вершина еволюційного творіння на Землі, вона узалежнена від усіх інших живих і неживих істот, природи, космосу. Ця ідея ставить перед людиною вимогу глибокої відповідальності за свої думки і вчинки. 212

Вектор наукового пошуку заданий В.Вернадським активно і творчо продовжується у концепціях сучасних українських вчених. Одним з найавторитетніших у даній галузі можна вважати С.Кримського. Філософ тлумачить ноосферу як нову ментальну онтологію – зону органічного поєднання можливостей природного та реальності соціального розуму, коли в природі виникає запит на внесення в неї культурної енергії. Соціальний розум відповідає на цей запит модусами мудрості. 212

Філософ обґрунтовує єдність природи і людини, наголошуючи на здатності людини знайти гармонію із всесвітом, використавши при цьому свої інтелектуальні та моральні сили. Як зазначає С.Кримський, людина не живе в чужому для неї світі, вона вибудовує своє буття за певними цінностями. Включаючи в осередок перетворюючої енергії усю навколишність. Цей процес мислитель називає перетворенням екології свого існування на культурну онтологію. 213

Культурна онтологія людства не лише гармонійно співіснує з універсумом (для позначення цієї думки вчений вживає поняття “людинорозмірність сущого”), але і приводить суще у певний “етичний порядок монадного (індивідуального) буття”. Отож, за С.Кримським, людина у єдності з універсумом виявляє своє істинне призначення у тому, що вносить імперативи добра, мудрості, відповідальності. 213

Згідно з концепцією С.Кримського, людина закладає у світі “круг осілості буття”, інтерпретований за одвічними кодами культури, і творить навколо себе нову реальність. Ця реальність, якій притаманний аксіологічно значимий ландшафт, становить ціннісно-смисловий універсум. Ціннісно-смисловий універсум включає три підсистеми: природу з її інформаційними можливостями, цивілізацію з її культурними потенціями, монадне буття і його ціннісно-смислову діяльність. 213

Таким чином, ціннісно-смисловий універсум постає як сфера людської діяльності, яка реалізує в системі цивілізації ноосферну відповідь на космічний запит. Людина, дитина ноосфери, у співтворчості з цивілізацією і планетою покликана утверджувати життя і розум у Всесвіті. 213