Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів, 3779.66kb.
• Про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України (витяги), 61.83kb.
• Міністерство охорони здоров’я України буковинський державний медичний університет, 414.27kb.
• М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• Навчальному році Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт з природничих,, 430.73kb.
• Методичні рекомендації розроблені в ідповідно до "Положення про проведення практики, 189.63kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.

російському уряду. Мирні переговори завер­шилися у Ризі 18 березня 1921 р. договором, який підписали Поль­ща, Радянська Україна і Російська Федерація. Цим договором було закладено фундамент втрати української державності, який за­вершився входженням України до Союзу РСР ЗО грудня 1922 р. Але нікойи після входження України до УРСР (навіть у часи неза­лежності—аж до сьогодення) ні офіційні державні лідери, керів­ники України, ні політичні течії не піднімали питання про пере­розподіл українських кордонів у світлі наукових розробок і на­віть офіційних державних поглядів часів боротьби українського народу за свою незалежність 1917-1920 рр. Для них неприйнятні погляди фашистів, сіоністів та російських шовіністів, які зосере­джені на розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Наші держав­ні діячі і політики чітко дотримуються рішення Гельсінської на­ради 1975 року, присвяченої європейській колективній безпеці. На ній було прийнято рішення про остаточні державні кордони після Другої світової війни, яке підписали 33 лідери держав Єв­ропи, США і Канади.

У попередніх лекціях ми вже говорите про те, чому з встанов­ленням радянської влади на більшості українських земель і вход­женням Української Соціалістичної Республіки до складу СРСР у першій чверті XX століття не було чіткої інформації про загаль­ну кількість населення і його національний склад в Радянсько­му Союзі і в Українській Республіці зокрема. За першим Всесоюз­ним переписом населення, проведеним 17 грудня 1926 р., на тери­торії Союзу, яка охоплювала 21,7 млн. км², налічувалося 147 млн. осіб, у тому числі в УРСР на території 478 тис. км²—29 млн. осіб (без Криму). Населення України становило 19,7% загальносоюз­ної кількості і займало лише 2,2% території (див. таблиці 6, 7, 8).

За кількістю населення наша республіка була другою після Ро­сійської Федерації. Вона переважала Білорусь у 5,8 разів (3,4%) ЗакавказькуФедерацію(Азербайджан, Вірменію, Грузію)—більш ніж утричі (4%), а також більш ніж удвічі переважала 5 республік Середньої Азії і Казахстану—Казахстан, Киргизстан, Таджикис­тан, Туркменістан, Узбекистан—(9,3%) (див. таблицю 6).

Наступний (другий) перепис населення провели в 1937 р. За його підсумками, загальна кількість населення зросла як зага­лом в СРСР—до 161,8 млн. осіб, майже на 14,8 млн. осіб (+10,1%), такі в республіках, зокрема в Росії—до 103,9 млн. осіб, на 10,4 млн. осіб (+11,1%), у Білорусі—на 200 тис. осіб (+4%), у Закавказзі—на

7. млн. осіб (28,8%), а в Казахстані і Середній Азії—до 14,9 млн. осіб, на 1,2 млн. осіб (+9,2%). Оскільки в Росії і Закавказзі ці тем­пи були вищими від загальносоюзних, то їх частка в населенні СРСР зросла: в Росії—до 64,2% (+0,6%), у Закавказзі—до 7,6% (+1,7%), а в Білорусі кількість населення зросла лише на 200 тис. осіб, тому частка в загальносоюзному населенні, навпаки, знизи­лася—на 0,2%.
   

Лише в одній союзній республіці—Україні—загальна кіль­кість населення скоротилася—до 28,4 млн. осіб, на 600 тис. осіб, а питома вага зменшилася—до 17,5%, на 1,8%. Складається вра­ження, що радянська влада успадкувала насторожене ставлення, а точніше страх Російської імперії щодо боротьби українського народу за свою незалежність з давніхчасів (під проводом Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирило-Мефодіївського товарист­ва, Центральної Ради і Директорії тощо). Адже чим ще можна по­яснити голодомор в Україні 1932-1933 рр., коли в республіці, за дуже скромними підрахунками, померло тільки від голоду понад

5. млн. осіб, а з урахуванням втрат від народження ця цифра зростає до 4-5 млн. осіб, що становить понад 10% усього населен­ня. Слід підкреслити, що сталінська політика дещо захистила від голоду жителів міст, в яких з 1928 р. було введено забезпечен­ня продуктами харчування їх мешканців—робітників та служ­бовців, а в селах допомога надавалася незначній частині населен­ня—працівникам МТС, партійним та державним службовцям. Тому голод більше вразив мешканців сільської місцевості. У1926 р. в Україні в селах проживало 81,5% населення, у тому числі україн­ців—89,1%, поляків—79,3%, німців—91,3%, молдаван—95,6%, греків—89,7%, болгар—96,1%, білорусів—50,9%, росіян— 49,8%, євреїв—22,6%.
   

За цим показником населення України, хоча і досить умовно, можна поділити на міське, основу якого становили євреї і росіяни, та сільське, ядром якого були українці. Бурхливі темпи індустрі­алізації призвели до активної урбанізації населення республі­ки. Через тринадцять років процент мешканців сіл скоротився до 63,8%, у тому числі українців—до 71,5%, поляків—до 70,6%, німців—до 82,1%, молдаван—до 86,8%, греків—до 56,8%, бол­гар—до 80,3%, росіян—до 33,9%, євреїв—до 14,5% і білорусів— до 43,2%.

Отже, процес урбанізації охопив усі народи, які населяли Україну. Переважно міськими жителями продовжували бути єв­реї та росіяни,