Geum.ru

Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   57


36




протягом усього періоду існування Російської імперії, а згодом СРСР. Постає закономірне питання: які ж причини змушували наших пращурів залишати наші землі? Невже тому, що ці землі раніше вже були освоєні представниками інших народів?

Є дві основні групи причин, які спонукали українців залишати рідні землі: незадоволення життям на них, а також примусове переселення їх на інші землі.

До першої групи причин належать:

—малоземелля родин, яке поширюється з поступовим зрос­танням кількості населення;

—промисловий переворот, впровадження парового двигуна, які підвищують продуктивність праці у сільському господарст­ві (воно все менше потребує робочих рук для обслуговування, починається аграрне перенаселення);

—політичні переслідування, терор;

—релігійні переслідування:

—національні утиски;

—епідемії;

—стихійні лиха тощо;

—голод;

—матеріальне заохочення до переїзду.

Примусове переселення проводилося через рішення судів, на­сильницьке виселення тощо.

Росія, як і інші загарбницькі держави-імперії, не мала достат­ньої кількості населення, щоб освоювати захоплені землі й утри­мувати в покорі місцеве населення, яке у своїй кількості значно перевищувало росіян. Тому важливим напрямом загарбницької політики було матеріальне заохочення представників інших на­родів до переїзду зі своїх одвічних земель. Панівна держава та­ким чином не лише примушувала переселенців служити інтере­сам імперії, а й послаблювала людський потенціал народів, котрі жили на своїх землях. Одночасно держава прагнула поставити на службу собі інтелектуальний потенціал пригноблених наро­дів, примушуючи його духовну, наукову еліту переселятися на землі титульної нації, переважно до своїх культурних центрів.

Одним із таких народів були українці. Причому простежуєть­ся певна тенденція, яка переростає у закономірність: чим більші

території захоплює Росія, тим у більших масштабах вона викорис­товує наш етнос, його еліту. Ця політика розпочалася з часів Пере­яславської ради, Березневих статей. На початку XVIII ст. українці вже були розселені по значній території Російської імперії (див. таблицю 4). На той час багато з'країнців мешкало в Центрально- Землеробському районі—262,2 тис. осіб (8,5% від загальної кіль­кості місцевого населення), Білорусі та Литві—181 тис. осіб (4,9%), Царстві Польському—105 тис. осіб (5,7%). Серед корінного насе­лення вони становили досить невелику частку. На інших терито­ріях їх не було з різних причин, зокрема тому, що вони не були на той час захоплені.

За наступні майже вісімдесят років географія розселення українців, зокрема по території Росії, розширилася. У 1795 р. їх вже можна зустріти у Нижньому Поволжі—70,8 тис. осіб (5,3%), Південному Приураллі—2,8 тис. осіб (0,5%), Північному Кавка­зі—38,5 тис. осіб (2,4%). На цих нових для українців землях вони також становили незначний відсоток серед місцевого населення. Зростає не лише абсолютна їхня кількість, а й частка серед місце­вого населення на більшості раніше освоєних територіях. Особли­во зростає кількість українців у Центрально-Землеробському районі, де їх стало 698,3 тис. осіб, тобто в 2,7 разів більше. За цей невеличкий проміжокчасу загальна кількість українців на росій­ських землях зросла з 548,9 тис. осіб до 1187,8 тис. осіб, тобто май­же удвічі. Це той людський потенціал, який міг би примножува­ти могутність нашого народу на рідній землі.

Протягом XIX ст. Російська імперія майже завершила свої загар­бницькі плани, захопивши Сибір, Закавказзя, Середню Азію, Ка­захстан, Далекий Схід. Істотно розширюється й географія вико­ристання українців для освоєння цих величезних земельних просторів.

Із розширенням кордонів Російської імперії на північ і схід у віддалені від російських столиць землі для їх освоєння разом із росіянами та іншими поневоленими народами переселяються й українці.

Наприкінці XIX ст. українці вперше з’являються у Центрально- Промисловому районі—9,8 тис. осіб (0,1%), Північному—ОД тис. осіб, Озерному—7,5 тис. осіб (0,2%.), Казахстані і Середній Азії—
  1. тис. осіб (1,3%), у тому числі в Казахстані—93,4 тис. осіб (1,9%), Східному Сибіру—25,3 тис. осіб (1,9%), на Далекому Схо­ді—61,5 тис. осіб (5,9%), у Закавказзі—34,9 тис. осіб (0,6%), При­балтиці—1,2 тис. осіб (0,1%). Швидкими темпами зростала їх кількість як у сусідніх з нашими землями районах, таких як Цен­трал ьно-Чорноземний (більш ніж удвічі), так і у відносно відда­лених, таких як Нижнє Поволжя (401,7 тис, майже в шість разів). Царство Польське (удвічі), на Кавказі (у 3,3 рази). У цих районах також зростає питома вага українців серед місцевого населення. Збільшується кількість українців і в раніше заселених регіонах Росії. За цей час кількість українців, яка оселилася за межами на­ших земель на безкрайніх просторах Росії, зросла до 4275,5 тис. осіб.

Отже, за період з початку XVIII ст. до початку XIX ст., тобто майже за двісті років, зросла не лише загальна кількість україн­ців, які мешкали на безмежних просторах Російської імперії (з
  1. тис. осіб до 4275,5 тис. осіб), а й їх питома вага серед україн­ців Росії (з 12,3% до майже 18%). Так Росія вирішувала двоєди­не імперське завдання: істотно послаблювала й одночасно вико­ристовувала потенціал нашого народу. Якщо до цього додати пе­реселення на українські землі росіян, то виходить, що імперська політика істотно негативно вплинула на всі напрями соціально- економічного, суспільно-політичного і культурного життя на­шого населення, яке жило на своїх землях. Таким чином, аналіз двохсотлітнього періоду перебування українського етносу під владою Російської імперії дає підстави для висновку, що ця об­ставина вкрай негативно позначилася на житті нашого народу. Вона чітко висвітлює політику Росії щодо українського народу, спрямовану на максимальне використання його потенціалу для здійснення своїх імперських планів.

У1910-1917 рр. кількість населення, зокрема й українців, про­довжувала зростати в усіх регіонах Росії. Тенденції, які прояви­лися протягом XVIII—XIX ст., набули подальшого розвитку у пер­ше двадцятиріччя XX ст. На них істотно вплинули економічна криза початку XX ст., російсько-японська війна, революція в Росії 1905-1907 рр., столипінські реформи, переселенська політика. У Центрально-Землеробському районі кількість українців збіль­шилася до 1974,6 тис. осіб (11,2%), у Середньому Поволжі—до
  1. тис. осіб (0,2%), у Нижньому Поволжі—до 545,7 тис. осіб (6,3%), в Білорусі та Литві—до 169,8 тис. осіб (1,1%). «Вибух» у Казахстані і Середній Азії—801,5 тис. осіб (7,1%): у Казахстані—789,5 тис. осіб (10,5%), в Середній Азії—12 тис осіб (0,4%), в Сибіру і на Далеко­му Сході—899,3 тис. (8,4%), в т.ч. у Західному Сибіру—375,9 тис. осіб (5,7%), у Східному Сибіру—96,4 тис. осіб (4,7%), на Далекому Сході—427 тис. осіб (21,4%), на Кавказі—2014,8 тис. осіб (15,2%), у тл. Північному Кавказі—1958,9 тис. осіб (32,5%), Закавказзі—
  1. тис. осіб (0,8%).

Кількість українців зменшилася лише у Північному Приурал­лі—до 6,9 тис. осіб (0,1%) і в Білорусії та Литві—до 169,8 тис. осіб (1,1%). Скорочення кількості українців можна пояснити тим, що на цих землях відбувалися бурхливі бої протягом майже всього періоду Першої світової війни.

Сірий, Зелений та Малиновий Клин—це три регіони найбільш компактного проживання українців за межами рідних земель.

З усіх загарбаних Росією територій чи не найбільша кількість українців була переселена на ці землі. До них належать території, захоплені Росією протягом ХУІІІ-ХІХ століть, які ми вже розгля­дали. Але ці території інколи виділяють в окремі. Характерною їх особливістю є те, що тут оселилася і компактно живе й сьогод­ні значна кількість українців.