Geum.ru

Національний Університет «Острозька академія»

Вид материалаДокументы

Содержание


Основна частина
Подобный материал:
Агаян Ашот Казаросович

Національний Університет «Острозька академія»


Виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі

Право

ВСТУПНА ЧАСТИНА

Протягом багатьох років в Україні тривали дискусії щодо відміни смертної кари як такої, що суперечить положенням Конституції України та міжнародним зобов’язанням держави. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував виняткову міру як вид кримінального покарання та запровадив альтернативний вид – довічне позбавлення волі. У Кримінальному кодексі 2001 року довічне позбавлення волі вперше передбачено як самостійний вид покарання, що встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. [4;48]

Дана тема, на мою думку, постала актуальною, оскільки довічне позбавлення волі є новим для кримінального законодавства видом покарання, щороку з’являється велика кількість публікацій про проблеми, які виникають при його виконанні та взагалі про доцільність застосування цього виду покарання.

Метою написання роботи є дослідження видів покарань, які застосовувались на території України у різні часи та, виходячи з практики застосування різних видів покарань, дослідити чи є доцільним застосування довічного позбавлення волі як альтернативу смертній карі. А також, ставилося за мету вивчити питання практики виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі, наскільки практика відповідає, чи не відповідає теорії.

Об’єктом дослідження даної роботи виступала система покарань в Україні на різних етапах історичного розвитку.

Предметом дослідження є довічне позбавлення волі як новий вид покарання та особливості його виконання.

При проведенні дослідження використовувались наступні методи: діалектичний, як сукупність засобів і прийомів пізнання покарань як взаємодіючої системи; філософський; порівняльно-правовий, за допомогою якого порівнювалось виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в Україні та закордоном; метод аналізу; порівняльно-історичний, за допомогою якого досліджувалось довічне позбавлення волі в різні часи, відшуковувалися спільні та відмінні риси; формально-догматичний, який використовувався для класифікації різних видів покарань.


ОСНОВНА ЧАСТИНА

Підтримуючи гуманістичні тенденції та прагнучи стати повноправним членом Ради Європи, Україна 29.12.1999 р. визнала положення Кримінального кодексу 1960 р., у яких смертна кара передбачалася як покарання, неконституційними. І тому в державі була скасована смертна кара 22.02.2000 р. Натомість, вітчизняна система кримінальних покарань доповнилася принципово новим інститутом у вигляді довічного позбавлення волі, що знайшло своє відображення у прийнятому в 2001 р. новому Кримінальному кодексі України [15;131].

Довічне позбавлення волі в Україні не застосовувалось, хоч і законодавство і судова практика багатьох країн світу передбачала цю міру покарання. В Російській імперії, до складу якої входила Україна, відома була лише довічна каторга [22;145].

За ступенем суворості довічне позбавлення волі наближається до покарання у вигляді смертної кари. Тому не випадково розвиток довічного позбавлення волі в Україні, як і в інших країнах, залежав від двох обставин: від обсягу застосування позбавлення волі взагалі та ступеня поширення застосування смертної кари [19;12].

Питання про доцільність та місце довічного позбавлення волі як еквівалента смертної кари в системі кримінальних покарань було спірним протягом років, коли велася підготовка та обговорення Кримінального кодексу. Вирішення цього питання суттєво ускладнювала та обставина, що кримінальне законодавство СРСР не знало довічного позбавлення волі, хоча тривалі строки покарання для багатьох засуджених фактично робили його безстроковим. У радянській науці кримінального та кримінально-виконавчого права проблема довічного позбавлення волі не лише не розглядалась, а й не ставилась. Прийнято було вважати, що позбавлення волі, на відміну від капіталістичних країн, у СРСР не може бути довічним або безстроковим.

Довічне позбавлення волі як найтяжчий вид покарання з’явилося у вітчизняному законодавстві у 2001 р. з прийняттям нового Кримінального кодексу, де цей вид покарання вперше передбачено як самостійний вид покарання [20;380]. Довічне позбавлення волі передбачене в 11 санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу як альтернативна міра нарівні з позбавленням волі на певний строк – від 10 до 15 років [4;131].

Процес виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі здійснюється у напрямку, визначеному нормами чинного кримінально-виконавчого законодавства і відповідає вимогам суворого режиму в тюрмі. Як відомо, зміст позбавлення волі полягає в ізоляції засуджених від суспільства і поміщенні їх в установи виконання покарань. Відповідно зміст довічного позбавлення волі зводиться до поміщенні засуджених у тюрму на суворий режим, де і забезпечується найбільш суворий ступінь їх ізоляції від суспільства [24;112].

Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Таких осіб тримають окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду. Засуджених розміщують в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи та видають одяг спеціального зразка.

Відповідно до заяви засудженого та в інших випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері. У зв’язку з цим можна простежити один істотний недолік, який не помітила Верховна Рада України, запроваджуючи довічне позбавлення волі [5;21]. Справа в тім, що покарання полягає в передбачених кримінальним законодавством позбавленнях чи обмеженнях прав і свобод засуджених. Отже, визначення виду установи виконання покарання, від якого залежить характер правообмежень, і режиму відбування покарання має ґрунтуватись саме на нормах Кримінального кодексу, тобто на нормах матеріального, а не процесуального законодавства. Однак положення КК України не передбачають можливості застосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, саме тюремного ув’язнення, а це означає, що за вироком суду відповідні правообмеження не можуть бути застосовані. Такий підхід суперечить ч. 3 ст. 63 Конституції України, де сказано, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом та встановлених вироком суду [1;141]. За відсутності ж згадки про правообмеження, які були б передбачені кримінальним законодавством чи встановлені вироком суду щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, адміністрація місць позбавлення волі при визначенні правового становища цієї категорії осіб має керуватися лише нормами чинного КВК України.

Особи, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі мають ряд прав, таких як витрачання грошей, зароблених у колонії, одержання один раз на шість місяців короткострокове побачення, отримання протягом року двох посилок та двох бандеролей та інші права.

В умовах суворого режиму в тюрмі ізоляція, як основна вимога порядку виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі зводиться до найістотнішого обмеження спілкування засуджених як із людьми, що перебувають на волі, так і з іншими засудженими. Сувора ізоляція засуджених від соціального середовища є головним елементом довічного позбавлення волі [23;254].

В Україні для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни цього покарання позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, клопотання про яке можна подавати на адресу Президента України після фактичного відбуття засудженою особою не менше 20 років позбавлення волі. Відповідно до ст. 2 Указу Президента України «Про порядок здійснення помилування» від 12.04.2000 р. помилування засуджених здійснюється у вигляді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, але згідно з ч. 2 ст. 87 Кримінального кодексу – на строк не менше 25 років. Отже, особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має відбути покарання не менше 45 років до звільнення в порядку помилування [9;116].

У нашій державі на сьогодні діють умови і порядок відбування довічного позбавлення волі, які істотно відрізняються від існуючих у розвинених країнах світу і не відповідають Європейським тюремним правилам, прийнятим Радою Європи. Цей факт виявлений при інспектуванні установ виконання покарання в Україні Європейським Комітетом проти тортур, коли умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі в Україні, були однозначно визнані як невідповідні міжнародним стандартам поводження із засудженими і були рекомендовані до перегляду [14;123].

Це стало наслідком багатьох чинників, головними з яких є, по-перше, відсутність такої законодавчої бази, яка б давала реальну можливість особі, засудженій до довічного позбавлення волі, довести своє виправлення і відбувати покарання в тих умовах, на які вона заслуговує завдяки своїй поведінці у виправно-трудовій колонії. Потребує додаткового правового регулювання призначення довічного позбавлення волі на основі диференціації, тобто максимального врахування характеру скоєного злочину, причин і умов, які сприяли його вчиненню, а головне – особистості злочинця (обставини і мотиви скоєння злочину, його психологічні та психічні особливості, ступінь педагогічної занедбаності). Слід запровадити новий порядок виконання покарання, що засновується на принципах індивідуального підходу до перевиховання засуджених. Крім того відсутній закон про довічне позбавлення волі, який би визначав основні конституційні права і обов’язки особи, засудженої до найтяжчого виду покарання, тому що норми кримінально-виконавчого права майже не стосуються питання про конституційні права і обов’язки громадян України щодо вказаної категорії осіб [20;382].

Залишаються за межами правового регулювання багато відносин в галузі сім’ї та шлюбу, спадкування. Не може бути повною мірою поширене на засуджених конституційне право про недоторканість житла і таємницю листування. Право недоторканості особи обмежується тим, що в будь-який момент засуджений може бути підданий обшуку, а його речі та спальне місце – огляду. Нічим не можна пояснити положення, коли засуджені, які відбувають покарання у тюрмі, позбавлені права отримувати без обмежень посилки та передачі, мати тривалі побачення зі своїми родичами, обмежені права у листуванні. Такі дії слід розцінювати як порушення прав засуджених та порушення загальної декларації прав людини [14;123].

Для того, щоб відбування довічного позбавлення волі відповідало міжнародним стандартам, які стосуються ув’язнення і прав людини і було спрямоване дійсно на виправлення та перевиховання засуджених до найтяжчого виду покарання, вітчизняному законодавству, на мою думку, необхідно:

- розробити та прийняти процедури для створення, втілення та перегляду індивідуальних програм для довічно ув’язнених з особливим акцентом на програмах навчання та виправлення;

- виховувати почуття відповідальності у довічно ув’язнених способами їх залучення до всіх сфер життя в тюрмі;

- надавати довічно ув’язненим можливості для спілкування та збереження соціально корисних контактів із зовнішнім світом;

- розробити і використовувати системи спілкування і стилю керівництва, які б заохочували налагодження позитивних відносин засуджених з тюремним персоналом;

- удосконалити підготовку персоналу для вирішення проблем довічно ув’язнених;

- забезпечувати участь медичних працівників, психологів та інших спеціалістів у наданні консультацій засудженим.


ВИСНОВКИ

Прагнення України закріпитися на світовій арені змушує її долучатися до міжнародних стандартів, які були сформовані економічно розвинутою спільнотою. Ця робота присвячена одному з таких кроків, який супроводжувався значними законодавчими змінами та гострими дискусіями. Йдеться про скасування смертної кари та розроблення нового покарання, яке могло б бути еквівалентом смертній карі.

Дана робота порушує ряд питань та проблем, пов’язаним з виконанням покарання у вигляді довічного позбавлення волі, серед яких: недосконалість законодавства, яке регулює виконання цього виду покарання; неодноразове порушення прав засуджених; неналежне виконання своїх обов’язків тюремним персоналом та ін.

Довічне позбавлення волі як самостійний вид покарання є досить новим покаранням для Кримінального кодексу України, саме тому ще й досі тривають дискусії щодо доцільності його застосування як еквівалента смертній карі. Також немало негативних висновків викликає порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, адже, по-перше, умови відбування покарання далекі від європейських, по-друге, навіть того порядку, який закріплений у нормативних актах, не дотримуються на практиці. Крім того виникає низка інших проблем, пов’язаних з виконанням цього виду покарання, які вирішувати ні в кого немає бажання, а єдині, хто таке бажання мають – засуджені, не мають на це права.

Питання довічного позбавлення волі й досі залишається спірним, а тому наукові роботи, присвячені даній темі залишаються актуальними.


Список використаних джерел та літератури

  1. Конституція України – від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – С. 141.
  2. Виправно-трудовий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1971. - № 1. – С. 6.
  3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1961. - № 2. – С. 14.
  4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної ради України. – 2001. - № 25 – 26. – С. 131.
  5. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 3 – 4. – С. 21.
  6. Заруба В. Історія держави і права України. – К.: Істина, 2006. – 416 с.
  7. Музиченко П. Історія держави і права України. – К.: Товариство “Знання”, 1999. – 662 с.
  8. Фріс П. Кримінальне право України: Навч. Посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – 362 с.
  9. Гізімчук С. Умовно-дострокове звільнення від покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі: перспективи та вдосконалення // Підприємництво, господарство і право. – Київ, 2007. - № 7. – С. 115 – 118.
  10. Катаєв С. Переконливість аргументів щодо смертної кари // Правова держава: Щорічник наукових праць. – К.: Ін Юре. - № 9. – 1998. – С. 38 – 42.
  11. Косий М. Страчувати не можна помилувати // Голос України. – 2005. - № 164. – С. 9 – 12.
  12. Мироненко О. Рішення про скасування смертної кари. Проблеми законності і конституційності // Голос України. – 2000. - № 11. – С. 6 – 8.
  13. Міщук Н. Призначення покарання за часів Київської Русі // Вісник прокуратури. – 2007. - № 1. – С. 111 – 117.
  14. Мостепанюк Л. Відбування довічного позбавлення волі в Україні та за кордоном: проблеми і перспективи // Підприємництво, господарство і право. – Київ, 2004. - № 5. – С. 121 – 124.
  15. Мостепанюк Л. Довічне позбавлення волі: історія і сучасність // Підприємництво, господарство і право. – Київ, 2004. - № 8. – С. 131 – 133.
  16. Пташинський О. Система виконання покарання в умовах реалізації нового Кримінального кодексу України // Держава і право. – Вип. 15. – К., 2002. – С. 410 – 412.
  17. Степанюк А. Довічне позбавлення волі як еквівалент смертній карі // вісник академії правових наук України. – 2000. - № 4 (23) – С. 200 – 211.
  18. Сулицький В. Соціально-психологічні аспекти утримання засуджених на довічне позбавлення волі // Соціальна психологія. – Київ, 2006. - № 5. – С. 163 – 178.
  19. Удовенко Г. Скасування смертної кари – крок до цивілізації // Голос України – 2000. - № 43. – С. 11 – 14.
  20. Шинальський О. Новий Кримінальний кодекс України в дії // Правова держава: Збірник наукових праць. – К., 2002. – № 15. – С. 380 – 383.
  21. Исаев И. История государства и права России. – М.: Юристъ, 2000. – 608 с.
  22. Рогов В. История уголовного права, террора и репресий в Русском государстве. – М.: Юристъ, 1995. – 228 с.
  23. Трубников В., Филонов В., Фролов А. Уголовно-исполнительное право Украины. – Донецк, 1999. – 640 с.
  24. Хохряков Г. Парадоксы тюрьмы. – М.: Юридическая література. – 1991. – 222 с.