Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005
| Вид материала | Документы |
- Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
- В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
- М. О. Халімовського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 2166.16kb.
- Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти І науки України. Підручник для студентів юридичних, 2813.74kb.
- За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
- Київський університет туризму, економіки І права «Основи готельного менеджменту», 5077.65kb.
- О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
- Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
- Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний інститут ім., 1802.26kb.
- С. Б. Чехович елементарний курс міграційного права україни конспект, 2992.83kb.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
М. Й. ШТЕФАН
ЦИВІЛЬНЕ
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ
ПРАВО
України
Академічний курс
Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів юридичних спеціальностей
вищих навчальних закладів
Київ 2005
ББК 67.9(4УКР)310я73
Ш90
Гриф надано Міністерством освіти і науки України
(лист № 1/11-693 від 19 лютого 2004 р.)
Штефан Михайло Йосипович —
доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових
наук України, заслужений діяч науки і техніки України.
Провідний вчений у галузі цивільного процесуального права.
Автор понад 150 опублікованих наукових праць
Рецензенти:
Шевченко Я. М. — доктор юридичних наук, професор, академік
Академії правових наук України, заслужений діяч науки і
техніки України
Фурса С. Я. — доктор юридичних наук, професор
Штефан М. Й.
Ш90 Цивільне процесуальне право України: Академічний курс;
Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — К.: Концерн
«Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — 624 с.
ІSВN 966-313-244-2
У підручнику розкривається встановлений законом процесуальний порядок розгляду і вирішення цивільних справ у судах України у формі цивільного судочинства. Аналізуються питання: поняття цивільного процесуального права, предмет і метод його регулювання, принципи процесу, цивільні процесуальні правовідносини, види проваджень, стадії цивільного процесу, компетенція цивільного судочинства, цивільна процесуальна право-суб'єктність громадян і юридичних осіб, їх правове становище у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного судочинства, постанови суду та цивільне судочинство з іноземним елементом.
Для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, практичних працівників юридичних установ.
ББК 67.9(4УКР)310я73+67.310я73
© М. Й. Штефан, 2005
ІSВN 966-313-244-2 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
Бюлетень...
України — «Бюлетень законодавства і юридичної практики України»
ВВР — «Вісник Верховної Ради України»
ГПК — Господарський процесуальний кодекс України
ЖБК — житлово-будівельні кооперативи
ЖЕО — житлово-експлуатаційна організація
ЖК — Житловий кодекс Української РСР
ЗК — Земельний кодекс України
КЗпП — Кодекс законів про працю України
КК — Кримінальний кодекс України
КпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення
КпШС — Кодекс про шлюб та сім'ю
КТС — комісія по трудових спорах
ЛК — Лісовий кодекс України
МАК — Морська арбітражна комісія
МКАС — Міжнародний комерційний арбітражний суд
ОВ —«Офіційний вісник України»
СК — Сімейний кодекс України
СНД — Співдружність Незалежних Держав
УААСП — Українське агентство з авторських і суміжних прав
ЦК — Цивільний кодекс України
ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України
ПЕРЕДМОВА
У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України «Про судоустрій України» покладено здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального і конституційного судочинства.
Цивільно-процесуальний порядок здійснення цивільного судочинства встановлений Цивільним процесуальним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 18 березня 2004 р., який має важливе значення як основне джерело цивільного процесуального права України. Новий ЦПК України відтворив і розвинув демократичні принципи і правила механізму цивільного судочинства, вироблені вітчизняною наукою і практикою цивільного процесу, залишивши без змін окремі нормативні правила попереднього ЦПК України (1963 р.), які досі актуальні з позиції сучасного соціально-економічного розвитку України, зумовлюються положеннями Конституції України і використані для процесуально-правового регулювання цивільного судочинства.
За новим ЦПК України правове регулювання цивільного судочинства характеризується: новелізацією норм і намаганням зберегти традиційні процесуальні форми і принципи попереднього кодексу; відтворенням конституційних засад (принципів) цивільного судочинства (здійснення правосуддя державною мовою на засадах поваги до честі, гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду); встановленням апеляційного і касаційного оскарження рішень суду; розширенням змісту принципів змагальності, диспозитивності, законності, державної мови судочинства тощо; розширенням структури ЦПК України — включенням нових розділів і глав: наказне провадження (розділ II); заочний розгляд справи (глава 8 розділу III); розгляд судом справ окремого провадження: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, про визнання спадщини відумерлою, про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (глави 8-12 розділу IV). Новий ЦПК України доповнений розділами VI-VIII, якими урегульовані питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, про судовий контроль за виконанням судових рішень, про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.
Новий ЦПК України також характеризується адаптацією норм відповідно до соціально-економічних умов суспільного життя України та доктрини демократичного судочинства з урахуванням світових стандартів.
У підручнику проаналізовано норми й інститути цивільного процесуального права України, якими встановлено процесуальний порядок здійснення правосуддя у справах, що виникають у державі з цивільних, трудових, сімейних, інших правовідносин, у формі цивільного судочинства, спрямованого на виконання важливих конституційних завдань щодо захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією, законодавством України, прав та інтересів підприємств, установ, організацій, держави і суспільства.
Сучасний стан правового регулювання цивільного судочинства України відображено станом на 10 серпня 2005 р. Підручник розроблено на правовій основі Конституції України, Цивільного процесуального кодексу (2004 р.) та іншого законодавства України, зокрема Цивільного кодексу (2003 р.), Сімейного кодексу (2002 р.), Земельного кодексу (2001 р.).
Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судової практики Верховного Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних проблем теорії й практики цивільного судочинства з авторськими міркуваннями про напрями їх вирішення. Саме цим підручник сприятиме творчому вивченню цивільного процесуального права України студентами юридичних вузів, підвищенню теоретичного і практичного рівня знань працівників юридичних установ у галузі цивільного судочинства.
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1. Поняття, завдання і джерела цивільного процесуального права України
§ 1. Цивільний процесуальний порядок (форма) захисту майнових і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій
Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, є основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.
Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.1, про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом до Європейського Суду з прав людини.
Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому законом судовому і несудовому порядках. Цивільним кодексом (далі — ЦК) України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування і нотаріусом (статті 16-18). Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд (ст. 124 Конституції України). До складу судів загальної юрисдикції належать загальні та спеціалізовані суди — господарські й адміністративні. Цивільні справи вирішують також третейські суди. Загальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних та інших правовідносин (ст. 15 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України), якщо розгляд таких справ не провадиться за правилами іншого судочинства.
На господарський суд покладено вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві (ст. 12 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) України).
Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється загальним судом загальної юрисдикції, органами опіки і піклування (статті 18, 19 Сімейного кодексу (далі — СК) України).
Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах (далі — КТС) і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю (далі — КЗпП) України), при цьому КТС є первинним органом розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначними винятками (ст. 224 КЗпП України).
Земельні спори розглядаються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 158 Земельного кодексу (далі — ЗК) України, ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР).
Третейські суди вирішують передані на їх розгляд за угодою сторін будь-які спори, які виникли між ними, за винятком спорів з трудових, цивільних і господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (ст. 1 Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. № 1701-ІУ, ст. 17 ЦПК України).
Справи про адміністративні правопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами селищних, сільських рад; районними (міськими) судами (суддями); органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавством України (ст. 213 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП України).
Сприяння громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів покладено також на нотаріат України — систему органів і посадових осіб: нотаріальні контори і нотаріальні архіви (державних нотаріусів), приватних нотаріусів, на посадових осіб виконкомів сільських, селищних, міських рад, консульські і дипломатичні представництва тощо (статті 1, 40 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХП, ст. 18 ЦК України).
Отже, чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний і господарсько-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. У літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв'язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку1 та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.
Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного і конституційного судочинства (ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП, статті 1, 4, 5, 12 ГПК України). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 15 ЦПК і статей 1, 12 ГПК України проведено тільки на основі суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв'язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і входить до його системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність обумовлена трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому нарівні з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.
З функціонуванням судової влади у цивільних справах тісно пов'язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка у науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними формами цивільного процесуального права1, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів2.
Цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Деякі автори відносять до нормативних положень, що визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, які повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов'язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом1.
На думку окремих авторів, цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав у суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з'ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об'єктивної істини; зобов'язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі.
Зазначені ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.
Виходячи з діалектичного зв'язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому контексті, що нею забезпечується життєдіяльність (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але слід зазначити, що цивільне судочинство має свій, властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою — об'єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються у певних процесуальних документах.
Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК України: ст. 119 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 147 — експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 158 — розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 159 — розгляд справи відбувається безпосередньо і при незмінному складі суддів тощо.
Отже, цивільна процесуальна форма — це встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також у закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.
Процесуальна форма щодо процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона є гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної ДІЇ), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, що базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи у собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.
§ 2. Поняття цивільного процесуального права і його значення
Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних справах загальними судами загальної юрисдикції. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження у цивільних справах, встановлений ЦПК та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, і справ наказного і окремого провадження, тобто з провадження в цивільних справах.
Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права визначається: системою процесуальних дій, що виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків.
Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: судів — щодо розгляду і вирішення цивільної справи, перевірки законності та обґрунтованості постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — щодо захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників процесу — щодо сприяння суду і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них процесуальних функцій.
Питання про предмет регулювання цивільного процесуального права у науці цивільного процесу вирішується неоднозначно. Положення, що таким предметом є лише процесуальні дії суду і учасників процесу!, не відповідає цивільному процесуальному законодавству, численні норми якого визначають процесуальні права і обов'язки таких осіб (статті 27, 31, 32, 34, 35, 36, 46, 50, 52 ЦПК України). Не відповідає ЦПК України включення до предмета цивільного процесуального права лише цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин1, якими визначаються також процесуальні дії (ст. 130 ЦПК України).
Викликає заперечення концепція, за якою до предмета регулювання цивільного процесуального права включаються суспільні відносини, що виникають у процесі несудового порядку розгляду цивільних справ (третейським судом, нотаріусом та ін.)2. У діяльності щодо застосування права такими органами і організаціями реалізуються загальні із судочинством функції — правозахисна, запобіжна і виховна, але способи і методи їх реалізації різні. Численні організаційні та функціональні принципи мають специфічний характер: третейське провадження не притаманне судочинству. Процесуальний порядок судочинства у цивільних справах є формою здійснення правосуддя, провадження у третейських судах не є правосуддям. Судочинству надано пріоритет перед іншими формами захисту права -— адміністративною і громадською; суддя при розгляді заяви про видачу виконавчого листа перевіряє законність і обґрунтованість рішень третейського суду (ст. 56 Закону України «Про третейські суди»).
Правовідносини, що складаються між загальним судом загальної юрисдикції і учасниками цивільного процесу, відрізняються від правовідносин, що виникають між господарським судом (який є спеціалізованим судом загальної юрисдикції) і учасниками господарського процесу. В господарському суді спори вирішуються суддею одноособово. Порядок ведення засідання визначається суддею, а у разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК України). Спрощений процесуальний порядок розгляду справ, встановлений обов'язковий претензійний порядок, інші правила підсудності тощо1. Отже, система норм права, які врегульовують цивільне судочинство, і система норм права, що врегульовують порядок провадження в інших юрисдикційних органах, відрізняються за предметом правового регулювання і не поєднані в одній галузі. Вони становлять самостійні процесуальні галузі права — цивільно-процесуальну, адміністративно-процесуальну, господарсько-процесуальну, нотаріально-процесуальну, третейсько-процесуальну.
Але господарське і цивільне судочинство згідно зі ст. 124 Конституції України здійснюється відповідно спеціалізованими і загальними судами, які складають систему судів загальної юрисдикції, тому врегульований законом порядок здійснення судочинства зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і створених у майбутньому як загальних, так і спеціалізованих судів загальної юрисдикції.
Такі ЦПК діють у Азербайджанській Республіці (статті 1, 24-27 ЦПК), Республіці Казахстан (ст. 24 ЦПК).
Цивільне процесуальне право України як самостійна галузь характеризується також методом правового регулювання.
Метод цивільного процесуального права у науці визначається в загальних рисах, але вихідні положення можуть служити правильному розкриттю його змісту2. Метод — це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв’язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій..]-! Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус.
Зобов'язання — обов'язок конкретної активної поведінки (ст. 50 ЦПК України — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; статті 53, 54, 55 та ін. ЦПК України); заборони — заборона виконання певних дій і бездіяльності, зокрема заборона спорів між судами про підсудність (ст. 117 ЦПК України); примус — вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (статті 91-94 ЦПК України). Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК України (статті 27, 31). Імперативний спосіб виявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, що виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Зазначені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість — вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду залежить прийняття зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), забезпечення позову (ст. 153 ЦПК України), зупинення провадження (ст. 202 ЦПК України).
Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.
Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, які не належать до осіб, що беруть участь у справі, визначається в основному не дозволеністю поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином (статті 50, 53-55 ЦПК України).
Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів — процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації є цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків. Це — примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення із залу судового засідання. У санкціях впроваджено позитивне зобов'язання і примушування, що характеризує їх імперативність. Отже, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.
Як самостійна галузь, цивільне процесуальне право України характеризується певною системою.
Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної і особливої. 24
Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, що мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК України). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи ІІ-Х ЦПК України).
Цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні суспільством, у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України та іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави. Цивільне процесуальне право забезпечує зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування в правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.
§ 3. Місце цивільного процесуального права в правовій системі України
Цивільне процесуальне право є складовою системи права України, воно тісно пов'язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою і без якого нормальне функціонування її неможливе. Визначальним для цивільного процесуального права є встановлення конституційним правом основ організації і принципів здійснення правосуддя в нашій країні, а також підґрунтя правового становища громадян, у тому числі У взаємовідносинах із судом (розділи II, VIII Конституції України). Цивільне процесуальне право розвиває ці положення Щодо цивільного судочинства, а також забезпечує захист конституційних прав і свобод.
Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим та іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право є формою, що забезпечує життєдіяльність норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 15 ЦПК України, де встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, житлових, земельних та інших правовідносин, а отже, — захист порушених, невизнаних або оспорюваних майнових або немайнових прав, свобод чи інтересів (статті 1, 3, 15 ЦПК України, ст. 16 ЦК України).
В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується у добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між сторонами цивільних правовідносинах обумовлює необхідність їх врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд, порядок діяльності якого щодо розгляду і вирішення цивільних справ врегульований нормами процесуального права. Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом виявляється також в окремих нормах та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини, сукупність юридичних фактів, що становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані ЦК України форми правочинів визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві (статті 203, 218 ЦК України, ст. 59 ЦПК України).
Інший зв'язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих самих принципах, має одну конституційну основу. Цивільні і кримінальні справи розглядає один і той самий суд обраними чи призначеними суддями колегіально, незалежно, гласно, державною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності та стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються предметом правового регулювання і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.
У цивільному процесі відсутній інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. У кримінальному процесі в суб'єктах права порушення кримінальної справи повністю реалізується принцип публічності, що лише частково притаманне цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.
§ 4. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії
Джерелами цивільного процесуального права є способи або форми вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Ними є нормативні акти, у яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розділ VIII), правовий статус громадян (розділ II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 24, 29, ЗО, 31, 32, 55, 59 ЦК України).
Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, є Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р.
Джерелами цивільного процесуального права є й інші законодавчі акти України, що визначають окремі положення цивільного процесу: ЦК України встановлює правила допустимості засобів доказування в справах про визнання недійсними певних угод (статті 15, 16); СК України — склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав (ст. 165), участь органів опіки та піклування У деяких справах із сімейних правовідносин (ст. 19, ч. 2 ст. 170, ст. 240); КЗпП України — підвідомчість судові трудових справ (статті 231, 232); а також закони України: «Про судоустрій України» встановлює правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, завдання суду; «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві; «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33-42); «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР надає право виконавчим органам сільських, селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на земельну ділянку; «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХП врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та правовий статус експертів.
Джерелами цивільного процесуального права є також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, що визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції (постанова Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» від 1 лютого 1995 р. № 78та ін.).
Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, дані постановами Пленуму Верховного Суду України, що не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, які застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.
Цивільне процесуальне право діє щодо осіб у часі і просторі. Щодо осіб воно поширює свою дію на всіх громадян на засадах рівності (ст. 5 ЦПК України), на юридичних осіб (ст. 28 ЦПК України), на іноземців, осіб без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 410, 411 ЦПК України). Дія в часі полягає в тому, що провадження у цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, що діють під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій (ч. З ст. 2 ЦПК України). Зворотної сили цивільний процесуальний закон, як правило, не має, але допускаються винятки (наприклад, п. 7 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України). Але закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує або звужує права, належні учасникам цивільного процесу, або обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 2 ЦПК України). В просторі — провадження в судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України (ст. 2 ЦПК України).
§ 5. Цивільне судочинство і його стадії
Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ: позовного, наказного та окремого провадження.
- позовне провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних правовідносин (ч. 1 ст. 15 ЦПК України);
- наказне провадження — безспірний процесуальний порядок стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належать такі правові вимоги, без проведення судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (статті 95-106 ЦПК України);
- окреме провадження — справи про: обмеження цивільної Дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини від-умерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб та інші справи у випадках, встановлених законом (ст. 234 ЦПК України).
Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.
Справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством (ст. 235 ЦПК України).
Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою. У теорії процес судочинства поділяється на п'ять, сім, вісім стадій:
- відкриття провадження у справі в суді (статті 3, 122 ЦПК України);
- провадження по підготовці справи до судового розгляду (статті 127-156 ЦПК України);
- судовий розгляд — розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (статті 157-196 ЦПК України);
- апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції (статті 291-322 ЦПК України);
- касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та апеляційної інстанцій (статті 323-352 ЦПК України);
- провадження у справах у зв'язку з винятковими обставинами (статті 353-357 ЦПК України);
- перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, ув’язку з нововиявленими обставинами (статті 361-366 ЦПК України);
- звернення судового рішення до виконання (статті 367-382 ЦПК України).
Перші три стадії охоплюють провадження у суді першої інстанції, а кожна наступна — єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту. У зв'язку з чим перші три стадії було об'єднано в одну — провадження в суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та сама підстава виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді першої інстанції, так і частини такого провадження — стадій відкриття справи у суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але останні властиві і для наступних стадій — апеляційного та касаційного оскарження і перевірки судових рішень, перегляду їх у зв'язку з винятковими і нововиявленими обставинами. Поділ судочинства на п'ять, сім і вісім стадій залишає поза стадіями виділене в діяльності суду першої інстанції провадження щодо виправлення описок та арифметичних помилок, винесення додаткового рішення, роз'яснення рішень судом, який його постановив (статті 219-221 ЦПК України).
Цивільне судочинство — це процесуальний порядок (форма) здійснення правосуддя у цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У великій за обсягом і складній за змістом діяльності можна виявити три частини або стадії: 1) розгляд і вирішення справи по суті; 2) перевірка законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення; 3) звернення рішення до виконання. У першій стадії виражений зміст правосуддя, визначений Законом України «Про судоустрій України». Водночас завдання цивільного судочинства щодо захисту прав і охоронюваних законом інтересів будуть реалізовані тоді, коли суд постановить у справі законне і обґрунтоване рішення. Процесуальним засобом, що забезпечує досягнення таких результатів, названа друга стадія, завдання і мета якої реалізується чотирма способами: апеляційним провадженням, касаційним провадженням, переглядом рішень у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами. Але захист прав та інтересів не обмежується визнанням судом прав за однією особою, а обов'язку — за іншою, а включає діяльність, спрямовану на звернення судового рішення до виконання, гарантує реалізацію рішень, повноту, своєчасність і реальність їх виконання.
Кожна стадія має три фази (під стадії) розвитку, що послідовно змінюються одна одною:
відкриття провадження — щодо розгляду і вирішення справи; перевірки законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення; звернення рішення до виконання;
підготовка: до розгляду справи та її вирішення; перевірки законності та обґрунтованості постановленого по ній рішення, звернення рішення до виконання;
вирішення по суті — розгляд і вирішення справи, перевірка законності і обґрунтованості рішення, звернення рішення до примусового виконання.
§ 6. Наука цивільного процесуального права
Наука цивільного процесуального права — це складова юридичної науки. її предметом є цивільне процесуальне право, цивільне судочинство і теорія цивільного процесуального права. Наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права, суть, роль у виконанні соціальних функцій, обумовленість суспільними інтересами, які визначаються економічною основою суспільства. Вивчення цивільного процесуального права здійснюється у діалектичному зв'язку з практикою цивільного судочинства, з практикою застосування процесуальних норм. Це дає можливість визначити ефективність і недоліки цивільного судочинства, повноту закріплення нормами цивільного процесуального права його принципів і правового регулювання правил судочинства, правового становища суб'єктів процесу; виявити результативність механізму процесуальних гарантій, встановити прогалини у регулюванні цивільних процесуальних правовідносин. Таке вивчення норм цивільного процесуального права (у статиці і динаміці) відкриває можливість для науки цивільного процесуального права робити висновки, пропозиції та рекомендації щодо правильного їх застосування і необхідності вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику. До предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального права, норми та інститути цивільного процесуального права зарубіжних країн, міжнародного цивільного процесу.
Вивчення цивільних процесуальних категорій провадиться у розвитку, залежно від матеріальних умов життя суспільства, його економічної основи, у взаємодії з юридичними й іншими суспільними явищами у всіх діалектичних зв'язках і суперечностях. Наука цивільного процесуального права широко використовує окремі спеціальні методи і способи дослідження: порівняльно-правовий і конкретно-соціологічний зі способами аналізу статистичних даних, анкетування, вивчення судової практики і громадської думки.
Система науки цивільного процесуального права обумовлена її предметом і складається з двох частин — загальної і особливої.
Загальна частина має два розділи: загальні положення науки цивільного процесуального права; загальні положення цивільного процесуального права.
Особлива частина також складається з двох розділів.
Перший — судові форми захисту цивільних прав — має три підрозділи: цивільний процес України, цивільний процес зарубіжних країн, міжнародний цивільний процес.
Другий розділ — несудові форми захисту Цивільного права — складається з двох підрозділів: нотаріальна форма захисту права (ст. 18 ЦК України), третейська форма захисту цивільного права (третейський і арбітражні суди — МКАС, МАК (ст. 17 ЦПК України).
Як самостійна галузь правознавства, наука цивільного процесуального права України порівняно молода, але зробила вагомий внесок у розвиток теорії цивільного процесуального права і цивільного процесуального законодавства та практику його застосування.
Запитання для самоконтролю
Поняття цивільного процесуального права України, його предмет, метод і система.
Назвіть джерела цивільного процесуального права.
Яке співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права України?
Цивільне судочинство, види провадження у цивільному судочинстві, стадії цивільного процесу.
Рекомендована література
Шевчук П. І., Кривенко В. В., Ярема А. Г. Проблеми судово-правової реформи // Вісник Верховного Суду України. — 1997. —№ 1. .
Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия погражданским делам. — Л., 1984.
Горшенев В. М., Крупник В. Г., Мельников Ю. И. и др. Теорияюридического процесса. — X., 1985.
Дмитриев Ю. Л., Черемньїх Г. Г. Судебная власть в механизмеразделения власти и защита прав и свобод человека // Гос-во и право. — 1997. — № 8.
Комаров В. В. Метод правового регулирования гражданскихпроцессуальньїх отношений. — X., 1980.
Савицкий В. М. Язьік процессуального закона. — М., 1987.
СахноваД. В. Реформа цивилистического процесса: Проблемии перспективи // Гос-во и право. — 1997. — № 9.
Фахутдинов Я. Ф. Источники гражданского процессуальногоправа. — Казань, 1986.
Чечина Н. А. Основньїе направлення развития наукисоветского гражданского процессуального права. — Л., 1987.
Міхеєнко М. М., Молдаван В. В., Радзієвська Л. К. Порівняльне судове право. — К., 1993.
Проблеми гражданского процессуального права / Под ред.проф. В. В. Комарова. — X., 2002.