1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині, карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років

Вид материалаДокументы

Содержание


6) з корисливих мотивів
10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням стате­вої пристрасті неприродним способом
Кінцевим моментом життя
6. Об'єктивна сторона
Умисне вбивство
Замах на злочин
Вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагіт­ності
Вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб
Вбивство з корисливих мотивів
Вбивство з хуліганських мотивів
Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку
Вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом
Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання
2. Об'єктивна сторона
Систематичне знущання —
Тяжкою образою
Суб'єктивна сторона
Стаття 117. Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини
2. Об'єктивна сторона
5. Суб'єктивна сторона
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Розділ II

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ


Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині, -

карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

2. Умисне вбивство:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебува­ла у стані вагітності;

3) заручника;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6) з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням стате­вої пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116—118 цього Кодексу, —

карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, перед­баченому пунктом 6 частини другої цієї статті.


1. Життя людини, згідно зі ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити її життя. Тому охорона життя людини — най­важливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

2. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного проти­правного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передба­чена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне понят­тя вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне за­подіяння смерті іншій людині.

3. Об'єктом вбивства є життя людини.

Початковим моментом життя як об'єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посягання на плід після почат­ку пологового процесу є посяганням на життя людини. При цьому не має значення, що дитина, яка народжується, ще не розпочала самостійного, по-заутробного життя і навіть не відділилася від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері внаслідок пологового процесу (неза­лежно від його життєздатності), тим більше є посяганням на життя. У свою чергу, посягання на плід людини до початку пологового процесу не є пося­ганням на життя (незалежно від віку плода) і не може кваліфікуватися як вбивство. Внутрішньоутробне знищення плода до початку пологів може тяг­ти відповідальність за незаконне проведення аборту. Як посягання на жит­тя слід розглядати й умертвіння дитини, що народилася в результаті перед­часних пологів (у тому числі штучних). Якщо було здійснено спробу позба­вити життя дитину, що народилася мертвою, відповідальність має настава­ти за замах на вбивство (непридатний замах).

Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси роз­паду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізня­ють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, про­тягом дуже короткого часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. Навмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об'єкт.

4. Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовля­ти, старого), службового становища тощо.

5. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на самогубство не може розглядатися як злочин.

6. Об'єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини;

3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідком. -

7. Вбивство може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності. Для позбавлення людини життя може бути застосований як фізичний (удар но­жем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинен­ня психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). Для вбивства винний може ви­користати м'язові зусилля свого тіла, різні знаряддя (ніж, камінь та ін.), а також привести в дію різноманітні механізми та речовини (пістолет, отрута тощо). З цією ж метою можуть бути використані явища природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

У разі вбивства шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла настанню смерті, за умови, що він був зобов'язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Таке зобов'язання діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, мати, яка за законом зобов'язана піклуватися про немовля, не годує його), службо­вого становища або професійних обов'язків (наприклад, особа медичного персоналу для спричинення смерті хворому не застосовує необхідного лікування), попередніх дій винного (наприклад, залишення кого-небудь у небезпеці для позбавлення його життя і невжиття заходів щодо його вря­тування) тощо. і

8. В окремих випадках на кваліфікацію вбивств може впливати спосіб їх вчинення (наприклад, вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб).

9. Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочин­ного наслідку — смерті людини. Відсутність такого наслідку виключає мож­ливість притягнення до відповідальності за закінчений злочин. У таких ви­падках в діях винного можуть бути ознаки готування до вбивства або зама­ху на вбивство.

10. Для притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство не­обхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими та судовими ор­ганами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Тут треба виходити з того, що причинний зв'язок є об'єктивним та існує поза нашою свідомістю. Причинний зв'язок, що встановлюється, має бути не випадковим, а необхідним. Тому дія або бездіяльність особи може бути визнана причиною смерті іншої людини лише тоді, коли цей наслідок мав свою підставу у вчиненому діянні, ним породжувався, тобто був його необхідним результатом.

Процес розвитку причинного зв'язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як скоро після вчинен­ня злочинної дії настала смерть. Цей проміжок часу може бути значним. У справі М., засудженого за умисне вбивство з хуліганських мотивів, Вер­ховний Суд України вказав, що хоча смерть і настала на 37 добу після одер­жаних поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою за­вдавав удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а та­кож з урахуванням висновків експертизи, правильно визнав, що смерть по­терпілого перебуває в безпосередньому причинному зв'язку із заподіяними йому ушкодженнями (Судебная практика... — С. 6).

Нерідко помилки при дослідженні питання про наявність причинного зв'язку у справах про вбивство допускаються тоді, коли дії підсудного лише посередньо обумовили настання обставин, які послужили безпосередньою причиною смерті потерпілого.

Так, засуджений за умисне вбивство П., перебуваючи у стані сп'яніння, під час сварки зі своєю тещею С. завдав їй два удари молотком по голові, спричинивши відкриту черепно-мозкову травму з переломом правої тім'яної кістки, від чого через 25 днів теща померла. Верховний Суд України констатував, що таке рішення не випливає з обставин справи. Судово-медичною експертизою трупа встановлено, що смерть С. сталася не внаслідок травми голови, а від гнійного запалення легень, а та­кож низки патологічних змін з боку серцево-судинної системи. З цього випливає, що смерть потерпілої не була необхідним наслідком дій П., не перебувала з ними в прямому причинному зв'язку. Тому П. не може нести відповідальність за закінче­ний злочин і його дії належить кваліфікувати як замах на умисне вбивство (Судеб-ная практика... — С. 3—4).

11. Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає протиправність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

12. З суб'єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115— 118 КК) або необережним (ст. 119 КК). Обвинувачення особи у вчиненні вбивства, яке ґрунтується тільки на факті наслідків, що настали, за відсут­ності умисної або необережної вини, являє собою об'єктивне ставлення, чу­же кримінальному праву. Тому у справах про вбивство суд повинен ретель­но досліджувати усі обставини, що свідчать про те, чи діяв обвинувачений умисно або необережно.

13. Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її на­стання.

Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значен­ня не має (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про зло­чини проти життя і здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).

Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу вин­ного на позбавлення життя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство (Рад. право. - 1962. - № 1. - Ст. 151).

Вбивство, яке було наслідком дії особи, котра хоча й не ставила собі за мету позбавлення життя, але байдуже ставилася до такого наслідку, мож­ливість якого вона свідомо допускала, має кваліфікуватися як умисне вбив­ство. Відповідальність за умисне спричинення смерті настає і у випадках, коли винний, умисно завдаючи шкоду потерпілому, не передбачає конкрет­но, яка саме шкода матиме місце, допускаючи можливість будь-якої шкоди, в тому числі й смерті, яка фактично настає. Так, удар, завданий каменем, який був кинутий з невеликої відстані в голову потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, слід кваліфікувати як умисне вбивство, оскільки в цьому разі винний допускав можливість настання такого результату.

14. У разі так званої помилки в особі потерпілого, тобто коли позбавляють життя людину, яку помилково сприйняли за іншу особу, котру мали намір вбити, винний підлягає відповідальності за умисне вбивство, а не за вбивст­во через необережність. Неправильно також кваліфікувати ці дії за су­купністю злочинів як замах на вбивство і вбивство з необережності.

К., перебуваючи у стані сп'яніння, вчинив бійку з С., під час якої останній уда­рив К. цеглиною. К. забіг на подвір'я до свого брата, схопив стамеску і, бажаючи вбити С., став розшукувати його. Прийнявши М. за С., якого він розшукував, К. ударив його лезом стамески в голову, від чого М. номер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду Ук­раїни, розглядаючи справу в касаційному порядку, кваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. та необережне вбивство М. Пленум Верховного Суду України визнав таку перекваліфікацію дії К. неправильною і вказав, що К., маючи намір вбити С., помилково прийняв за нього М. та вбив останнього. Така помилка не усуває умис­ної вини К. у вчиненому вбивстві. Досить, щоб винний розумів, що внаслідок його дій може статися смерть людини (Рад. право. — 1962.№ 3. — С. 137).

Отже, особа, яка мала умисел на вбивство певної людини, але помилко­во вбила іншу, повинна відповідати за умисне вбивство.

15. Від убивства, пов'язаного з помилкою в особі потерпілого, слід відрізняти випадки так званого відхилення дії. Наприклад, А., бажаючи вбити Р., стріляє в нього, але влучає в І., який стояв неподалік, і вбиває його. У цій ситуації А. підлягає відповідальності за замах на умисне вбив­ство Р. і за необережне вбивство І. Якщо щодо смерті І. неможливо вста­новити необережну вину А., він підлягає відповідальності лише за замах на вбивство Р.

16. Правильна кваліфікація умисного вбивства припускає ретельне дослідження мотиву та мети вчинення злочину. Так, виходячи з мотиву та мети в деяких випадках здійснюють розмежування видів умисного вбивства за обтяжуючих обставин, відмежування кваліфікованого вбивства від про­стого вбивства та вбивства за пом'якшуючих обставин. Урахування мотиву та мети сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого вбивства й індивідуалізації покарання. Встановлення мотиву та мети вчиненого вбивства є важливим і в профілактичному плані.

17. При аналізі суб'єктивної сторони вбивства може постати питання про відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкоджен­ня, що спричинило смерть потерпілого. Визначальним при його вирішенні, як зазначив Пленум Верховного Суду України, є суб'єктивне ставлення вин­ного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоп­люється умислом винного, а в разі заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до на­стання смерті характеризується необережністю. Вирішуючи це питання, су­ди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясуван­ня змісту і спрямованості умислу винного (п. 22 постанови ПВСУ «Про су­дову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», а та­кож п. 13 коментарю).

С. був засуджений обласним судом за умисне заподіяння потерпілій тяжких уш­коджень, що спричинили смерть. Перебуваючи у стані сп'яніння, С. завдав по­терпілій удар у живіт. Судово-медична експертиза у своєму висновку зазначила, що була завдана колото-різана рана в живіт розміром 20 см, причому через цей отвір відбулося випадіння кишечника. Смерть сталася від гнійного перитоніту, спричиненого проникаючим пораненням в черевну порожнину. Пленум Верховно­го Суду України, що розглядав цю справу, визнав, що суд, виходячи з висновку су­дово-медичної експертизи щодо причини смерті, дійшов неправильного висновку про те, що С. не мав наміру вбити потерпілу, а хотів заподіяти їй лише тяжке тілес­не ушкодження. Суд не урахував знаряддя та спосіб вчинення злочину і сам харак­тер поранення. Дії С. слід кваліфікувати як умисне вбивство. На підставі цього ви­рок було скасовано і справу направлено на новий судовий розгляд (Рад. право. — 1964. - № 5. - С. 134).

Верховний Суд України визнав неправильним засудження за умисне вбивство К., який завдав кілька ударів ногою своїй дружині, внаслідок чого вона померла. Судова колегія з кримінальних справ вказала, що самий факт завдання ударів ногами в різні частини тіла ще не свідчить про наявність умислу на вбивство. Верховний Суд дійшов висновку, що пояснення К., який заперечував умисел на вбивство дружини, нічим не спростовані, і кваліфікував його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої (Рад. право. — 1973. — № 3. — С. 103).

18. Про необережну вину при вбивстві див. коментар до ст. 119 КК.

19. Згідно зі ст. 22 КК суб'єктом умисних вбивств, передбачених стаття­ми 115—117 КК, може бути особа, яка досягла 14-річного віку, а суб'єктом вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) та вбивства че­рез необережність (ст. 119 КК) — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі потреби має призначатися судово-психіатрична експертиза для вирішення питання про осудність особи, яка вчинила вбивство.

20. Закінченим злочином вбивство слід вважати з моменту настання смерті потерпілого.

Готування до злочину може полягати в підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або змові на вчинення зло­чину, усуненні перешкод, а також іншому умисному створенні умов для вчи­нення злочину. Підшукування засобів або знарядь вбивства може полягати в придбанні вогнепальної або холодної зброї, отрути, виготовленні таких предметів та ін. Пристосування засобів або знарядь вбивства може поляга­ти у приведенні предметів, які є у злочинця чи придбані ним, до такого ста­ну, що зробило б можливим або полегшило їх використання для вчинення вбивства. Під іншим умисним створенням умов для вчинення вбивства слід розуміти усунення можливих перешкод, створення умов для наступного приховування слідів злочину тощо.

Замах на злочин має місце тоді, коли діяння винного було безпосередньо спрямоване на позбавлення життя іншої людини, але злочинний наслідок (смерть) не настав з причин, незалежних від волі винного. До дій, безпосе­редньо спрямованих на позбавлення життя, можна віднести, наприклад, за­вдання жертві удару ножем в життєво важливі органи, постріл у жертву, да­вання отрути тощо.

Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умис­лу на позбавлення життя потерпілого. Якщо такий умисел не встановлений, замах на вбивство відсутній, а вчинене належить кваліфікувати за наслідка­ми, що настали.

Так, Ф. було засуджено за замах на вбивство свого брата Ф. І. за таких обста­вин: перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння під час сварки з Ф. І. він вдарив останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небез­печні для життя в момент заподіяння. Смерть Ф. І. не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі. Разом з тим, будь-яких доказів того, що Ф. мав намір позбавити брата життя, у справі немає. Про відсутність такого наміру свідчить ха­рактер взаємовідносин між братами як до, так і після вчинення злочину, та факт за­вдання засудженим лише одного удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. За таких обставин Верховний Суд України кваліфікував дії винного як умисне тяжке тілесне ушкодження (ВВСУ. — № 3. — 2002. - С. 16-17).

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» звернув ува­гу судів на те, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільне небезпечні наслідки і бажає їх настання).

Судова практика повністю поділяє точку зору, згідно з якою прямий уми­сел має місце, зокрема, у випадках, коли винний усвідомлював, що внаслідок його дій з невідворотністю настає смерть іншої людини. Завдання ушкод­жень в життєво важливі органи тіла, які, як правило, спричиняють смерть потерпілого, але не призвели до смертельного наслідку лише через випадко­вий збіг обставин, незалежних від волі винного, належить кваліфікувати не за наслідками, що сталися, а як замах на умисне вбивство (Судебная прак­тика... — С. 26).

Якщо ж винний діяв не з прямим, а з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. Тому у випадках, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо допускає настання будь-яких наслідків, у тому числі й смерті, вона не може бути притягнута до відповідальності за замах на вбивство.

Злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично були заподіяні.

У разі добровільної відмови від вчинення вбивства відповідальність може наставати лише за фактично вчинене діяння, якщо воно утворює інший склад злочину. Пленум Верховного Суду України спеціально зазначив, що якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за не­обхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінче­но з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа ба­жала вчинити (п. 4 постанови ПВСУ«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Відмова від повторення посягання, що сталася після закінченого замаху на умисне вбивство, не може впливати на кваліфікацію вчиненого злочину.

21. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті, що підвищує його суспільну небезпечність. У цих випадках суд зобов'язаний ретельно з'ясува­ти ступінь участі і роль у вчиненому злочині кожного з притягнутих до відповідальності.

Кожна з осіб, які з умислом на вбивство завдали потерпілому поранення в життєво важливі органи, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні відповідати за умис­не вбивство як співвиконавці.

Підбурювання до вбивства виявляється у схиленні до злочину різними способами (умовляння, прохання, переконання, підкуп, погроза, обман, при­мус тощо). Відповідальність за підбурювання до вбивства може настати ли­ше в тому разі, якщо винний, маючи намір позбавити життя потерпілого, схиляв до цього виконавця злочину.

Пособництво у вбивстві полягає в сприянні вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням зброї, транспорту, інших засобів чи знарядь вбивства, усуненні перешкод, а також заздалегідь даною обіцянкою переховати учас­ників вбивства, знаряддя чи засоби його вчинення, сліди злочину чи пред­мети, здобуті злочинним шляхом, придбати такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню вбивства.

Для визнання особи винною в співучасті у вбивстві необхідне встанов­лення причинного зв'язку між діями цієї особи і шкідливими наслідками вчиненого виконавцем злочину, а також наявність умислу, спрямованого на сприяння виконавцю злочину.

Співучасть у вбивстві припускає умисел усіх співучасників злочину, то­му співучасть у необережному вбивстві є неможливою.

Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров'ю, належить кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне вбивство. Дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочину, кваліфіку­ються за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкод­ження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи — за злочини, вчинені ними в межах домовленості (абз. 2 п. З постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Так, у справі Ш. Пленум Верховного Суду України констатував, що відсутні будь-які докази того, що Ш. сприяв Б. вчиненню вбивства. На попередньому слідстві та в судовому засіданні Ш. не визнав себе винним у співучасті у вбивстві Ф. і стверджував, що умислу на вбивство Ф. у нього не було. Як заявив Ш., він і Б. домовилися ударом молотка оглушити особу, яка перебуватиме в квартирі, з ме­тою заволодіння майном. Б., у свою чергу, пояснив, що мав намір спочатку тільки оглушити молотком Ф., яка була в квартирі, але удар прийшовся по бігудях. Ф. по­чала кричати і чинити опір. Злякавшись можливого викриття, він став завдавати Ф. удари молотком по голові, від чого потерпіла померла. Ш. в той час був у коридорі і безпосередньої участі у вбивстві не брав. Виходячи з цих обставин Пленум визнав, що спричинення смерті потерпілої не охоплювалося умислом Ш. В діях Б., який вчинив умисне вбивство в процесі розбійного нападу, мав місце ексцес виконавця, за який Ш. не може нести відповідальності. Тому в частині засудження Ш. за співу­часть в умисному вбивстві провадження було припинено (Судебная практика... — С. 80-82; ВВСУ. - № 2. - 2001. - С. 12-14).

22. Заздалегідь не обіцяне приховування умисного вбивства, передбачено­го ст. 115 КК, а також вбивства через необережність двох або більше осіб