Мова і нація
Методическое пособие - Иностранные языки
Другие методички по предмету Иностранные языки
асимілювалось, стало руським. (В.Винниченко).
Несамовитий Вiсарiон (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури незрозумiлi простому народовi. Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається публiка, котра читає, переросли малоросiйську мову i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.
Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях (М.Костомаров).
Знав шалений Вiсарiон, чому i як вiдбувалось переростання малоросiйської мови вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику батога i пряника рiдної татарсько-нiмецької московщини (М.Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово гуманнiсть, яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.
Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим (М.Драгоманов).
А з приводу більш віддалених часів академік М.Грушевський писав: Український нарід, як порівняти його до московського приміром, був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених (М.Грушевський).
Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету мовно розчленувати український народ, позбавити його природного звязку мiж окремими суспiльними верствами. Це прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї (М.Грушевський).
Така двомовнiсть часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: …дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська (В.Чумак).
Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її народністю, тобто тим, що вона була мовою простолюду: Емансипація української мови повязана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.
У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови мови нижчої культури села змаганням супроти вищої культури мiста, отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д.Лебедь).
Навiть у перiод українiзацiї у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта українською.
Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П.Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.
Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому просторі українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була національною мовою. Якщо вже входити у якийсь простір, то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.
Другосортність української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. Хохлов у науку не пущать золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не проістєкало (Д.Степовик).
Не домігшись мовного розколу України по вертикалі, заєдинщики намагаються зараз зробити це по горизонталі територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна по-двуязычному, тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і оградить населення східних та південних област