Geum.ru

Моніторинг якості освіти керівник дослідження – Ірина Булах Зміст

Вид материалаДокументы

Содержание


Загальний висновок
Детальні висновки.
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Висновки


Загальний висновок: система моніторингу стану якості освіти в Україні відсутня (у Доктрині навіть у вступі, у формі загальної оцінки не охарактеризований стан освіти та її якість, а отже не визначена відправна точка). Система показників діяльності закладів освіти носить суто або декларативний, або статичний характер, який мало стикується із міжнародними системами показників якості, що використовуються в рейтингових оцінках. Триває дискусія щодо необхідності винаходу “ідеальної моделі якості освіти”, що на тлі низького рівня підготовленості освітян з питань сучасних методах педагогічних вимірювань та оцінювань, ускладнює процес запровадження системи моніторингу як на рівні навчального закладу, так і державному. Позитивний досвід запровадженої системи моніторингу в окремій галузі освіти в Україні (медицині - однієї з найбільш критичних галузей щодо якості освіти) свідчить, що лише поєднання політичної волі адміністративного апарату і ініціативи професіоналів гарантують успіх.

Детальні висновки.
  1. Необхідне перш за все в середовищі освітян і науковців усвідомлення того, що якість освіти як категорія є складною системою, яка складається з не ізоморфних підсистем:
    • якість освіти як філософське або моральне поняття,
    • якість освіти як характеристика певного освітнього продукту, який оцінюється по різному кожним споживачем цього продукту (учнем, студентом, роботодавцем, державою, суспільством)
    • якість як характеристика освіти як процесу з точки зору суб'єктів цього процесу, який є сферою їхньої професійної діяльності (викладачі, науковці, управлінці)
    • якість як підсистема в державній архітектурі (держава, податкоплатники).
  1. Якість освіти, як системна характеристики, так само як і характеристики її підсистем, можуть бути оцінена при певних умовах:
  • прийняття припущення, що існують показники, сукупність яких дає уяву про кожну з підсистем якості і про систему взагалі
  • показники загально системні є більш узагальненими, показники щодо кожної підсистеми формують свій комплекс даних і є більш конкретними
  • немає одного набору показників, які б задовольнили усіх споживачів кожної з підсистем якості освіти
  • система показників щодо опису якості освіти є лише певною прийнятою моделлю якості, а не якість як філософська чи моральна категорія, що виступає найбільшим узагальненням.
  1. Кожна група показників потребує відповідних: методу, інструментарію та процедури вимірювання і оцінювання.
  2. Інтеграційні процеси, що відбуваються у світи вимагають запровадження комплексних підходів до показників якості освіти та методів її вимірювання, що мають реалізовувати принципи порівнювальності та об’єктивізують оцінки реального стану.
  3. В Україні, як наслідок минулого, недостатня культура збору, вимірювання та оцінювання даних, про це свідчить той факт, що в найбільш поширених системах міжнародних освітніх індикаторах Україна представляється останні 3-5 років і то не в повному обсязі.
  1. Поняття освітнього продукту лише починає визначатися в Україні завдяки введенню Державних стандартів вищої освіти і формулюванню вимог до фахівця. Визначальним є те, що компонентою державних стандартів є вимоги до стандартизованих засобів діагностики, а звідси вимога діагностичності щодо змісту освіти. В той же час запровадження державних стандартів здійснюється дуже повільно.
  2. Держава зберігає контроль та управління основними видами діяльності вищої освіти, включаючи вимоги до якості підготовки фахівців, при цьому не формулюючи об’єктивних критерії до якості їхньої діяльності, а отже не визначаючи чіткі, прозорі правила управління, що робить їх повністю залежними від волюнтаризму чиновників.
  3. Головною установою - представником держави в сфері освіти є Міністерство освіти і науки України. Серед основних повноважень Міністерства освіти і науки України стосовно моніторингу та управління якістю освіти можна виділити такі:
    • встановлення державних стандартів вищої освіти: вимог до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки громадян;
    • визначення критеріїв якості підготовки, рівня знань;
    • здійснення процедур ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів.
      1. На державному рівні введені категорії “державні стандарти освіти”, “ліцензія”, “акредитація”, “атестація” та інші, що безпосередньо стосуються процедури моніторингу якості вищої освіти. Разом з тим зміст, визначення, ознаки та процедури встановлення зазначених категорій законодавчо не визначені.
      2. В Україні створена і постійно удосконалюється державна організаційна система контролю за діяльністю ВНЗ усіх форм власності. Процедури ліцензування та акредитації ВНЗ є стрижневими елементами такої системи. Головним державним органом контролю діяльності ВНЗ є Державна акредитаційна комісія. Ця комісія виступає в ролі незалежного міжгалузевого органу; в цей же час за структурою та іншими ознаками вона органічно пов’язана з Міністерством освіти і науки. Від наслідків контролю безпосередньо залежить стабільність і перспектива ВНЗ та, як результат, - конфігурація ринку освітніх послуг в державі та в окремих регіонах.
      3. Основним методом оцінювання при проведенні ліцензування та акредитації є експертне оцінювання, а інструментом вимірювання виступають комплексне кваліфікаційне завдання, з яких формується – не стандартизований тест, який кожний ВНЗ створює для себе самостійно. Принцип “самі навчаємо самі оцінюємо” закріплено на нормативному рівні. Критерії оцінки рівня функціонування ВНЗ (зокрема, рівня якості підготовки фахівців) державними документами не обумовлюються. Задача розробки критеріїв віднесена до компетенції Державної Акредитаційної комісії та Державної інспекції закладів освіти.
      4. Має місце певний розрив між задекларованими правами держави на визначення змісту, обсягу і рівня підготовленості випускника ВНЗ та обов’язками державних органів управління та контролю вищої освіти своєчасно розробляти та впроваджувати єдині критерії оцінки професійної компетентності, які не повинні суперечити загальним методологічним принципам сучасних стандартизованих засобів педагогічної діагностики. Свої обов’язки державні органи управління вищою освітою “в робочому порядку” делегували ВНЗ. Таке становище обумовлює можливість масового випуску некомпетентних фахівців.


Отже, можна підсумувати: головна проблема, що постає перед українським суспільством сьогодні - дефіцит об’єктивних критеріїв, що забезпечують порівняння фахівців, закладів, послуг, програм, рівня розвитку тощо і створюють основу для конкуренції в середині країни та забезпечують відповідний рівень в міжнародних рейтингах, а таким чином і призведуть до підвищення їхньої якості. Ця ситуація до певної міри є наслідком того, що формування фахівців (початкова, середня, вища освіта) здійснюється при відсутності об’єктивного оцінювання їх особистих здібностей та професійної компетентності. Це було обумовлено відсутністю викладацьких кадрів, здатних застосувати методи об’єктивного контролю під час виховання та навчання фахівця. А суб’єктивізм при оцінюванні фахівця більш сприяє протекціонізму, ніж конкуренції. Тому формування нового покоління через педагогічний ланцюг: “новий викладач - новий випускник - новий фахівець” сприятиме підвищенню індексу людських ресурсів України, а отже і економічного потенціалу.


Проблеми, які потребують аналізу:
        1. Чи можливо імплементувати в систему освіти систему міжнародних освітніх індикаторів та започаткувати їхнє прозоре використання для моніторингу і управлінням якості освіти України.
        2. Чи готові викладацькі кола в Україні запровадити об’єктивні методи оцінювання, а споживачі освітнього продукту сприйняти отриманні данні.
        3. Який стан щодо запровадження Державних стандартів вищої (середньої) освіти і чи відповідають вони принципам закладеним у міжнародних стандартах.
        4. Чи можливо запровадити систему моніторингу на рівні, наприклад навчального закладу, при відсутності такої на державному рівні.
        5. Чи бере на себе Держава зобов’язання, в умовах поширення освітніх платних послуг, захист населення від некваліфікованих дій фахівців з критичних щодо наслідків професій.