Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Консолідація правих
Україна: пошук оптимальної моделі соціальної держави 278
Роль політичної комунікації
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   91

Функція середнього рівня — соціалізація, скерована на забезпечення прийняття базових принципів політичного способу життя кожним новим поколінням. Рекрутування зводиться до постійного відновлення маси, яка активно підтримує систему, задіяну у процесі функціонування — де бюрократія, поліція, політики і т. ін. Тому діяльність партій, активність виборців — все це резуль­тати практики рекрутування. Рекрутування — це контроль за тими чи іншими процесами, вплив на них. Мобілізація — це збір фінансових, матеріальних, людських ресурсів, забезпечення підтримки політики, організація відносин між структурами і людьми. Розподіляюча функція — це авторитарний розподіл ресурсів як основа стратегічних і тактичних міркувань. Реагування — вміння відповідати на імпульси, які йдуть від окремих груп, гасити суперечності, вводити їх розвиток в інституційні рамки. 272

В тоталітарних режимах розвинуті переважно — мобілізуюча, регулююча, розподіляюча функції, а функція реагування — розвинута найслабше. У державах з демократично-конституційним режимом найбільш розвинута реагуюча здатність. Регулювання і реагування та соціалізація можуть бути розвинуті більш рівномірно. 272

С. В. Монсма окреслює основні функції політичної системи дещо в іншому ключі:1) представництво (оформлення і зосередження) інтересів, тобто перетворення вимог різних соціально-політичних груп у політичні аль­тернативи у межах політичної системи, 2) введення правил (законодавча функція), тобто встановлення загальних правил діяльності у суспільстві, 3) застосування правил (виконавча функція), 4) інтерпретація (оцінка) правил (судова функція). 272

Вирізняють також так звані „функції самопідтримки системи”, які політична система виконує не щодо суспільства загалом, а щодо самої себе для власної стабілізації. Це розв’язання конфліктів у процесі прийняття й реалізації політичних рішень, генерування підтримки самої себе, створення легітимності (законності) для своїх рішень. 272

Зауважимо, що всі політичні системи багатофункціональні і в основні мають однакові функції. Змістова ж різниця систем — у мож­ливостях реалізації функцій. У кожної з функцій є свій потенціал агресивності. При слабкості однієї з двох функцій агресивність інших може розростись і вести до деформації чи деградації функцій або системи загалом. Ідеалом можна вважати щось середнє, поетапну еволюцію, поступову зміну функцій інтеграції і підтримки моделі під тиском вимог, реагування, адаптації, еволюції цілей, мобілізації. Загалом від функціональних аспектів сучасних політичних систем залежить їх стан, розвиток чи занепад, тобто майбутнє. 273

Остап Туркевич 274

КОНСОЛІДАЦІЯ ПРАВИХ
ТА ПРАВОЦЕНТРИСЬКИХ ПАРТІЙ:
ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ 274

КОНСОЛІДАЦІЯ ПРАВИХ
ТА ПРАВОЦЕНТРИСЬКИХ ПАРТІЙ:
ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ 274

Процес становлення та консолідації правих і правоцентристських партій в Україні розпочався з початком проголошення незалежності і триває досі. Якщо розглядати партійну систему України загалом, то можна помітити, що національно-демократична і ліберальна складова у розвитку партій правої ідеології розвиваються автономно. Це стосується не лише поділу партій за ідеологічними орієнтаціями, але й регіонального поділу. 274

Праві партії національно-демократичного спрямування беруть свій початок з часів боротьби за незалежність та її проголошення, зорієнтовані на національно-свідомих громадян. В їхній ідеології переважає національно-демократична складова, а ліберальна відступає на другий план. Політичні партії, які не вийшли з рухів, що боролися за незалежність, але не ліві, більшу увагу акцентують на ліберальній складовій своєї ідеології. 274

Конституційна реформа, ініційована правою і лівою опозицією, спрямована на послаблення впливу президента на формування уряду і надання більших повноважень парламентові, одночасно дасть змогу досягнути консенсусу між політичними елітами та в суспільстві загалом відносно формування вертикалі влади. Услід за досягненням цього консенсусу, можна говорити про наступний крок у процесі консолідації політичної системи України. Цим кроком мають бути визначені такі правила гри, коли опозиція зможе отримати владу і більшість в парламенті через парламентські вибори, при умові, що її підтримає більшість населення. 274

Консолідація політичної системи і, зокрема, партій передбачає в сегментованих суспільствах досягнення коаліційних домовленостей. Коаліційна політика політичних партій і блоків на виборах несе в собі загрозу формування уряду меншості – те, що і відбулося в Україні після виборів 2002 року. Партії, які окремо набрали менше голосів на виборах, ніж переможець, здатні об’єднатися і створити більшість, яка формуватиме і підтримуватиме уряд. Як показав український досвід, таке об’єднання стало можливим завдяки тиску зовні на парламент. Для об’єктивності призначення керівників виконавчої влади треба максимально обмежити зовнішній тиск, щоб результати діяльності парламенту якомога більшим чином залежали від волевиявлення виборців. Ідеться про відповідальність політичних сил за свою діяльність, та здатність громадян на наступних виборах дати оцінку політиці правлячій силі шляхом голосування. 275

Особливістю українських політичних реалій є відсутність механізмів та консенсусу в суспільстві і серед еліти щодо правил зміни правлячої еліти. І це пояснюється не тільки здатністю правлячої еліти втримувати владу позапарламентськими методами але й недосконалістю механізмів впливу опозиції. Для консолідації політичної системи України необхідний ще один індикатор – після проведення конституційної реформи (сподіваємося, що вона дасть поштовх до формування консенсусу між політичною елітою щодо правил гри на політичній арені) повинна відбутися подвійна зміна політичних сил при владі. Це т. зв. “тест подвійного обороту”, коли влада програє вибори і мирним шляхом передає владу опозиції, а потім колишня опозиція програє і знову передає владу „колишній владі”. 275

Наступним викликом, який постав перед політичними партіями в Україні, є рух до євроінтеграції. У цьому напрямку питання консолідації політичних партій в Україні можна інтерпретувати як світоглядне і філософське стосовно виконання покладених на них функцій, насамперед взаємодії держави і суспільства. Саме у понятті „політична партія” виражений механізм взаємодії громадянського суспільства і держави. Недосконалості у цій взаємодії - несформованість на місцях зв’язків між політичними партіями, обраних до парламенту вперше, які мають підтримку в окремих регіонах, та громадянами, з іншого боку, сповільнюють процес консолідації. 275

В цьому сенсі особливо важливими стають місцеві осередки політичних партій. Для їхнього успішного функціонування потрібне налагодження діалогу між місцевими осередками партій і виборцями. І не тільки це, а й налагодження ефективної взаємодії між центральними і регіональними осередками для створення загальнонаціональних програм. 276

Для більшої ефективності необхідний також контроль виборців за діяльністю політичних партій, зокрема контроль за партійними фінансами, та висуненням кандидатів від партій. Висунення кандидатів на місцях потребує розробки прозорого та ефективного механізму. 276

Важливою також є політична культура у процесі переговорів і створенні коаліційних об’єднань, яка в Україні перебуває у зародковому стані. Принципи коаліційних домовленостей, які застосовуються в українських умовах, є надзвичайно складними через високі ставки при прийнятті рішень – часто окремі рішення парламенту чи влади можуть загрожувати існуванню політичної сили як такої. В процесі формування таких домовленостей необхідно враховувати надзвичайно багато чинників, особливо тих, щодо яких немає консенсусу в суспільстві і серед політичної еліти – виборча система, принципи формування виконавчої влади та ін. Політика для партій і надалі є боротьбою за представництво і виживання у політичній системі а не конкуренцією у боротьбі за владу, коли при владі постійно змінюються політичні сили, що є показником досягненого суспільного консенсусу. 276

Про консолідацію партій в Україні можна говорити частково в деяких аспектах, а саме, як консолідацію національно-демократичної ідеології, ліберальної ідеології, що протікає відносно автономно; консолідацію політичних партій у виборчому процесі – навіть з прийняттям повністю пропорційної виборчої системи до парламенту зміни правил гри не будуть принциповими, оскільки половина депутатів обиралася за партійними списками і виборчий механізм уже відпрацьований. Важко стверджувати про консолідацію партій під час їхньої діяльності у парламенті, оскільки склад фракцій і їхні назви постійно змінюються, вони майже не впливають на формування уряду. 276

Викладене дає змогу зробити висновок, що можна говорити про конслідацію правих партій національно-демократичного крила і, з певними заувагами, ліберальних, – але не про консолідацію партійної і тим більше політичної системи. Для остаточного становлення правих і правоцентристських партій в Україні – а це основа для початку консолідації останніх – необхідно, щоб завершився процес складання суспільно-політичного консенсусу стосовно "правил гри" на політичній арені, щоб політична і партійна системи витримали т.зв. "тест подвійного обороту". 277

Лариса Четверікова 278

УКРАЇНА: ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ 278

УКРАЇНА: ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ 278

Проблема обрання оптимальної моделі соціальної держави в Україні, яка б відповідала сучасному етапу розвитку нашої країни, враховувала її історію та традиції, є надзвичайно актуальною як в теоретичному, так і в практичному аспектах. 278

Адже одна справа проголосити в Конституції України нашу державу суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою [1, ст. 1], а інша справа – сформувати гідну наукову концепцію соціальної держави, що відображала б як загальновизнані принципи її існування, так і особливості, що притаманні українському суспільству, з його історією, способом життя, цінностями та орієнтирами на майбутнє. 278

Те, що Україна проголошена соціальною державою вже само по собі є значним кроком вперед у розвитку Української держави. Це означає, що наша держава має намір забезпечити гідний добробут для своїх громадян. Але для реалізації цього принципу на практиці необхідно визначитися з моделлю соціальної держави. 278

У світі існує багато соціальних держав, або як їх ще називають „держав загального добробуту”. До них можна віднести багато розвинених західних кран: Швецію, Данію, Німеччину, Францію, Великобританію, США та інші. Звичайно ж, що вони різняться між собою соціальною та економічною політикою, але їх об’єднує головне: високий рівень добробуту їхніх громадян. Тому при виборі оптимальної моделі для соціальної держави слід проаналізувати існуючі моделі держав добробуту. Існує багато класифікацій таких держав. 278

Так, Г. Віленський та Ч. Лебо, описали „інституціональну” і „залишкову” моделі. За першої моделі перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту. Згідно другої – передбачено надання державної підтримки особі лише у разі, коли індивідуальні проблеми не можуть бути вирішені за допомогою інших соціальних інститутів, зокрема, сім’ї, громади, благочинних фондів. Принцип „залишковості” соціального добробуту характеризується ще й тим, що державна підтримка повинна здійснюватися на короткостроковій основі (припиняється, коли людина знову зможе піклуватися про себе самостійно [2]. 279

Відповідно до класифікації К. Еспін-Андерсена США, Канада і Австралія є прикладом ліберальних держав загального добробуту, що обмежують універсальні соціальні права, протиставляють клас одержувачів соціальної допомоги і інших громадян та надають переваги приватному сектору як суб’єкту добробуту. У корпоративістській державі загального добробуту (Франція, Німеччина, Італія) соціальні права є невід’ємною частиною визначених статусів. Ця модель підтримує існуючі класові відмінності і припускає державне втручання лише в тих випадках, коли сім‘я і інші традиційні інститути неспроможні подбати про своїх членів. І, нарешті соціально-демократична держава загального добробуту (Швеція, Данія, Норвегія), що передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Ця модель загального добробуту ґрунтується на суспільному забезпеченні добробуту [3, с. 149 - 150]. 279

Ще одна класифікація була запропонована англійськими вченими Н. Фурнісом та Т. Тилтоном. Вони виділяють „позитивну державу”, що характеризується відсутністю розвинутої системи соціального законодавства, натомість діють численні програми соціальної підтримки населення (США, Австралія). Другий вид – власне „соціальна держава”, що проводить політику повної зайнятості, забезпечує усім громадянам гарантований мінімальний рівень життя і рівність шансів (Великобританія, Франція). І третій різновид „держава загального добробуту”, в якій забезпечується рівність, кооперація та солідарність всіх членів суспільства. Соціальна політика щодо всіх без вийнятку є однаковою (Швеція, Нідерланди) [4, с. 29 - 30]. 279

Існує ще багато класифікацій, що розроблені такими науковцями як А. Несторенко, В. І. Гайман, Г. Зерборн, А. Сіароф, які аналогічні тим, що представлені в даній статті. 280

Аналізуючи наведені вище моделі, розділимо їх на дві групи відповідно здійснюваної ними соціальної політики: 280

- держави загального добробуту, соціальну політику яких можна класифікувати як ліберальну (згідно класифікації К. Еспін-Андерсена, Т. Тилтона і Н. Фурніса держави першого і другого видів; згідно класифікації Г. Віленського та Ч. Лебо „залишкова” модель соціальної держави); 280

- держави загального добробуту соціальну політику яких можна трактувати як соціально-демократичну (держави третього різновиду згідно класифікацій К. Еспін-Андерсена, Т. Тилтона і Н. Фурніса і „інституціональна модель” згідно класифікації Г. Віленського та Ч. Лебо). 280

Тож, постає питання, яка модель буде для України оптимальною? 280

На думку В. Медведчука „шведська (або ширше скандинавська) модель соціалізму дає найбільш показове уявлення про потенціал соціал-демократичної парадигми розвитку в рамках окремої країни. СДРПШ знаходилася при владі з початку 1930-х до середини 1970-х років, що дозволило їй послідовно здійснювати соціально-економічні реформи. В середині 1970-х років шведським соціал-демократам вдалося досягнути вражаючих успіхів в таких сферах як соціальне забезпечення, охорона здоров’я, освіта, житлове будівництво” [5, с. 19]. 280

Дійсно, соціал-демократична модель держави добробуту вочевидь є самою оптимальною для України. 280

По-перше, якщо західні держави з високим рівнем добробуту можуть собі дозволити проводити ліберальну соціальну політику, то „...для держави, що здійснює перехід від однієї суспільної системи до іншої, актуальною є інша мета, а саме – ліквідація або пом’якшення негативних соціальних наслідків, спричинених гострим протиріччям між необхідністю проведення жорсткої економічної політики й соціальною незахищеністю населення” [6,с.118]. Лише політика соціально-демократичного типу забезпечить нашій державі досягнення соціальної справедливості, послабить соціальне напруження що існує в суспільстві. Адже, коли 35 – 40 процентів населення є безробітними було б жорстоко зі сторони держави не втручатися в економічні процеси, залишити людей без соціальної підтримки [7, с. 130]. 281

По-друге, однією з базових цінностей, що лежать в основі концепції держави добробуту соціально-демократичного типу є солідарність. Загальновідомо, що в Україні громадянське суспільство знаходиться в зародковому стані. І лише за тієї умови, що кожен усвідомить себе в дусі добровільної солідарності відповідальним за життєві шанси інших людей і буде діяти відповідно до цього, ми отримаємо розвинене громадянське суспільство і міцну державу. 281

Ми цілком згідні з В. Медведчуком, що: „Саме така стратегія здатна забезпечити ефективність реформ, створивши їм широку соціальну базу. Вона виключає крайнощі, формує основи для розвитку держави і суспільства і відповідає інтересам як тих соціальних груп, які з’явилися в Україні одночасно із появою приватної власності, так і тих прошарків, що потребують державного захисту своїх прав – на працю, освіту, відпочинок, житло, охорону здоров’я. По суті, ми ідемо по шляху реалізації соціал-демократичної моделі розвитку” [5, с.22-23]. 281

Отже, на нашу думку, самою оптимальною моделлю соціальної держави для України є модель соціально-демократичного типу. 281

1. Конституція України. К., 1996. – С. 1. 281

2. Wilensky H., Lebeaux C. Indastrial Society and Social Welfare. – New York, 1958. 281

3. Сіленко А. Основні теоретико-методологічні підходи зарубіжної і вітчизняної політичної науки до визначення і сутності понять „держава загального добробуту” і „соціальна держава” // Людина і політика. – 2001. - № 6. – С. 148 – 154. 281

4. Риттер Г. А. Социальное государство: возникновение и развитие. Сравнительный анализ / Реф. Р.И. Соколовой // Реферативный журнал: Общественные науки за рубежом. Сер. 4. Государство и право.- М.: ИНИОН АН СССР, 1990.- № 6. – С. 26 – 31. 282

5. Медведчук В. Социал-демократическая модель общественного развития и предпосылки ее становления в Украине // Полис Политические исследования. – 1999. - № 1(53). – С. 17 – 23. 282

6. Сіленко А. Соціальна політика та її пріоритети у перехідному суспільстві // Людина і політика. – 2003. - № 1. – С. 118 – 128. 282

7. Горенко О. Боротьба з безробіттям і перспективи європейської інтеграції // Людина і політика. – 2001. - № 5. – С. 113 – 135. 282

Оксана Шурко 282

РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
В ПОБУДОВІ ІМІДЖУ 282

РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
В ПОБУДОВІ ІМІДЖУ 282

Сьогодні в політичному лексиконі існують деякі поняття, які ще десятиліття тому не існувало. До таких термінів можна віднести поняття іміджу. В політичній практиці імідж набуває поширення як означення форми людини політичної. Особливо часто ми згадуємо про нього на виборах та під час виборчих кампаній. Діючі політики мусять постійно підтверджувати свою легітимність перебування на певній посаді і тим більше відповідність їй. Саме тому, їм постійно потрібно доводити громадськості, що вони є гідні посідати цю посаду і саме в цьому їм допомагає відповідний політичний образ. 282

Імідж був присутній завжди, але в наш час значення його різко зростає. В цьому контексті, імідж – це, в першу чергу, ефективний психологічний засіб, володіючи яким політик приваблює до себе людей і виявляє можливості особистого впливу на тих чи інших особистостей, або певні групи людей. 282

Іміджу присвячені численні роздуми Н.Макіавеллі, який під ним розумів зовнішній вигляд правителя, що приховує його стан здоров’я чи поганий настрій. Ніцше стверджував, що будь-який геній носить маску. Ф.Іл’ясов називає іміджем якість такого товару як політичний лідер. Проблема подачі лідера у формуванні його іміджу він розглядає через призму політичного маркетингу, де в якості “фірми” виступає партій, а в якості “товару” – кандидат, якого необхідно подати у відповідній “обгортці” і успішно “продати”, тобто отримати необхідну для перемоги кількість голосів. 283

В основному імідж політика не є абсолютною вигадкою, а будується з реально притаманних йому характеристик, які тільки висуваються на більш значні позиції. При цьому образ політика може свідомо збагачуватись тими характеристиками, які потрібні, але представлені у зародковому стані. Серед основних компонентів іміджу виділяють: компетентність, впевненість, довіру, постійність, а також набір характеристик керівника. Є і характеристики які наближують політика до електорату, а також набір морально-етичних якостей, які мають першочергове значення в умовах кризи довіри масового виборця до політичної влади. Але позитив не можливий без негативних характеристик до яких можна віднести нерішучість, недостатню компетенцію, брехливість і т.п. Ці ж якості часто шукають у своїх противників, а іноді просто приписують їх їм. 283

Засоби масової інформації є одним із засобів формування необхідного іміджу політика і цей засіб є найбільш масштабним, розгалуженим та ефективним. 283

Масова комунікація – це особлива діяльність яка здійснюється спеціалістами заради впливу на об’єктивно не пов’язані між собою групи та окремих індивідів з метою впливу на їх свідомість і поведінку. 283

В самому загальному вигляді комунікація представляє собою систему, яка складається із джерела інформації та тих хто її отримую, а також фізичних каналів руху цієї інформації, що пов’язують їх між собою. Г.Лассуєл вважав, що визначити суть комунікації можна через наступну “комунікативну формулу” яка складається з наступних взаємопов’язаних ланок: комунікатор – зміст інформації – засоби комунікації – характеристики аудиторії – зміни аудиторії в результаті комунікації. З часом ця формула значно ускладнилася і в більшій мірі почала відображати не так зовнішню форму як внутрішній зміст комунікативних процесів. 283

Можна виділити ряд важливих функцій масової та політичної комунікації які безпосередньо виводять нас на процеси побудови і реалізації політичного іміджу: інформаційна – основна для комунікації; соціалізуюча, яка пов’язана з формуванням або зміною інтенсивності і направленості соціально-політичних установок цінностей та ціннісних орієнтацій; організаційно-поведінкова, яка впливає на дії масової аудиторії або всього населення та емоційна – створює та підтримує певний емоційний рівень, стимулює певні емоційні реакції громадян. 284

Слід зазначити, що особливо у післявоєнні роки значно зруйнувались ілюзії, щодо абсолютного всесилля засобів масової комунікації. Хоча їх постійний та інтенсивний вплив на окремих людей, групи та суспільство в цілому достатньо вагомий і недооцінювати його в жодному випадку не можна, однак виявилося, що у свідомості широких верств населення відбуваються внутрішні спонтанні зміни, які здатні суттєво підірвати маніпулятивні зусилля ЗМІ і різко знизити ефективність тих чи інших пропагандистських кампаній, а інколи і отримати зворотній від бажаного ефект. Певна аудиторія, а саме громадяни демократичних держав все очевидніше виявляють відносну самостійність, вибірковість і, в певних випадках, критицизм по відношенню до багатьох матеріалів цілеспрямованої інформації. 284