1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років
Вид материала | Документы |
- Розбещення неповнолітніх. Перешкоджання здійсненню виборчого права, 130.41kb.
- Караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років, 23.77kb.
- Кодексу України, 527.92kb.
- До шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права, 177.75kb.
- Порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю, 1688.87kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2004, n 6, ст. 39 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 68.32kb.
- 1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих, 89.36kb.
- 5. Циклічність як форма економічного розвитку, 1573.65kb.
- Методичні рекомендації на тему:, 150.05kb.
- Національний Університет «Острозька академія», 105.24kb.
Розділ II
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ
Стаття 115. Умисне вбивство
1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, -
карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.
2. Умисне вбивство:
1) двох або більше осіб;
2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
3) заручника;
4) вчинене з особливою жорстокістю;
5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;
6) з корисливих мотивів;
7) з хуліганських мотивів;
8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку;
9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;
10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;
11) вчинене на замовлення;
12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;
13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116—118 цього Кодексу, —
карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.
1. Життя людини, згідно зі ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити її життя. Тому охорона життя людини — найважливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.
2. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
3. Об'єктом вбивства є життя людини.
Початковим моментом життя як об'єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посягання на плід після початку пологового процесу є посяганням на життя людини. При цьому не має значення, що дитина, яка народжується, ще не розпочала самостійного, по-заутробного життя і навіть не відділилася від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері внаслідок пологового процесу (незалежно від його життєздатності), тим більше є посяганням на життя. У свою чергу, посягання на плід людини до початку пологового процесу не є посяганням на життя (незалежно від віку плода) і не може кваліфікуватися як вбивство. Внутрішньоутробне знищення плода до початку пологів може тягти відповідальність за незаконне проведення аборту. Як посягання на життя слід розглядати й умертвіння дитини, що народилася в результаті передчасних пологів (у тому числі штучних). Якщо було здійснено спробу позбавити життя дитину, що народилася мертвою, відповідальність має наставати за замах на вбивство (непридатний замах).
Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізняють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, протягом дуже короткого часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. Навмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об'єкт.
4. Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.
5. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на самогубство не може розглядатися як злочин.
6. Об'єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини;
3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідком. -
7. Вбивство може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності. Для позбавлення людини життя може бути застосований як фізичний (удар ножем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинення психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). Для вбивства винний може використати м'язові зусилля свого тіла, різні знаряддя (ніж, камінь та ін.), а також привести в дію різноманітні механізми та речовини (пістолет, отрута тощо). З цією ж метою можуть бути використані явища природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.
У разі вбивства шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла настанню смерті, за умови, що він був зобов'язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Таке зобов'язання діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, мати, яка за законом зобов'язана піклуватися про немовля, не годує його), службового становища або професійних обов'язків (наприклад, особа медичного персоналу для спричинення смерті хворому не застосовує необхідного лікування), попередніх дій винного (наприклад, залишення кого-небудь у небезпеці для позбавлення його життя і невжиття заходів щодо його врятування) тощо. і
8. В окремих випадках на кваліфікацію вбивств може впливати спосіб їх вчинення (наприклад, вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб).
9. Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. Відсутність такого наслідку виключає можливість притягнення до відповідальності за закінчений злочин. У таких випадках в діях винного можуть бути ознаки готування до вбивства або замаху на вбивство.
10. Для притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими та судовими органами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Тут треба виходити з того, що причинний зв'язок є об'єктивним та існує поза нашою свідомістю. Причинний зв'язок, що встановлюється, має бути не випадковим, а необхідним. Тому дія або бездіяльність особи може бути визнана причиною смерті іншої людини лише тоді, коли цей наслідок мав свою підставу у вчиненому діянні, ним породжувався, тобто був його необхідним результатом.
Процес розвитку причинного зв'язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як скоро після вчинення злочинної дії настала смерть. Цей проміжок часу може бути значним. У справі М., засудженого за умисне вбивство з хуліганських мотивів, Верховний Суд України вказав, що хоча смерть і настала на 37 добу після одержаних поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою завдавав удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а також з урахуванням висновків експертизи, правильно визнав, що смерть потерпілого перебуває в безпосередньому причинному зв'язку із заподіяними йому ушкодженнями (Судебная практика... — С. 6).
Нерідко помилки при дослідженні питання про наявність причинного зв'язку у справах про вбивство допускаються тоді, коли дії підсудного лише посередньо обумовили настання обставин, які послужили безпосередньою причиною смерті потерпілого.
Так, засуджений за умисне вбивство П., перебуваючи у стані сп'яніння, під час сварки зі своєю тещею С. завдав їй два удари молотком по голові, спричинивши відкриту черепно-мозкову травму з переломом правої тім'яної кістки, від чого через 25 днів теща померла. Верховний Суд України констатував, що таке рішення не випливає з обставин справи. Судово-медичною експертизою трупа встановлено, що смерть С. сталася не внаслідок травми голови, а від гнійного запалення легень, а також низки патологічних змін з боку серцево-судинної системи. З цього випливає, що смерть потерпілої не була необхідним наслідком дій П., не перебувала з ними в прямому причинному зв'язку. Тому П. не може нести відповідальність за закінчений злочин і його дії належить кваліфікувати як замах на умисне вбивство (Судеб-ная практика... — С. 3—4).
11. Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає протиправність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.
12. З суб'єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115— 118 КК) або необережним (ст. 119 КК). Обвинувачення особи у вчиненні вбивства, яке ґрунтується тільки на факті наслідків, що настали, за відсутності умисної або необережної вини, являє собою об'єктивне ставлення, чуже кримінальному праву. Тому у справах про вбивство суд повинен ретельно досліджувати усі обставини, що свідчать про те, чи діяв обвинувачений умисно або необережно.
13. Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання.
Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).
Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу винного на позбавлення життя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство (Рад. право. - 1962. - № 1. - Ст. 151).
Вбивство, яке було наслідком дії особи, котра хоча й не ставила собі за мету позбавлення життя, але байдуже ставилася до такого наслідку, можливість якого вона свідомо допускала, має кваліфікуватися як умисне вбивство. Відповідальність за умисне спричинення смерті настає і у випадках, коли винний, умисно завдаючи шкоду потерпілому, не передбачає конкретно, яка саме шкода матиме місце, допускаючи можливість будь-якої шкоди, в тому числі й смерті, яка фактично настає. Так, удар, завданий каменем, який був кинутий з невеликої відстані в голову потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, слід кваліфікувати як умисне вбивство, оскільки в цьому разі винний допускав можливість настання такого результату.
14. У разі так званої помилки в особі потерпілого, тобто коли позбавляють життя людину, яку помилково сприйняли за іншу особу, котру мали намір вбити, винний підлягає відповідальності за умисне вбивство, а не за вбивство через необережність. Неправильно також кваліфікувати ці дії за сукупністю злочинів як замах на вбивство і вбивство з необережності.
К., перебуваючи у стані сп'яніння, вчинив бійку з С., під час якої останній ударив К. цеглиною. К. забіг на подвір'я до свого брата, схопив стамеску і, бажаючи вбити С., став розшукувати його. Прийнявши М. за С., якого він розшукував, К. ударив його лезом стамески в голову, від чого М. номер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, розглядаючи справу в касаційному порядку, кваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. та необережне вбивство М. Пленум Верховного Суду України визнав таку перекваліфікацію дії К. неправильною і вказав, що К., маючи намір вбити С., помилково прийняв за нього М. та вбив останнього. Така помилка не усуває умисної вини К. у вчиненому вбивстві. Досить, щоб винний розумів, що внаслідок його дій може статися смерть людини (Рад. право. — 1962. — № 3. — С. 137).
Отже, особа, яка мала умисел на вбивство певної людини, але помилково вбила іншу, повинна відповідати за умисне вбивство.
15. Від убивства, пов'язаного з помилкою в особі потерпілого, слід відрізняти випадки так званого відхилення дії. Наприклад, А., бажаючи вбити Р., стріляє в нього, але влучає в І., який стояв неподалік, і вбиває його. У цій ситуації А. підлягає відповідальності за замах на умисне вбивство Р. і за необережне вбивство І. Якщо щодо смерті І. неможливо встановити необережну вину А., він підлягає відповідальності лише за замах на вбивство Р.
16. Правильна кваліфікація умисного вбивства припускає ретельне дослідження мотиву та мети вчинення злочину. Так, виходячи з мотиву та мети в деяких випадках здійснюють розмежування видів умисного вбивства за обтяжуючих обставин, відмежування кваліфікованого вбивства від простого вбивства та вбивства за пом'якшуючих обставин. Урахування мотиву та мети сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого вбивства й індивідуалізації покарання. Встановлення мотиву та мети вчиненого вбивства є важливим і в профілактичному плані.
17. При аналізі суб'єктивної сторони вбивства може постати питання про відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. Визначальним при його вирішенні, як зазначив Пленум Верховного Суду України, є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до настання смерті характеризується необережністю. Вирішуючи це питання, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», а також п. 13 коментарю).
С. був засуджений обласним судом за умисне заподіяння потерпілій тяжких ушкоджень, що спричинили смерть. Перебуваючи у стані сп'яніння, С. завдав потерпілій удар у живіт. Судово-медична експертиза у своєму висновку зазначила, що була завдана колото-різана рана в живіт розміром 20 см, причому через цей отвір відбулося випадіння кишечника. Смерть сталася від гнійного перитоніту, спричиненого проникаючим пораненням в черевну порожнину. Пленум Верховного Суду України, що розглядав цю справу, визнав, що суд, виходячи з висновку судово-медичної експертизи щодо причини смерті, дійшов неправильного висновку про те, що С. не мав наміру вбити потерпілу, а хотів заподіяти їй лише тяжке тілесне ушкодження. Суд не урахував знаряддя та спосіб вчинення злочину і сам характер поранення. Дії С. слід кваліфікувати як умисне вбивство. На підставі цього вирок було скасовано і справу направлено на новий судовий розгляд (Рад. право. — 1964. - № 5. - С. 134).
Верховний Суд України визнав неправильним засудження за умисне вбивство К., який завдав кілька ударів ногою своїй дружині, внаслідок чого вона померла. Судова колегія з кримінальних справ вказала, що самий факт завдання ударів ногами в різні частини тіла ще не свідчить про наявність умислу на вбивство. Верховний Суд дійшов висновку, що пояснення К., який заперечував умисел на вбивство дружини, нічим не спростовані, і кваліфікував його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої (Рад. право. — 1973. — № 3. — С. 103).
18. Про необережну вину при вбивстві див. коментар до ст. 119 КК.
19. Згідно зі ст. 22 КК суб'єктом умисних вбивств, передбачених статтями 115—117 КК, може бути особа, яка досягла 14-річного віку, а суб'єктом вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) та вбивства через необережність (ст. 119 КК) — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі потреби має призначатися судово-психіатрична експертиза для вирішення питання про осудність особи, яка вчинила вбивство.
20. Закінченим злочином вбивство слід вважати з моменту настання смерті потерпілого.
Готування до злочину може полягати в підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або змові на вчинення злочину, усуненні перешкод, а також іншому умисному створенні умов для вчинення злочину. Підшукування засобів або знарядь вбивства може полягати в придбанні вогнепальної або холодної зброї, отрути, виготовленні таких предметів та ін. Пристосування засобів або знарядь вбивства може полягати у приведенні предметів, які є у злочинця чи придбані ним, до такого стану, що зробило б можливим або полегшило їх використання для вчинення вбивства. Під іншим умисним створенням умов для вчинення вбивства слід розуміти усунення можливих перешкод, створення умов для наступного приховування слідів злочину тощо.
Замах на злочин має місце тоді, коли діяння винного було безпосередньо спрямоване на позбавлення життя іншої людини, але злочинний наслідок (смерть) не настав з причин, незалежних від волі винного. До дій, безпосередньо спрямованих на позбавлення життя, можна віднести, наприклад, завдання жертві удару ножем в життєво важливі органи, постріл у жертву, давання отрути тощо.
Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. Якщо такий умисел не встановлений, замах на вбивство відсутній, а вчинене належить кваліфікувати за наслідками, що настали.
Так, Ф. було засуджено за замах на вбивство свого брата Ф. І. за таких обставин: перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння під час сварки з Ф. І. він вдарив останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть Ф. І. не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі. Разом з тим, будь-яких доказів того, що Ф. мав намір позбавити брата життя, у справі немає. Про відсутність такого наміру свідчить характер взаємовідносин між братами як до, так і після вчинення злочину, та факт завдання засудженим лише одного удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. За таких обставин Верховний Суд України кваліфікував дії винного як умисне тяжке тілесне ушкодження (ВВСУ. — № 3. — 2002. - С. 16-17).
Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» звернув увагу судів на те, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільне небезпечні наслідки і бажає їх настання).
Судова практика повністю поділяє точку зору, згідно з якою прямий умисел має місце, зокрема, у випадках, коли винний усвідомлював, що внаслідок його дій з невідворотністю настає смерть іншої людини. Завдання ушкоджень в життєво важливі органи тіла, які, як правило, спричиняють смерть потерпілого, але не призвели до смертельного наслідку лише через випадковий збіг обставин, незалежних від волі винного, належить кваліфікувати не за наслідками, що сталися, а як замах на умисне вбивство (Судебная практика... — С. 26).
Якщо ж винний діяв не з прямим, а з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. Тому у випадках, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо допускає настання будь-яких наслідків, у тому числі й смерті, вона не може бути притягнута до відповідальності за замах на вбивство.
Злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично були заподіяні.
У разі добровільної відмови від вчинення вбивства відповідальність може наставати лише за фактично вчинене діяння, якщо воно утворює інший склад злочину. Пленум Верховного Суду України спеціально зазначив, що якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити (п. 4 постанови ПВСУ«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).
Відмова від повторення посягання, що сталася після закінченого замаху на умисне вбивство, не може впливати на кваліфікацію вчиненого злочину.
21. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті, що підвищує його суспільну небезпечність. У цих випадках суд зобов'язаний ретельно з'ясувати ступінь участі і роль у вчиненому злочині кожного з притягнутих до відповідальності.
Кожна з осіб, які з умислом на вбивство завдали потерпілому поранення в життєво важливі органи, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні відповідати за умисне вбивство як співвиконавці.
Підбурювання до вбивства виявляється у схиленні до злочину різними способами (умовляння, прохання, переконання, підкуп, погроза, обман, примус тощо). Відповідальність за підбурювання до вбивства може настати лише в тому разі, якщо винний, маючи намір позбавити життя потерпілого, схиляв до цього виконавця злочину.
Пособництво у вбивстві полягає в сприянні вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням зброї, транспорту, інших засобів чи знарядь вбивства, усуненні перешкод, а також заздалегідь даною обіцянкою переховати учасників вбивства, знаряддя чи засоби його вчинення, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню вбивства.
Для визнання особи винною в співучасті у вбивстві необхідне встановлення причинного зв'язку між діями цієї особи і шкідливими наслідками вчиненого виконавцем злочину, а також наявність умислу, спрямованого на сприяння виконавцю злочину.
Співучасть у вбивстві припускає умисел усіх співучасників злочину, тому співучасть у необережному вбивстві є неможливою.
Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров'ю, належить кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне вбивство. Дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочину, кваліфікуються за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.
При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи — за злочини, вчинені ними в межах домовленості (абз. 2 п. З постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).
Так, у справі Ш. Пленум Верховного Суду України констатував, що відсутні будь-які докази того, що Ш. сприяв Б. вчиненню вбивства. На попередньому слідстві та в судовому засіданні Ш. не визнав себе винним у співучасті у вбивстві Ф. і стверджував, що умислу на вбивство Ф. у нього не було. Як заявив Ш., він і Б. домовилися ударом молотка оглушити особу, яка перебуватиме в квартирі, з метою заволодіння майном. Б., у свою чергу, пояснив, що мав намір спочатку тільки оглушити молотком Ф., яка була в квартирі, але удар прийшовся по бігудях. Ф. почала кричати і чинити опір. Злякавшись можливого викриття, він став завдавати Ф. удари молотком по голові, від чого потерпіла померла. Ш. в той час був у коридорі і безпосередньої участі у вбивстві не брав. Виходячи з цих обставин Пленум визнав, що спричинення смерті потерпілої не охоплювалося умислом Ш. В діях Б., який вчинив умисне вбивство в процесі розбійного нападу, мав місце ексцес виконавця, за який Ш. не може нести відповідальності. Тому в частині засудження Ш. за співучасть в умисному вбивстві провадження було припинено (Судебная практика... — С. 80-82; ВВСУ. - № 2. - 2001. - С. 12-14).
22. Заздалегідь не обіцяне приховування умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК, а також вбивства через необережність двох або більше осіб