Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
°ло майже девять статистичних українцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк 1:4,5, 1989 1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користь корiнної нацiї.
І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб (у 4,2 раза), а українське пiсля всiх воззєднань! з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).
До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 304050 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на імя начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%. Оперзведення йшло під грифом: Срочно. Секретно. Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, не було таємниць від народу, боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті чистки за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою (О.Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували дети разных народов.
Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого старшого брата.
Так, на схiднi креси, тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 19191929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50% землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.
Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.
З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.
Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя Вiсла) на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували врозсип мiж поляками, не більше 34 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип етнiчної однорiдностi Польської держави (В.Мокрий).
У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi загубили матiрну мову, мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими румунами вважались українцi.
На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). Заносилося на перспективу чехiзацiї краю (Ю.Шевельов).
А ось приклад з територiї, що тепер належить до схiдної дiаспори. У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 19321933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л.Угрюмов, Українське слово, 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.
14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. В.I., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити (Огонек, 1990. №52. С.13). А хiба в Українi було не так?
Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця,