Geum.ru

Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   57
Малиновий Клин. У порівнянні з попередніми двома землями, він був територіально значно меншим, густонаселеним, багато­етнічним. Тут протягом багатьох років царат розпалював між­етнічну ворожнечу серед місцевого населення, вважаючи її скла­довою свого володарювання, яка перешкоджає їх об'єднанню в боротьбі за захист людських прав проти поневолювачів—Росій­ської імперії.

Сюди входили передусім землі Кубанщини, Краснодарського краю. У ці місця на початку 90-х років XVIII ст. царський уряд на­сильно переселив запорозьких козаків, виділивши їм близько ЗО тис. км2 землі. У 1924 р. було утворено Північно-Кавказький край з території колишньої Кубанської області, частин Терської об­ласті, Війська Донського, а також колишніх Ставропольської, Чор­номорської та Астраханської губерній з центром Ростов-на-Дону.

Освоєння цих земель розпочалося ще за часів ранньої Київ­ської Русі. У 965 р. великий князь Київський Святослав зруйну­вав Хазарську державу, пройшов кубанськими землями, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів), включивши їхні землі до Київської держави. З утворенням на цих землях Тмутараканського князівства великий князь Володимир послав княжити туди свого сина Мстислава. В наступні часи там княжи­ли нащадки київських князів, Золотої орди, Османської імперії.

У XVII ст. на Кубані з’являються нащадки Святослава—запо­розькі козаки. Вони на легких, швидких чайках запливали з дні-

провських лиманів у Чорне море, де півострова Тамань, навіть до Єгипту. У цих походах багато козаків гинуло. У XVIII ст., із загос­тренням стосунків між двома імперіями—Оттоманською і Росій­ською —активізується експансія Росії до захоплення кубанських земель, Північного Кавказу. Мирна конвенція між імперіями 1783 р. визнала кордон між ними—річку Кубань. У XVIII ст. Кубанський край вважався частиною земель Запорозької Січі—до річок Єя і Кубань. Саме славні козацькі прапори малинового кольору дали назву цим землям. Остаточне зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. Катериною II стало трагедією українського козацтва. З мапи Європи зник останній клаптик української державності на українських землях, на якому зберігалися рештки республікан­ської демократії. Російський уряд знехтував величезним вне­ском запорожців у захист Росії від турецько-татарських набігів, завоювання, освоєння земель Північного Чорномор’я і Криму. Піс­ля зруйнування Запорозької Січі українських козаків як військо­ву організацію було ліквідовано.

Десятки тисяч вільного хліборобського населення, яке осе­лилося на землях Війська Запорозького, змушені були залишити місця свого мешкання. Царський уряд не залишив запорожців без своєї «ласки». Він активно залучав козаків-запорожців до ві­йни з Туреччиною.

Загострення політичних стосунків між Туреччиною і Росією та розв’язана між ними війна змусила царський уряд із запорож­ців організувати Військо вільних козаків. Його формування було доручено російському генералісимусу О.В. Суворову. У1781 р. бу­ло сформовано 2 полки на чолі з Антоном Головатим та Сидором Білим. Козаки взяли активну участь у війні Росії з Туреччиною 1787-1792 рр., внаслідок якої Крим остаточно увійшов до Російсь­кої імперії. Вони оселилися на землях між Бугом і Дністром і от­римали назву Чорноморське козацтво.

Переселенці утворювали села, даючи їм назви, які вони мали на Батьківщині. Вони зберігали свою рідну мову, звичаї, побут, культуру. Усі землі Чорноморського козацтва були поділені на па- ланки (40 військових куренів). Тут зберігалися демократичні тра­диції Запорозької Січі. Щороку на зборах обирали курінних ота­манів, усю старшину, у тому числі кошового. Військові клейноди, які було перевезено з Запорожжя, зберігалися у збудованій кошо- вій церкві Покрови. Зі зміцненням абсолютизму в Росії тут посту­пово ліквідовували запорозький демократичний устрій. Вже у 1794 р. виборний устрій було скасовано царським урядом. З того часу не скликалися військові ради, призначалися наказні отама­ни Чорноморського війська, села перейменували на станиці. Сю­ди переселилися козаки з сім’ями, тут був утворений центр м. Сло- бодзея (тепер у Молдові), Задунайська Січ. Після 1791 р. царсь­кий уряд почав передавати ці землі російським поміщикам. За та­ких умов військовий суддя А. Головатий їде до Петербурга з про ханням надати можливість козакам зайняти ненаселені землі Кубані, які були звільнені від ногайців внаслідок їх знищення Су- воровим та переселення до Туреччини. Побоюючись Чорноморсь­кого козацтва як військової сили, царський уряд протягом 1792- 1793 рр. 14 тис. осіб переселив на правий берег р. Кубані й Та- манського півострова. Там вони заснували м. Краснодар, який став їхнім адміністративним центром, ввели козацький демокра­тичний устрій, утворили 40 курінних селищ, дали їм ті ж самі на­зви, що їх мали курені Запорозької Січі.

Наприкінці XVIII ст. на землях Північного Кавказу вже осели­лося 38,5 тис. українців, з яких у Кубанській області—32,6 тис. осіб, на Ставропіллі—5,9 тис. осіб. У 1795 р. у Чорноморському війську налічувалося 97,7% українців, у Донському—41%. На по­чатку XIX ст. (1808-1820 рр.) царський уряд переселив на Кубань близько 50 тис. осіб з родинами з Чернігівської та Полтавської губерній. Оскільки на Кубані переважало чоловіче населення, у 1832 р. царський уряд примусово переселив сюди близько 4 тис. дівчат з Лівобережної України. У другій половині XIX ст. на Ку­бань з України переїхало близько 250 тис осіб. Сюди також пере­селилися вихідці з Росії, представники корінних народів Північ­ного Кавказу (значна їх частина виїхала до Туреччини).

У XIX ст. було проведено ще декілька переселень з українсь­ких земель на Кубань. Одночасно тут проводилася їх русифіка­ція. Очевидець тих часів на початку XX ст. так описав свої вра­ження: «Кубанщина—переважно український край. Більша час­тина козаків ішла із Запорожжя... Кубанські козаки, колишні за­порожці, і досі звуться чорноморцями, відрізняючись навіть най­

менням від козакіз—переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, пісень, звичаїв, тільки одяг чужий та через військову службу багато чого чужого навчились».1

Особливо масові переселення відбулися в другій половині
  1. ст., після відміни кріпосництва 1861 р. Законом 1868 р. на те­риторії козацьких військ було надано право оселятися і набува­ти власність, не чекаючи дозволу ні військового керівництва, ні станичної громади.

Населення Кубанської області з 1862 до перепису 1897 р. збіль­шилося з 392 тис. до 1923,4 тис. осіб, з яких на військовій терито­рії мешкало 1489 тис. осіб. За переписом 1897 р. в Кубанській облас­ті українців за рідною мовою було 859,1 тис. осіб (44,7%), а росі­ян—732,3 тис. осіб (38%). Якщо врахувати активну русифікатор­ську політику, яку проводив царат на цих землях протягом сто­ліття, тобто те, що багато українців були змушені зрікатися родин­ного походження і записувати себе до титульного народу, то мож­на стверджувати, що загальна кількість українців і їх питома ва­га переважали, а росіян, відповідно, було значно менше. Більшість переселенців припадала на три губернії Лівобережної України— 249 тис. осіб, вихідців з Південної України налічувалося 106,6 тис. осіб і лише 21,7 тис. осіб—з Півночі України. Найбільше пересе­ленців було з Харківської губернії—114,6 тис. осіб, Полтавської— 66 тис. осіб і Катеринославської—44,6 тис. осіб.

Всього з 9 українських губерній переселилося 377,3 тис. осіб (45,1%), а з 41 губернії Росії—майже 355 тис. осіб (42,5%). А оскіль­ки південні повіти Курської, Воронезької губернії та західні по­віти Донської області мали значну кількість українського насе­лення, так само як Тверська область, Ставропольська та Астра­ханська губернії, які також брали активну участь у заселенні Кубані, насправді питома вага українців значно перевищувала наведену цифру 45,1%.

У 1897-1900 рр. на Північному Кавказі вже налічувалося
  1. тис. українців, у тому числі в Кубанській губернії—908,8 тис. осіб (47,7%), Ставропольській—319,8 тис. осіб (36,6%) Терській— 42 тис. осіб (4,5%). Швидке збільшення кількості українців на Пів­нічному Кавказі простежувалося і в першому десятиріччі XX ст. В 1910-1917 рр. їх було тут 1958,9 тис осіб, у Кубанській губер­нії—1429 тис. осіб, у Ставропольській—479,9 тис. осіб, у Терській— 50 тис. осіб. В усьому Північному Кавказі їх питома вага майже не змінилася: вона становила 32,5%, у Кубанській губернії— 47,3%, Ставропольській—37,4%, Терській—3,6%.

Таким чином, історія загарбання і освоєння земель Сірого, Зе­леного та Малинового Клину—одна з сумних сторінок загарбни­цької політики Російської імперії. Вона негативно позначилася на житті підкорених народів. Особливо це відчуло населення України, яке змушене було брати участь у загарбницьких війнах й освоєнні земель інших народів, втрачаючи людський та інте­лектуальний потенціал. Але в складних умовах життя на чужих землях, потужної русифікаторської політики Російської імперії українці на чужині зберігали рідну мову, побут, звичаї, традиції, духовність.