Geum.ru

Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
Глава 2. Принципи цивільного процесуального права


Штефан М. Й., Кочер'янц Р. Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. — К., 1982.

Андрушко А. В. Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві України. — К., 2002.

КолодийА. М. Принципи права Украиньї. — К., 1998.

Мамницький В. Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві. — X., 1995.

Омельченко М. П. Принцип об'єктивної істини в системі принципів цивільного процесуального права України. — К., 1996.

7. Основньїе принципи гражданского процесса / Кол. авт.М. К. Треушников, И. В. Логинов и др. — М., 1991.

Семенов В. М. Конституционньїе принципи гражданского су-допроизводства. — М., 1986.

Тертишніков В. І. Принципи цивільного процесуального права. — X., 1991.


Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. — 1999. — № 9.

Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.

Маляренко В. Т. Про публічність і диспозитивність в кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник ВерховногоСуду України. — 2004. — № 7.

Глава 3. Цивільні процесуальні правовідносини

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини, розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального права, є процесуальним засобом судового захисту цивільних, трудових, сімейних та інших прав, державних та громадських інтересів. Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, що впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу — громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та інтересів таких осіб порушена цивільна справа у суді за заявою прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. З, ст. 45 ЦПК України). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних процесуальних пра-

77


вовідносин не лише між такими особами і судом, а й між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа у суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні процесуальні правовідносини, їх об'єктивною основою є матеріальні правовідносини — необхідність захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених, невизнаних і спірних цивільних, трудових, сімейних, житлових, земельних правовідносин.

Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою — одна має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша зобов'язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність осіб, які беруть участь у справі, — роз'яснює їм права і обов'язки, попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав, постановляє обов'язкові для виконання рішення, якими розв'язано цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин є органом судової влади держави, на який покладено функцію вирішення цивільної справи по суті, а також розв'язання окремих правових питань, що виникають у судочинстві по її розгляду.

У судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне комплексне правовідношенняі, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами за схемою: суд — позивач, суд — відповідач, суд — прокурор, суд — свідок тощо2.


Цивільний процес не можна звести лише до комплексних цивільних процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб'єкта і виконуваних ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права і обов'язки. Сторона взаємодіє з судом з приводу захисту свого права: прокурор — державного інтересу, профспілки — громадського інтересу, свідок — з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов'язок суду і навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов'язки суду і прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнув-и в суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі про-адження по розгляду і вирішенню справи й припиняються з встановленням і проголошенням судом рішення. У випадку пеляційного оскарження рішення суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом апеляційної інстанції. Тут не відбувається зміна судових органів, дії по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого процесуальних прав і обов'язків. Кожний з них виконує покладені на нього функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх стадій, то незрозуміло, як особа, яка не брала участі в провадженні суду першої інстанції, стане суб'єктом процесуальних правовідносин у суді апеляційної інстанції, без визнання того, Що внаслідок її процесуальних дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції виникнуть Цивільні процесуальні правовідносини.

Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити характер правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав і обов'язків багатьох суб'єктів


процесуальних правовідносин. Вона підривається її авторами поділом правовідносин на основні, додаткові та службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.

Основні — такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами). Додаткові виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти та ін.).

Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб'єктом є не одиничними, а комплексними — учасники процесу як громадяни, так і організації вступають у правовідносини із судом декілька раз: у стадії порушення справи, підготовки її до розгляду, у стадії розгляду і вирішення справи тощо1. Така концепція структури цивільних процесуальних правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення. її недоліком є те, що особа, не перебуваючи в правовому становищі конкретного суб'єкта процесуальних- правовідносин, може виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб'єкта в наступній стадії розвитку судочинства.

Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є положення про існування процесуально-правових зв'язків поза судом між сторонами в судочинстві у справі2. Це правовідносини: між стороною і представником з приводу надання, обсягу і оформлення процесуальних повноважень (статті 38-44 ЦПК України); між сторонами по відшкодуванню збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 155 ЦПК України); забороною провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред'явника (ст. 268 ЦПК України); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і

компенсації за втрачений заробіток (статті 85, 88 ЦПК України); між позивачем і особою, яка завдала збитків невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 155 ЦПК України). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні права і обов'язки особистого характеру сторони і процесуального представника, то в інших — процесуальні права і обов'язки сторін майнового характеру, які визначають процесуально-правову відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються такими ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин — судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства у цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечуються заходами правового впливу — санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Залежно від прийнятого в юридичній науці поділу норм права на регулятивні та охоронні в науці цивільного процесу було проведено аналогічну класифікацію цивільних процесуальних відносин, яка одержала певну модифікацію1, але виявила неспроможність пояснити численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і не сприяла її розвитку.

§ 2. Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Незважаючи на велике практичне значення цих питань в теорії цивільних процесуальних правовідносин вони залишаються найменш розробленими. Частково розглядаються


тільки процесуальні передумови виникнення правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні правовідносини і підвідомчість справи судові1. Зазначені обставини й спрабді є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них зайве, оскільки перераховані вони не всі, а якщо керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна одну2.

Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов'язується з потребою наявності процесуальної норми права, яка передбачає названі правовідносини, а також, — щоб його суб'єкти були учасниками процесу в даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим суб'єктом у суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та в стадії звернення рішення до виконання3. Отже, вказівка на норму права як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у цивільному процесі конкретних суб'єктів обумовлюється наявністю або відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами у справі такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК України 1963 р., статтями 121, 122, ЦПК України 2004 р.). Тому вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.


Щодо чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви у справах окремого провадження.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження — необхідності встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для.реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для відкриття справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу. їх систему становлять обставини, відтворені у ст. 136 ЦПК України 1963 р.: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність У провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересова-

83


ної особи. До цього переліку в літературі включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захисті. Щодо останньої передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин. У ЦПК України 2004 р. передумови для реалізації права на пред'явлення позову визначені в статтях 121 і 122.

Передумови реалізації права на відкриття у суді справ окремого провадження, а отже, — і виникнення цивільних процесуальних правовідносин, не були предметом самостійного і глибокого дослідження. У своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими для пред'явлення позову, за винятком передумови — відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.

Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подання касаційної скарги у письмовій формі, відповідного змісту, передбаченого ст. 326 ЦПК України; подання скарги право- і дієздатною особою, яка брала участь у справі, або її представником; подання скарги протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, ухвалених у даній категорії справ (статті 324, 325 ЦПК України).

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадіях перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подання заяви особою, яка брала участь у справі (ст. 362 ЦПК України); подання заяви до суду, рішення чи ухвала якого пере-


глядаються (ст. 363 ЦПК України); подання заяви протягом трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК України).

Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, правоздатності третьої особи, а для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.

§ 3. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути ,тільки між носіями цивільних процесуальних прав і зов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, цивільному судочинстві. Без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і яка в одній зі стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

85


а) на юридично заінтересованих і юридично незаінтересова-них осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин; б) на суб'єктів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикційні органи та їх службових осіб і учасників цивільного процесу; в) на суб'єктів, які здійснюють правосуддя, беруть участь у здійсненні правосуддя, сприяють правосуддю1. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 розділу І ЦПК України).

З урахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

особи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах:а) суди, що розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, що перевіряють законність і обґрунтованістьрішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку звинятковими і нововиявленими обставинами; в) особи, діяльність яких пов'язана з правосуддям — секретар судовогозасідання, судовий розпорядник;

особи, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 розділу ІЦПК України): а) з метою захисту своїх прав і охоронюванихзаконом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах наказного і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів:Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства,установи, організації та окремі громадяни (ст. 26 ЦПКУкраїни);

3) особи, які не беруть участі у справі (§ 2 глави 4 розділу І ЦПК України): особи, які сприяють судові в розгляді справи, — свідок, експерт, перекладач, особи, які мають письмові і речові докази, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу, судовий розпорядник (ст. 47 ЦПК України).

Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять державні органи, наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду. У теорії цивільного процесу самостійними суб'єктами процесуальних правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового засідання1. Але посадові особи, які є носіями службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним у трудових правовідносинах, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об'єктивність суддів і секретаря судового засідання, є відводи. Судді й секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи і виконанні рішення та підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених статтями 20, 22 ЦПК України.

Особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), відрізняються від інших суб'єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації ухваленого по ній судового рішення. їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріаль-


но-правовий характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні процесуальні права (ст. 27 ЦПК України) і у своїх судженнях та діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають у процесі її розгляду і перевірки законності та обґрунтованості ухваленого по ній судового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості не однаковий.

Сторони у позовному провадженні (статті 30-33 ЦПК України) перебувають між собою у спірних матеріальних правовідносинах, що вимагають судового захисту. У зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріально-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження (статті 234, 235 ЦПК України). До даної підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи (статті 34-36 ЦПК України), які мають правовий зв'язок з однією зі сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.

Самостійну підгрупу цивільних процесуальних правовідносин — осіб, які беруть участь у справі, становлять органидержави, державні та громадські організації, які захищаютьправа інших осіб. Характерною їх рисою є наявність у справідержавного або громадського інтересу, який визначається виконуваними ними функціями у системі політичної організаціїсуспільства. Відповідно до ст. 45 ЦПК України цивільні процесуальні правовідносини між судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, органамидержавної влади, органами місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи покладені на нихобов'язки, покликані захищати права інших осіб та інтересидержави. У передбачених законом випадках підприємства іустанови, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь усправі в цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 237ЦПК України, ст. 165 СК України).

Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі профспілок та інших громадських і коопе-

ративних організацій у цивільному процесі (статті 3-5 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 243 КЗпП України держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів у органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з власником або уповноваженим ним органом, а також з іншими об'єднаннями громадян. Вони взаємодіють із судом для здійснення своїх статутних завдань щодо захисту прав та інтересів працівників.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин щодо захисту прав та інтересів громадян, державних і суспільних інтересів, які належать до осіб, які беруть участь у справі, є органи прокуратури (ст. 45 ЦПК України). їх заінтересованість у справі має державно-правовий характер.

Статтею 26 ЦПК України до складу осіб, які беруть участь у справі, включений процесуальний представник, покликаний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє в цивільному процесі у справі (сторін, третіх осіб та ін.).

Самостійну групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять особи, які не беруть участі у справі. Назва цієї групи суб'єктів у чинному законодавстві уніфікована. У статті 47 ЦПК України вони названі «інші учасники цивільного процесу» і встановлюється перелік таких осіб, які не беруть участі у справі, їх призначення і процесуальне становище в процесі.

Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю у справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі у цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові — у здійсненні правосуддя. До них належать: свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти; особи, які надають правову допомогу; секретар судового засідання, судовий розпорядник. Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні правовідносини. Так, відповідно до ст. 50 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до СУДУ У визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судо-


ве засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 94 ЦПК України), про що суддя постановляє відповідну ухвалу. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у встановлених законом випадках, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Свідок несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав.

Громадяни і організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані суб'єктом цивільного процесуального права, носіями процесуальних прав і обов'язків. Поняття суб'єкта права нерозривно пов'язане з категорією цивільної процесуальної правоздатності (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка виникає у організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і відповідно до статей 28, 29 ЦПК України наділяються ними тільки юридичні особи. Процесуальною правоздатністю наділені всі громадяни України, іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства (статті 410, 411 ЦПК України). Дієздатністю — громадяни, які досягли повноліття. Неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати у суді особисто лише у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь.

Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги залежить від суду. Однак він зобов'язаний їх притягти до участі у справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав та інтересів неповнолітніх.

Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років, а також визнаних судом обмежено дієздатними і недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники. 90

Але бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин мають можливість також організації, які не є юридичними особами, на підставі надання їм законом прав і покладання обов'язків на участь у цивільному процесі. Наявність статусу юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала можливість бути будь-яким суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України) вона може брати участь лише у деяких справах. Вона не може бущи свідком, експертом, перекладачем, спеціалістом.

Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності для характеристики наявності в організації можливостей права набуття і права здійснення дали підставу деяким авторам ввести до термінологічного складу цивільного процесу таку юридичну категорію, як правосуб'єктність1. Щодо категорій правоздатності та дієздатності, то їх необхідно мати у цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. У цивільному процесі необхідна наявність правосуб'єктності — права і обов'язку стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія правосуб'єктності у теорії цивільного процесу визначається різним змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями2. Використання для характеристики


можливого правонабуття і право здійснення різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і правосуб'єкт-ності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає помилки і труднощі у практичному застосуванні.

Правоздатність і дієздатність у змісті статей 28, 29 ЦПК України мають, крім зазначених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і обов'язки і здійснювати їх лише тоді, коли можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і організацій доповнюється також їх обов'язком. Участь органів опіки і піклування, наприклад, у справах про позбавлення батьківських прав (частини 4, 5 ст. 19 СК України), є не тільки правом, а й обов'язком, який випливає з необхідності здійснювати покладені на них функції у державному управлінні і у справі захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій і підприємств брати участь у цивільному процесі суб'єктами захисту цивільних прав сторонами є для них обов'язком, який випливає з необхідності захисту державної власності. Обов'язком є участь громадян у цивільному процесі свідками, а також експертами (статті 50, 53 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури, суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм компетенції наділяються необхідними правами і обов'язками, а не здатністю їх мати. Формула «правоздатність — правосуб'єктність» не може бути прийнята для підприємств, установ, організацій також тому, що для них можливість мати процесуальні права і обов'язки виникає одночасно з правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і організацій мати процесуальні права і обов'язки та здійснювати їх, а право і обов'язок бути конкретним суб'єктом процесуальних відно* син і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов'язків на участь у цивільному процесі: 92

а) суб'єктами захисту своїх прав та інтересів як сторони, третьої особи у справах позовного провадження, заявника і заінтересованої особи у справах окремого провадження та щодо здійснення закріплених за ними у законі процесуальних прав і обов'язків; б) суб'єктами захисту прав та інтересів інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст. 45 ЦПК України), процесуальний представник та щодо здійснення закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків; в) суб'єктами, які сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними процесуальних прав та обов'язків.

З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб'єктності через права і обов'язки її не можна відрізнити від суб'єктивних прав, незважаючи на те, що вона є передумовою їх виникнення. Таке твердження є наслідком ототожнення суб'єктивних прав з правами суб'єкта конкретних правовідносин. Суб'єктивне право поняття більш широке, воно включає право бути суб'єктом правовідносин і права суб'єкта правовідносин*. Цивільна процесуальна правосуб'єктність є передумовою не суб'єктивних прав, оскільки сама входить до її складу, а передумовою для набуття і володіння процесуальними правами і обов'язками конкретного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність і права суб'єкта правовідносин — пов'язані можливості, які існують паралельно і являють собою різні етапи у її розвитку. Зі вступом у цивільний процес громадянин і організація не позбавляються правосуб'єктності. їх право бути суб'єктом захисту своїх чи чужих інтересів не погашається використаною можливістю участі у конкретній справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб'єктності громадянин і організація стають конкретними суб'єктами процесуальних правовідносин, набувають його прав і обов'язків, а також можливості їх здійснення.


Цивільна процесуальна правосуб'єктність є складовою загальної правосуб'єктності громадян та організацій і тісно пов'язана з державною, адміністративною, цивільною, трудовою та іншими видами і визначається характером зв'язку між зазначеними галузями права. Можливість набути цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх (цивільна правосуб'єктність) перебуває у реальному забезпеченні визнаної за громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесуальної правосуб'єктності, наявність якої є процесуальною гарантією охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто бути учасником процесу, порушити у суді справу. Захист виникає з порушенням цивільної правосуб'єктності і виявляється у реалізації процесуальної правосуб'єктності на відкриття у суді справи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність також охороняється процесуальним законом і може бути предметом захисту.

§ 4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права та обов'язки суб'єктів право- відносин і процесуальні дії щодо їх реалізації становлятьзміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці переважає думка, що змістомпроцесуальних правовідносин є лише права і обов'язки йогосуб'єктів. З іншого погляду, не всякому праву одного суб'єктавідповідає обов'язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов'язків, а тількиз права і процесуальних дій одного суб'єкта, які витісняютьобов'язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні праваі обов'язки — форму правовідносин!.

Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути за- ісобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному су-


дочинстві, а отже — і становити зміст правовідносин. Обґрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву особи на звернення до суду за захистом (ст. З ЦПК України) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на відкриття цивільної справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка відповідає обов'язок суду розглянути таку заяву (статті 27, 130 ЦПК України). Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих самих правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності у цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не відповідають обов'язкам суду,.то можна дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з собою, а це абсолютно неможливо.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі — прав і обов'язків. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. З ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоро-нюваного законом інтересу. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли така особа подасть до суду позовну заяву, заяву (статті 118, 236 ЦПК України). Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред'явленням до суду заяви (виконання процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов'язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб'єкти можуть реалізувати процесуальними


діями встановлені ЦПК України і пов'язані між собою процесуальні права і обов'язки.

Отже, лише сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні є засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються у цивільному судочинстві у справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК України залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище у цивільному судочинстві. Переважно вони складаються з процесуальних прав і обов'язків немайнового характеру і як виняток — майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо (статті 88, 155 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій щодо реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6, 159 ЦПК України).

Г


§ 5. Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, у зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. У теорії цивільного процесу об'єкт — це дії суб'єктів правовідносин або лише діяльність суду; матеріально-правові відносини, що захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які є метою цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа тощо1. Висловлюється також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на відкриття провадження у цивільній справі реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, заяви і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не щодо цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, відкриття цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта —


для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно є юридичними фактами, що спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не є і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність положення про наявність загального і спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування у кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин, зокрема: показання свідка, висновок експерта.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЩІК України залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій у справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини у системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

Запитання для самоконтролю

Що таке цивільні процесуальні правовідносини?

Які підстави та передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин?

Назвіть суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин.

У чому полягає зміст і об'єкт цивільних процесуальних правовідносин?

Рекомендована література

1. Елисейкин П. Ф. Гражданское процессуальное правоотноше-ние. — Ярославль, 1975. 98

2. КозловА. Ф. Суд первой инстанции как субьект советского про-цессуального права. — Томск, 1983.

3. Комаров В. В., Радченко П. І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб'єкти. — X., 1991.

4. Комаров В. В. Учение о гражданских процессуальньїх правоот-ношениях и их субт>ектах // Проблемьі науки гражданского процес-суального права. — X., 2002.

5. Чечина Н. А. Гражданские процессуальньїе правоотноше-ния. — Л., 1966.

Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. —М., 1966.

ПІтефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992; Проблеми теорії і практики цивільних процесуальних засобів захистусуб'єктивних прав громадян і організацій // Вісник КДУ. Юридичнінауки. — 1987. — № 28.

Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальньїе правоотношения. —Саратов, 1965.