Cols=2 gutter=175> центр правових досліджень фурси

Вид материала

Документы

Содержание Шак X. Международное гражданское процессуальное право. - М.. 2001. - С.339-340. '" Филимонов БА. Фурса С. Я.. Цюра Т. В. 1 Цивільне процесуальне пр«ю України. / Під ред. В.В. Комаром. - Харкіс Право. IMS. Гражданский промес. /

Подобный материал:

• Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень, 283.11kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
• Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.
• Cols=2 gutter=47> Новосибирский государственный драматический театр, 132.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=99> I. Организаторы конференции, 311.66kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=3 gutter=155> 01. 09. 2008 г. Мебель для директора ООО «КонТек», 114.48kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.

§ 1. Загальні принципи та правила діяльності суду при дослідженні і оцінці доказів

В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлю­ється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст. 62 чинного та ст. 212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцін­ки доказів судом¹**, існування якого розкривається і підтверджу­ється й іншими вченими"", але це питання доволі складне і потре­бує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.

Вважаємо, що процес дослідження доказів в цивільному судо­чинстві відбувається доволі хаотично, що призводить до розми­тості інформаційних потоків, які спрямовуються для досліджен­ня суду. Якщо в попередньому розділі говорилось про труднощі в концентрації доказового матеріалу, то в цьому розділі пропону­ється більш докладно звернути увагу на процедуру дослідження

'" Шак X. Международное гражданское процессуальное право. - М.. 2001. - С.339-340. '" Филимонов БА. Основы теории доказательств ■ германском уголовном процессе. - М..

174

матеріалів справи, а також розробити логічну схему в їх наданні і дослідженні. Так, в теорії цивільного процесу виділяють підго­товчу частину судового засідання, яка регламентована для вста­новлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що за­кінчується постановлениям і проголошенням судового рішення. Але ця концепція не відтворена в чинному ЦПК, оскільки ці стадії не відокремлені у окремі відповідні підрозділи. Крім того, сучасна загальна процедура розгляду справ позовного провадження має бути адаптованою для розгляду справ окремого провадження і справ, що виникають з адміністративно-правових відносин. Це положення зумовлене тим, що певні обов'язки по забезпеченню доказів має суд в силу прямих вказівок в законі, а тому відкла­дення судового засідання може зумовлюватись необхідністю вико­нання певних дій.

Звідси випливає висновок, що хаотичне надання інформації і сприйняття її судом ускладнює наступну її об"єктивну оцінку, а тому зрозуміло, що для остаточної систематизації інформації по­требується певний час. Якщо до виключення ч. 4 ст. 209 чинного ЦПК передбачалась можливість відкладення складання мотиво­ваного рішення на строк не більше трьох днів, то після внесення змін і доповнень до ст. 203 чинного ЦПК строк обґрунтування висновків, зазначених в судовому рішенні, здійснюється у десяти­денний строк з дня заявления вимоги. Отже, можна констатувати, що самим складним процесом у постановлені судового рішення є обґрунтування судом зроблених ним висновків і це питання пов'я­зується з процедурою розгляду справи.

Так, вважаємо, що інформацію сторони та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати таким ста­діям.

1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характе­ризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних зако­ном інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представ-

175

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Дика.іи і доказування и цивільному процесі


пикам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним об­ставинам, висловлювати доводи та міркування. Ллє перша стадія надання пояснень мас відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб"єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звід­си випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказу­вання, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі. Наприклад, коли пози­вачем буде спрямований позов до юридичної особи, безумовно, як особливий суб'єкт цивільних правовідносин юридична особа на­буває дієздатності через уповноважених нею певних осіб, які, як правило, й є правопорушниками. Так, водій, що вчинив дорож­ньо-транспортну пригоду братиме участь у такій справі як третя особа без самостійних вимог на боці відповідача, а тому у свідо­мості судді має скластись враження про складність трансформації правовідносин, що розглядаються. Тобто на кому лежить обов'я­зок доказування внутрішніх відносин у юридичній особі: на пози­вачеві чи відповідачеві? Наприклад, автомобіль дійсно належить юридичній особі, але вона його здала в оренду іншій юридичній особі, водій якої й здійснив ДТП. В цій ситуації на боці відповідача мають притягуватись до відповідальності не тільки власник авто­мобіля, а й його орендар та працівник цього підприємства. У та­кій ситуації, вважається, що позивач обмежиться встановленням належного відповідача по справі - власника автомобіля, оскільки його в основному не цікавлять правовідносини останнього з інши­ми суб'єктами, а тому обов'язок доказування внутрішніх взаємо­відносин і притягнення третіх осіб до участі в справі лежатиме на відповідачеві, який й має відстоювати свої інтереси шляхом залу­чення до справи третіх осіб (ч. 1 ст. 108 чинного ЦПК, статті 35,36 нового ЦПК). Звідси випливає, що ініціатива суду, який по-суті не здатен встановити дійсні внутрішні взаємовідносини відпові­дача з іншими особами, не тільки зайва, але й вона суперечить принципу змагальності цивільного судочинства. Тому пропону­ється виключити з ч. 1 ст. 108 чинного ЦПК положення про те, що треті особи без самостійних вимог можуть бути притягнуті до участі у справі також за клопотанням "прокурора або з ініціативи

176

суду", оскільки участь прокурора в цивільному процесі зумовлю­ється лише представництвом інтересів особи або держави і він за сучасним законодавством не володіє особливим статусом. Так, у ст. 35 нового ЦІПС прокурорі! не виділяють серед інших осіб, які беруть участь у справі, тобто законодавець не наділяє його яки­мось особливим статусом, виходячи із принципу рівності. Щодо ініціативи суду, то вона ще залишилась у цій нормі , але вважа­ємо, клопотання про вступ у процес третіх осіб має заявляти відповідач чи позивач, на чиєму боці буде виступати ця особа, а суд не повинен проявляти у цьому ініціативи.

2. Пояснення (заперечення) відповідача ми бачимо в межах за­явлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач. Таким чином гадаємо, що будь-яким юри­дичним обставинам має даватись аналіз відповідачем, а в против­ному разі ці юридичні обставини мають вважатись встановлени­ми. При цьому, виходячи з процесуального статусу відповідача, він лише захищається від заявлених позовних вимог.

Заявники ж висловлюють лише твердження, а заінтересовані особи можуть й не спростовувати твердження ваявшка. Зміст їх висловлювань на стадії пояснень може зводитись до вимоги довес­ти певні юридичні факти на підставі належних доказів і допус­тимих засобів доказування.

Так, деякі автори пропонують приділяти основну увагу при дослідженні пояснень сторін і третіх осіб в судовому засіданні вста­новленню того, як сформувалось знання про факти, чи були факти, які вплинули на якість збереження в пам'яті сторін отриманих відомостей, на вияснення і ліквідацію суперечностей в поясненнях сторін і третіх осіб.¹*⁰ Але ми вважаємо, що пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про Існування певних об­ставин, слід аналізувати І враховувати наступні положення:

- у першу чергу, предмет логічного зв"язку порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований ос­таннім предмет доказування;

' Тргушникон М. К Судебные докамтмы-гм. - М.: Городец. 1997. - С.192.

177

Фурса С. Я., И юра Т. В.


Докази і доказування у цивільному процесі


- У другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має Грунтуватись

і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії закону чи права;

- у третю чергу, встановлювати докази, на підставі яких пози-

вач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;

- в останню чергу, пояснення сторони, третьої особи, заявника

мають розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної лаяви, в якій висловлю­ються твердження позивача про існування певних юридич­них обставин, а необхідно надавати суду й інші докази. Тоб­то в цій ситуації досліджуватимуться лише два докази -пояснення позивача та відповідача, а дослідження доказів має здійснюватися в їх сукупності.

На підставі наведеного,можна робити висновок про необхід­ність конкретизації процедури розгляду справи по суті.

Так, ст. 178 чинного ЦПК має подібні положення порівняно із ст. 173 нового ЦПК щодо початку розгляду справи по суті. Але новий ЦПК з урахування змін щодо стадійності процесу вже більш детально регламентує початок розгляду справи по суті, який почи­нається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовує: чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою або звернутись для вирішення спору до третейського суду. На практиці ж, деякі судді повністю зачитують позовну заяву і заперечення проти позову або зустріч­ний позов, а потім сторони знов дають пояснення з приводу своїх позовних вимог та читають свої позовні заяви та заперечення про­ти позову, що неможливо вважати раціональною формою роз­гляду справи. Деякі автори пропонують в доповіді викладати обставини справи шляхом короткого їх викладення, а не зачиту­вати всі матеріали справи.^Ів| Але знов тут не конкретизується, які

'" Гражданский процессуальный кодекс Украины. Научно практический комментарий. / Ав­тор комментария В. И. Тертышников. - Харьков. 1090. - С. 162-163.

178

обставини справи мають доповідатись суддею. Тому вважаємо, що доповідь головуючого має стосуватись загальних і лише проце­суальних аспектів справи, а саме: загального характеру розгля­дуваних правовідносин та заявлених позивачем суб'єктів, що бра­тимуть участь в справі, а також основних процесуальних дій, що були зроблені суддею під час підготовки справи до судового роз­гляду, а в подальшому - на стадії попереднього судового засідання.

Останнє положення зумовлено тим, що у стадії попереднього судового засідання вирішуватимуться процесуальні аспекти роз­гляду справи і, зокрема, стосовно витребування доказів тощо, а тому ці відомості мають бути офіційно повідомлені всім особам, що беруть участь в розгляді справи. При цьому, виходячи з того по­ложення, що в новому ЦПК передбачається ввести лише одне попе­реднє судове засідання, то можливим може бути випадок, коли не всі питання будуть вирішені до розгляду справи по суті. Наприк­лад, питання заміни неналежної сторони може виникнути перед розглядом справи по суті. А тому перед початком розгляду справи по суті потребується уточнити не тільки питання про те, чи підтри­мує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою або звер­нутись для вирішення спору до третейського суду, а й стосовно ін­ших прав сторін, що регламентовані ст. 31 нового ЦПК та спря­мування позову до конкретних осіб. Тобто на цій стадії, яка регламентується також ст. 179 чинного ЦПК (статей 174, 175 нового ЦПК) відбувається по суті припинення спору або уточнення його характеру і змісту позовних вимог. При цьому, процесуальні аспек­ти такого уточнення вже розглянуті в попередньому матеріалі, а інші аспекти досить чітко проаналізовані в юридичній літерату­рам і тому не будуть розглядатись у цьому підрозділі.

В той же час, вважається недоцільним на стадії судового роз­гляду (ст.173 нового ЦПК) з'ясовувати питання про бажання сто­рін звернутись до третейського суду для вирішення спору, оскіль-

^1И Фурса С Я. Ми рої» угода І процедура П аатвердження. /' Митна справа. Науково аивлі іичннй журнал. - М2. - 2001. - С.16-24: Подцерковнып О. Проблемы примирения сторон а арбитражном процессе. // Підприємництво, господарство і право. - М4. - 2001. - С 10; Ватман Д. П„ Елимроя В. А. Адвокат в гражданском процессе. // Юридическая литература. - М . 1069. - С. 87-80.

179

Фу реи С. >/.. Цюра Т. В.

Докази і Оока.іунииня у цивільному процесі


ки справа вже призначена до розгляду по суті, .з'явилися у судове засідання свідки, зібранні інші докази, в уяві судді сформувався предмет доказування тощо. Крім того, в правовій системі України суд загальної юрисдикції займає чітке правові' місце у вирішенні йому підвідомчих спорів, а по відношенню до його правового ста­тусу третейський суд за багатьма критеріями займає нижчу ієрархічну сходинку, а тому положення ст. 173 нового ЦПК про можливість передачі призначеної до розгляду справи і після про­ведення попереднього судового засідання та підготовчих дій до слухання справи, по суті, викликає сумнів в його доцільності і, має бути виключене з даної норми.

Стосовно процедури розгляду справи по суті, яка встановлю­ється в новому ЦПК, то викликає зауваження ч. З ст. 176, за якою суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення по кожній із заявлених ними ви­мог. Тобто в цій ситуації кожна заявлена вимога повинна бути належним чином доказана і обґрунтована посиланням на закон, а тому така ініціатива суду викликає зауваження в контексті ін­шої норми нового ЦПК. А саме, за п.З ч. 6 ст. 130 нового ЦПК предмет доказування в справі буде формуватись на попередньому судовому засіданні, оскільки передбачається, що суд визначатиме факти (юридичні обставини), які необхідно встановити для вирі­шення спору і які з них визнаються кожною стороною та які під­лягають доказуванню.

Таким чином, з аналізу ст. 130 та 176 нового ЦПК можна вва­жати правильною концепцію конкретизації доказового матеріа­лу та уточнення змісту наступного судового розгляду справи по суті шляхом встановлення предмету доказування. Але ця концеп­ція не знайшла свого логічного завершення ні в чинному законо­давстві, ні в новому ЦПК, оскільки порядок дослідження доказів - це таке ж спірне питання і може займати тривалий час, а тому це питання доцільно відносити на стадію підготовки справи до розгляду або попереднього судового засідання. В сучасній юри­дичній практиці, як зазначалось раніше, це питання взагалі вирі­шується суддею одноособово і без обговорення із сторонами. Біль­ше того, в ст. 177 нового ЦПК пропонується розділити "з'ясування обставин справи та дослідження доказів", але, вважаємо ці

180

поняття настільки взаємопов'язані, що поділити їх настільки ж важко, як обмежити розповідь свідка лише певними межами або огляд певного документу лише певною фразою. Якщо спробувати встановлювати лише певні обставини справи і розкладати розгляд справи по суті на певні етапи встановлення однієї і, лише потім, наступної обставини, то буде потрібно одних і тих самих свідків допитувати двічі або, навіть, тричі. Саме тому, вважаємо, хоча в новому ЦПК виділено "порядок з'ясування обставин справи", але це положення має лише декларативний характер, оскільки це передбачається здійснювати шляхом дослідження наданих сторо­нами доказів і відмежовувати стадії судового слідства за харак­тером засобів доказування, а не за іншими принципами. Так, вст. 180-183 нового ЦПК (ст. 182-185 чинного ЦПК), конкретизується дослідження показань свідків, ст. 185 нового ЦПК (ст. 186 чинного ЦПК) присвячена дослідженню письмових доказів та інші.

Таким чином, послідовне викладення норм, що присвячені дос­лідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх до­слідження. В той же час пропонується розглянути можливість змінити такий порядок і досліджувати докази та обставини спра­ви в іншій послідовності:

Перший варіант пов'язується з тими випадками, коли є проце­суальна можливість розкласти судовий розгляд на встановлення спочатку прав певних осіб - позивачів, відповідачів, коли заяв­лений зустрічний позов, або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору. В цій ситуації пропонується на першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні відповідни­ми особами тих обставин, з якими вони пов'язують випадки пра­вопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до дру­гої стадії буде пов'язана лише з випадками:

• встановлення відповідних прав позивача або інших осіб, що
  заявили відповідні позовні вимоги;
  
• визнанням цих прав відповідачами по заявлених вимогах;
  
• вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.
  

Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред'яв­лятимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача або стосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.

Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів зав­даної шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.

181

Фу реи С. Я., Цніри Т. В.


Докази і доказування у цивільному процесі


Запропонована система дослідження обставин справи може бу­ти застосована й для справ окремого провадження, але для цього виду провадження вона складається лише з першої стадії.

Процесуально перехід від однієї стадії до іншої може відбува­тись, на наш погляд , на підставі відповідних ухвал:

1. про встановлення факту порушення прав позивача або заяв­
   ника;
   
2. про встановлення факту порушення прав відповідачем або
   обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодав­
   ством;
   
3. остання стадія має закінчуватись постановлениям рішення,
   в якому має бути узагальнено все розглянуте і зроблено оста­
   точний висновок суду.
   

Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджу­ватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведін­ки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде вино­ситись заочне рішення (гл. 8 нового ЦПК), а тому суд буде дослі­джувати докази, надані лише однією стороною і розкладання роз­гляду справи по суті може вважатись недоцільним.

Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з прин­ципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідов­но по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свід­ків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджу­ватимуться письмові та інші докази.

Зроблена пропозиція може застосовуватись й при чинній про­цедурі розгляду справ по суті, але як зазначалось раніше, стере­отип в дослідженні доказів, що склався протягом багатьох десяти­літь, заважає багатьом суддям змінювати прийнятий порядок дослідження доказів, а тому в більшості випадків судді отримують інформацію хаотично, що впливає на послідовність і об'єктивність постановлюваного рішення. Особливо це положення стосується перегляду рішень апеляційною і касаційною інстан­ціями, на розгляд яких надаються великі за обсягом матеріали

справи і спочатку виступає особа, яка оскаржує рішення суду, а потім інші заінтересовані особи (ч. З ст. 304 нового ЦПК). Тому, коли в рішенні суду зроблена не зовсім явна помилка, рішення в основному залишається не зміненим і не скасованим через те, що останнє враження на суди апеляційної та касаційної інстанції справляє відповідач.

Сучасна модель розгляду справи по суті передбачає "закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами" після до­даткових пояснень сторін і третіх осіб, що має здійснюватись шля­хом постановления ухвали. Після цього суд переходить до судових дебатів (ст. 193 чинного ЦІІК). Це положення зумовлює необхід­ність тлумачення правового і процесуального змісту ухвали суду на предмет можливості самим судом її скасовувати або навіть "не помічати" її винесення. Загальна концепція теоретиків цивіль­ного процесу зводиться до принципу незмінності судового рішен­ня,¹⁹³ яким фактично й є ухвала суду, але стосовно окремого пи­тання. Але в ст. 196 чинного ЦПК розглядається варіант, коли суд навіть після винесення відповідної ухвали визнає за необхідне з'я­сувати нові обставини, що мають значення для справи або дослі­дити нові докази він постановляє ухвалу про поновлення розгляду справи по суті. Таким чином, процесуальний порядок повинен передбачати спочатку "анулювання" попередньої ухвали і лише потім постановления нової про поновлення розгляду справи по суті.

Але в цій правовій ситуації пропонується з'ясувати, звідки на стадії судових дебатів з'являються "нові обставини", що мають значення для справи, і, фактично, не доведені стороною, а також нові докази, що не були подані сторонами на стадії дослідження доказів. Якщо розглядати процесуальні особливості розгляду справ позовного провадження, в яких робиться тривала перерва в розгляді саме після закінчення з'ясування обставин справи, то нові обставини та докази можуть з'явитись, але така ситуація має бути винятком із загального правила і чітко регламентуватись законом. При цьому, загальним правилом має бути надання дока-

¹ Цивільне процесуальне пр«ю України. / Під ред. В.В. Комаром. - Харкіс Право. IMS.

С МУЛ


182

183

Фу реи С, Я.. Кюри Т. Н.

Докали і доказування у цивільному процесі


зів у встановлені законодавством строки, тобто до початку роз­гляду справи по суті. Тому авторами робиться висновок, якщо сторони в судових дебатах будуть посилатись на нові обставини, які не підтверджувались докилими і які не розглядались судом, або на нові докази, то суд не повинен їх враховувати при поста-новленні рішення. Крім того, право сторін на зміну позовних ви­мог, що регламентовані от. 103 чинного ЦІІК та ст. 31 нового ЦІІК, не повинно поширюватись на стадію судових дебатів.

В ст. 192 нового ЦІІК пропонується також закінчувати роз­гляд справи по суті після додаткових пояснень сторін і передба­чається аналогічна чинному порядку можливість суду поновити розгляд справи по суті на підставі відповідної ухвали (ст. 194 нового ЦІІК). Тому пропонується це питання також привести у відповідність принципу змагальності, згідно з яким, у разі ба­жання сторін повернутись до розгляду справи по суті, звернутись до суду з відповідним клопотанням. Таке клопотання має розгля­датись судом в судовому засіданні з обов'язковим заслуховуван­ням позиції іншої сторони. В разі ж заперечень з її боку, ухвала суду про закінчення розгляду справи по суті може оскаржуватись до вищестоящого суду. Вищестоящий же суд одночасно буде пере­глядати причини пропуску строку надання суду доказів, і лише в разі доведеності поважності причин пропуску для надання доказів, ішріїпить питання про поновлення стадії розгляду справи по суті.

Загалом пропонуємо переглянути назву стадій судового роз­гляду, що пропонуються в новому ЦПК. Так, з назви ст. 192 нового ІUІК "Закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами" не зрозумілим є предмет дослідження в судових дебатах, оскільки виходить, що вони не мають відношення до розгляду справи по суті. Тому, пропонується виділити у новому ЦІІК стадію судового розгляду, на якій будуть надаватися сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі можливість давати додаткові пояснення, адже додаткові пояснення , які виходять від сторін та інших осіб, які беруть участь у справі є також доказами (ч. 2 ст. 57 нового ЦПК), тобто па цій стадії також досліджуються докази і назвати її "Стадія доказування сторонами обставин справи", а тому ст. 192 нового ЦПК доцільно назвати "Закінчення процесу доказування". Тоді стадія доведення переконливості наданих

184

сторонами доводів буде певною стадією і, відповідно до мшропо новішої в новому ЦПК стадійності судового розгляду, судові деба­ти увійдуть до розгляду справи по суті.

§ 2. Оцінка судом наданих у справі доказів

В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом.^І1М Характеризуючи оцінку доказів, деякі тео­ретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.

В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки до­казів:

1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази:

• рекомендаційну;
  
• владну (завершальну);^|ві
  

2. Залежно від рівня пізнання:

• попередню;
  
• остаточну;
  
• контрольну.'**
  

Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гаран­тії правильної оцінки доказів, які називають правилами"⁷ чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оці­нює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оціню­ються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили¹⁹". Авторам імпонує позиція М. Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керу­вання суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості

^m Гражданский процесс. ' Под рея. М.К. Треушникова. - М.. 1998. - С. 172.

^т Штсфан М.Й. Цивільний ороом. К, 1997. - С. 252.

'" Гражданский процесс. ' Иод ред. М.К. Трсушникова. - М.. 1998. - С. 174-175.

'•'Штефая М.Й. Цивільний процес. К.. 1997. - С. 258.

•" Гражданский процесс. / Под ред. М. К. Треушиикова. - М-. 1998. - С. 174-175.

185

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.


Докази і доказування у цивільному процесі


конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосо­вуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.

Дійсно, законодавством не сформульовані чіткі норми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропону­ється ще одне правило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.

Вважаємо доцільним проаналізувати й інші норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст. 160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч. 12 ст. 180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу дока­зового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати -абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, в стадії судо­вих дебатів сторони також аналізуватимуть надані іншою сторо­ною докази, а тому результати такого аналізу повинні врахову­ватись судом при власній остаточній оцінці доказів.

Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності і допусти­мості (ст. 58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питан­ня про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на актив­ність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити зако­нодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пре­д'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тоб­то право на надання суду доказів (ст. 27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії під­готовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допус­тимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до

186

справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.

Так, деякі автори вважають, суд "...не може знати заздалегідь, яким буде зміст пояснень сторін, висновку експерта тощо. Тому суд не може відхилити клопотання на підставі того, що доказ, про збирання якого порушує клопотання учасник процесу, можливо, не міститиме потрібних відомостей. Остаточно належність дока­зів суд першої інстанції має оцінювати під час винесення рішен­ня".¹*⁹ Звідси мав би випливати висновок про обов'язок суду ли­ше задовольняти клопотання про забезпечення доказів. Цей висновок є логічним і більш демократичним, ніж відмова у задо­воленні клопотання, але ж, як відомо, не всі позивачі належним чином користуються процесуальними правами. Якщо йти далі за цією гіпотезою, то навіть відповідачі та треті особи, можуть забез­печувати докази.

Як випливає із ст. 134 нового ЦПК, заява про забезпечення доказів повинна містити:

1. докази ( суть і форму), які необхідно забезпечити;
   
2. обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;
   
3. обставини, які свідчать про те, що подання потрібних дока­
   зів може стати неможливим або утрудненим;
   
4. справу, для якої потрібні забезпечувані докази або з якою
   метою їх потрібно забезпечити.
   

Тобто в п. 4 цієї норми говориться про конкретну справу, що суперечить положенню ч. З ст. 133 нового ЦПК, з якої випливає, що за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. Вважаємо, що в ст. 134 нового ЦПК має йтися про випадок порушення, оспорювання або невизнання права, свобод чи інтересів, що зумовлено загальним положенням ст. З нового ЦПК. Звідси необхідно зробити висновок, що позивач або його представник можуть звертатись до суду з клопотанням про забезпечення доказів, але вони мають посилатись не тільки

'** Степанова Т. Поняття і значення належності судових доказі* у господарському процесі. // Підприємництво, господарстао і право. - МІ. - 2002. - Сів.

187

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Дока.ш і доказування у цивільному процесі


на конкретну або вже порушену справу, а й на своє абсолютне право - захищати свої права від правопорушень або оспорювань.

Виходячи із аналізу цієї норми ввпжасмо, що клопотання про забезпечення доказів до пред'явлення позову може виходити від заінтересованої особи (ч. З ст.133 нового ЩІК ). Тому, у ч. З ст. 133 нового ЦПК потрібно говорити не взагалі про заінтересовану особу, а нею може бути тільки потенційні позивач, його представ­ник, третя особа з самостійними вимогами, заявник. Клопотання про забезпечення доказів може викладатись позивачем або пред­ставником у позовній заяві та мати місце після подання заяви. Після подання мяв> відповідач може також клопотати про забез­печення доказів. Але не може прийматись заява про забезпечення доказів від "потенційного" відповідача, позов до якого ще не пре­д'явлено. В цьому випадку докази, зібрані судом, будуть неналеж­ними. Сучасна ж юридична практика припускає звернення до суду із самостійними заявами про забезпечення доказів, які склада­ються згідно зі ст. 134 нового ЦПК, але в таких заявах також мас обґрунтовуватись неможливість реалізації власних прав без вста­новлення певного юридичного факту судом.

Наша загальна концепція базується на правилі, що докази ма­ють аналізуватись в їх сукупності і кожний доказ мас бути прий­нятим судом, якщо не будуть порушуватися правила належності доказів і допустимості засобів доказування, а також розумні межі кількості доказів по конкретній обставині. Наприклад, кількість свідків, які можуть підтвердити одну й ту ж саму обставину.

Тому не погоджуємось з позицією тих авторів, які визначають контрольну оцінку доказів властивою лише мотивувальний час­тині судового рішення,²⁰⁰ оскільки остаточна оцінка (контрольна) може мати місце не тільки в рішенні, айв ухвалах суду. Наприк­лад, коли суддя відмовляє в прийнятті заяви на підставі ст. 121 нового ЦПК, він оцінює не тільки достатність доказів, а й належ­ність їх та допустимість як засобів доказування. В цій ситуації здійснюється також оцінка наданих доказів на предмет хоча б мінімального обґрунтування заявлених вимог. Так, бувають ви-

^т Гражданский промес. / Под ред. В.А. Мусина. М.А. Чечмной. Д.М. Чечота. - М.. 1998. -С. 19в.

188

падки, коли сторона не зазначає розміру позовних вимог, який неможливо встановити без проведення експертизи розміру зав­даної шкоди, тому судді доволі часто відмовляють в прийнятті такої заяви до провадження суду до усунення недоліків заяви. Дійсно, в цій ситуації позивач мас просити суд про проведения судової експертизи в порядку забезпечення доказів по справі, і лише потім має звертатися з позовом. Отже, навіть з відсутністю одного доказу, може пов'язуватись неможливість звернення до суду, оскільки із ст. 119 нового ЦПК випливає обов'язок підтвер­дження позову доказами, але заява про забезпечення доказів може міститися й в позовній заяві.

Таким чином, необхідно виділяти оцінку доказів на різних ста­діях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання дока­зів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання дока­зу, тобто поважність таких причин.

Звідси випливає, що оцінка доказів може здійснюватись не тільки за достатністю доказів для підтвердження конкретних обставин спра­ви, а оцінка доказів може провадитись стосовно мінімальної обґрун­тованості заявлених вимог ще на стадії подання заяви. Оцінка доказів може здійснюватись й на стадії підготовки справи до розгляду та в порядку забезпечення доказів на предмет їх належності до справи тп допустимості як засобів доказування. При цьому, в разі неприйняття доказу, що пропонується стороною, можна однозначно говорити про остаточну оцінку судом, оскільки в разі відмови суду, наприклад, у виклику конкретного свідка, суд не може змінювати своєї позиції, якщо не зміняться причини, за яких настала відмова. Так, за ст. 136 нового ЦПК передбачається зазначати в заяві обставини, які може підтвердити свідок, якщо ж ці показання допускаються як засіб до­казування таких обставин. Втому ж випадку, коли, наприклад, необ­хідно підтвердити обставину нотаріального посвідчення договору, та­кий доказ буде недопустимим, однак при зміні позовних вимог на визнання правочину недійсним, якщо його було вчинено під впли­вом помилки (ст. 229 ЦК), такий доказ є допустимим засобом доказування.

В юридичній літературі іноді виділяють одночасно декілька взаємопов'язаних критеріїв для оцінки доказів судом, що усклад-

189

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і донизування у цивільному процесі


нюс їх сприйняття. Наприклад, "Отже, належність доказів — це міра, що визначає залучення до процесу по конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів".²"¹ Таким чином, робиться спроба налагодити взаємозв'язок між належним доказом і потріб­ним, належним і достатнім. Але, вважаємо , це різні критерії які мають характеризувати скоріш процес доказування, ніж окремий доказ, якісною оцінкою якого є його належність до справи, а точ­ніше до певної юридичної обставини. В той же час в процесі дока­зування у його суб'єктів, безумовно, виникає питання стосовно потреби в доказах і в забезпеченні їх достатності для підтверджен­ня юридичних обставин. При цьому не завжди особи можуть знайти саме той доказ, який с "потрібним" за умовою його належ­ності.

Наприклад, в одній цивільній справі виникла потреба довести факт, що громадянин К. під час знаходження в шлюбі придбав гараж, а після смерті дружини його відчуджив. Коли постало пи­тання про підтвердження цих двох обставин, то було встановлено невідповідну законодавству юридичну практику оформлення до­говорів купівлі-продажу гаражів, за якою цегляні гаражі фактич­но продавались, але перехід прав на них здійснювався лише "за рішенням загальних зборів членів кооперативу". При чому, реаль­но такі збори не відбувались, а оформлялись лише протоколи за заявою "продавця" і "покупця". Тому підтвердити факт купівлі-продажу такого гаражу належними (правовстановлюючими) до­кументами, які б посвідчувались в нотаріальному порядку, не­можливо. Отже, можна ставити питання про потрібні докази, але тоді виникає необхідність встановлювати й реальні докази по кон­кретній справі, що порушуватиме правило допустимості засобів доказування.

В розглядуваному випадку вважаємо, що в разі порушення осо­бами вимог законодавства має провадитись перевірка дійсності такої угоди. Коли цегляний гараж переходить до іншого володіль­ця (по-суті власника) лише за рішенням загальних зборів без відпо­відного його оформлення, то така угода з урахуванням порушення

прав інших осіб (державі не сплачено мито, спадкоємці залиши­лись без належної їм частки спадщини) не може вважатись закон­ною і вона має визнаватись недійсною. Тобто в цій ситуації буде переглядатись законність такої угоди, а рішення суду стане під­ставою звільнення від доказування. В цій ситуації відсутність "потрібного" доказу, а краще говорити допустимого доказу, була компенсована рішенням суду. Тому в багатьох випадках саме рі­шення суду по справах окремого провадження і, зокрема, про вста­новлення юридичного факту є тим можливим доказом, що замі­нює собою допустимий засіб доказування.²⁰¹

Цікавою також була ситуація, коли судом для дослідження розрахунку, зробленого у зв'язку з виходом одного із учасників товариства з обмеженою відповідальністю, була призначена експертиза, в той час, як одна із сторін просила визнати доціль­ним замість цього залучити до участі в справі для дачі висновку районну державну податкову адміністрацію.

Таким чином, можна встановити, що нове поняття "потрібні докази" не має практичного застосування при розгляді цивільних справ, а може застосовуватись лише в діяльності суб'єктів дока­зування на стадії збирання доказів.

Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оці­нити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій прак­тиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своему рішенні має констатувати обґрунтованість сторо­нами заявлених позовних вимог. Якщо розглянути підстави ска­сування рішення суду і постановления нового (ст. 309 нового ЦПК), то не важко помітити, що пункти 1 і 2 стосуються процесу доказування, а 3 і 4 процесу доведення. Так, підставами для скасу­вання рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішен­ня є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;


"' Степаном Т. Поняття і значення належності еудоаих доказі* у господарському процесі. // Підприємництво, господарство і право, МІ. 2002. -С.19.

190

^т Голод Б. Труднощі доказування нацюиалсоціалістських переедідумяь.// Прало України. 2002. »8-С. 109 111

191

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і дока.іунипнм у цивільному процесі


2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими.

Як бачимо, в цій нормі практично залишено без змін положен ня ст. 312 чинного ЦІІК, яка діяла до внесення змін Законом N 2540-111 від 21.06.2001 p., яким було посилено принципи змагальності в цивільному процесі.

Отже, виникає питання про те, чи з'ясовує суд обставини, що мають значення для справи, чи сторони мають їх встановлювати, а також де проходить межа між повним і неповним з'ясуванням обставин справи. Якщо на перше запитання відповідь була надана у вищевикладеному матеріалі, то тут залишається конкретизу­вати, що перш ніж виносити судове рішення, суд має переконатись і встановити всі обставини справи, що мають значення при її вирі­шенні. Тут необхідно проаналізувати весь спектр юридичних об­ставин, починаючи від правильної сплати державного мита (судо­вого збору) і належного оформлення позовної заяви, та закінчуючи наданням пояснень по справі й інших доказів. Таким чином мож­на сказати, що незважаючи на обов'язок сторін довести ті обста­вини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і запере­чень, у суду має скластись предмет доказування у конкретнії) справі з урахуванням не тільки її матеріальних, а й процесуаль­них аспектів. Наприклад, передача повноважень стосовно участі в справі є багатоаспектним питанням, що може стосуватись як матеріальних аспектів, так і процесуальних, що випливає із ст. 44 нового ЦПК. Крім того, сама передача повноважень має здій снюватись у відповідності до вимог ЦІІК.

Тому умови, що зазначені в ст. 213 нового ЦПК і які стосу­ються суті судового рішення, мають бути чіткими і відповідати наступній процедурі перевірки судового рішення. Так, в цій стат­ті визначено, що рішення суду повинно бути законним і обґруп тованим. У ч. 2 цієї норми зазначено, що законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирі­шив справу згідно з законом. Так, більшість теоретиків, вважа­ють, що умови законності - це відповідність дій суду (судді) вимо­гам закону. Зокрема, теоретики цивільного процесу під умовами законності розуміють дотримання судом процедури розгляду справи, а основні процесуальні помилки суду, які призводять до

_Е

скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд, перелічені в ст. 311 нового ЦІІК.

Стосовно поняття "обґрунтованість судового рішення", що застосовується в ст. 213 нового ЦІІК, то слід його визнати непов­ним. Так, суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні, тобто в цьому визначенні гово­риться про процес доказування. Але під поняттям "обґрунтова­ність" необхідно розуміти, одночасно, і доведенність, і доказан-ність юридичних обставин, що проявлятиметься в спростуванні доказової сили доказів іншої сторони та доведенні достатності і юридичної вірогідності доказів, наданих особою.

Зокрема, це положення можна довести й посиланням на п. З ч, 1 ст. 215 нового ЦПК, що суд, викладаючи мотивувальну частина су­дового рішення, конкретизує свого позицію стосовно наданих в суді доказів (бере до уваги докази або їх відхиляє) та висловленних доводів, міркувань тощо. Так, у мотивувальній частині судом зазначаються встановлені ним обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні норматино-правові акти; чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулась до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Таким чином, поняття обгрунтування має включати для сто­рін процес доказування і доведення, а для суду оцінку не тільки наданих доказів, а й всіх доводів, висловлених сторонами під час судового засідання, які мають бути відтворені в обґрунтуванні суддею рішення по справі.

Звідси випливає безпосередній зв'язок судового рішення з та­кими поняттями як законність і обґрунтованність, але неможливо розглядати ці аспекти без суттєвого аналізу процедури фіксації всього процесу розгляду справи, що, безумовно, пов'язано з мож­ливістю суду в наступному доказати дотримання ним процедури розгляду справи та правильності постановленого ним рішення.


192

193

Фурси С. Я., Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі