План Історія ставлення суспільства до природи в процесі індустріального розвитку виробництва. Зростання населення І його матеріальних потреб як основна причина погіршення стану довкілля

Вид материала

Содержание

Парниковий ефект
Про охорону атмосферного повітря
Водний кодекс України

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

Тема 8. Екологія повітряного середовища

План

1. Атмосфера, її значення і стан в сучасних умовах

2. Забруднення атмосферного повітря в Україні і шляхи його попередження

3. Основні положення Закону України “Про охорону атмосферного повітря”

Повітряне середовище – це атмосфера, газова оболонка, яка оточує землю. Атмосфера є однією з найголовніших умов життя на нашій планеті. Але під дією антропогенного фактора її хімічний склад і фізичні властивості дедалі погіршуються.

З врахуванням особливостей вертикального розподілу температури та фізичних властивостей атмосфера поділяється на: тропосферу (до висоти 18 – 20 км); стратосферу (до 50 км); мезосферу (до 80 км); термосферу (до 1000 км); екзосферу (до 1900 км).

Основна маса атмосфери (90 %) зосереджена в тропосфері.

Атмосфера регулює клімат планети, зберігаючи її від надмірного нагрівання та охолодження, вона є носієм вологи, через неї відбувається також фотосинтез і обмін енергією – головні процеси біосфери.

Атмосфера складається переважно з азоту (78 %) та кисню (21 %), а також містить аргон, вуглекислий газ, гелій, криптон, метан, неон та інші компоненти. Важливою перемінною складовою частиною атмосфери є пари води, концентрація яких на екваторі досягає 3 %. В атмосфері містяться також аерозолі – завислі в повітрі дуже дрібні частки, що утворюються при конденсації парів води на речовинах, які викинуті в атмосферу в результаті вулканічних вивержень, виробничої діяльності тощо.

Збільшення чисельності людства і розширення масштабів господарювання мають своїм результатом зростання обсягів забруднювачів, які надходять в атмосферу. Це таким чином негативно відображається на людині та навколишньому середовищі. По-перше, ці забруднювачі (коли вони попадають усередину, на шкіру, листя рослин і т.ін.) можуть безпосередньо руйнувати здоров’я людини, приводити до пригнічення та загибелі тварин і рослин. По-друге, вони навіть інколи і не виявляючи такого безпосереднього впливу, можуть бути небезпечними, якщо нагромаджуються в значних розмірах і приводить до негативних змін в навколишньому середовищі.

До вказаних змін слід віднести такі явища, як кислотні дощі, озонові діри в атмосфері та парниковий ефект.

Кислотні (кислі) дощі викликані надходженням в атмосферу окисів сірки та азоту внаслідок роботи теплоелектростанцій, промислових підприємств, автотранспорту і сполучення цих речовин з атмосферною вологою. Утворені дрібні крапельки сірчаної та азотної кислот переносяться вітрами у вигляді кислотного туману і випадають з дощем на поверхню землі. В результаті ушкоджуються листя та плоди сільськогосподарських культур, деградують і гинуть ліси, отруюються озера і ставки, окислюються грунти. Кислотні дощі знижують врожайність рослинництва на 5 – 8 % щорічно. Для відновлення родючості окислених грунтів шляхом внесення вапна щорічно необхідно витрачати десятки мільйонів гривень.

Кислі опади також прискорюють руйнування пам’ятників архітектури, житлових будинків, особливо тих, що оздоблені мармуром, вапняком.

Коли мова йде про утворення озонових дір, то тут мається на увазі зменшення озонового прошарку в атмосфері. Так звана озоносфера – прошарок розрідженого озону (кисню, молекула якого складається з трьох атомів; формула озону О_з) знаходиться в стратосфері, на висоті 20 – 50 км від поверхні Землі. Озон відіграє дуже важливу роль, оскільки поглинає згубне для всього живого жорстке ультрафіолетове випромінювання Сонця.

З середини 80-х років спостерігається потоншення прошарку озону над різними районами земної поверхні – над Антарктидою, Північною Європою, Сибіром. З часом озонові діри “затягуються”, озон в атмосфері в певній мірі відновлюється. Але в цілому вважається, що загальна кількість озону все ж зменшується. Причиною цього є його руйнування фтор – і хлорвуглеводнями (так званими фреонами), які використовуються як холодоагенти і наповнювачі аерозольних балончиків, а також продуктами спалювання ракетного палива. Дослідження показують, що озон руйнується і газами, які виділяються при виверженні вулканів.

Парниковий ефект як один з наслідків забруднення атмосфери полягає в наступному.

Нижній шар атмосфери та поверхня земної кулі вдень нагріваються сонячною радіацією видимого діапазону. Відповідне випромінювання має відносно коротку хвилю. Вторинне, теплове, випромінювання, яке йде від Землі, у зв’язку з тим, що воно має довшу хвилю, поглинається певними компонентами атмосфери (водяною парою та газами) в більшій мірі, ніж сонячна радіація. Вказані компоненти як би виконують функцію скла в парнику.

Ця обставина в цілому має важливе значення для збереження теплового балансу Землі, оскільки коли б при тепловому випромінюванні в космос поверталася вся отримана вдень теплова енергія, то середньорічна щодобова температура на нашій планеті не перевищувала б -30 ⁰.

Але при збільшенні в атмосфері обсягів тих елементів, які перешкоджають тепловому випромінюванню, насамперед вуглекислого газу СО₂, порушується встановлений мільйонами років баланс між кількістю отримуваної та випромінюваної теплової енергії. Це, зокрема, спричинюється спалюванням в процесі виробничої діяльності та для побутових потреб величезної кількості органічного палива. Внаслідок цього відбувається підвищення середньої температури, що може привести до серйозних змін в умовах проживання та господарської діяльності людства. Зокрема, відбудеться зсув у полярному напрямі зон, сприятливих для вирощування зернових культур у відношенні клімату, але несприятливих з точки зору якості грунтів; значно розшириться пояс пустель; розпочнеться поступове підвищення рівня світового океану внаслідок танення льодовиків Арктики та Антарктики і затоплення значних площ приморських рівнин, де проживають сотні мільйонів чоловік.

2. В умовах економічної кризи, яка охопила всі галузі виробництва, в Україні з другої половини 80-х років до сьогодні викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення (це головне джерело забруднення) постійно знижувались. Загальний їх обсяг зменшився з 12,2 млн. т у 1985 р. до 4,1 млн. т у 1999 р., тобто більш як у 2,9 разів.

Найбільшими забруднювачами атмосферного повітря є Донецька, Дніпропетровська та Луганська області, які за обсягами викидів шкідливих речовин займають серед інших областей місця відповідно з першого по третє. Їх спільна частка у загальному обсязі викидів склала у 1985 р. 59,6%, а у 1999 р. – 68,5%.

Найбільші обсяги викидів шкідливих речовин стаціонарними джерелами забруднення в атмосферне повітря окремих міст у 1999 р. становили: Кривий Ріг – 425,0 тис. т, Маріуполь – 316,4, Донецьк – 202,5, Запоріжжя – 142,0 і Луганськ – 135,0 тис. т. Частка цих п’яти міст загальному обсязі викидів у 1999 р. склала майже 30%

За галузевою належністю найбільші обсяги викидів шкідливих речовин, в розрахунку на одне підприємство, мали підприємства:

з виробництва коксу, продуктів нафтоперероблення та ядерного палива – 3,5 тис. т.;
металургії та обробки металу – 2,8 тис. т.;
видобування енергетичних матеріалів – 2,5 тис. т.;
виробництва електроенергії та газу – 2,3 тис. т.

Серед галузей, які мають найбільшу частку у загальному обсязі забруднення атмосферного повітря, на першому місці знаходиться виробництво електроенергії та газу (36,2%), на другому – металургія та обробка металу (24,2%) і на третьому – видобування енергетичних матеріалів (19,9%). У названих галузях у 1999 р. працювало 1,3 тис. підприємств, які мали викиди. Всього на них припало 80% усіх викидів, в той час коли на 12,1 тис. підприємств інших галузей, які мали викиди, лише 20%.

Захист атмосфери від забруднення передбачає, насамперед, покращання технології виробництва та спалювання палива, розробку безвідходних (або маловідхідних) промислових та сільськогосподарських технологій. Радикальним заходом є створення технологій замкнутих циклів, при яких виключаються викиди шкідливих речовин в атмосферу, відбуваються утилізація і повернення у виробництво цінних продуктів, сировини та матеріалів. Важливий захід захисту атмосфери від забруднення – будівництво газоочисних споруд і обладнання (пилоуловлююче обладнання, електрофільтри, акустична коагуляція пилу, мокрі пилоуловлювачі – скруббери, циклонно-пінні скруббери тощо).

Обсяги введення в дію таких споруд і обладнання в період 1985–1999 рр. характеризуються наступними даними.

	1985	1990	1995	1996	1998	1999
Установки для уловлювання та знешкодження шкідливих речовин з відхідних газів, тис. м^з за годину	3786	3710	1090	2046	842	2628

Ряд проблем захисту і охорони атмосферного повітря потребує міжнародно-правового регулювання, оскільки з’являються конфліктні ситуації у зв’язку з перенесенням забруднень через атмосферу з території однієї держави на територію іншої, або в міжнародний простір. Зокрема, на територію колишнього СРСР із західних країн щорічно надходило близько 2 млн. т. сульфатів, які значно погіршували екологічну обстановку західних областей держави. Важливе значення мають діючі закони, які передбачають охорону атмосферного повітря і заходи з попередження та усунення причин забруднення та інших шкідливих впливів на нього, а також з покращення стану атмосфери. Провідним серед цих законів є прийнятий Верховною Радою України ще у 1991 році Закон України “Про охорону атмосферного повітря”.

3. Закон України “ Про охорону атмосферного повітря”, прийнятий 16 жовтня 1991 року, спрямований на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відвернення шкідливого впливу на довкілля.

Закон установлює екологічні стандарти і нормативи в галузі охорони атмосферного повітря.

Державні стандарти у галузі охорони атмосферного повітря є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання та охорони атмосферного повітря, методи контролю за станом атмосферного повітря, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря, встановлюють інші вимоги щодо охорони і використання атмосферного повітря. Стандарти у галузі охорони атмосферного повітря розробляються і вводяться в дію Міністерством екології і природних ресурсів України і Міністерством охорони здоров'я України.

Згідно закону, у галузі охорони атмосферного повітря встановлюються:

нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;
нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами;
граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів;
нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення;
нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.

До складу нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря, які є єдині для території України, входять, зокрема, такі:

гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;
гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.

Шкідливі впливи на атмосферне повітря, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки, забороняються. У виняткових випадках такі впливи допускаються тимчасово лише з дозволу Міністерства екології та природних ресурсів України і Міністерства охорони здоров'я України за умови, що за цей період буде встановлено відповідний норматив та вжито необхідних заходів щодо охорони атмосферного повітря.

В Законі України “ Про охорону атмосферного повітря” визначаються заходи, спрямовані на збереження повітряного середовища. Їх реалізація забезпечується установленням основних обов’язків підприємств і організацій щодо охорони атмосферного повітря; регулюванням викидів забруднюючих речовин та рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря; регулюванням діяльності, що впливає на погоду і клімат; відверненням і зменшенням забруднення атмосферного повітря автотранспортними та іншими пересувними засобами.

Закон встановлює вимоги щодо охорони атмосферного повітря при видобуванні корисних копалин; при розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; при погодженні місць забудови, проектів будівництва і реконструкції підприємств та інших об’єктів, які впливають на стан атмосферного повітря.

В законі визначений порядок регулювання відносин, які складаються у зв’язку з використанням атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення.

Окремі розділи закону присвячені формуванню економічного механізму забезпечення охорони атмосферного повітря, системи контролю, державного обліку та моніторингу у цій галузі.

ТЕМА 9. Екологія водного середовища

ПЛАН

Водний фонд України і його народногосподарське використання.
Стан водного середовища і шляхи його покращання.
Основні положення Водного кодексу України.

До водного середовища України належать:

поверхневі води:

природні водойми (озера);

водостоки (річки, струмки);

штучні водойми (водосховища, ставки) і канали;

підземні води та джерела;
внутрішні морські води та територіальне море басейнів Чорного і Азовського морів, межі якого визначені міжнародним морським правом.

Згідно Водного кодексу України названі водні об‘єкти становлять її водний фонд.

Водний фонд України складається з водних об'єктів загальнодержавного значення і водних об'єктів місцевого значення.

До водних об'єктів загальнодержавного значення належать:

1) внутрішні морські води та територіальне море;

2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;

3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків;

4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення належать:

1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;

2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Стан водного середовища залежить, насамперед, від того, як експлуатуються об‘єкти водного фонду підприємствами і населенням України, але в значній мірі, стосовно рік, які беруть свій початок в інших країнах, - і від використання вод у виробничих і господарсько-побутових цілях в цих країнах. Найбільш показовою є ситуація з річкою Дунай. Ця річка дає майже 60% річного стоку України, але протікає по її території на довжину лише 174 км (6% своєї загальної довжини). Води річки для господарських і комунальних потреб в нашій країні використовуються в незначній мірі, переважна частина забруднюючих речовин (річка відноситься до дуже забруднених) надходить до неї з об‘єктів, розташованих в інших країнах.

Не тільки наша країна використовує і води басейнів Чорного та Азовського морів. Заходи по охороні таких транскордонних водних об‘єктів повинні здійснюватись об‘єднаними зусиллями держав, національні економіки яких експлуатують ці об‘єкти.

Всього на території України налічується близько 73 тис. річок, 14 з них мають довжину понад 500 км. З великих річок, які в межах України протікають на найбільшу довжину, слід назвати Дніпро (1005 км, 46% усієї довжини), Дністер (705 км, 52%), Сіверський Донець (672 км, 64%), Десну (591 км, 52%), Західний Буг (401 км, 48%). Південний Буг на всю свою довжину (806 км) протікає в межах України.

З 210 км² річного стоку понад 25% (53,5 км³) доводиться на стік Дніпра. Дніпро є найважливішою річкою України, оскільки разом із створеними на ній водосховищами забезпечує ? населення країни прісною водою.

До водосховищ відносяться штучні водойми місткістю більше 1 млн.м³, збудовані для створення запасу води та регулювання її стоку. Всього в Україні споруджено 80 водосховищ. Разом із ставками, яких налічується 20 тис., вони містять 24 км³ води.

Майже 11 км³ води акумулюють 3 тис. озер і лиманів (найбільші з них на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжі Чорного і Азовського морів, у Криму), однак тільки четверта частина цього обсягу є прісною водою. Запаси підземних вод (розвідано 800 ділянок таких вод) становлять близько 20 км³.

За водозабезпеченням Україна займає одне з останніх місць в Європі. Його питомий показник в нашій країні становить близько 1 тис.м³ на рік на одного жителя. Але він і ще набагато менший у Донбасі і на Півдні, де дефіцит води особливо відчутний.

Екологічний стан води багато в чому залежить від характеру її використання для господарських і особистих потреб людей.

Використання вод здійснюється в порядку загального і спеціального водокористування, для потреб гідроенергетики і водного транспорту.

Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод.

Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами, насамперед, для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу і є платним.

Спеціальне водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років).

Користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту здійснюється за плату без оформлення дозволу. Строк користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту не обумовлюється.

Розрізняють водопостачання беззворотне і водопостачання зворотне. При першому типі водопостачання забрана вода до першоджерела не повертається, а при другому – повертається, однак завжди в меншій кількості та гіршої якості.

Зворотне водопостачання здійснюється з використанням прямоточної, послідовної і оборотної систем водопостачання. При прямоточній системі вода забирається з джерела і після використання у виробничому процесі повертається до нього. У випадку застосування послідовної системи водопостачання при дво- і триразовому використанні води на виробництві вона, з певними витратами, повертається до джерела. Оборотна вода використовується у виробництві багатократно, з періодичним або неперервним її очищенням. Це найбільш ефективний тип водопостачання. Частка зворотної води у загальному обсязі використання на виробничі потреби постійно збільшується. У 1985 р. вона в Україні становила 78%, у 1990 р. – 80%, у 1995 р. – 84%, у 1998 р. – 86 %.

Для оцінки обсягів виробничого водоспоживання використовується термін водоємність виробництва. Під нею розуміють кількість води (м³), необхідної для виробництва 1 т готової продукції. Особливо великі витрати води в хімічній промисловості: на виробництво 1 т аміаку витрачається 1000 м³ води, 1 т синтетичного каучуку – 3600, 1 т капронового волокна – 5600. Дуже водоємна кольорова металургія: на виплавку 1 т міді витрачається 500 м³ води, 1 т нікелю – 4000.

Але, зважаючи на величезні обсяги виробничої діяльності, одним з найбільших промислових споживачів води є чорна металургія. Виробництво окремих видів продукції в цій галузі у 1999 р. і середня їх водоємність характеризувались такими даними:

Видобуто залізної руди	47,8 млн. т	Водоємність видобування і збагачення 1 т руди	3 м³
Вироблено чавуну	23,0 млн. т	Водоємність виробництва 1 т чавуну	30 м³
Вироблено сталі	27,4 млн. т	Водоємність виробництва 1 т сталі	120 м³

Великим споживачем води є сільське господарство. Особливо багато води використовується в цій галузі для зрошення земель (в Україні зрошується 2,6 млн. га сільськогосподарських угідь).

Всього у 1999 р. було спожито 13,8 млрд. м³ свіжої води (обсяг оборотної води не взято до уваги), у тому числі для виробництва 6,8 млрд. м³ (49,3%) і для господарсько-питних потреб 3,8 млрд. м³ (27,5%). Споживання свіжої води у порівнянні з 1990 р. зменшилось: для виробництва у 2,4 разів і для господарсько-питних потреб у 1,2 .

2. Негативні зміни екологічного стану вод обумовлюються їх виснаженням, забрудненням і засміченням.

Виснаження вод – це зменшення величини поверхневого стоку або скорочення запасів підземних вод нижче межі, за якою природним шляхом вони не можуть відновитися.

Забруднення вод – несприятливі зміни складу і властивостей води водного об‘єкта в результаті надходження до нього речовин, що спричиняють погіршення якості води.

Засмічення вод – привнесення у водні об‘єкти сторонніх предметів і матеріалів, що шкідливо впливають на стан вод.

Високий рівень сільськогосподарського освоєння земель в Україні, масштабні заходи по осушенню боліт негативно вплинули на природні резерви поверхневих вод, особливо на такі початкові ланки водних ресурсів суходолу, як малі річки.

Малі річки – це річки, стан, розподіл і переміщення води (гідрологічний режим) яких залежить від місцевих факторів. Водність їх, як правило, має значну мінливість і у великій мірі обумовлюється станом підземних водоносних горизонтів. За ознакою розмірів до них відносяться річки з площею водозбору до 2 тис. км². На території України нараховується близько 22 тис. малих річок протяжністю 170 тис. км. Однак внаслідок недалекоглядної господарської політики, нерозумного ставлення до природи тисячі малих річок перестали існувати взагалі, і вони втрачені назавжди.

Велика кількість води втрачається, головним чином випаровується, під час використання її у виробництві та для господарсько-питних потреб. Різниця між обсягами води забраної і повернутої (скинутої) до водних джерел в Україні у 1999 р. становила 2,8 млрд. м³ (2,8 км³).

Однак найбільш негативним фактором погіршення стану водного середовища є його забруднення шкідливими речовинами. У водні об‘єкти ці речовини потрапляють у складі стічних вод. До стічних відносяться води, що утворилися в процесі господарсько-побутової і виробничої діяльності (крім шахтної, кар’єрної і дренажної), а також відведені з забудованої території, на якій вони утворилися внаслідок випадання атмосферних опадів.

З стічними водами у водні об‘єкти надходять шкідливі домішки неорганічної (кислоти, мінеральні солі, луги тощо) й органічної природи (нафта й нафтопродукти, органічні сполуки, поверхнево-активні речовини, миючі засоби, пестициди тощо). Більшість з них є отруйними для мешканців водойм та людей. Це сполуки миш‘яку, свинцю, ртуті, міді, кадмію, хрому, фтору тощо. Вони поглинаються фітопланктоном і передаються далі по харчових ланцюжках більш високоорганізованим організмам.

Згубно впливають на стан водних об‘єктів стічні води, що містять розчинені органічні речовини або суспензії органічного походження. Більшість цих речовин сприяє зниженню вмісту кисню у воді. Основними джерелами надходження органічних речовин у стічні води є підприємства целюлозно-паперової промисловості, нафтопереробні заводи, великі тваринницькі комплекси тощо.

В значних обсягах у водне середовище находять нафтопродукти, сміття від водного транспорту. Шкодить водному середовищу і робота ГЕС. Через споруджені для них греблі косяки осетрових не можуть піднятися на свої природні нерестилища. А у величезних водосховищах, які забезпечують роботу ГЕС, влітку, із-за їх невеликої глибини, катастрофічно погіршується якість води, відбувається її цвітіння.

Зменшення рівня забруднення вод здійснюється, насамперед, за рахунок їх самоочищення. Основними фізичними факторами самоочищення є, наприклад, розбавлення, розчинення і перемішування (без втручання людини) забруднень, які надходять у водні об‘єкти, а також обеззараження води ультрафіолетовим випромінюванням сонця. Біологічне самоочищення забезпечується сукупною діяльністю організмів, які населяють води, - бактерій, водоростей, вищих водних рослин, безхребетних тварин, і найбільш активно воно здійснюється в теплу пору року.

Однак обмежуватись сьогодні лише розрахунком на самоочищення вод не можна, оскільки надто великим є антропогенне навантаження на них. Необхідно застосовувати весь комплекс заходів з охорони водних об‘єктів від забруднення, засмічення, виснаження, які спричиняють шкоду здоров‘ю населення, зменшують рибні запаси, погіршують умови водопостачання і викликають інші несприятливі явища. Ефективним заходом охорони вод є стягнення плати за забір води.

З метою попередження забруднення джерел питної води обов‘язковою є санітарна охорона водойм. Нею передбачаються удосконалення технологічних процесів виробництва, спрямованих на зменшення водоскиду і повторного використання стічних вод після очищення в замкнутому циклі, перетворення токсичних продуктів в нешкідливі або менш токсичні і т.ін., а також створення зон санітарної охорони навколо джерел водопостачання і очисних споруд.

Зона санітарної охорони - це територія навколо споруд, які забирають воду, та джерел водопостачання, в межах якої установлюється особливий санітарний режим для охорони води від забруднення, насамперед, заборона господарської діяльності людей.

Вирішальне значення в справі зменшення рівня забруднення водного середовища має здійснення заходів з очищення стічних вод. Таке очищення здійснюється механічним, хімічним і біологічним способами.

Механічне очищення полягає у видаленні із стічних вод нерозчинних речовин (піску, глини, твердих предметів), а також жирів, нафтопродуктів, смол тощо. До складу споруд та обладнання механічного очищення входять решітки, пісколовки, відстойники, фільтри, центрифуги. За допомогою механічного очищення кількість зважених нерозчинних домішок знижується на 90%, а органічних - до 20 %.

Хімічне очищення, яке здійснюється після механічного, передбачає внесення в стічні води спеціальних речовин-реагентів, які вступаючи в реакцію з забруднювачами утворюють нешкідливі сполуки або нерозчинні речовини, що випадають в осад і видаляються.

Біологічний метод є основним методом очищення стічних вод. Він полягає у використанні спільнот мікроорганізмів (бактерії, водорості, гриби тощо), які швидко руйнують органічні домішки, розкладаючи їх на прості нешкідливі сполуки (воду, вуглекислий газ, мінеральні солі). Процеси біологічного очищення здійснюються на таких спорудах, як поля зрошення, поля фільтрації, біологічні фільтри тощо.

Для очищення найбільш складних і токсичних стоків застосовують комбінований фізико-хімічний метод очищення (сорбція, флотація, екстракція, іонний обмін та ін.).

Як правило, стічні води не очищають на 100%, бо після певної межі затрати на кожний додатковий відсоток очищення суттєво зростають. Тому таке очищення здійснюють до певного, наперед визначеного рівня, а потім розбавляють очищену воду чистою природною водою так, щоб вміст домішок у суміші не перевищував ГДК, і скидають у водойму або використовують.

В Україні у 1998 р. до категорії стічних вод, які потребували очищення, було віднесено 5,8 млрд. м³, або ж 53% від загального обсягу стічних вод. З них до нормативного рівня було очищено 1,6 млрд. м³ (28%). Недостатньо очищених вод було скинуто 3,4 млрд. м³ (58%) і без очищення - 0,8 млрд. м³ (14 %). Тобто рівень очищення стічних вод в цілому ще незадовільний.

З 4,2 млрд. м³ скинутих у природні поверхневі водні об‘єкти забруднених стічних вод 2,5 млрд. м³ (59%) прийшлось на 4 області - Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку та Луганську. З них недостатньо очищених було 1,9 млрд. м³ (56% всіх недостатньо очищених вод народного господарства) і без очищення - 0,6 млрд. м³ (74% всіх вод без очищення).

Загальна установлена потужність очисних споруд досить велика - 8,3 млрд. м³, що навіть перевищує показник обсягу стічних вод, які потребували очищення (5,8 млрд. м³). Але тут в розрахунок взято також і очисні споруди не працюючих підприємств і таких підприємств, де суттєво зменшились обсяги виробництва. На багатьох же діючих підприємствах їх не вистачає. При цьому введення в дію нових очисних споруд з кожним роком зменшується. У 1998 р. у порівнянні з 1990 р. їх було введено в 7 разів менше, а у порівнянні з 1985 р. - в 15 разів.

Тому, зокрема, слід суттєво посилити вимоги до підприємств - забруднювачів водного середовища в питанні повного забезпечення виробництва спорудами з очистки стічних вод і максимального використання їх потужностей.

Стоїть широкомасштабне завдання по здійсненню комплексу заходів, спрямованих проти виснаження вод. Першочерговими з цих заходів є: розчищення джерел, струмків та русел річок, укріплення їх берегів, регулювання водостоку. У перспективі слід зменшити рівень сільськогосподарського використання земель. Це дозволить відродити річкові заплави, покращити водний режим полів, зберегти ліси, дати повноцінне живлення великим рікам.

3. Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 р., забезпечує правову охорону вод від забруднення, засмічення і виснаження і регулює порядок їхнього використання.

В кодексі визначається поняття водного фонду України і його складу, дається поділ водних об‘єктів на об‘єкти загальнодержавного і місцевого значення, установлюється норма, що води (водні об‘єкти) є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Детально визначена компетенція рад всіх рівнів у галузі регулювання водних відносин.

Водний кодекс визначає місце і порядок розробки державних, міждержавних та регіональних програм у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, структуру і компетенцію державних органів у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та використанням водних ресурсів, систему державного обліку вод і державного водного кадастру, економічного регулювання, стандартизації і нормування.

У галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів Водним кодексом встановлюються такі нормативи:

1) нормативи екологічної безпеки водокористування;

2) екологічний норматив якості води водних об'єктів;

3) нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;

4) галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти;

5) технологічні нормативи використання води.

Значна увага у Водному кодексі приділена регулюванню відносин водокористування: визначені суб‘єкти водокористування, їх права і обов‘язки; види і порядок водокористування; спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення, лікувальних, курортних і оздоровчих цілей, для потреб галузей економіки; умови скидання зворотних вод у водні об‘єкти; порядок експлуатації водогосподарських систем і користування річками.

У розділі Водного кодексу, який присвячений охороні вод, визначено режим користування землями водного фонду; систему заходів по охороні вод від забруднення, засмічення і вичерпання; заходи по запобіганню шкідливим діям вод, аваріям на водних об‘єктах і по ліквідації їх наслідків.

Водним кодексом установлений порядок вирішення спорів з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, а також відповідальність за порушення водного законодавства.

Blog

Содержание