Geum.ru

Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57
СЦ

У другій половині XX ст. ці тенденції все більше входять у про­тиріччя з процесами глобалізації, коли міцніють зв’язки еконо­міки країн незалежно від їх геополітичного становища. Наслід­ком цього є поява і подальший розвиток транснаціональних кор­порацій, котрі ламають державні кордони, все більше здійсню­ють вплив на економіку і політику держав світу.

Наукові кола світу неодностайні у питанні про те, як повинно реагувати людство на подальше зростання населення світу. За останні дванадцять років населення світу збільшилося на 1 млрд. осіб. За прогнозами, позначки 10 млрд. осіб воно досягне у 2050 р. Одні вчені вважають, що проблема кількості населення світу має стабілізуватися на позначці 10-12 млрд. осіб, адже більше земля просто не витримає, інші і нині твердять, що можливості нашого світу значно більші. Так, британський фізик Джон Фремлін ствер­джує, що земля витримає значно більшу кількість населення.

Американське бюро перепису населення стверджує, що тем­пи зростання кількості населення світу сповільнилися. 1 цьому є підтвердження. Справді, протягом останніх сорока років насе­лення світу зростає повільніше. Якщо у 1990 р. кожна жінка на­роджувала 3,3 дитини, то у 2002 р.—2,6, а у 2005 р.—менше 2 ді­тей. Так, за останні роки загальний щорічний приріст населення становить 75 млн. осіб, а до цього він дорівнював понад 80 млн. осіб. Однак у країнах Європи простежується тенденція до скоро­чення кількості населення. Сюди належить і Україна. Важливою проблемою є ситуація у світі зі складом населення за статтю. Якщо на 100 дівчаток народжується 103-105 хлопчиків, то зага­лом у світі хлопчиків на 70-80 млн. більше. Але в окремих краї­нах з різних причин простежується значне перевищення пито­мої ваги жінок над чоловіками. За прогнозами, у Китаї в 2030 р. на 100 жінок припадатиме 117 чоловіків, тобто близько 85 млн. китайців не зможуть знайти собі дружин. Різні темпи змін кіль­кості населення світу на окремих континентах, в країнах пря­мо стосуються таких проблем, як релігія, раси, культура, духов­ність. Ними вже сьогодні мають займатися ООН, міжнародні ор­ганізації, уряди країн тощо.

На сьогодні найбільш населеними є такі країни: Китай —
  1. млрд. осіб, Індія—1,1 млрд. осіб, США—297 млн. осіб, Індоне­

зія—181 млн. осіб, Бангладеш—144 млн. осіб, Росія—142 млн. осіб, Нігерія—138 млн. осіб та ін. В Україні сьогодні проживає менше ніж 46 млн. осіб.
  1. поступовим розвитком людства розширюються зв’язки на­селення, іцо мешкає у різних частинах світу. Відбувається про­цес глобалізації життя на Землі. Одним із наслідків цього процесу є рух народів по земній кулі. Сьогодні можна зустріти представ­ників різних народів, етносів далеко за межами їхніх одвічних земель. До таких народів-мандрівників належать вірмени, євреї, цигани, українці та ін. Чому ж так сталося? Чому до них належать і українці? Адже загальновідомо, що наші землі—чи не най-більш родючі у світі: на них припадає 30-40% чорнозему. Вони багаті на корисні копалини, мають сприятливі кліматичні умови для тривалого життя населення.

Сьогодні наука не визначила час, коли наші пращури розпоча­ли залишати свої землі. Одні з них виїздили і поверталися додо­му, інші залишалися на чужині назавжди, і тоді часто асимілю­валися з місцевим населенням, втрачали національну свідомість, відмовлялися від свого походження. Частина емігрантів, перебу­ваючи серед інших народів, намагалася зберегти свою рідну мо­ву, культуру, побут, звичаї, традиції, духовність тощо. Мешкаючи в інших країнах, вони створювали діаспори, національні товари­ства, котрі розгортали значну роботу зі збереження й подальшо­го розвитку української національної культури.

Українська діаспора у декількох країнах посідає чільне місце в суспільно-політичному, економічному і культурному житті їх на­родів. Вони є активними учасниками наукового і культурного життя в місцях свого поселення (див. таблицю 2). Українці орга­нізовують у школах і поза ними викладання української мови для своїх дітей, заохочують розвиток українознавства, організо­вують видання рідною мовою газет, журналів, наукових праць, художньої літератури. Емігранти з України беруть участь у на­укових дослідженнях історії нашого народу, зберігають звичаї, традиції тощо. їхні наукові розробки настільки вагомі, що без нихнеможл иво уявити собі висвітлення історіїукраїнського етно­су. У своїх працях українці прагнуть об’єктивно висвітлити істо­ричні процеси, котрі відбувалися на наших землях навіть у страш­ні часи сталінщини.

Сьогодні перед наукою постало питання: кого з мешканців за­кордоння вважати українцями? Одні переконані, що до них нале­жать ті, хто емігрував з наших земель, та їхні нащадки, інші— емігранти та їхні діти, котрі підтримують зв'язки з родичами, знайомими з України, знають рідну мову, прагнуть зберегти укра­їнський побут, звичаї, традиції. Автор поділяє погляди останніх. Тому в лекціях він користується матеріалами досліджень відо­мого українського вченого, член-кореспондента НАН України В. Наулка.

З питанням про те, кого вважати українцями, тісно пов’язане питання еміграції представників нашого етносу.

До певної міри початком примусового політичного виселен­ня з України можна вважати заслання до Сибіру гетьмана Ліво­бережної України Дем’яна Многогрішного у 1672 р. Також можна віднести до початків еміграції переселення на землі Бессарабії декількох тисяч козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою після поразки у битві під Полтавою 1709 р.

Протягом перших двадцяти років XX ст. людство відчуло на собі сумні потрясіння Першої світової війни, внаслідок якої заги­нуло понад 10 млн. осіб і 20 млн. отримали травми та поранення. Оскільки основні бойові дії відбувалися на європейському конти­ненті, то всі ці тяжкі події найбільше відчуло населення Європи, в тому числі й українці. їх завойовували спочатку держави Антан­ти, потім німецькі та австро-угорські війська. Хоча в 1910-1917 рр. загальна кількість українців світу зросла до 35,5 млн. осіб, їх частка в Україні продовжувала зменшуватися—до 27,1 млн. осіб (76,1%). Те саме простежувалось і в зарубіжній Європі. При зростанні кількості населення там до 1021,2 тис. питома вага ук­раїнців зменшилася до 2,9%. Одночасно зростає їх кількість і час­тка на території майбутнього СРСР—відповідно до 7,1 млн. осіб (19,9%), а також в Америці—до 380 тис. осіб (1,1%), тобто більш ніж удвічі. Якщо проаналізувати проміжок часу між 1917 і 1939 рр. (до початку Другої світової війни), то побачимо, що загальна кіль­кість українців у світі практично не змінилася—35,5 млн. осіб і
  1. млн. осіб, причому до 1931 р. вона зросла до 37,2 млн. осіб, однак за наступні роки зменшилася на 1,6 млн осіб, причому зменшення загальної кількості українців відбулося виключно за рахунок СРСР, На початку Другої світової війни українців у світі стало 35,6 млн. осіб. Тяжкі умови життя в СРСР (колективізація, репресії, депортація до Сибіру, голод 1921-1923 рр., голодомор 1932-1933 рр.) призвели до скорочення чисельності і питомої ва­ги українців в СРСР (без УРСР) з 8,3 млн. осіб (22,4%) до 4,5 млн. осіб (12,7%). Однак кількість і питома вага їх в УРСР зросла від­повідно до 29,6 млн. осіб (83,6%). Таке зростання пояснюється тим, що до УРСР почали приєднуватися західноукраїнські землі з переважно українським населенням. Між двома світовими вій­нами значною мірою активізувалася еміграція з наших земель, внаслідок якої кількість вихідців з України зросла в Америці до 609 тис. осіб (1,7%).

У наступні двадцять років на кількість українців світу, як і на всю його людність, істотно вплинула Друга світова війна, вна­слідок якої загинуло понад 60 млн. осіб, у тому числі з України майже 8,5 млн. осіб (20% її передвоєнного населення). На жаль, з вини Радянського Союзу ми не маємо даних за чотирнадцять післявоєнних років, оскільки перший післявоєнний перепис на­селення в СРСР проводився лише в 1959 р. Кількість українців світу у 1959 р. зросла до 38,6 млн., у тому числі в УРСР до 32,2 млн, (83,3%). Це зростання цілком пов’язане із входженням до УРСР майже всіх одвічних українських земель. Поряд із величезними втратами населення України під час війни, з неї було примусово вивезено (переважно до Німеччини) майже 2 млн. осіб, евакуйо­вано до Сибіру і Середньої Азії понад 3 млн. осіб. Не всі вони повер­нулися в Україну. Слід також звернути увагу, що після війни бу­ло утворено незалежну державу Ізраїль, і частина єврейського населення прагнула переїхати туди, але радянська влада їх не пускала. В СРСР їх стало 5,1 млн. (13,1%), а в Америці (внаслі­док еміграції) —1,1 млн. (2,7%).

Упродовж наступного тридцятиріччя у світі не відбувало­ся таких масштабних трагедійних подій, як світові війни, що істотно позначилося на зростанні кількості українців, У 1989 р. у світі їх налічувалося 46,. млн. Це були останні часи пере­бування УРСР у складі Радянського Союзу.

На жаль, і в ці часи на наших землях відбулася трагедійна по­дія світового масштабу—вибух на Чорнобильській атомній елек­тростанції, який пролунав 26 квітня 1986 р. Чорнобильська тра­гедія відобразилася на здоров’ї нашого населення, призвела до скорочення народжуваності, а згодом і збільшення еміграції з України. У 1989 р. кількість українців в УРСР зросла до 37,4 млн. осіб при зменшенні їх питомої ваги у світі до 81,1% (на 1,7%). В СРСР їх стало 6,8 млн. осіб (14,7%), в зарубіжній Європі їх кіль­кість зросла до 500 тис. (1,1%), питома вага дещо стабілізувала­ся. Продовжувала зростати чисельність і питома вага українців в Америці—до 1,4 млн. осіб (3,1%) і навіть в Австралії-—до 25 тис. осіб.

Розглянуті аспекти розселення українського етносу у світі про­тягом ХУНІ-ХХ ст, дають підстави до деяких узагальнень і виснов­ків. У цей період український народ більшість часу не мав своєї дер­жави. Для нього склалися досить важкі матеріальні й духовні умо­ви життя. Український етнос змушений був також рятуватися від політичних переслідувань. Тому багато його представників зали­шали свої рідні землі і переселялася до інших частин світу, става­ли громадянами інших держав. Частина емігрантів зберігали свою мову, культуру, побут, звичаї, традиції, підтримували зв'язки зі сво­їми рідними, друзями, знайомими, інші поступово втрачали скла­дові української ідентичності і навіть зрікалися української при­належності. Це особливо стосується тих, хто народився на чужині, тобто не знав і не знає своєї рідної землі.

Величезну негативну роль в цьому відіграли імперські держа­ви Росія та Австро-Угорщина, під владою яких багато років пере­бували українські землі, а з 20-х років XX ст.—СРСР. Підтверджен­ням цього стала тенденція до зменшення питомої ваги українців на рідних землях і зростанням їхньої частки в інших частинах і державах світу протягом ХУІІІ-ХХ ст.

На жаль, через відсутність матеріалів щодо СРСР і України, яка входила до його складу, неможливо простежити зміни піс­ля Другої світової війни. Тому ми змушені аналізувати наслідки змін через ціле двадцятиріччя.

Українці під владою Російської та Австро-Угорської

імперій (XVIII—XIX століття)
  1. Український етнос на рідних землях під владою Росії.
  2. Українці на інших землях Росії.
  3. Українці під владою Австро-Угорщини.
  1. До початку розглядуваного в лекціях періоду українці втра­чали свою державність ще у XIV ст., підпавши під владу Великого князівства Литовського, згодом Польщі, Речі Посполитої. Наслід­ком визвольної війни під проводом Б. Хмельницького стало її від­родження, відновлене Зборівським договором 1649 р., закріпле­ним Переяславським договором та Березневими статтями 1654р. Другий період нашої державності продовжувався до 1764 р. (зі збе­реженням невеличкого її осередку до 1775 р.) і закінчився руйну­ванням Запорозької Січі. Отже, весь розглядуваний у цій главі пе­ріод характеризувався умовами, коли народ не мав своєї держав­ності, що загалом відчутно позначилося на його житті.

Прагнучи розширити свої земельні простори, московське цар­ство, згодом імперія, намагалися різними засобами закріпити свою владу на захоплених територіях. Для цього застосовували­ся різні засоби:

—влада на цих територіях формувалася переважно з пред­ставників титульного народу, який отримував при цьому мате­ріальні пільги;

—до адміністративного апарату залучалися представники міс­цевого населення, їх економічно заохочували посадовими окла­дами, наділяли землею, тимчасово звільняли від податків, війсь­кової служби та надавали інші матеріальні пільги;

—поділивши населення на престижне (титульний народ) та на так звані «національні меншини», влада надавала перевагу пред­ставникам титульного етносу;

—різними формами утисків представників «нацменшин» зму­шували відмовлятися від свого національного походження, в гра-

фі «національність» записувати себг до титульної нації, у дано­му випадку росіян.

Застосовуючи різні заходи, держава спонукала місцеве насе­лення відмовлятися від рідної мови, культури, звичаїв, традицій, тобто від основ духовності, а це мало істотний вплив на чисель­ність, національний склад нашого народу.

Життя населення українських земель за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства проходило в умовах, коли на­шими сусідами були такі потужні європейські держави, як Поль­ща, Молдова, Угорщина, Австрія. На півночі завершувався процес формування Московського князівства, його утворенню та зміц­ненню значною мірою сприяли географічне розташування на пе­рехресті торговельних шляхів, сприятливі умови для економіч­ного розвитку. Внаслідок переможної війни над Наполеоном І у 1812 р. до Росії відійшла Бессарабія, а в Хотинському та Акерман- ському її повітах серед населення велику частку становили укра­їнці. За рішеннями Віденського конгресу 1815 р. до Росії було при­єднано велику частину Варшавського герцогства. Так було май­же завершено утворення найбільшої європейської територіаль­ної континентальної імперії—Росії. Це сприяло продовженню її активної загарбницької політики. Слід відзначити роль її енер­гійних правителів ХІУ-першої половини XVIII ст. На початку XIV ст. невеличке Московське князівство займало лише частину великого Володимиро-Суздальського князівства і дорівнювало лише 3-4 районам сучасної України, а наприкінці цього століття внаслідок територіальних захоплень воно вже володіло терито­рією, яка приблизно у чотири рази перевищувала його початко­ву територію.

Протягом XVI—XVIII ст. Московське царство приєднало до себе всю північ європейської сучасної території Росії, Казанське та Астраханське ханство, Башкирію, Південно-Західне Заволжя, За­хідний і Східний Сибір, землі тунгусів, якутів, бурятів та інших народів цього краю, а також весь Далекий Схід (крім Помор’я), Камчатку та Сахалін. У другій половині XVII—XVIII ст. Москва ак­тивізує свою загарбницьку політику щодо українських земель, Приазов’я, Північного Чорномор’я. Внаслідок переможної війни зі Швецією 22 жовтня 1721 р. за Ніштадським миром Росія приєд­нала до себе Естляндію, Ліфляндію та частину узбережжя Фінсь­кої затоки. Наприкінці XVIII ст., внаслідок трьох поділів Речі Пос­политої (1772,1793, і 1795 рр.), до Росії відійшли українські зем­лі Волинь, Полісся, Східне Поділля та Крим, частина земель Біло­русі1.

Отже, на початку XVIII ст. з усіх етнічних українських земель, захоплених Росією, основна частина українців належала до трьох регіонів: Лівобережної України (Лівобережжя), Правобережної України (Правобережжя) та Новоросії (зміни в чисельності та на­ціональному складі населення цих земель див. у таблицях 3-5).

У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешка­ло майже 5740 тис. українців, у тому числі в Росії—4449,8 тис. (77,6%), Австро-Угорщині—1290 тис. (22,4%). Наприкінці XVIII ст. (1795 р.) в обох імперіях мешкало 10440 тис. осіб. З них у Росії—
  1. тис. осіб (78,2%), Австро-Угорщині—2276,4 тис. осіб (21,8%). Ще через сто років (1897-1900 рр.) їх загальна кількість зрос­ла до 26195,5 тис., у тому числі в Росії—до 22380 тис. осіб (85,5%), Австро-Угорщині—до 3814,9 тис. осіб (14,5%) (див. таблиці 3, 4), Наведені дані свідчать, що понад три чверті українців, які жили на рідних землях, підкорила Росія, причому їх частка поступо­во зростала. Отже, протягом майже двохсотріччя, незважаю­чи на відсутність української держави і тяжке життя в умовах соціально-економічного гноблення, до якого ще додавалося по­літичне, релігійне, національне, а також на русифікацію україн­ського етносу, наш народ зростав відносно швидкими темпами.

Перш ніж почати розгляд змін чисельності в національному складі населення на одвічних українських землях, слід проаналі­зувати становище, в якому воно опинилося протягом цього двохсотліття, зокрема:

1 Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України?—Львів: Світ, 1994.—• С. 137-138, 153.

Росія ЯК ДЕРЖАВА НЕ ДУЖЕ СТАРА. ВОНА РОЗШИРЮЄ СВОЇ ПРОСТОРИ, ЗАХОПЛЮЮЧИ ЗЕМЛІ інших народів: у 1554 р.—Казань, Астрахань, у 1578-1582 рр.—Сибір, у 1654 р.—Україну і східну частину Білорусі, за умовами Андрусівського миру (1667 р.), Ніштадського миру (1721 р.)—переважну частину балтійських країн, внаслідок поділів Речі Посполитої (1772, 1793,1795 рр.)—Литву і Білорусь, 1782 р.—Правобережну Україну, значну частину Польщі, Крим, 1795 р.—Курляндію, 1795 р.—Фінляндію, 1856 р.—Кавказ, 1787 р.—Бессарабію і частину Вірменії.

$

—поділ населення на титульний етнос та інші народи («на цменшини»);

—політику пільг для росіян;

—русифікацію місцевого населення або його денаціоналізацію;

—переселенську політику за принципом маятника: українців— за межі своїх земель, представників інших народів, насамперед росіян,—на їхні;

—інші фактори.

Імперська політика була спрямована на посилення влади ім­перій та послаблення ролі місцевого населення в суспільно-по­літичному, науковому, соціально-економічному, культурному та духовному житті національних регіонів.

Copyright © 2023. All rights Reserved.