Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
? видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня. Звертаємо увагу читача на слово нинішнього: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.
Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть на сміх (!) єврейською. Але українцям і на сміх не схотіли позволити (М.Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що українські селяни самі не просять української школи. Нині, майже через девяносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.
П.Струве писав, що створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення. Населення ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму (С. Сірополко). Тому населення вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів перевів до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет це загальнодержавна інституція і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.
Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали паралелізувати до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.
Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним, пише відомий публіцист Володимир Коваленко.
На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.
У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 19851986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 19901991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За пять рокiв перебудови прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.
Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським Законом про освіту обовязковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься за бажанням. Задовольнити це бажання можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури на вибір між українською і кримськотатарською.
Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав русскоязычного населения! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді хто терпен той спасен?
Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за… права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, за пропорцiйнiсть мов.
Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р.Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).
У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з молодших братiв. І мало хто з синiв старшого брата вбачав у цьому несправедливiсть. У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно (А. Стрєляний).
До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рід