1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині, карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років

Вид материала

Документы

Содержание Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження 2. З об'єктивної сторони 1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, — 2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. 2. З об'єктивної сторони 6. Суб'єктивна сторона 1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, 2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що во 3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, — 4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для жит Поставлення в небезпеку 6. З суб'єктивної сторони Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, — 1. Суспільна небезпечність 2. Об'єктивна сторона Неналежним виконанням своїх обов'язків 7. Суб'єктивна сторона Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої 1. Суспільна небезпека ... Полное содержание

Подобный материал:

• Розбещення неповнолітніх. Перешкоджання здійсненню виборчого права, 130.41kb.
• Караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років, 23.77kb.
• Кодексу України, 527.92kb.
• До шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права, 177.75kb.
• Порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю, 1688.87kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2004, n 6, ст. 39 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 68.32kb.
• 1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих, 89.36kb.
• 5. Циклічність як форма економічного розвитку, 1573.65kb.
• Методичні рекомендації на тему:, 150.05kb.
• Національний Університет «Острозька академія», 105.24kb.

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двох­сот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.


1. Необережне тілесне ушкодження тягне кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкод­ження. Заподіяння з необережності легких тілесних ушкоджень не є кара­ним.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю у виді посягання на здоров'я іншої людини; 2) наслідками у виді спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень;

3) причинним зв'язком між вказаними діяннями та наслідками.

3. Про поняття тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження див. коментар до статей 121, 122 КК.

4. Суб'єктивна сторона злочину може виявлятися у формі як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості.

5. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості має місце тоді, коли винний передба­чає можливість настання зазначеної шкоди, але легковажно розраховує на її відвернення. При цьому має бути розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розра­хунок об'єктивно виявляється легковажним.

Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, тимчасово обгоро­див її тонкою мотузкою на кілках. Неповнолітній К., який пробігав пізно увечері біля будинку, порвав мотузку і упав у яму, одержавши середньої тяжкості тілесні ушкодження.

6. Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли винний передбачав можливість заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини і свідомо припускав її настання. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок винного на випадковість, «навмання».

7. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості має місце тоді, коли винний не передбачає можливості настання зазначеної шкоди для здоров'я іншої особи, але пови­нен був і міг передбачити це, діючи з більшою обачністю.

Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілес­ного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирду-вання сіна самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши однії"! жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочи­нок колгоспники, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей (Рад. право. - 1972. - № 1. - С. 109 -110).

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. по обличчю, від чого той упав і, ударившись головою об східець сходів, одержав перелом кісток основи чере­па, що віднесено судово-медичним експертом до тяжкого тілесного ушкодження. Виходячи з того, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, що він вчинив необережне заподіяння тяжкого тілесно­го ушкодження, оскільки, ударяючи п'яного У. по обличчю, М. хоча й не передба­чав, але повинен був і міг передбачити, що потерпілий може впасти і одержати трав­му внаслідок удару об сходи (Судебная практика... — С. 174).

8. Необережне заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної нед­балості слід відрізняти від казусу, коли особа не передбачала можливості на­стання шкоди для здоров'я іншої людини, не повинна була і не могла її пе­редбачити. Кримінальна відповідальність у таких випадках виключається.

9. Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбив­ство через необережність.

10. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти років.


Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, —

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.


1. Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він, вик­ликаючи у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній праці та відпочинку, порушуючи разом із тим у деяких випадках і громадський порядок.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується дією у виді погрози вчинити вбивство, тобто виявленому намірі позбавити іншу людину життя.

Така погроза може бути виражена різними засобами: усно, письмово, за допомогою жестів, міміки, демонстрації зброї тощо. Для кваліфікації за ст. 129 КК не має значення, чи була така погроза одноразовою або кілька­разовою, систематичною, такою, що має характер тероризування.

Відповідальність за ст. 129 КК може настати лише за погрозу вбивством. Погроза здійснити інші дії (наприклад, заподіяти тяжкі тілесні ушкоджен­ня, знищити майно) за ст. 129 КК кваліфікуватися не може.

3. Погроза повинна бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як та­ка, що може здійснитися.

Харківський обласний суд визнав неправильним засудження за погрозу вбивст­вом Ш. за те, що він вчинив зґвалтування, а потім погрожував потерпілій вбивст­вом, якщо вона розповість про це своїй матері. Суд не встановив, що у потерпілої були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, яка в даному випадку не супроводжувалася якимись діями, що свідчать про реальність погрози вчинити вбивство (Рад. право. - 1970. - № 9. - С. 106).

Реальність погрози встановлюється в кожному окремому випадку з ураху­ванням конкретних фактичних обставин. При вирішенні цього питання слід враховувати як суб'єктивний критерій (сприйняття погрози потерпілим), так і об'єктивний (спосіб та інтенсивність її вираження, особу винного, характер стосунків між ним і потерпілим тощо). Для визнання погрози вбивством ре­альною необхідно встановити, що винний вчинив такі дії, які давали по­терпілому підстави побоюватися її здійснення, і що поведінка винного, його стосунки з потерпілим об'єктивно свідчили про реальність погрози.

4. Погроза може бути висловлена як безпосередньо потерпілому, так і че­рез третіх осіб. Необхідною умовою є те, що вона звернена до конкретної особи. Погрожувати вбивством можуть як особі, якій адресовано погрозу, так і близьким їй особам.

5. Злочин, передбачений ст. 120 КК, вважається закінченим з моменту, ко­ли погрозу було доведено до відома потерпілого.

6. Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризується ви­ною у формі прямого умислу. При цьому не має значення, чи збирався вин­ний здійснити свою погрозу в дійсності або ні, досить того, щоб у потерпіло­го були реальні підстави побоюватися такої погрози. Мотиви вчинення цьо­го злочину на його кваліфікацію не впливають.

7. Суб'єктом погрози вбивством може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

8. Кваліфікуючою ознакою злочину згідно з ч. 2 ст. 129 КК є вчинення по­грози вбивством членом організованої групи (див. коментар до ст. 28 КК).

9. У разі, якщо винний, не обмежуючись погрозою, вчиняє дії, спрямовані на створення умов для вчинення вбивства або навіть безпосередньо спрямо­вані на його вчинення, відповідальність настає за готування до вбивства або за замах на вбивство.

10. Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину (наприклад, передбаченого статтями 187, 189, 206 тощо), ст. 129 КК не за­стосовується.


Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, —

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дини, —

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.


1. Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюд­ження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє тяжкі соціально-економічпі та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних за­ходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Бо­ротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення (див. абз. 1 Преамбули Закону «Про запобіган­ня захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від 3 березня 1998 р. (ВВР. - 1998. - № 35. -Ст. 235).

2. Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, характе­ризується свідомим поставленням іншої особи в небезпеку зараження віру­сом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

3. Поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дини, полягає в діях, які створюють для потерпілого загрозу такого заражен­ня. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть призвести до зара­ження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то лише внаслідок ви­падкових обставин або заходів, вжитих потерпілим. Спосіб поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби для кваліфікації злочину значення не має.

4. Згідно зі ст. 1 Закону «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від З березня 1998 р. ВІЛ-інфекція — це захворювання, викликане вірусом іму­нодефіциту людини (ВІЛ). До категорії ВІЛ-інфікованих слід відносити осіб без проявів хвороби (носіїв ВІЛ), а також осіб, хворих на СНІД — як кінце­вої стадії ВІЛ-інфекції. Хворі на СПІД — це особи з різноманітними пато­логічними проявами, зумовленими глибоким ураженням імунної системи вірусом імунодефіциту людини (ВВР. — 1998. — № 35. — Ст. 235).

Законодавство України в галузі охорони здоров'я не містить поняття невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Взагалі під інфекційними хворобами розуміються розлади здоров'я, що виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бак­теріями, гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Міністерством охорони здоров'я встановлено перелік особливо небезпеч­них інфекційних хвороб (38 найменувань), до складу яких, зокрема, нале­жать, чума, холера, натуральна віспа, жовта гарячка, СНІД тощо («Пе­релік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб», затверджений наказом МОЗ від 19 липня 1995 р. № 133 (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. — № 7; Законодавство про охорону здоров'я. — С. 175-178).

5. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, вважається закінченим з момен­ту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

6. З суб'єктивної сторони злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, а також усвідомлення нею то­го, що вона своїми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження. Відсутність такого знання виключає застосування ч. 1 ст. 130 КК.

7. Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16 років, що страж­дає на ВІЛ-інфекцію або іншу невиліковну інфекційну хворобу, що є небез­печною для життя людей, та знає про це захворювання. Особа, яка не страж­дає зазначеним захворюванням, але заразила іншу особу (наприклад, вико­ристовуючи інфікований шприц), несе відповідальність за заподіяння умис­ного або необережного тілесного ушкодження, а якщо вона є медичним, фармацевтичним або іншим працівником, — то за наявністю усіх інших оз­нак складу за ст. 131 КК.

8. Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу.

Потерпілою від злочину може бути тільки інша особа, згода якої на зара­ження не виключає відповідальності винного. Самозараження зазначеними інфекціями (наприклад, шляхом уведення собі ін'єкції або іншим шляхом) за ч. 2 ст. 130 КК не є караним.

9. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК, вважається закінченим з момен­ту, коли потерпілий виявився інфікованим даним вірусом. Необхідним еле­ментом об'єктивної сторони цього злочину є причинний зв'язок між діян­ням винного і наслідком, що настав, тобто зараження потерпілого. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій даної особи, то ос­тання може бути притягнена до відповідальності за поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфек­ційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто за ч. 1 ст. 130 КК.

10. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК з суб'єктивної сторони харак­теризується лише злочинною самовпевненістю. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності в неї хвороби, вина у виді злочинної недба­лості виключається. Умисне зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дей, тобто вчинене з прямим або непрямим умислом, тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 130 КК. Якщо умисел винного був спрямований на позбавлення життя потерпілої особи, то його дії слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК.

11. Частина 3 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме постав­лення в небезпеку зараження або зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, вчинене: 1) щодо двох або більше осіб; 2) щодо неповнолітнього, тоб­то особи, якій не виповнилося 18 років.


Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи не­сумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.


1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що внаслідок злочинно-недбалого ставлення працівників медичних установ, правоохорон­них та інших органів до своїх обов'язків відбувається поширення ВІЛ-інфекції й інших невиліковних інфекційних хвороб від інфікованих осіб.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: а) діянням; б) наслідка­ми; в) причинним зв'язком між діянням і наслідками.

3. Діяння (дії або бездіяльність) полягає у неналежному виконанні осо­бою своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення.

4. Неналежним виконанням своїх обов'язків слід вважати таку діяльність медичного чи іншого працівника, яка не відповідає вимогам нормативних актів, правил, наказів і розпоряджень в галузі протидії СНІДу або іншим інфекційним невиліковним хворобам. Це може полягати у порушенні пев­них правил при переливанні крові, наданні медичної допомоги, взятті крові для аналізу, при вирішенні питання про розміщення в палатах чи відділен­нях хворих або затриманих за правопорушення, наркоманів тощо.

Така діяльність працівника вчиняється внаслідок недбалого чи не­сумлінного ставлення до своїх обов'язків. Наприклад, медична сестра робить укол одним шприцом кільком хворим, чи надає медичну допомогу інстру­ментом, який не пройшов необхідної обробки. При цьому особа повинна ма­ти можливість виконати покладені на неї обов'язки належним чином.

5. Наслідками цього злочину є зараження іншої людини вірусом імуно­дефіциту чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини.

6. Між неналежним виконанням своїх професійних обов'язків і заражен­ням вказаними хворобами повинен бути встановлений причинний зв'язок.

7. Суб'єктивна сторона злочину виявляється в психічному ставленні осо­би до факту неналежного виконання своїх обов'язків, а також до наслідків цього діяння. Порушення певних правил може вчинятися з прямим умис­лом або злочинною недбалістю. До наслідків призводить лише необе­режність (злочинні самовпевненість або недбалість). Якщо зараження вказа­ними хворобами буде вчинене умисно, то відповідальність настає за умис­ний злочин проти життя і здоров'я особи.

8. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Це можуть бу­ти медичні та фармацевтичні працівники, які надають медичну допомогу, проводять діагностику захворювання, здійснюють профілактичні заходи проти поширення ВІЛ-інфекції та інших захворювань. Крім того, суб'єктом можуть бути працівники правоохоронних органів, місць позбавлення волі, які зобов'язані при виконанні своїх обов'язків запобігати поширенню ВІЛ-інфекції, або інших хвороб серед підслідних або засуджених до позбавлення волі.

9. Частина 2 статті передбачає більш сувору відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб.


Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на вияв­лення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворю­вання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, —

карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот соро­ка годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.


1. Суспільна небезпека цього злочину полягає в тому, що повідомлення хоч би одній людині того, що та чи інша людина є ВІЛ-інфікована або хво­ра на СНІД спричиняє страждання останній, принижуючи її честь і гідність, завдаючи істотної шкоди доброму імені її та близьких їй осіб.

2. З об'єктивної сторони злочин виражається в розголошенні відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД.

3. Предметом цього злочину є інформація про виявлення зараження ВІЛ-інфекцією або захворювання на СНІД, або іншою невиліковною інфек­ційною хворобою, яка є небезпечною для життя людини.

Інформація про сам _факт проведення медичного огляду на виявлення за­раження вказаними захворюваннями, а також інформація про те, що при ме­дичному огляді таких захворювань не виявлено не є предметом цього зло­чину.

4. Медичний огляд на виявлення цих хвороб проводиться добровільно відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р., якою затверджені «Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними» (ОВУ. — 1998. — № 51. — С. 42). Ці правила визначають категорію громадян, які підлягають медичному оглядові, порядок та умови його про­ведення.

5. Дослідженню підлягає кров та її компоненти, інші біологічні рідини, клітини, тканини та органи людини.

6. Розголошення відомостей, які є предметом цього злочину — це проти­правне ознайомлення з цією інформацією іншої особи, якій ці відомості не повинні бути передані. Способи передачі цих відомостей іншій особі можуть бути різними: під час бесіди, викладу її в публікаціях, виступах по радіо, те­лебаченню тощо. Розголошення може мати місце і при наданні можливос­тей стороннім особам ознайомитися з різними документами, висновками то­що, в яких є інформація про вказані захворювання певних осіб.

7. Злочин є закінченим з моменту, коли ці відомості стали відомі хоч би одній особі.

8. Медичні працівники, інші особи, яким ці відомості стали відомі по службі, не мають права розголошувати відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, яка є небезпечною для життя людини, а такаж ре­зультати цього огляду.

9. З суб'єктивної сторони розголошення цих відомостей може бути вчи­нене як умисно, так і через необережність. Умисне розголошення має місце тоді, коли особа усвідомлює, що вона розголошує відомості, які не повинна, не має права передавати цій особі і бажає вчинити такі дії. Розголосити ці відомості винна особа може і з непрямим умислом. Наприклад, коли дві осо­би, яким ці відомості стали відомі по службі, обговорюють це питання в присутності сторонніх осіб, яким не можна передавати ці відомості. Розго­лошення може мати місце при злочинній самовпевненості. Так, особа в письмовому повідомленні (листі) включає інформацію про виявлене захво­рювання певних осіб, передбачаючи можливість ознайомлення з цією інфор­мацією сторонніх осіб. Вона розраховує, що ніхто не виявить інтересу до цієї інформації. Проте її розрахунки виявляються легковажними і стороннім особам стає відомо про ці відомості. Насамкінець, розголошення може мати місце через злочинну недбалість. Наприклад, коли особа забуває зачинити двері кабінету, в якому на столі знаходяться документи з такою інфор­мацією. У цьому випадку особа не усвідомлювала, що може у такий спосіб розголосити ці відомості, хоча за обставинами справи повинна була і могла передбачити, що інші особи ознайомляться з ними. Форма вини не впливає на кваліфікацію і може враховуватися лише при індивідуалізації покарання.

10. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Це можуть бути особи медичного персоналу, працівники правоохоронних органів, місць позбавлення волі тощо, як службові, так і неслужбові особи.