Між юридичною особою (компанією) та третіми особами (контрагентами) в разі перевищення повноважень виконавчим органом юридичної особи нормативно врегульовані ч

Вид материала

Документы

Содержание Завдання № 2. Корпоративні фінанси Див.: Antonenko, Leonid, The Myth of Transformation Through EU Law: A Case-Study of the Company Law Reform in Ukraine (September

Подобный материал:

• Витяг з правила страхування відповідальності перед третіми особами, 112.86kb.
• Запрудського Ігоря Сьомовича, що носить ознаки складу злочину, передбаченого ст. 365, 94.66kb.
• Розрахунок-повідомлення розподілу консолідованого податку між юридичною особою та філіями, 36.08kb.
• Розділ V. Податок на додану вартість, 2222.19kb.
• До прокуратури, 634.71kb.
• До прокуратури області, 645.22kb.
• Зміст перелік умовних скорочень 4 вступ 5 розділ огляд літератури та вибір напрямків, 462.49kb.
• 1. Поняття та ознаки правовідносин, 274.69kb.
• Додаток №2 до службової записки від 01., 705.79kb.
• Щодо сплати третіми особами зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної, 12.96kb.

Радько Юрій Анатолійович

Національний університет «Острозька академія», правничий факультет, V курс (магістеріум), група МП-5


Завдання №1. Корпоративне управління

В Україні питання правових відносин між юридичною особою (компанією) та третіми особами (контрагентами) в разі перевищення повноважень виконавчим органом юридичної особи нормативно врегульовані ч. 3 ст. 92 ЦК України, яка передбачає, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Загальним положенням щодо правового регулювання наслідків перевищення виконавчим органом юридичної особи своїх повноважень є ч. 1 ст. 241 ЦК України, яка вказує на те, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Науково-практичний коментар до ч. 3 ст. 92 ЦК України, що розміщений в інформаційно-правовій системі ЛІГА: Закон, розкриває практичний зміст даної норми, яка ґрунтується на тому, що всі обмеження на здійснення дієздатності юридичної особи її органом є чинними за умови, якщо юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про встановлені обмеження. Третя особа має визнаватись такою, що знала чи за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень відповідного органу товариства, в наступних випадках: 1) коли такі обмеження встановлені законом; 2) коли відомості про такі обмеження, встановлені статутом чи засновницьким договором, внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (абз. 11¹ ч. 2 ст. 17 Закону Про державну реєстрацію); 3) коли надані інші докази, які підтверджують, що третя особа під час вчинення оспорюваного або нікчемного правочину знала про обмеження, які встановлені для виконавчого органу чи наглядової ради юридичної особи на здійснення дієздатності останньої. Стандартне ж формулювання в договорі «в особі директора, який діє на підставі статуту» означає обов’язок іншої сторони ознайомитись з статутом контрагента і вона вважається такою що за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження, які можуть бути передбачені в статутних документах².

З останнього можна зробити висновок про т.зв. «презумпцію обізнаності»³ третьої особи щодо обмеження повноважень виконавчого органу юридичної особи та обов’язку її перевіряти такі повноваження за допомогою закону, статутних документів юридичної особи, Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також якимось іншим способом не передбаченим ні згаданим науково-практичним коментарем, ні законодавчо.

Така правова позиція видається хибною, але не безпідставною з огляду на п. 9.1 Роз’яснення ВАС України № 02-5/111 від 12.03.1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними», де зазначено, що оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження.⁴

Незважаючи на це, тлумачення науково-практичним коментарем ч. 3 ст. 92 ЦК України, яке ґрунтується, в більшості своїй, на судовій практиці⁵, видається доктринально не вірним, з тієї причини, що законодавець спрямував дану норму на захист саме третіх осіб у відносинах із юридичною особою, виконавчий орган якої діяв за межами своїх повноважень, від свідомих зловживань з боку юридичної особи, а не навпаки. Отже, в даному випадку, слід виходити із презумпції наявності повноваження на здійснення дієздатності юридичної особи у виконавчого органу юридичної особи⁶ та обов’язку юридичної особи довести обізнаність третьої особи щодо обмеження повноважень виконавчого органу юридичної особи. В свою чергу, виключним публічним джерелом такої обізнаності третьої особи є Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі – Єдиний державний реєстр). Юридичною підставою для такого твердження слугують норми Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі – Закон про державну реєстрацію), зокрема: ч. 1 ст. 16, яка передбачає, що Єдиний державний реєстр створений з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру; абз. 10, 12 ч. 2 ст. 17, де, серед інших відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі щодо юридичної особи Закон вказує, відповідно, на відомості про органи управління юридичної особи та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи; ч. 1 ст. 18, яка зазначає, що, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін; ч. 2 ст. 20, яка передбачає, що відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними.

Така аргументація, до певної міри, відповідає Першій директиві 68/151/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств⁷, зокрема: п.п. а, б ч. 1 ст 2⁸, ст. 8⁹, а, особливо, ч. 2 ст. 9, яка передбачає, що межі повноважень органів компанії, що випливають з статутів або рішення компетентного органу, ніколи не можуть розглядатись як шкідливі для третіх сторін, навіть, якщо вони були оголошені. Слід зауважити, що Україна, як держава, що має намір вступити до Європейського Союзу, всупереч ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами¹⁰, в якій зобов’язалась вжити заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства¹¹, не імплементувала ч. 2 ст. 9 Першої директиви, залишивши в корпоративному праві України «застарілу»¹² концепцію ч. 2 ст. 93 ЦК України. Зважаючи на це, судова практика, на якій, власне, ґрунтується проблемне тлумачення ч. 3 ст. 92 ЦК України є неоднозначною і суперечливою.

Так, Леонід Антоненко у дослідженні під назвою «The Myth of Transformation Through EU Law: A Case-Study of the Company Law Reform in Ukraine»¹³, проаналізувавши 17 рішень Верховного Суду України (далі – ВСУ) та Вищого Господарського Суду України (далі – ВГСУ), прийнятих у 2006-2009 рр. у справах про юридичну силу договорів укладених виконавчим органом юридичної особи з перевищенням повноважень, дійшов до висновку, що положення ч. 3 ст. 92 ЦК України, яке спрямоване на захист інтересів третіх осіб у договірних відносинах із юридичними особами було використане лише у 2 справах, в яких суд визнав юридичну силу оспорюваних угод. В свою чергу, положення ч. 1 ст. 18 Закону Про державну реєстрацію, які гарантують достовірний статус будь-якої інформації, включеної до реєстру, і захищають права третіх сторін, які добросовісно покладалися на цю інформацію не були використані у жодній із проаналізованих справ. В інших 15 справах спірні угоди були визнані судом недійсними, при цьому суди у цих справах не перевіряли наявність у реєстрі інформації про обмеження повноважень осіб, дії яких оскаржувались, але натомість зосереджувались на аналізі положень статутів та інших внутрішніх документів компаній (державних відомств)¹⁴, таким чином, встановлювали обов’язок для третіх осіб перед укладенням договору перевіряти статут та інші внутрішні документи юридичної особи, з якими ознайомитись є майже неможливим.

Поряд із проаналізованими в згаданому досліджені рішеннями судів, в яких оспорювані договори визнані недійсними¹⁵ вартими уваги є: Постанова ВГСУ № 6/96д/08 від 17.03.2009 р., в якій суд парадоксально ствердив, що оскільки судами встановлено, що спірну угоду підписано генеральним директором позивача з перевищенням повноважень та не схвалено в подальшому Радою Корпорації відповідно до п. 2.4 Контракту, вказане є основною і достатньою підставою для визнання договору недійсним в порядку ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України¹⁶. Суд, приймаючи рішення, навіть не звернув увагу на ч. 3 ст. 92 ЦК України, яка є спеціальною нормою по відношенню до ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України, що загально регулюють питання недійності правочинів; Постанова ВГСУ № 20/228 від 14.04.2009 р., в якій суд прийняв рішення про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі того, що ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не дано оцінки тому факту, що сторонами в укладенні договору за звичаями ділового обороту перевірялися повноваження представників сторін та вивчалися статутні документи та не досліджено питання щодо того, чи міг відповідач за всіма обставинами не знати про обмеження повноважень генерального директора позивача¹⁷; Постанова Львівського апеляційного господарського суду № 2/104 від 18.02.2009 р., в якій суд визнав оспорюваний додаток до договору недійсним посилаючись на те, що хоч у відповідному додатку до договору і вказано, що від імені юридичної особи діє та підписує даний додаток директор, але третій особі було відомо, що фактично цей додаток підписав тимчасово виконуючий обов’язки директора від імені директора всупереч статуту юридичної особи і, таким чином, відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України третя особа знала про перевищення повноважень органом юридичної особи¹⁸. Питання про те, яким чином, третя особа повинна була дізнатись про те, що виконуючий обов’язки директора не мав права підписувати додаток до договору замість директора суд залишає відкритим.

В той же час, ВГСУ, починаючи з 2009 р., значно частіше схиляється до визнання юридичної сили за оспорюваниими договорами, укладеними органом юридичної особи з перевищенням повноважень при вирішенні такого роду справ, ніж в попередні роки. Можна припустити, що трансформація судової практики в бік захисту інтересів третіх осіб зумовлена прийняттям Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», п. 42 якої передбачає, що при вирішенні спорів щодо визнання недійсними правочинів, укладених виконавчим органом господарського товариства, рішення загальних зборів про обрання якого на посаду визнано у судовому порядку недійсним, судам необхідно керуватися ч. 3 ст. 92, ст. 241 ЦК України. Зокрема, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Це положення є гарантією стабільності майнового обороту і загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви 68/151/ЄЕС Ради Європейських співтовариств від 9 березня 1968 р¹⁹.

Так, поряд із двома справами зазначеними в дослідженні Леоніда Антоненка, в яких суд визнав юридичну силу договорів, укладених органом юридичної особи з перевищенням повноважень (Друга справа ВАТ «Харківська книжкова фабрика» проти торгового дому «Харківський шиферний завод» та Справа ТОВ «Чемпіонер» до ТОВ «Новий Дім»²⁰) заслуговують на увагу й інші рішення, зокрема: у Постанові ВГСУ № 18/87 від 13.10.2009 р. суд відмовив в задоволенні касаційної скарги про визнання попереднього договору та договору купівлі-продажу недійсними, на підставі ч. 3 ст. 92 та ст. 241 ЦК України, зазначивши, що третя особа не знала і не могла знати про перевищення повноважень органом юридичної особи, а юридична особа відповідно до ст. 241 ЦК України прийняла до виконання відповідні договори, таким чином їх схваливши²¹; у Постанові ВГСУ № 1/75-26/26 від 16.04.2009 р. суд мотивував рішення відмовити в задоволенні касаційної скарги про визнання недійсним кредитного договору приписами ч. 3 ст. 92 ЦК України та ст. 33 ГПК України, де передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Це стосується, в першу чергу, позивача, який повинен доказати факти та обставини, на підставі яких він будує позовні вимоги. Натомість позивачем не було надано суду документальних доказів, які б передбачали обмеження повноважень генерального директора по укладенню (підписанню) спірного кредитного договору, як і доказів того, що про такі обмеження (у разі їх існування) було відомо відповідачеві. Тоді як відповідач стверджував, що йому невідомо про жодні документи позивача щодо таких обмежень, а це в свою чергу має наслідком відсутність юридичної сили таких обмежень, у разі їх існування, по відношенню до відповідача²².

Видається, що саме таке тлумачення ч. 3 ст. 92 ЦК України в поєднанні зі ст. 33 ГПК України є юридично вірним.

Вибірковий аналіз рішень ВГСУ у вищезазначених категоріях справ в період з 1 січня до 28 серпня 2010 року виявив, що суд в переважній більшості приймає рішення на користь третіх осіб, визнаючи юридичну силу за договорами, укладеними органом юридичної особи з перевищенням своїх повноважень, з посиланням на ч. 3 ст. 92 ЦК України та ч. 1 ст.18 Закону Про державну реєстрацію чи й без такого.

У Постанові ВГСУ № 8/59 від 01.02.2010 р. суд зазначив, що посилання позивача на те, що спірний договір укладено всупереч статуту не взято до уваги, відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України... Тобто, за загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Втім, у даному випадку, позивачем не доведено, що відповідач знав чи за всіма обставинами не міг не знати про обмеження, передбачені статутними документами²³.

У Постанові ВГСУ № 2/23-431 від 24.02.2010 р. суд хоч і передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції, але справедливо звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про відсутність у ОСОБА_1 права на укладення договорів від імені скаржника з 04.09.2007 р. відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України безпідставно залишили поза увагою положення розділу ІІ Закону Про державну реєстрацію, які передбачають створення Єдиного державного реєстру з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також надають внесеним до цього реєстру відомостям статусу таких, що можуть бути використані в спорі з третьою особою²⁴.

Постановами ВГСУ № 56/200-09 від 16.03.2010 р.²⁵, № 19/91 від 15.07.2010 р.²⁶ та № 38/485 від 22.07.2010 р.²⁷обґрунтовано дійсність оспорюваних договорів виключно на підставі ст.ст. 203, 215, 241 ЦК України без посилання на ч. 3 ст. 92 ЦК України.

Постановою ВГСУ № 14/43пд від 21.07.2010 р. суд визнає чинність за договором, котрий підписаний від імені позивача генеральним директором товариства, що діяв на підставі статуту без його погодження з наглядовою радою товариства, а відповідне обмеження повноважень генерального директора передбачене статутом позивача, обґрунтовуючи таке рішення ч. 3 ст. 92 ЦК України та ч. 1 ст. 33 ГПК України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Судом же встановлено, що позивачем не доведено факту обізнаності третьої особи щодо обмеження повноважень генерального директора на підписання цього договору, передбаченого статутом позивача²⁸.

У Постанові ВГСУ № 14/44пд від 04.08.2010 р. судом встановлено, що договір укладений з перевищенням органом юридичної особи своїх повноважень не може бути визнаний недійсним, оскільки положення ч. 3 ст. 92 ЦК України є гарантією стабільності майнового обороту і загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви 68/151/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств від 09.03.1968 р., ст. 5 якої проголошено, що дії органів компанії покладають на компанію зобов’язання навіть якщо ті дії виходять за межі цілей компанії, при умові, що такі дії не виходять за компетенцію вказаних органів, передбаченому або дозволену законодавством. Однак, країни - члени можуть обумовити, що компанія не несе відповідальність, якщо такі дії виходять за межі цілей компанії і вона може довести, що треті сторони знали про те, що вказані дії виходять за межі цілей компанії, або відповідно до обставин, не могли не знати про таке; розголошення статутів не є достатнім доказом вказаного. В матеріалах справи відсутні будь-які докази обізнаності відповідача, що повноваження генерального директора позивача на укладання угод залежать від суми угоди (договору). Посилання позивача на те, що відомості з Єдиного державного реєстру є відкритими та загальнодоступними судовою колегією відхиляються з підстав викладених вище. При цьому також зазначається, що позивачем не внесено до Єдиного державного реєстру відомостей щодо положень ст. 15 статуту, про що свідчить доданий ним до апеляційної скарги витяг з Єдиного державного реєстру²⁹.

Враховуючи все вищезазначене, варто зауважити, що запропоноване до аналізу твердження є частково не вірним в оцінці сучасних умов ведення бізнесу в Україні і мало би звучати так: «В сучасних умовах ведення бізнесу в Україні суди, орієнтовно до 2010 року, необґрунтовано вимагали від контрагента компанії більш ретельної, ніж передбачено законом, перевірки повноважень виконавчого органу компанії, з якою контрагент укладає договір. Українське корпоративне право спрямоване на захист інтересів контрагентів і тому дозволяє їм покладатися лише на офіційно оприлюднену інформацію про обмеження повноважень виконавчого органу компанії. Наразі, суди цілком виправдано застосовують положення цього закону, надаючи більшого захисту контрагенту (а не її компанії), якщо виконавчий орган компанії свідомо перевищує надані йому статутом компанії повноваження».


Завдання № 2. Корпоративні фінанси

Законодавство України не містить поняття акціонерного капіталу і визначає його, як власний капітал (вартість чистих активів) акціонерного товариства, що є різницею між сукупною вартістю активів товариства та вартістю його зобов’язань перед іншими особами (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Закон України «Про акціонерні товариства» в ч. 3 ст. 14 та ЦК України в ч. 3 ст. 15 вимагають від акціонерних товариств пітдримувати власний капітал на рівні не меншому за статутний капітал: якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою, ніж розмір статутного капіталу, товариство зобов’язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому законом порядку. Якщо вартість чистих активів стає меншою, ніж мінімальний розмір статутного капіталу, встановлений цим Законом, товариство зобов’язане протягом 10 місяців з дати настання такої невідповідності усунути її або прийняти рішення про ліквідацію. Така вимога встановлена законодавцем з метою гарантування прав кредиторів³⁰ та має значення при виплаті дивідендів, оскільки, акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими та привілейованими акціями у разі, якщо: власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю³¹.

Для визначення вартості чистих активів (власного капіталу) складається розрахунок за даними бухгалтерської звітності відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 зі змінами та доповненнями. В законодавстві ЄС про компанії такий розрахунок (зіставлення даних розрахунку) має назву the asset-based solvency test³²або balance sheet test³³.

Власний капітал відображається в розділі І пасиву балансу і характеризується такими статтями: «Статутний капітал», «Пайовий капітал», «Додатковий вкладений капітал», «Інший додатковий капітал», «Резервний капітал», «Нерозподілений прибуток (непокриті збитки)», «Неоплачений капітал», «Вилучений капітал»³⁴. Системний аналіз норм Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс» дає можливість зробити висновок, що сума власного капіталу за даними розділу І пасиву балансу визначається шляхом додавання до суми статутного капіталу сум резервного і додаткового вкладеного капіталу та нерозподіленого прибутку і відніманням з одержаної суми непокритого збитку, неоплаченого і вилученого капіталу³⁵.

Слід зазначити, що додатковий вкладений капітал – це сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість³⁶. Відповідно до п. 1.27 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», така сума є емісійним доходом та відповідно до п.п. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 цього Закону, не включається до складу валового доходу і не є об’єктом оподаткування.

Отже, якщо виходити із суті запропонованого для аналізу поняття balance sheet test, тобто, перевірки бухгалтерського балансу шляхом співставлення активів і зобов’язань акціонерного товариства та змісту поняття власний капітал передбачений ч. 2 ст. 14 Закону України «Про акціонерні товариства», а також розділу І пасиву балансу можна ствердити, що емісійний дохід, який формує додатковий вкладений капітал є невід’ємною складовою частиною власного капіталу акціонерного товариства при його визначенні.

Поряд із тим, Методичні рекомендації щодо визначення вартості чистих активів акціонерних товариств схвалені Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.11.2004 р. № 485 для цілей визначення чистих активів, тобто, власного капіталу, взагалі, не включають статті розділу І пасиву балансу, а отже і емісійний дохід та визначають чисті активи як різницю між необоротними активами, оборотними активами, витратами майбутніх періодів та довгостроковими зобов’язаннями, поточними зобов’язаннями, забезпеченням наступних виплат і платежів, доходами майбутніх періодів³⁷. З цього слідує, що всупереч ч. 2 ст. 14 Закону України «Про акціонерні товариства», яка прямо передбачає, що власний капітал акціонерного товариства та вартість чистих активів є аналогічними по змісту поняттями, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, фактично розрізняючи ці поняття, вносить суперечність у визначення власного капіталу акціонерного товариства.

Таким чином, якщо для цілей визначення власного (акціонерного) капіталу не враховувати статті розділу І пасиву балансу, загалом та емісійний дохід, зокрема, то вимога про співвідношення між власним та статутним капіталом дійсно позбавляється сенсу.

Спірною видається інша позиція, яка стосується обмеження на виплату дивідендів. Так, п. 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 31 Закону України «Про акціонерні товариства», серед іншого, передбачає, що акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю. Можна припустити, що законодавець, таким чином, опосередковано визначив механізм розрахунку власного капіталу акціонерним товариством через співвідношення його із сумою статутного капіталу, резервного капіталу та різницею між ліквідаційною та номінальною вартістю привілейованих акцій без урахування емісійного доходу.

Враховуючи те, що капітал товариств (тобто внески його засновників і акціонерів) розглядається як гарантія задоволення можливих вимог кредиторів, закон створює механізми, направлені на збереження у власності товариства внесків акціонерів. Обмеження на виплату дивідендів через встановлення співвідношення активів та капіталу (balance sheet test) є одним із таких механізмів³⁸. Разом із тим, таке обмеження вважаться недієвим (позбавленим сенсу) з наступних двох причин: 1) емісійний дохід не входить до поняття нерозподіленого прибутку (non-distributable reserves) та 2) співвідношення активів та капіталу (balance sheet test) застосовується виключно до виплати дивідендів, але не після того. Обґрунтування цієї позиції полягає в тому, що статутний капітал акціонерних товариств формується за рахунок номінальної вартості усіх випущених товариством акцій. Однак, акціонерні товариства, розміщуючи акції, не зобов’зані керуватись лише номінальною вартістю акцій. Навпаки, Закон вимагає розміщувати додаткові акції не за ціною номіналу, а за ринковою вартістю. Ринова вартість акцій може перевищувати номінал в рази³⁹. Для того щоб обмеження досягло своєї регуляторної мети, воно повинно включати не номінальну, а повну вартість акцій: номінал акцій плюс так званий емісійний дохід – суму перевищення сплаченої за акцію ціни над номіналом акції. Формула українського Закону (номінал плюс резервний капітал) не забезпечує досягнення цієї мети, оскільки визначення резервного капіталу не включає емісійний дохід. Відповідно до Закону, резервний капітал є нічим іншим, ніж нерозподіленим прибутком минулих років, який обраховується в обліку товариства на рахунку під назвою «резервний капітал»⁴⁰.

Спірність такого бачення проблеми полягає в тому, що механізм визначення власного капіталу акціонерного товариства через співввідношення його з статутним капіталом, резервним капіталом та ліквідаційною вартістю привілейованих акцій видається невірним хоч би тому, що неможливо визначити та облікувати на балансі ліквідаційну вартість акцій до моменту ліквідації акціонерного товариства (п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства»), таке співвідношення не передбчаене Національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку та не відповідає суті balance sheet test. Помилковим є твердження про те, що нерозподілений прибуток беззаперечно є резервним капіталом та обраховується в бухгалтерському обліку під назвою «резервний капітал», оскільки ч. 1 ст. 19 Закону України «Про акціонерні товариства» вказує на те, що резервний капітал може формуватись не лише за рахунок нерозподіленого прибутку, а й шляхом щорічних відрахувань від чистого прибутку товариства, в свою чергу, Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 Баланс в розділі І пасиву балансу окремо виділяє резервний капітал та нерозподілений прибуток. Отже, нерозподілений є одним з джерел формування резервного капіталу, так само як і джерелом власного капіталу внутрішнього походження.

Враховуючи все вищезазначене, можна погодитись із запропонованим твердженням з тією умовою, що законодавство України в питанні врахування суми емісійного доходу при визначенні власного (акціонерного) капіталу акціонерним товариством є неоднозначним та спірним, оскільки для різних цілей визначення розміру власного (акціонерного) капіталу передбачає різні складові, що формують цей капітал.

Перелік використаних джерел та літератури:

1. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 10.11.1994 р. // a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=998_012.
   
2. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 р. // Офіційний вісник України, 2003, N 11 (28.03.2003), ст. 461.
   
3. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 334/94-ВР від 28.12.1994 р. // Голос України вiд 14.02.1995 р.
   
4. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 755-IV від 15.05.2003 р. // Офіційний вісник України, 2003, N 25 (04.07.2003), ст. 1172.
   
5. Закон України «Про акціонерні товариства» № 514-VI вiд 17.09.2008 р. // Офіційний вісник України, 2008, N 81 (03.11.2008), ст. 2727.
   
6. Перша директива 68/151/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств «Про координацію гарантій (застережних заходів), які вимагаються країнами-членами від компаній в рамках контексту другого абзацу Статті 58 Договору для захисту інтересів членів та інших з перспективою зробити такі гарантії однаковими в усьому Співтоваристві» від 09.03.1968 р. // ссылка скрыта.
   
7. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» // ссылка скрыта.
   
8. Antonenko, Leonid, The Myth of Transformation Through EU Law: A Case-Study of the Company Law Reform in Ukraine (September 18, 2009). Available at SSRN: ссылка скрыта.
   
9. The Balance Sheet Test // ссылка скрыта.
   
10. Дивіденди. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії // dia.org/wiki/Дивіденди.
    
11. Додаток до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 // da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0396%2D99&p=1154500791191400.
    
12. Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії // ссылка скрыта.
    
13. Законодавство ЄС про компанії. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії // ссылка скрыта.
    
14. Методичні рекомендацї щодо визначення вартості чистих активів акціонерних товариств схвалені Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.11.2004 р. № 485 // ссылка скрыта.
    
15. Науково-практичний коментар до ст. 155 Цивільного кодексу України (станом на 15.11.2007 р.). – Інформаційно-правова система ЛІГА: Закон.
    
16. Науково-практичний коментар до ст. 92 Цивільного кодексу України (станом на 15.11.2007 р.). – Інформаційно-правова система ЛІГА: Закон.
    
17. Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 // ссылка скрыта.
    
18. Постанова ВГСУ № 1/75-26/26 від 16.04.2009 р. // ссылка скрыта.
    
19. Постанова ВГСУ № 14/43пд від 21.07.2010 р. // ссылка скрыта.
    
20. Постанова ВГСУ № 14/44пд від 04.08.2010 р. // ссылка скрыта.
    
21. Постанова ВГСУ № 18/87 від 13.10.2009 р. // ссылка скрыта.
    
22. Постанова ВГСУ № 19/91 від 15.07.2010 р. // ссылка скрыта.
    
23. Постанова ВГСУ № 2/23-431 від 24.02.2010 р. // ссылка скрыта.
    
24. Постанова ВГСУ № 20/228 від 14.04.2009 р. // ссылка скрыта.
    
25. Постанова ВГСУ № 38/485 від 22.07.2010 р. // ссылка скрыта.
    
26. Постанова ВГСУ № 56/200-09 від 16.03.2010 р. // ссылка скрыта.
    
27. Постанова ВГСУ № 6/96д/08 від 17.03.2009 р. // ссылка скрыта.
    
28. Постанова ВГСУ № 8/59 від 01.02.2010 р. // ссылка скрыта.
    
29. Постанова Львівського апеляційного господарського суду № 2/104 від 18.02.2009 р. // ссылка скрыта.
    
30. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» // ссылка скрыта.
    
31. Проблемні питання застосування Цивільного і Господарського кодексів України / Під редакцією Яреми А. Г., Ротаня В. Г. - К.: Реферат, 2005 // .at.ua/_ld/6/641___.pdf.
    
32. Церетелі Л. Проблема чистих активів // «Вісник податкової служби України», грудень 2009 р., № 48 (572).