Міністерство охорони здоров’я україни міністерство освіти І науки україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 964.46kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1028.21kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Міністерство охорони здоров’я, 5570.5kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Кабінет Міністрів України Міністерство охорони навколишнього природного середовища, 94.74kb.
- Ерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський державний, 950.39kb.
- Міністерство охорони здоров’я україни міністерство освіти І науки україни, 3656.43kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
| Оцінюючи наведені дані з урахуванням класифікації ВІЛ-інфекціїї за ВООЗ 2004 року, можна зробити висновок, що клінічна картина ВІЛ-інфекції, яку виявляє лікар у 69 (73%) пацієнтів не відповідає його імунологічному статусу. Саме на цей факт наголошують усі провідні фахівці світу, які займаються проблемою ВІЛ/СНІДу та рекомендують обов’язкове визначення імунологічного статусу всіх ВІЛ-позитивних людей. З 2006 року за рекомендаціями ВООЗ, згідно Наказу МОЗ України від 04.10.2006 № 658 призначення ВААРТ проводиться за наступним принципом: Рекомендації щодо початку АРТ у ВІЛ-інфікованих
Таким чином для встановлення стадії ВІЛ-інфекції та вирішення питання призначення ВААРТ необхідно обов’язково проводити визначення імунного статусу ВІЛ-позитивної людини. Наказом МОЗ України від 12.12.2003 року № 580 рекомендовано: визначення CD4 проводиться 1 раз на рік при І стадії ВІЛ-інфекції, 1 раз у 6 місяців при 2 та 3 стадіях, 1 раз у 3 місяці при 4 стадії ВІЛ-інфекції та за клінічними проявами з контролем через 2-4 тижні. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІНВАЗИВНИХ ВТРУЧАНЬ З РОЗВИТКОМ ВІРУСНИХ ГЕПАТИТІВ В І С Рябіченко В.В. Сумська обласна інфекційна клінічна лікарня ім. З.Й. Красовицького Передача вірусних гепатитів В і С відбувається при різноманітних медичних і немедичних втручаннях, статевим і вертикальним шляхами. У 15-80 % інфікованих формується хронічний вірусний гепатит з наступним його трансформуванням у 30 % випадків у цироз печінки і гепатоцелюлярну карциному. Проведено аналіз частоти виникнення вірусних гепатитів після інвазивних втручань. Основна група – (70 осіб) – це вперше виявлені у 2006 році хворі з хронічними вірусними гепатитами) і група порівняння (31 особа), набрана випадковим шляхом, не відрізнялись за віком і статтю. Обов’язковим критерієм включення до групи порівняння була відсутність скринінгових маркерів вірусних гепатитів В і С (HBsAg, antiHBcor Ig G, antiHCV). Інвазивних втручань (операції, гемотрансфузії) в основній групі було 85, в групі порівняння – 24 (відповідно 1,2 та 0,8 на пацієнта); відсоток ургентних оперативних втручань був значно нижчим у основній групі (39,7 %), ніж в іншій (52,2 %). У хворих з хронічним вірусним гепатитом С кількість оперативних втручань в анамнезі була в 2,1 рази більше, ніж при вірусному гепатиті В. Гемотрансфузії у минулому відмічали 14 хворих з хронічним вірусним гепатитом С (36,8 %), при цьому до 1991 року кров чи її препарати були перелиті 8 з них; при гепатиті В їх кількість склала 3 (10,3 %), до 1991 року гемотрансфузій не було. Таким чином, оперативні втручання і гемотрансфузії є небезпечними маніпуляціями і сприяють інфікуванню вірусами гепатитів. Найчастіше передача вірусів відбувається при планових оперативних втручаннях, зі збільшенням кількості втручань очевидно збільшується і ризик інфікування. Переливання препаратів крові є більш небезпечне для зараження вірусами гепатиту С, ніж В. ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ УРСОХОЛУ ДЛЯ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ХРОНІЧНІ ГЕПАТИТИ Троцька І.О., Дем’яненко Н.В. Обласна інфекційна клінічна лікарня ім. З.Й. КрасовицькогоПатогенетична терапія хронічних вірусних гепатитів (ХВГ) залишається недостатньо розробленою. Особливо актуальним є лікування хворих на хронічні вірусні гепатити В, С та В і С (ХГВ, ХГС, ХГВ і С), оскільки вони часто призводять до розвитку цирозу печінки і гепатоцелюлярної карциноми. У зв’язку з тим, що в патогенезі вірусних гепатитів значну роль відіграють холестатичні порушення, ми звернули увагу на вітчизняний препарат урсодезоксіхолевої кислоти (УДХК) “Урсохол”. УДХК забезпечує захист холангіоцитів від цитотоксичного впливу гідрофобних жовчних кіслот та захист гепатоцитів від апоптозу, а також нормалізує гепатобіліарну секрецію. Крім цього, за даними літератури, УДХК знижує ризик розвитку гепатоцелюлярної карциноми у хворих на ХВГ. Під нашим спостереженням перебувало 68 хворих на ХВГ. За допомогою маркерного аналізу ХГВ верифікований у 39 пацієнтів, ХГВ і С – у 11. Пацієнти були обох статей, віком від 18 до 64 років. 36 хворих на фоні базисної терапії отримували урсохол у дозі 12-15 мг/кг на добу, решта – звичайну терапію. Лікування тривало від двох до чотирьох тижнів. У групі хворих, які отримували урсохол, позитивний результат виявили у 32 (82,05%) пацієнтів: у них раніше, у середньому на 4,5 діб у порівнянні з контрольною групою, було визначено поліпшення самопочуття (покращання апетиту, зникнення нудоти, слабкості), швидше зменшувались розміри печінки, відновлювалась фізична активність і працездатність. Швидка позитивна динаміка суб’єктивних і об’єктивних даних супроводжувалась відповідним покращанням показників біохімічного дослідження крові. Отже, вітчизняний препарат урсохол, який не має побічних ефектів і не спричиняє звикання, може бути використаний у комплексному лікуванні хворих на ХВГ. РОЛЬ ПОЛІМЕРАЗНОЇ ЛАНЦЮГОВОЇ РЕАКЦІЇ В ДІАГНОСТИЦІ ВІРУСНИХ ГЕПАТИТІВ Троцька І. О., Рябіченко В.В. СумДУ, медичний інститут, кафедра інфекційних хворобСумська обласна інфекційна клінічна лікарня ім. З.Й. КрасовицькогоХронічні вірусні гепатити В (ХГВ) і С (ХГС) набули широкого розповсюдження в останні роки, займають провідне місце в структурі захворювань внутрішніх органів і є предметом детального вивчення (як клінічних проявів, так і лабораторних показників). Одним із сучасних методів дослідження є полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР), яка застосовується як для діагностики гепатиту, так і для контролю за ефективністю противірусного лікування. Обстежено 640 осіб з різноманітною патологією шлунково – кишкового тракту, з них у 76 виявлений HВsAg (11,9 %), у 83 – антитіла до ХГС (13 %), у 223 (34,8 %) – антитіла до серцевинного антигена вірусу гепатита В. Середній вік хворих склав 36,2 роки, жінок було 44,2 %, чоловіків – 55,8 %. Для визначення реплікативної активності вірусів і доцільності призначення антивірусної терапії всі хворі з позитивними скринінговими маркерами були обстежені за допомогою ПЛР. Позитивний результат дослідження зафіксовано: в групі з наявністю HВsAg та анти – НВсоr summ – у 8 (10,5 %) хворих, з наявністю анти – НСV – у 11 (13,2 %), при наявності лише анти – НВсоr summ (та відсутності HВsAg) – у 2 (1,4 %). Таким чином, ПЛР суттєво доповнює специфічну діагностику ХГВ та ХГС і є вирішальним методом при призначенні противірусної терапії та контролю за перебігом захворювання. Також застосування ПЛР виправдоване при підозрі на ХГВ і відсутності у крові хворого поширеного скринінгового маркеру HВsAg. КЛИНИКО-ЭПИДЕМИОЛОГИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ДИФТЕРИИ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ Васильев Ю.К., магистрант Научный руководитель – д-р мед. наук Чемич Н.Д. СумГУ, медицинский институт, кафедра инфекционных болезней На рубеже тысячелетий дифтерия остается проблемой современной медицины. Тому подтверждение - подъем заболеваемости дифтерией, который наблюдался в Украине на исходе второго тысячелетия. Цель исследования – изучение клинико-эпидемиологических особенностей течения дифтерии в современных условиях. Проведен ретроспективный анализ 600 случаев заболеваний дифтерией с 1987 по 2005 г. Распределение больных по годам было неравномерное: с 1987 по 1990 гг. наблюдались единичные случаи заболеваний от 1 до 4 человек; с 1991 г. наблюдается увеличение до 33; в последующие 2 года – умеренный спад до 10 - 15 заболевших, а в 1994 - 1996 гг. количество больных достигает своего максимума (64, 189, 168 соответственно). Затем следует постепенное снижение заболеваемости дифтерией: так, если в 1997 г. регистрируется 75 случаев, то в последующие годы эта цифра снижается с 13 в 1998 г. до единичных случаев в 2004, 2005 гг. Наибольшее количество заболевших зарегистрировано в Конотопском (n=42), Роменском (n=36), Шосткинском (n=94), Сумском (n=40) районах, а также в городе Сумы (n=306). В остальных районах зарегистрированы единичные случаи заболеваний. Средний возраст больных составил 30,15±0,63 лет. Среди них мужчин было 36,3 % (n=218), женщин – 63,7 % (n=382). Отмечена осеннее-зимняя сезонность: количество заболевших осенью - 28,3 % и зимой –28,2 %, весной –25,7%, летом - 17,8%. При госпитализации только у 19,8 % (n=119) больных был поставлен диагноз дифтерии. В дальнейшем бактериологически он был подтвержден у 92,8 % (n=557). В основном заболевание было вызвано Corynebacterium diphtheriae тип gravis – 93,6 % (n=520), mitis – 6,6 % (n=37). Таким образом, пик заболеваемости дифтерией приходился на 1995г., 1996 г. Она в основном регистрировалась в крупных городах и районах. Среди заболевших преобладало взрослое население. Наблюдалось недостаточное диагностирование дифтерии на догоспитальном этапе. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ВІРУСНОГО ГЕПАТИТУ В |