Спецкурс для студентів вищих навчальних
| Вид материала | Документы |
- Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
- Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
- Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів, 3779.66kb.
- Про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України (витяги), 61.83kb.
- Міністерство охорони здоров’я України буковинський державний медичний університет, 414.27kb.
- М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
- В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
- Навчальному році Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт з природничих,, 430.73kb.
- Методичні рекомендації розроблені в ідповідно до "Положення про проведення практики, 189.63kb.
- На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
Сірий Клин, або Сіра Україна—неофіційна назва лісостепових і степових земель південно-східного Сибіру та північного Казахстану. Вони мають також назву Середньоазійський степовий край. Його загальна площа—1,9 млн. км2 (більш ніж утричі перевищує площу сучасної України).
У 20-х рокахXX ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км2, з яких 405 тис. км2 входили до Казахської РСР і 55 тис. км2—до Сибіру, причому у 44 районах з 81 українці кількісно переважали представників усіх інших народів, а якщо до цього додати русифікаторську політику імперії, яка примушувала українців зрікатися свого родинного походження, то на них українців було ще більше. Українці, розселені серед різних етнічних народів, об’єднувалися, прагнучи зберегти рідну мову, культуру, духовність, звичаї, традиції, побут тощо—від Уралу до передгір’я Алтайських гір, з гпвночі на південь. На початку вони заселяли лише степ і лісостепову смугу, тобто землі, придатні для хліборобства, згодом розселилися по всьому краю.
Нині українці становлять близько 7% людності Середньо- азійського краю у південно-західній частині Західного Сибіру і північній частині Казахстану. З утворенням на місці колишнього СРСР незалежних держав Сірий Клин розділився між Росією і Казахстаном. На цьому великому земельному масиві перші українські поселення з’явилися в XVII ст., коли Російська імперія захопила їх за уральськими степами. Поселення селян і козаків спочатку були малолюдними. Прагнення Росії закріпити за собою неосяжні простори Сибіру і Далекого Сходу спричинилися до утворення спеціального Переселенського управління в 1.896 р. (воно спочатку входило до Міністерства внутрішніх справ). Рух на ці землі українців активізувався після відміни кріпосництва 1861 р. Масового характеру він набув з будівництвом Транссибірської магістралі та впровадженням в дію столи- пінської переселенської політики 1906-1911 р. Протягом 1911— 1917 рр. за Урал переселилося, крім тих, що повернулися, майже 5,3 млн осіб. Істотну роль в цьому русі відіграли мешканці України.
Масовий переселенський рух розпочався в останні роки XIX ст. З’явилися перші переселенці—українці на неозорих степових просторах від Кустаная до Семипалатинська (міста Казахстану). Українці оселялися невеличкими монопольними селами по 200- 500 осіб і більше, навіть групами сіл. Вони істотно вплинули на господарське, культурне та суспільно-політичне життя місцевого населення, сприяли переходу киргизів, казахів від скотарства до землеробства, осілого способу життя. За тих часів центром українського життя вважався Омськ.
За проведеним переписом, на 1904 р. Кустанайські та Актюбінські повіти були найбільше заселені українцями. На той час вихідці з українських губерній становили: з Полтавської— 1438 осіб, Харківської—1167 осіб, Катеринославської—1151, Херсонської—1772, Таврійської—959, Воронезької—1018, Київської— 797, Подільської—533, Чернігівської—301, Волинської—44, тобто разом 9190 осіб. У той самий час з російських губерній, частина яких розташована поблизу земель Сірого Клину—Тамбовської, Пензенської, Орловської, Тульської, Рязанської, Донської, Астраханської, Казанської, Нижегородської, Симбірської, Самарської, Уфимської, Оренбурзької, Московської, Володимирської, Тверської, Костромської, В'ятської, Пермської, Псковської, Новгородської, Вологодської, Архангельської—переселилося близько
Найбільший потік переселенців охопив Самарську (2119 осіб), Симбірську (115 осіб), Саратовську—(457 осіб) губернії. На них припадало понад 50% переселенців, що можна пояснити відпливом з приволзьких губерній саме українського хліборобського селянства. У той самий час кількість переселенців з Московської, Калузької, Володимирської, Тверської, Псковської, Новгородської та Вологодської губерній становила від 1 до 15 осіб.
За період 1897-1913 рр. за Урал переселилося 1441,9 тис. осіб, а повернулося 263,4 тис. осіб (лише 18,2%). Значна їх кількість припадав на перші 5 років столипінської аграрної політики. За 1906- 1910 рр. з України переселилося за Урал 911,5 тис. осіб.
Переселенський рух спочатку охопив Лівобережну Україну, потім поширився і на Правобережну. Найбільша кількість емігрантів припадає на Полтавську (298,7 тис. осіб), Катеринославську (225,5 тис. осіб) та Київську (205,7 тис. осіб) губернії.
Внаслідок такого масового переселенського руху на землі Сірого Клину наприкінці XIX—на початку XX ст. швидкими темпами зростає і кількість українців на них. Так, якщо на землях Казахстану за переписами 1897-1900 рр. їх налічувалося 93,4 тис. осіб, то 1910-1917 рр.—вже 789,5 тис. осіб. Багато українців було в Акмолінській області—51,1 тис. осіб і 458,9 тис. осіб відповідно, Турчайській—4,6 тис. осіб і 184,6 тис. осіб, Семипалатинській—
У 20-х рокахXX ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км2, з яких 405 тис. км2 входили до Казахської РСР і 55 тис. км2—до Сибіру, причому у 44 районах з 81 українці кількісно переважали представників усіх інших народів, а якщо до цього додати русифікаторську політику імперії, яка примушувала українців зрікатися свого родинного походження, то на них українців було ще більше. Українці, розселені серед різних етнічних народів, об’єднувалися, прагнучи зберегти рідну мову, культуру, духовність, звичаї, традиції, побут тощо—від Уралу до передгір’я Алтайських гір, з гпвночі на південь. На початку вони заселяли лише степ і лісостепову смугу, тобто землі, придатні для хліборобства, згодом розселилися по всьому краю.
Нині українці становлять близько 7% людності Середньо- азійського краю у південно-західній частині Західного Сибіру і північній частині Казахстану. З утворенням на місці колишнього СРСР незалежних держав Сірий Клин розділився між Росією і Казахстаном. На цьому великому земельному масиві перші українські поселення з’явилися в XVII ст., коли Російська імперія захопила їх за уральськими степами. Поселення селян і козаків спочатку були малолюдними. Прагнення Росії закріпити за собою неосяжні простори Сибіру і Далекого Сходу спричинилися до утворення спеціального Переселенського управління в 1.896 р. (воно спочатку входило до Міністерства внутрішніх справ). Рух на ці землі українців активізувався після відміни кріпосництва 1861 р. Масового характеру він набув з будівництвом Транссибірської магістралі та впровадженням в дію столи- пінської переселенської політики 1906-1911 р. Протягом 1911— 1917 рр. за Урал переселилося, крім тих, що повернулися, майже 5,3 млн осіб. Істотну роль в цьому русі відіграли мешканці України.
Масовий переселенський рух розпочався в останні роки XIX ст. З’явилися перші переселенці—українці на неозорих степових просторах від Кустаная до Семипалатинська (міста Казахстану). Українці оселялися невеличкими монопольними селами по 200- 500 осіб і більше, навіть групами сіл. Вони істотно вплинули на господарське, культурне та суспільно-політичне життя місцевого населення, сприяли переходу киргизів, казахів від скотарства до землеробства, осілого способу життя. За тих часів центром українського життя вважався Омськ.
За проведеним переписом, на 1904 р. Кустанайські та Актюбінські повіти були найбільше заселені українцями. На той час вихідці з українських губерній становили: з Полтавської— 1438 осіб, Харківської—1167 осіб, Катеринославської—1151, Херсонської—1772, Таврійської—959, Воронезької—1018, Київської— 797, Подільської—533, Чернігівської—301, Волинської—44, тобто разом 9190 осіб. У той самий час з російських губерній, частина яких розташована поблизу земель Сірого Клину—Тамбовської, Пензенської, Орловської, Тульської, Рязанської, Донської, Астраханської, Казанської, Нижегородської, Симбірської, Самарської, Уфимської, Оренбурзької, Московської, Володимирської, Тверської, Костромської, В'ятської, Пермської, Псковської, Новгородської, Вологодської, Архангельської—переселилося близько
- тис. осіб, тобто майже удвічі менше.
Найбільший потік переселенців охопив Самарську (2119 осіб), Симбірську (115 осіб), Саратовську—(457 осіб) губернії. На них припадало понад 50% переселенців, що можна пояснити відпливом з приволзьких губерній саме українського хліборобського селянства. У той самий час кількість переселенців з Московської, Калузької, Володимирської, Тверської, Псковської, Новгородської та Вологодської губерній становила від 1 до 15 осіб.
За період 1897-1913 рр. за Урал переселилося 1441,9 тис. осіб, а повернулося 263,4 тис. осіб (лише 18,2%). Значна їх кількість припадав на перші 5 років столипінської аграрної політики. За 1906- 1910 рр. з України переселилося за Урал 911,5 тис. осіб.
Переселенський рух спочатку охопив Лівобережну Україну, потім поширився і на Правобережну. Найбільша кількість емігрантів припадає на Полтавську (298,7 тис. осіб), Катеринославську (225,5 тис. осіб) та Київську (205,7 тис. осіб) губернії.
Внаслідок такого масового переселенського руху на землі Сірого Клину наприкінці XIX—на початку XX ст. швидкими темпами зростає і кількість українців на них. Так, якщо на землях Казахстану за переписами 1897-1900 рр. їх налічувалося 93,4 тис. осіб, то 1910-1917 рр.—вже 789,5 тис. осіб. Багато українців було в Акмолінській області—51,1 тис. осіб і 458,9 тис. осіб відповідно, Турчайській—4,6 тис. осіб і 184,6 тис. осіб, Семипалатинській—
- тис. осіб і 72,6 тис. осіб. На цих землях значно активізувалося не лише культурне, а й суспільно-політичне життя місцевого населення. У м. Чимкент було створено український театр, бібліотеку, працювали школи з українською мовою викладання. Переселенська політика Російської імперії переслідувала декілька цілей: послаблювала трудовий та інтелектуальний потенціал найбільшого за кількістю після росіян етносу, а також інших народів імперії, сприяла утриманню в покорі місцевого населення,
розвитку нових земель, розпалювала до певної міри міжнаціональну ворожнечу між переселенцями і місцевим населенням.
Постає запитання: яку роль відіграли українці-переселенці в освоєнні і розвитку захоплених Росією земель, як вплинули вони на формування життя інших народів?