Cols=2 gutter=175> центр правових досліджень фурси

Вид материала

Документы

Содержание 151 Фурси С.Я..Цюра Т. В. Докази Фурса С. Я.. Цюра Т. В. Василюк С. Ломоносова О. Фурса С. Я.. 11 юра Т. В. Фурса С. Я.. И юра Т. В. Розділ iii

Подобный материал:

• Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень, 283.11kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
• Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.
• Cols=2 gutter=47> Новосибирский государственный драматический театр, 132.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=99> I. Организаторы конференции, 311.66kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=3 gutter=155> 01. 09. 2008 г. Мебель для директора ООО «КонТек», 114.48kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.

§ 2. Особливості участі сторін в процесі доказування

Сторони в позовному провадженні є суб'єктами спірних мате­ріальних правовідносин, які мають різну юридичну заінтересо­ваність у результатах розгляду справи. Юридичний інтерес сторін може бути як матеріально-правовим, так і процесуальним. Мате­ріально-правовий інтерес позивача виражається в одержанні бла­га, яке принесе йому рішення суду про задоволення позову. Цим зумовлюється також процесуальний інтерес позивача, який спо­нукає його до процесуальних дій, спрямованих на досягнення про­цесуальної мети - винесення судом рішення про задоволення по­зову. Матеріально-правовий інтерес відповідача проявляється у встановленні судовим рішенням або ухвалою відсутності в нього будь-яких правових обов'язків перед позивачем, а процесуальний - у діяльності спрямованій на доведення заперечень проти позову або у створенні можливих перешкод для винесення судом рішення про задоволення позову і покладення на нього відповідних обо­в'язків. Останнє положення легко довести тим, що відповідачі в позовному провадженні намагаються затягувати розгляд справи, не з'являються до суду, користуються різними процесуальними можливостями для затримання розгляду справи та винесення су­дового рішення тощо. Про це свідчить судова практика, коли роз­гляд цивільних справ може затягуватись на кілька років. Про це може свідчити норма , яка передбачає розшук відповідача (ст. 78 нового ЦПК). Отже, найбільш поширеними у судовій практиці є випадки, коли відповідачі не зацікавлені у постановлені судового рішення.

Отже, позивач і відповідач мають протилежні матеріально-правові та, переважно, процесуальні інтереси, які взаємно ви­ключають один одного,¹" але при цьому сторони мають в основ­ному рівні права і зобов'язані, відповідно до ч. З ст. 27 нового ЦПК, добросовісно здійснювати свої процесуальні права і вико­нувати процесуальні обов'язки. Потенційна рівність прав сторін в цивільному процесі не означає їх однаковість, оскільки кожна

^мФурса С, Я.Окреме промджеымя ■ цивільному процесі. - К.: Видми.Київського уві»ерси тету. 1999. - С 8-9.

150

із сторін для досягнення певного результату законом наділена від­повідними засобами захисту, але результат розгляду справи зале­жить від активності сторін, яка реалізується в процесі змагаль­ності і, зокрема, в доказовому процесі.

Принцип змагальності має надати всім особам, що беруть участь в справі, рівні можливості в процесі доказування і особливо сторонам в позовному провадженні. Цей основоположний прин­цип навіть закріплений ст. 129 Конституції України, а саме: зма­гальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Однак, на скільки цей принцип відповідає реаліям сьогодення відповісти важко. Вважаємо, що процес доказування як в теорії, так і на практиці має істотні процедурні недосконалості. Навіть ті зміни, які пропонуються нині в новому ЦПК не враховують усіх аспектів сучасного цивільного судочинства.

Можна навести такий приклад із судової практики. В інте­ресах позивача до суду була подана докладно обґрунтована позов­на заява з клопотанням про обов'язкове витребування письмових заперечень у відповідача по справі. Таке клопотання було обумов­лене тим, що ця справа була особливо складною, але для врегу­лювання конфлікту між родичами існувала реальна можливість укладення мирової угоди. Однак, суддя не звернув увагу на клопо­тання представника позивача і призначив справу до судового роз­гляду і не провів підготовчих дій, що передбачені п. 2 ст. 143 чинного ЦПК України. Тобто суддя не вважав за необхідне викли­кати відповідача для попереднього опитування з обставин справи та з'ясування можливих з його боку заперечень проти позову та витребування від нього письмового пояснення у справі.

Формально суддя був правий, оскільки закон відносить вирі­шення цього питання до прав судді, а не до його обов'язків (п. 2 ст. 143 чинного ЦПК). При цьому, доцільність вчинення цієї дії законом ставиться під сумнів, оскільки витребування відбува­ється "в разі необхідності", тобто - необов'язково. Але яким чином суддя повинен був вирішити таке клопотання, було заявлене у позовній заяві? На нашу думку, регулювання цього питання від­сутнє в чинному ЦПК.

Але слід сказати про те, що за новим ЦПК, після відкриття провадження у справі має місце стадія попереднього судового

151

Фурси С.Я..Цюра Т. В.

Докази і донизування у цивільному процесі


1><»;<гляду справи. Після винесення ухвали про відкриття прова­дження у справі суддя за ст. 127 нового ЦПК повинен невідкладно надіслати разом з цією ухвалою копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів. За ч.і ст. 128 нового ЦПК відповідач маг. право подати письмове заперечення проти позову. Як бачимо й за новим ЦПК питання щодо витребування судом заперечень відповідача проти позову взагалі не передбачено, а йдеться тільки про його право подати такі заперечення.

Повертаючись до аналізу наведеного вище прикладу із судової практики, слід констатувати, що фактично заявлене клопотання суддею не було вирішено, а справа була призначена до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача просив змінити порядок ведення судового слідства, що передбачено ч. 2 ст. 180 чинного ЦПК України, оскільки без пояснень відповідача заслу­ховувати пояснення позивача з початку не було сенсу. Без аналізу заперечень проти позову відповідача вони б перетворились на формальність, без певної логіки, оскільки будь-яка процедура має відповідати принципу раціональності. Але суддя не відреагував й на це клопотання представника позивача.

Слід визнати, що процедура розгляду цивільних справах за ■пінним ЦПК є недосконалою, оскільки дозволяє адвокатам при представництві прав відповідача користуватися певними проце­суальними перевагами, властивими саме статусу відповідача. Так, ч. 1 ст. 180, ч. 2 ст. 194 чинного ЦПК передбачається надавати позивачу свої пояснення в справі першим та виступ в дебатах та­кож раніше відповідача. Тому відповідач та його представник мо­жуть "чекати" і не висловлювати свого остаточного відношення до позову або наведених позивачем доказів аж до судових дебатів. На практиці деякі адвокати "розкривають" свою позицію повніс­тю тільки в судових дебатах. Слід вважати такі способи з мораль­ної точки зору та з точки зору адвокатської етики некоректними, але такими, що не суперечать чинному законодавству.

Зрозуміло, що такий процесуальний засіб дозволяє представ­нику відповідача тримати в "таємниці" дійсні заперечення проти позову фактично до останньої хвилини, а у позивача є можливість реагувати на таку "стратегічну гру" лише репліками (ч. 8 ст. 194 ЦПК чинного України), якщо суд дозволить це.

152

Вважаючи принцип змагальності сприятливим для винесення законного і обґрунтованого рішення, а не самоціллю в "грі адвока­тів", такий стан цивільної процедури разом із традиційною схе­мою дій судді можна вважати проблематичним.

В Англії, Франції, США діє принцип концентрації процесу­ального матеріалу, за яким сторони зобов'язані подавати одразу весь матеріал, який є в їх розпорядженні, а не окремими части­нами, щоб не створити для другої сторони будь-яких штучних процесуальних труднощів або несподіванок у судовому засіданні при розгляді справи по суті. В силу цього принципу не допуска­ється, щоб сторони навмисно утримувалися від подання будь-яких доказів, які вони мають у суді першої інстанції.^|вв Вважа­ється доцільним на законодавчому рівні закріпити цей принцип цивільного процесу в Україні. Слід зазначити, що за новим ЦПК питання подачі доказів вирішено тільки частково щодо строків (ст.131 нового ЩІК).

Необхідно зауважити, що у проекті нового ЦПК України (ста­ном на 1997 рік) мало місце положення щодо пропозиції відпові­дачу подати заперечення проти позову та докази, якими вони об­ґрунтовуються. Але така пропозиція не відповідала характеру взаємовідносин суду з іншими учасниками цивільного процесу. Суду надані державою владні повноваження,¹⁶⁷ а тому звернення суду із пропозицією до відповідача не відповідало їх характеру.

Оскільки діяльність судді у відповідності до його повноважень зумовлює загальнообов'язковість його вимог, то звернення із про­позицією не викликало б у відповідача обов'язку в наданні відпо­віді на звернення суду. Пропозиція не може за своїм змістом зу­мовлювати обов'язку, тому демократичний спосіб звернення судді з пропозицією до відповідача не можна було вважати конст­руктивним, оскільки в цьому випадку відповідач реально міг нех­тувати такою пропозицією суду, а це могло призвести до формалі­зації процедури розгляду цивільних справ, затягування процесу та неповаги до суду. При цьому покладати на відповідача будь-які

^ІИ Міхеїнко М. М., Молдован В. В., РадЛівсько Л. К. Порівняльне судом пр»»и. К Либідь.

1993. - С. 17,* ^т Дні., зокрема, ЛІ. 11. Штгфан Цншілшмй процес. -Kit ЇМ юре, 1997. - С 63.

153

Фурса С. Я., Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


санкції неможливо. Законодавцем були враховані ці аспекти, які дозволили по новому регламентувати заперечення відповідача проти позову в новому ЦНК.

У цьому зв'язку доцільно зупинитися на аналізі ст. 128 нового ЩІК, яка передбачає право відповідача подавати письмове запере­чення проти позову. Зокрема, відповідач може заперечувати про­ти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необ­ґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для порушення справи. Тобто автори но­вого ЦПК конкретизують зміст сучасного поняття "заперечення проти позову". Але з цим переліком погодитись неможливо, ос­кільки незаконними будуть усі вимоги, які необґрунтовані, при відсутності у позивача права на звернення до суду тощо. Крім того, потрібно було б у цій нормі зазначити, що цей перелік підстав заперечень проти позову не с вичерпним, оскільки відповідач мо­же також заперечувати правильність визначення його як відпові­дача, тобто правопорушником у відповідних правовідносинах тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити загальний висно­вок, що у відповідача існують конкретні способи захисту власних прав, зокрема, шляхом висловлення заперечень проти позову пов­ністю або частково чи з процесуальних підстав або пред'явлення зустрічного позову.

Таким чином, звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, по суті, наштовхується на значний захист прав відповідача і певні його процесуальні переваги.

Для вирішення цієї процесуальної проблеми, можна запро­понувати декілька варіантів. Так, в новому ЦПК України запро­понований новітній інститут, який має кардинально змінити не тільки порядок звернення до суду, а й саму процедуру розгляду справи. Тут мається на увазі попереднє судове засідання (ст. 130), зміст якого можна коротко визначити як офіційну підготовку до судового розгляду, тобто, всі процесуальні дії будуть виконува­тись прилюдно. Уже на цій стадії можлива реалізація таких про­цесуальних інститутів як закриття провадження у справі (напри­клад, при укладенні мирової угоди, відмови від позову), залишення заяви без розгляду.

154

У ч. 9 ст. 130 нового ЦПК України пропонується при неявці в попереднє судове засідання сторони, наприклад, відповідача без поважних причин пбо неповідомлення ним причин неявки, з'ясу­вання обставин справи провадиться на підставі доказів, про на­дання яких було заявлено в попередньому судовому засіданні, а також, на нашу думку, в поданих до цього засідання письмових запереченнях. В подальшому прийняття інших доказів залежить від суду, що розглядає справу по суті. Ця пропозиція є цікавою та доцільною. Але вона не повною мірою вирішує розглядувану проблему. Якщо передбачена форма, то необхідно також забезпе­чити й відповідну процедуру заслуховування пояснень сторін, як­що відповідач взагалі не надішле до суду своїх заперечень проти позову. В цій ситуації пропонується доповнити цю статтю поло­женням про те, що процесуальним наслідком неявки в попереднє судове засідання відповідача і відсутність його письмових запе­речень проти позову є зміна порядку дачі пояснень сторонами у судовому засіданні. В цьому випадку відповідач має виступати першим, хоча й це в деякій мірі ускладнить положення позивача та його представника, оскільки для ґрунтовної перебудови пози­ції у справі та, зокрема, промови знадобиться певний час. Але це положення буде відповідати принципу концентрації процесуаль­ного матеріалу, про який йшлося вище, і який повинен знайти своє місце серед принципів цивільного процесуального права Ук­раїни.

Така пропозиція надасть хоч якусь можливість позивачу підготу­ватись до несподіваних "поворотів" у справі, що можуть бути засто­совані відповідачем. У противному разі позивач буде боротися у своїй промові з "вітряними млинами" і не бачитиме реальної картини підго­товленого відповідачем заперечення, яке вій використовуватиме для захисту власних прав, оскільки за ч. 1 ст. 128 нового ЦПК відповідач має право подавати свої письмові заперечення проти позову.

Таким чином, можна прогнозувати, що не тільки змагальність сторін та їх адвокатів буде спостерігати суддя, а він зможе реаль­но оцінити позиції сторін обґрунтованність вимог позивача та заперечень відповідача.

Іншим варіантом, який також застосовується в сучасному ци­вільному процесі - це збереження позивачем або його представником

155

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доки.іцішіпія у цивільному процесі


в таємниці можливих переходів від одних підстав чи предмету позову до інших (ст. 103 чинного ЦІІК та ч.2 ст.31 нового ЦПК) протягом усього часу розгляду справи, що також може поставити у скрутне становище відповідача. Для компенсації такого про­цесуального права позивача, відповідачеві може надаватись право на додаткові пояснення для висловлення заперечень проти зміни підстав або предмету позову.

З метою забезпечення принципу рівності сторін у випадку, коли змінл підстав або предмету позову, буде мати місце у судових дебатах, суд, вважаємо, зобов'язаний відкладати розгляд справи по суті, тим самим надаючи можливість відповідачеві зібрати до­кази та підготувати заперечення проти змінених позовних вимог.

Цікавими для аналізу є й взаємовідносини сторін з їх представ­никами. Зокрема для цивільного судочинства властивою є пози­ція представника, що прямо залежить від позиції довірителя і при відмові позивача від позову процесуальні права його представ­ника перестають діяти. Загальне правило, що зазначене в ч.5 ст. 103 чинного ЦПК та ч. 4 ст.174 нового ЦПК, передбачає випадки неприйняття судом відмови від позову, коли ця дія суперечить законові або порушує чиї-небудь права і, охоронювані законом, інтереси. Аналогічна ситуація має місце, коли представники дія­тимуть на шкоду інтересам осіб, яких вони представляють (ч. 5 ст.174 нового ЦПК). Деякі автори пропонують прокурору пред­ставляти інтереси особи й після її відмови від позову, "...наприк­лад, державне підприємство ... безпідставно відмовляється від позову, а суд цю відмову не приймає. У такому разі підтримання і обґрунтування позову прокурором вкрай необхідні."¹*⁸

На наш погляд, в цій ситуації і суд, і прокурор мають встано­вити дійсні причини відмови від позову, але не державного під­приємства, а його представника, оскільки керівник державного підприємства є лише його представником, що забезпечує його діє­здатність. Виходячи ж з того, що в запропонованому випадку роз­глядається як позивач державне підприємство, то прокурором має ставитись питання перед вищестоящими по відношенню до

'" Василюк С. Ломоносова О. Застосування «налоги ■ шкільному процесі. // Право України. - 2002. - МЗ. - С 135.

156

цього підприємства органами про відповідність цієї особи обійма­ній посаді та виконуваним повноваженням та заміну представ­ника по справі. Крім того, говорячи ширше про участь прокурора при представництві ним інтересів особи і, одночасно, інтересів держави, можна вважати, що він вправі при достатності в нього доказів по справі самостійно продовжувати процес саме для охо­рони і захисту державних інтересів (п. 2 ст. 121чинного ЦПК), наприклад, в порядку глави 31-В чинного ЦПК. В Інших випад­ках, законом встановлено однозначно - якщо дієздатна особа, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявленої вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч. З ст.122 чинного ЦПК, ч. З ст.46 нового ЦПК).

Таким чином, у новому ЦПК України потрібно велику увагу приділяти врівноваженню прав сторін в цивільному процесі, а також врахувати сучасні проблеми цивільного судочинства. Для того, щоб змагальність цивільного процесу сприяла об'єктивному вирішенню справи необхідно забезпечити однакові процедурні можливості для сторін.

§ 3. Заявники і заінтересовані особи в процесі доказування

Участі заявників і заінтересованих осіб в доказовому процесі поки що не було присвячено спеціальних досліджень, але багато наукових праць опосередковано стосуються цього питання,¹" тому у посібнику буде зосереджено увагу на тих, які до цих пір залишаються спірним або недослідженим.

^ІИ Штгфан М. Й.. Дріжнана ОТ. Процесуально.правова природа окремого провадження //Вісник Київського університету. Юридичні науки. - 1984. - N2S; Башкатіт М. И. Процес­суальные особенности рассмотрения дел об установленим фактов, имеющих юридическое значение. - М. ■ 1980: Пукеллскип А. Д. Судебное установление юридических фактов. // Методическое пособие- для адвокатов. - К. - 1970; Кожухаръ А. Н. Судебная защити охраняемых законом интересов //Проблемы совершенствования законодательства о защите субъективных гражданских прав. - Ярославль. - 1988.; Фурса С. Я. Окреме провадження в цивільному процесу України. - К..1999.

157

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


Якщо поняття сторони в позовному провадженні є загально­прийнятим, то поняття заявник і .шінтересовані особи є склад­ним і таким, що властиво і справам окремого провадження, і спра­вам, що виникають з адміністративно-правових відносин (за чинним ЦПК ). При цьому, класичним автор вважає визначення поняття заявник, надане М. Й. Штефаном, а саме: "Заявник - це особа, в інтересах якої порушена справа в суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав".¹⁷⁰ Тобто в цьому визна­ченні враховується, що справа може порушуватись як самим за­явником, так і іншими особами на захист прав заявника.

Поняття заінтересовані особи цілком пов'язане з поняттям заявник, а тому заслуговує на увагу таке визначення: "Заінтере­сованими є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню, і можуть вплинути на їх права і обов'язки"."¹ Отже, питання про характер правовід­носин і взаємозв'язок між заявником і заінтересованою особою можна вважати встановленим.

Характер фактів, які підлягають встановленню різниться для справ окремого провадження та справ, що виникають з адміні­стративно-правових відносин. Тому розпочнемо аналіз із суб'єктів процесу доказування у справах окремого провадження.

Але в теорії цивільного процесу деякими авторами висловлю­ються різні міркування стосовно особливостей окремого прова­дження і справ, що виникають з адміністративно-правових відно­син. Так, деякі автори роблять висновок про те, що охоронюваний законом інтерес не є підставою для звернення громадянина за судо­вим захистом, оскільки суб'єктивні права громадянина є формою прояву і реалізації сформованих інтересів особи.¹⁷² Інтересною є концепція й інших науковців, які встановили, що "у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним є дві сторони - заявник і громадянин, щодо якого порушено справу. У цих справах має місце спір про право, який потребує не безспірної

'У результаті дослідження

процесуальної форми його розв'язання, а позовної, яка забезпечує

достатні гарантії захисту прав

сутності справ про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним обґрунтовується висновок про спірний (позовний) характер цих справ, про наявність сторін у справі, про можливість застосування при їх розгляді інститутів позовного судочин­ства".¹⁷⁴ Отже, запропоновані концепції в основному свідчать про віднесення справ окремого провадження до позовного прова­дження, а також можливість розглядати осіб, які беруть в них участь (суб'єктів процесуальних правовідносин) як сторін.

Авторська ж позиція ґрунтується на особливості деяких кате­горій справ за суб'єктним складом, що беруть участь у процесі доказування та предметом доказування. Дійсно, правовий статус недієздатної або обмежено дієздатної особи відрізняється тим, що вона не вправі здійснювати цілий комплекс прав, але особливість судового встановлення такого статусу особи відрізняється від по­зовного провадження за багатьма аспектами. Тому розглянемо де­кілька кардинальних питань, відповідь на які має висвітлити до­цільність або недоцільність існування окремого провадження, а також особливості категорій справ, у яких беруть участь заяв­ники та заінтересовані особи.

По-перше, чи здатна особа, питання про дієздатність якої роз­глядається в суді, бути самостійним суб'єктом доказового проце­су? На це запитання відповідь залежатиме від того, чи правомірно і обґрунтовано порушена справа в суді (ст. 39 ЦК). Якщо ми вва­жаємо загальним правилом те, що справи окремого провадження порушуються правомірно і обґрунтовано, то можна встановити, що суб'єктом доказування як і суб'єктом, що бере участь у справі, однозначно може бути лише дієздатна особа. Якщо справа пору­шена в суді про визнання особи недієздатною, то це питання про її дієздатність вже є спірним, а тому необхідно говорити про "фактичне призупинення" дієздатності особи до вирішення справи судом. У противному разі, якщо в судовому порядку буде встанов-


'• ІІІтгфам М. Й. Цивільний процес. К,; !н Юре- - '997. - С. 414.

'■' Фуреа С. Я, Провадження в справах про «становлення фактів, що мають юридичне зна

чення. у порядку цивільного судочинства. Латореф. канд. дисерт. - К... 1997. - С 7. "' Ггтманцгв О. В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України. Латореф. канд. дисерт

- К.. 1997. - С 8.

158

"• Світлична Г. О. Окреме провадження. В кн. Цивільне процесуальне право України. / Під ред. В.В. Комарова. - Харків: Право. 1999. - С 342-.143. Див. також Світлична Г. О. Під­готовка до судового розгляду справ окремого провадження. Аатореф. канд. дне. - Хар-ків.1997.

"* Удальцово І. В. Окреме провадження та проблеми визнання громадянина обмежено діє здатним чи недієздатним. Автореф. канд. дне. - Харків. 1999. - С. 4.

159

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


лено, що участь в судовому процесі як сторона брала недієздатна особа, то за правилами ЦПК таке рішення підлягає перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами. Більш того, якщо в цій ситуації особа надавала довіреність представнику та коли за рі­шенням суду бути встановлений час, з якого особа буде визнана недієздатною (ст. 40 ЦК), то ця довіреність в силу судового рішен­ня буде недійсною і справа також має переглядатись. Таким чи­ном, в цій категорії справ загальним правилом має стати відсут­ність дієздатної сторони, яка вправі розпоряджатись належними їй матеріальними і процесуальними правами.

Винятком із загального правила є випадок, коли перед судом поставлене питання про визнання особи недієздатною при фактич­ній її дієздатності,¹⁷⁴ але в цій ситуації особі має бути наданий спосіб захисту її прав.

Отже, по-друге, постає запитання про те, хто ж має захищати права такої особи і яким чином мають передаватись повноважен­ня такою особою? Зазвичай органи опіки та піклування мають представляти й охороняти права обмежено дієздатних і недієздат­них осіб, але тільки після встановлення такого їх статусу. На нашу думку, виходячи із специфіки даної категорії справ, органи опіки та піклування повинні брати участь також при розгляді справ про визнання таких осіб недієздатними. Більш того, за ст. 237 нового ЦПК встановлюється, що справа може бути розпочата за заявою членів її сім'ї, органом опіки і піклування, наркологічним (для обмеження у дієздатності) або психіатричним закладом, але не говориться про те, хто ж має захищати права такої особи. Тобто не можуть усі особи доводити недієздатність однієї особи, оскіль­ки з урахуванням принципу змагальності процесу доказування обов'язково повинна існувати особа, яка захищатиме права такої особи.

С. Я. Фурса свого часу пропонувала при вирішенні питання про статус особи в процесі, питання про дієздатність якої вирішу­ється в суді, заслуховувати позицію всіх заінтересованих суб'єк­тів: "...якщо заінтересовані особи (близькі родичі, профспілкові комітети та інші) вважають громадянина таким, що може розу-

'"Пятнлртов И.М. Особенности судопроизводства по делам о признании гражданина недееспо­собным. -М- 1984.

160

міти значення своїх дій, їм може надаватись право порушувати у суді клопотання про надання цій особі процесуального положення заінтересованої особи або просити суд впевнитись у розумових .можливостях такого громадянина в судовому засіданні".^ІТ6 І все ж таки, вважаємо, що має існувати суб'єкт в цивільному процесі, який захищатиме права такої особи. А тому пропонується для охорони прав громадянина, справа про дієздатність якого розгля­дається судом, і представництва його інтересів в суді залучати орган, який діятиме в його інтересах. Наприклад, якщо справу про визнання громадянина недієздатним порушено за заявою його родичів, то процесуальні заходи стосовно представництва його інтересів мають здійснювати органи опіки та піклування. Якщо ж із заявою звернеться орган опіки та піклування, то відповідно представництво його інтересів може здійснювати, наприклад, прокурор. Тобто тут слід виходити із положення, що крім право­здатності кожному суб'єкту цивільних процесуальних правовід­носин державою має забезпечуватися дієздатність в цивільному процесі, що полягатиме в охороні інтересів такої особи, здійсненні доказової діяльності і, зокрема, в аналізі доказів, наданих заяв­ником.

Отже, особливості розгляду справ окремого провадження про встановлення певного статусу осіб¹⁷⁷ і в тому числі про усинов-ШШ та інші свідчить про необхідність виокремлення окремого провадження, якому будуть властиві особливі процесуальні захо­ди. Зокрема, особливостей розгляду справ окремого провадження фактично дотримуються й противники існування окремого прова­дження, але вони вважають: існує "...можливість застосування при їх розгляді інститутів позовного судочинства/ У зв'язку з необхідністю уніфікації цивільної процесуальної форми обґрун­товується положення, що при розгляді деяких позовних справ виникає потреба у формуванні спеціальних правил судочинства. З погляду законодавчої техніки це положення передбачає виді-

"'Фрреа С. Я. Визнання громадянина обмежено дігзлнтмим і недієздатний // Наукою мето­дичний журнал. "Нова педагогічна думка." - М 3(19). - 1909. - Рівне. - С. 137-143.

^і:: Попово Ю. А. Признание граждан безвестно отсутствующими, - М..1085 та ін.

'Про застосування інститутів позовного провадження а .«значеній роботі говориться, але вони не конкретизовані.

161

Фурса С. Я., Цюра Т. И.

Докази і доказування у цивільному процесі


лення в структурі нового ЦИК України глави "Окремі позовні провадження", до якої можуть бути віднесені справи про визнання громадянина обмежено дієздатним, про емансипацію, а також деякі справи, які в чинному законодавстві належать до таких справ, що виникають із адміністративно-правових відносин".^ІТ(1 Тобто з цієї позиції можна констатувати, що йдеться про зміну назви цього провадження, а не кардинального перетворення його.

Стосовно зміни назви цього провадження, то воно за дореволю­ційних часів називалось "охоронне" (російською "охранитель­ное") судочинство¹⁷⁰ і, не зважаючи на зміни в переліку категорій справ, збереглось до нині. Тому, скоріш доцільно повернутись до витоків цього провадження, ніж змінювати звичну назву на нову, але термін позовні в цій назві застосовувати недоцільно. Особливо цей аспект стосується справ про усиновлення дітей, які прожи­вають на території України, громадянами України та іноземними громадянами, в яких встановлюється факт доцільності усинов­лення дитини конкретними громадянами (гл. 5 р. IV нового ЦПК).

Таким чином, вважаємо, що розгляд справ в особливій проце­суальній формі окремого провадження є доцільним. Це положення можна підтвердити на підставі твердження й іншого вченого, який констатує наявність у справах окремого провадження про визнання особи недієздатною, обмежено дієздатною, безвісно від­сутньою або оголошення померлою: спору відносно правового ста­новища особи, примусову зміну правового статусу, наявність двох сторін, що володіють діаметральио-протилежними юридичними інтересами до результату справи."¹⁰ Особливої уваги в цьому ви­словлюванні заслуговує останній аспект, оскільки автором цієї позиції констатується "наявність двох сторін" і спір з одного боку, заявником і, з іншого, безвісно відсутньою або померлою

"• Удальцова І, В Окреме провадження та проблеми визнання громадянина обмежено діє­здатним чи иедіездатним. Автореф. канд. дне. - Харків. 1999. - С. 4.

"' Уста* гражданского судопроизводства с-ь объяснениями по решениям гражданского касса­ционного департамента и Общих Собраний его съ Уголовным-*. I и It Департаментами прави­тельствующего Сената. / Составил А. Боровиковскій. - СПб.: Типография А. С. Суво­рина. ,1903. - С. 792. 893.

'•• Блажггв В. В. Особое производство по гражданским делам, связиным с изменением право-•ого статуса гражданина. Автореф. канд. дне. - М., 1991. - С. 5.в.

162

особою. Але реальність виникнення такого спору та його предмет, на наш погляд, встановити в цивільному процесі неможливо.

Тому розглянемо особливості правового статусу заявника та заінтересованих осіб як суб'єктів доказового процесу в справах, що розглядаються в порядку окремого провадження. Для цієї ка­тегорії справ метою є встановлення певного факту (за винятком справ про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчинен­ні), що в наступному визначатиме можливість реалізації певних майнових або особистих немайнових прав. Але це питання достат­ньо ґрунтовно розкрито в юридичній літературі, тому звернемо увагу лише на аспект: хто і які обставини має доводити в таких справах.

Так, деякі автори вважають, що обов'язки по доказуванню розподіляються законом і що можливість покладення обов'язку доказування на ту чи іншу сторону за розсудом суду виключа­ється.'*¹ Але хочемо звернути увагу на той аспект, що, дійсно, існують прямі вказівки в законі на обов'язки по доказуванню, але їх можна поділити на:

• загальний (випливає із ст. 10, 60 нового ЦПК), що кожна
  сторона повинна довести ті обставини, на які вона посила­
  ється як на підставу своїх вимог і заперечень;
  
• спеціальні (що зумовлені нормами матеріального права, на­
  приклад, із непрямої вказівки в ст. 302 ЦК) можна дійти
  висновку, що спростування недостовірної інформації здій­
  снюється особою, яка поширила інформацію, тобто фізична
  особа яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися
  в її достовірності.Якщо той, хто поширив такі відомості, не
  доведе, що вони відповідають дійсності, випливає обов'язок
  доказування по таких справах відповідача.
  

У відповідності до наведеної класифікації у справах окремого провадження існує загальний обов'язок доказування, який ле­жить на заявнику і зобов'язує останнього довести ті обставини, встановлення яких він вимагає. В той час, як заінтересовані особи можуть надавати докази і обґрунтовувати відсутність юридичних

"' Смышляев Л. П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском гражданском процессе. - М.: Илд-во Московского уииверта, 1961. - С.32.

163

Фурса С. Я.. Цюри Т. В.

Докінч і доказування у цивільному процесі


обставин, зазначених заявником. Проблемним питанням в спра­вах окремого провадження є визначення заінтересованих осіб, які не встановлюються судом або не притягаються до участі в справі, а в деяких категоріях справ їх навіть важко встановити. Наприк­лад, деякі автори пропонують "...робити висновки з приводу пояс­нень свідків...", замість того, щоб висловлювати з цього приводу свої міркування тощо. Тобто необхідно говорити не про надання якихось повноважень громадським комісіям (радам) при облас­них відділеннях Українського національного фонду "Взаєморозу­міння і примиренням" в справах про встановлення юридичного факту націонал-соціалістських переслідувань,""а встановлювати статус цього органу як заінтересованої особи, за чим слідуватиме надання їй цілого комплексу процесуальних прав.

Якщо враховувати концепцію деяких вчених стосовно можли­вості заінтересованих осіб порушувати спір про право,¹*³ то навіть у цьому випадку іншими авторами¹ ' підіймається питання про необхідність підтвердження цієї заяви доказами, а в розгляду­ваній ситуації про відповідний обов'язок заінтересованої особи доказати відповідні обставини.

Але на відміну від справ позовного провадження і з деякою суперечністю принципу змагальності в справах окремого прова­дження певні обов'язки в забезпеченні доказів по справі має суд через пряму вказівку в законі. Наприклад, за ст. 239 нового ЦПК суддя в порядку підготовки справи про визнання громадянина недієздатним або обмежено дієздатним до розгляду при наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи для встановлення її психічного стану призначає судово-психіатричну експертизу. В цій нормі закону, фактично, закладено і гуманний зміст, оскільки до особи не буде застосовано судово-психіатричної експертизи до тих пір, доки не буде достатньо даних про психічну

'** Голод Б. Труднощі доказування націонал гііцтлістгькмх переслідувань.// Право України.

2002. -М8.-С. 10*-111. '" Елисгііким П. Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. М. -

1973; Kotitopodoe В. Д, Процессуальные особенности судебного рассмотрения дел об установ

леннн фактов, имеющих юридическое значение. - Свердловск,1987. '** Фурса С. Я. Участь заінтересованих осіб в справах про встановлення фактів, що мають

юридичне значення, з точки зору можливості нарушении ними спору про право //Право

України, 1997. - N2. - С 37-89.

164

хворобу. При цьому, законом однозначно не встановлено право­вого значення терміну дині і п проведено межі стосовно їх достат­ності, що робить призначення експертизи залежним лише від сприйняття цієї норми суддею. Значення поняття дані (відомості) випливає із ст. 57 нового 1IIІК, н якій обґрунтовується зв'язок між даними і доказами, але залишається незрозумілим, чому законо­давцем застосоване саме поняття дані, а не термін докази. Можли­во, в справах окремого провадження або для цієї категорії справ допускаються будь-які дані і не ставиться питання про допусти­мість і належність доказів. Однак проти цієї тези виступають за­гальноприйняті засоби доказування, перераховані в ч. 2 ст. 57 нового ЦПК.

Одночасно, в цій нормі закладено нелогічний зміст, якщо даних (по суті доказів) достатньо, то необхідно вирішувати справу, а не призначати експертизу, оскільки з цієї ситуації випливатиме вис­новок про те, що експертиза для таких справ мас вирішальне значої ш я. що супоречитиме ч. 2 ст. 212 нового ЦПК стосовно положення, що жоден доказ не має для суду наперед встаяовленного значення.

Про явні переваги судово-психіатричної експертизи перед ін­шими доказами в справі свідчить й вимога ч. З ст. 241 нового ЦПК, за якою поновлення громадянина в дієздатності у разі його виду­жання або значного поліпшення здоров'я має здійснюватися за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психі­атричної експертизи. Більш того в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання гро­мадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" № 3 від 28.03.72 р. (зі змінами і доповненнями) акценти розставлені більш чітко: "Громадянина може бути поновлено в дієздатності лише (курсив наш - Авт.) при наявності висновку судово-психіатричної експер­тизи про значне поліпшення його стану здоров'я або видужання".

Таким чином, можна вважати, що процес доказування в спра­вах про визнання особи недієздатною складається з таких етапів: 1) заявник збирає докази про наявність психічного захворю­вання у громадянина і надає їх суду;

2)особи, що беруть участь в справі, висловлюють свої мірку­вання і доводи про призначення експертизи і аналізують достатність наданих доказів, а суд оцінює надані відомості

165

Фурса С. Я.. 11 юра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


і за достатності наданих даних призначає судово-психі­атричну експертизу;

3)особи, що беруть участь в справі, висловлюють свої мірку­вання і доводи стосовно правильності і однозначності вис­новку експерта. В разі позитивного висновку експерта та у сукупності всіх матеріалів справи - суд визнає особу недіє­здатною.

Аналогічні вимоги стосовно обов'язків суду щодо забезпечен­ня доказів по справах передбачені й в ст. 239, 241, 248, 253 нового Ц1ІК. З цього аналізу можна зробити й загальний висновок, що у справах окремого провадження по окремих категоріях справ пе­редбачені певні особливості в процесі доказування:

• суд має надавати переваги одним засобам доказування перед
  іншими і по суті ці докази мають вирішальний вплив на
  судове рішення;
  
• суд через пряму вказівку в законі і не зважаючи на позицію
  заінтересованих осіб зобов'язаний вчиняти дії, які спрямо­
  вані на забезпечення доказів по справі.
  

Вважаємо, що такі винятки із загального правила є доціль­ними, оскільки узагальнення судової практики свідчить про без­ініціативність в деяких справах окремого провадження заінтере­сованих осіб, якими виступають органи опіки і піклування, які не зважаючи на вимогу закону про обов'язкову участь їх представ­ників в таких справах направляють заяви суду про слухання спра­ви за їх відсутності, фактично не беруть участі у дослідженні дока­зів, перевірці висновків експертів тощо. Але, вважаємо, що в цій ситуації виявляється не ініціатива суду в збиранні і забезпеченні доказів по справі, а судом виконуватиметься передбачена законом особлива процедура розгляду таких справ.

Нині існують й прямі суперечності в процедурі розгляду справ окремого провадження загальній процедурі розгляду справ, які безпосередньо стосуються процесу доказування. Так, за ч. 2 ст. 265-2 чинного ЦПК до заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення, а також дозвіл Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти України, який дода­ється іноземними громадянами. А загальна процедура досліджен­ня висновку органів державної влади та місцевого самоврядування

166

передбачає заслуховування такого висновку (ст. 191 чинного ЦПК), а не формальну передачу його заявнику. При цьому, уне­можливлюється вимога закону стосовно прав осіб, що беруть участь в справі, ставити запитання представнику органу, який готував цей висновок. У новому ЦІІК це питання вирішено карди­нально інакше, оскільки крім подання висновку органом опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини (ст. 253 нового ЦПК ) справа про усиновлення дитини розглядається з обов'язковою участю органу опіки та пік­лування або уповноваженого органу виконавчої влади.

Якщо підбивати підсумок, то говорячи про особливий стан су­б'єктів доказування в справах окремого провадження, можна встановити, що до участі в них мають залучатись лише особи, які мають певний інтерес у результаті розгляду справи. На цій підста­ві іноді буває дуже складно встановити, який інтерес спонукає особу до участі як заявника або заінтересованої особи. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практи­ку в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" № 3 від 28.03.72 р. констатується: "У ряді випад­ків народні суди приймають заяви про визнання громадянина об­межено дієздатним чи недієздатним від осіб, які неправомочні пред'являти такі вимоги". Але перелік осіб, які можуть зверта­тись за встановленням юридичних фактів і, зокрема, про визнан­ня громадянина недієздатним залежить від мети, яку громадяни намагаються досягти.

Тому ми дійшли висновку, що не зважаючи на той аспект, що в деяких справах окремого провадження законом не вимагається з'ясовувати мету звернення до суду за захистом,'** загальні норми права зумовлюють необхідність встановлення причин звернення заявника до суду та цілі, які бажає він досягти. Це положення

"' Отнюкова Т Установление судом фактов, имеющих юридическое значение //Советская юстиция. - 1980: Крашгнникоя Е. Л. Охраняемый законом интерес и средства защиты // Теория и практика права на судебную защиту и ее реализация а гражданском процессе. -Саратов. 1991; Колобов В. Ю. О механизме защиты охраняемых законом интересов в граж­данском судопроизводстве //Вопросы развития теории гражданского процессуального права. - М . 1981.

167

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Дока.іи і доказування її цивільному процесі


випливає із ст. 4 чинного ЦПК, яка передбачає можливість звер­нення до суду за захистом.

Необхідно зазначити, що інститут попереднього судового засі­дання може застосовуватись не тільки для розгляду справ позов­ного провадження, як це передбачено нині в новому ЦПК, а й для розгляду справ в порядку окремого провадження, справ, що вини­кають з адміністративно-правових відносин, коли йдеться про встановлення наявності спору про право суб'єктивне. Отже, цей інститут буде корисним для встановлення дійсного характеру взаємовідносин заінтересованих осіб".¹"⁰ Процесуальне значення інституту попереднього судового засідання для справ окремого провадження полягатиме й в концентрації всіх питань пов'язаних з процесом доказування на попередніх стадіях, що звільнить ста­дію розгляду справи по суті від узгодження процедурних питань щодо дослідження доказів і дозволить розглядати справи в одному судовому засіданні. Для цього суб'єктам доказового процесу необ­хідно перебудувати систему своєї роботи і заздалегідь підготу­ватись до концентрації доказів, що мають забезпечуватись до су­дового засідання, та виконувати строки їх подачі.

Хоча провадження у справах, що виникають з адміністратив­но-правових відносин буде вилучене із цивільного процесу, але оскільки в чинному ЦПК воно існує та різноманітність справ цьо­го провадження зумовлює значну кількість суб'єктів доказового процесу тому й доцільно зупинитися й на їх аналізі. Але на відмі­ну від справ окремого провадження в цій категорії справ не перед­бачено повноважень суду у збиранні доказів, за винятком одного випадку, який вважати раціональним неможливо. Так, за ст. 245 чинного ЦПК суддя, одержавши скаргу, повинен витребувати від відповідного органу чи службової особи справу про накладення адміністративного стягнення, але в цій ситуації за принципом змагальності обидві сторони мають доводити ті обставини, на яких ґрунтуватиметься їх правова позиція в справі. Крім того, в жодній з подібних справ, що виникають з адміністративно-право­вих відносин, не встановлено обов'язку суду щодо витребування

'-Фурса С. Я. Окреме промджения ■ шкільному процесі. - К.: Видави Київського уиікрси тету, ІВвв. - С 117.

168

матеріалів (по-суті, доказів), з приводу яких відбулось оскаржен­ня, оскільки ці матеріали мають надаватись суб'єктом доказу­вання, що захищатиме правомірність своїх дій або бездіяльності.

Взагалі в теорії цивільного процесу загальноприйнятою мето­дикою дослідження цього виду провадження є відсутність уза­гальнюючих досліджень щодо суб'єктів доказування. Так, біль­шість авторів констатує особливості розгляду окремих категорій справ, а загальним аспектам розгляду цього виду провадження приділяється мало уваги.

Але не зважаючи на різницю в характері розглядуваних судом правовідносин, що виникають з виборчих прав громадян, трудо­вих, адміністративних та інших правовідносин, необхідною уза­гальнюючою рисою цивільного процесу мають бути загальні по­ложення про підвідомчість. За сучасною ж моделлю законодавцем зроблено виняток із загального правила. Так, за п. 2 ст. 24 чин­ного ЦПК зазначено, що суду підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, перелічені у статті 236 чин­ного ЦПК, і в той же час ст. 121-2 ГПК передбачається можливість оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби. Але в господарському процесу­альному кодексі не встановлено правил розгляду скарг і не визна­чені основні процесуальні аспекти такого розгляду.

В той же час, необхідно встановити, що належність державної виконавчої служби до державних органів і, зокрема, до Міністер­ства юстиції України чітко встановлена Законом "Про державну виконавчу службу", а це зумовлює віднесення її до центрального органу виконавчої влади, до повноважень якої входить функція управління і виконання розпоряджень, що за змістом є актами управління. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, за загальним правилом про підвідомчість віднесені до цивільного судочинства, а не до господарського. Тому неможливо погодитись з роз'ясненням ВГСУ № 01-8/155 від 13.02.02 р. (п. 1.1.) стосовно того, що виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу. Більш того, не зважаючи на виокремлення правовідносин, які властиві виконавчому провадженню, деякі автори пропонують виконання рішення вважати тими самими правовідносинами.

169

Фурса С. Я.. И юра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


"Однак до отримання вказаного Інформаційного листа у скаргах даної категорії порушувалося нове провадження за скаргою і приймалися до провадження Господарського суду м. Києва скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень ВГСУ. В даний час такі помилки не допускаються, і нове провадження за скаргою не порушується, а розглядається у справі, якою спір між сторонами про право був вирішений по суті".¹"⁷ Але ж в таких справах розглядаються істотно нові обставини, в них підіймаєть­ся питання про правомірність дій іншого суб'єкта - державного виконавця, тягар доказування і суб'єкти цього процесу мають інші цілі і предмет доказування тощо. По-суті, в таких справах заявником може бути як стягувач, так і боржник, а основним відповідачем буде державний виконавець або інший представник державної виконавчої служби.

Тому не зрозумілим є виділення із глави 31 чинного ЦПК, що передбачає розгляд скарг на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень, та глави 31-А чинного ЦПК, що регламентує розгляд скарг на рішення, дії або бездіяль­ність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадо­вих та службових осіб, глави 31 Г чинного ЦПК, якою встановлено розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державного вико­навця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Запропонована концепція зумовлена необхідністю уніфікувати суб'єктний склад цього виду провадження і встановити узагаль­нені правила розгляду для подібних категорій справ, але з ураху­ванням специфіки їх розгляду. Наприклад, за ст. 248-11 чинного ЦПК у судовому порядку можуть бути оскаржені рішення дер­жавних органів з питань: перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; володіння та користування культовими будівлями та майном. Але лише останній пункт встановлює деяку відмінність реєстрації релігійних організацій від інших суб'єктів цивільного права, які також можуть звертатись із скаргами на

'" Качум О Розгляд гкярг на дії' та бездіяльність органів Дгржааної аикпяаачпі служби щодо •нконання рішень, ухвал господарського суду. // Праю України. 2002. - М8 - С.58-62.

170

дії або бездіяльність реєструючих органів в порядку глави 31-Ачинного ЦПК. Тому доцільно в главах 31 та 31 А чинного ЦПК об'єднати всіх суб'єктів, що вправі звертатись до суду за захистом своїх прав і визначити лише особливості розгляду окремих ка­тегорій або в ст. 248-11 чинного ЦПК встановити особливості ос­карження рішення державних органів з питань реєстрації не тіль­ки релігійних, а й громадських, профспілкових організацій, господарських підприємств тощо.

В той же час загальним положенням для цього виду проваджен­ня є пряма вказівка в законі, за якою регламентуються суб'єкти, що братимуть участь в справі. Так, практично для кожної катего­рії справ, що виникають з адміністративно-правових відносин регламентовані суб'єкти, які заінтересовані в результатах розгля­ду справи, зокрема, ст. 242, 243-4, 243-9, 243-14, 243-19, 243-24, 246, 248-6, 24813, 248-18, 248-23 чинного ЦПК. З проведеного узагальненого аналізу випливає висновок, що назви цих норм різняться і таким чином ускладнюється їх сприйняття. Наприк­лад, статті 242, 243-4, 243-9, 243-14, 243-19, 243-24 чинного ЦПК мають назву "Особи, які викликаються в судове засідання", а в інших зазначених вище статтях заінтересовані особи визнача­ються в статтях, які регламентують порядок розгляду справи. При цьому статус особи, яка викликається в судове засідання, не має регламентації в законі, оскільки не встановлюється її можли­вість брати участь в процесі доказування та користуватись інши­ми правами суб'єктів, що беруть участь в справі і передбачені ст. 99 чинного ЦПК. Тому пропонується назви ст. 242, 243-4, 243-9, 243-14, 243-19, 243-24 чинного ЦПК змінити на таку редакцію: "Особи, що беруть участь в справі".

З проведеного узагальнення випливає й інший висновок, що в главі 32 чинного ЦПК, якою регламентується розгляд справ про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню, на відміну від інших категорій справ цього виду провадження вза­галі не встановлено, які ж особи братимуть участь в розгляді справи. В цій ситуації пропонується встановити, що недоїмник повідомляється про час розгляду справи і має право брати участь в справі. Інакше виходить, що за ч. 2 ст. 251 чинного ЦПК у суду

171

Фурса С. Я., Цюри Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі


можуть з'явитись сумніви в правильності обчислення розміру платежу, але не зрозумілим залишається звідки. Якщо одна сто­рона надаватиме докази по справі, то сумнівів у суду, який за звичай не є фахівцем в обчисленні податків, реально виникнути не може. Тому участь заінтересованих осіб в таких справах є не тільки бажаною, а й необхідною. При цьому, "недоїмник" є осо­бисто заінтересованою у вирішенні справи особою і повинен дово­дити правильність, зроблених ним розрахунків.

Якщо ж звернути увагу на суб'єктний склад заявників по окре­мих категоріях справ, які мають доводити обґрунтованість скар­ги, то, неодмінно виникне питання про те, що в деяких категоріях справ об'єднані протилежні за змістом інтереси у заявників. Дово­лі цікавим для аналізу, у цьому зв'язку, є категорія справ по скар­гах на рішення, дії або бездіяльність центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах прези­дента України та заяви про скасування реєстрації кандидатом у президенти України, що регламентована главою ЗОБ чинного ЦПК. Так, за ст. 243-7 чинного ЦПК встановлюється порядок по­дання заяви, скарги на рішення, дії або бездіяльність територі­альних, дільничних виборчих комісій можуть бути подані в суд кандидатами у Президенти України, їх довіреними особами, упов­новаженими особами партій (блоків), а також не менш як двад­цятьма виборцями протягом семи днів з дня прийняття відповід­ною виборчою комісією рішення або вчинення дії. При цьому, в ст. 243-9 чинного ЦПК встановлено, що про розгляд у судовому засіданні скарги (заяви) повідомляються заявник, автор скарги, представник відповідної виборчої комісії, інші заінтересовані осо­би. З цього аналізу випливає, що до суду можуть звертатись навіть більше як двадцять заявників, тобто необмежена група осіб, з чого можна було б зробити помилковий висновок про представництво цією групою осіб інтересів кандидата у Президенти України. Але такий висновок буде помилковим, оскільки вони не уповноважені звертатись за захистом прав інших осіб, інакше порушуватиметь­ся принцип диспозитивності цивільного процесу. Отже, при роз­гляді цієї категорії справ постане питання про участь в справі всіх, тобто більше 20 заявників, які за ст. 99 чинного ЦПК повинні мати право брати участь в судовому розгляді, надавати суду докази тощо.

172

Межі і можливий зміст скарги можна встановити лише із ст. 243-10 чинного ЦПК, якою визначені два варіанти судового рі­шення стосовно встановлення юридичних фактів: 1) неправомір­ності дій центральної виборчої комісії, територіальної, дільнич­ної виборчої комісії по виборах президента України; 2) порушення кандидатом у Президенти України вимог виборчого законодав­ства. На ці юридичні обставини й має спрямовуватись діяльність суб'єктів доказування, але доцільним є для всіх справ, що вини­кають з адміністративно-правових відносин уточнювати зміст за­яви або скарги.

Цікавим є й термін застосований в ст. 243-9 чинного ЦПК "автор скарги", який також потребує відповідного тлумачення і встановлення його відмінностей від заявника. Якщо в нормі зако­ну встановлений термін, то його необхідно розкривати, оскільки такий суб'єкт, якщо його "викликають в судове засідання", має користуватись певними процесуальними правами.

На нашу думку, в нормах, які регулюють розгляд справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, законодавцеві необхідно було відтворити загальні вимоги до понятійного апара­ту, що застосовується в ст. 98 чинного ЦПК і у відповідності до якого мають застосовуватись терміни заявник та заінтересовані особи. В юридичні літературі пропонуються й більш відповідні для цього виду провадження терміни "скаржник" та "відповідач", що дозволить закріпити поняття "заявник" лише за справами окремого провадження.

їй і доказування у цивільному процесі

РОЗДІЛ III

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ І ОЦІНКИ ДОКАЗІВ