Этническая история турок (Етнічна історія турок)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
оазіатські турки визнали владу халіфата, стали його союзниками, серед них почала розповсюджуватись релігія завойовників іслам.
Але середньоазіатські турки не довго терпіли панування арабів. Вже в IX столітті вони створюють свою державу на чолі з ханом Огузом, вождем огузських племен. Огузи витісняють з Середньої Азії своїх суперників печенігів, інше тюркське племя. Але огузська племінна конфедерація не створила міцного і стабільного обєднання і розвалилася під ударами східних кочівників. Проте, певні політичні і культурні інститути, що склалися в період племінної конфедерації, послужили надалі базою для складання крупних і сильних держав.
Однією з таких держав була держава Сельджуків. До складу складання цієї держави огузи в історичних хроніках все частіше стали називатися туркменами. Таку зміну назви деякі дослідники пояснюють ухвалення ісламу. Саме мусульманська релігія сприяла досить істотним змінам в етносоціальній структурі тюркських кочівників. При цьому, зміни були як позитивного, так і негативного характеру. Впливу релігії на етногенез зверталося мало уваги, особливо, ісламу, а ще один з найважливіших чинників дії на етнографічну і культурну зовнішність етносу.
Звичайно, треба відзначити і історичну специфіку мусульманської віри Головна перевага ісламу полягала, звичайно, в культурній першості мусульманського світу, однаково у області матеріальної і духовної культури того часу.
Сельджуки були вихідцями з огузського племені киник. Прийнявши іслам, сельджуки вели війну зі своїми одноплемінниками під релігійним прапором. Після певних успіхів і зміцнення власного положення серед своїх одноплемінників, сельджуки зіткнулися з гезневідами. У 1040 році в сипких пісках Південної Туркменії у невеликій фортеці Данданакан відбулася вирішальна битва між армією гезновитського султана Еміра Маруда і сельджутською кіннотою під буттям на чолі Тугрул-бека, Чагри-бека і Мусибайгу. Перемога дісталась кочівникам.
У Сельджутській державі частково збереглося родоплемінне ділення. Так, огузська конфедерація, що складалася з 24 племен, ділилась на старші племена (праве крило) бузук і молодші (ліве крило) учук. У Сельджутській державі таке ділення збереглося, що визначало заняття посад бузуки користувалися більшим привілеєм.
Перший правитель сельджуків Тогрул-бек значно розширив володіння. У 1042 році був захоплений Гурган і Табарістан, 1043 рік Рей, 1062 рік Фарс, Шираз. Але головною метою Тогрул-бека було захоплення Багдада. Столиця халіфата фактично знаходилась в руках іранської династії Будов, відомої своєю орієнтацією шиїта. Цим і скористалися сельджуки, почавши ідеологічну пропаганду проти нечистих мусульман. У 1055 році Тогру-бек оволодів Багдадом.
У кінці XI століття сельджуки захопили величезні простори Ірану, Іраку, Закавказзя і Малої Азії. Верховний султан дарував землі своїм підданим огузській військовій аристократії, і на цих територіях поступово утворилися різні султанати.
У державі сельджуків незабаром виявилися з гострою силою суперечності, неминучі при переході кочового способу життя до осілої. Частина огузських племен стала засуджувати одноплемінників за різні заняття, невластиві кочовому воїну. Сите життя в оточенні слуг, посеред прекрасних садів Туркестану була для нових феодалів набагато привабливіше за минуле життя в степу. Частина зіткнень мала місця на релігійному ґрунті султани запекло билися проти огузків-язичників, прагнули добитися від них ухвалення ісламу. Друге палацові інтриги, що виникли на ґрунті боротьби за престол, групували різні племена за різними партіями, що ще більше підсилювало розкол. Взагалі, падіння держави сельджуків було зумовлено саме тим чинником, що кочівники завжди розкладалися в міських умовах при першій зустрічі з елементами солодкого життя.
З цього ж періоду почали складатися держави і на їх основі тюркські етноси, що перейшли від кочового життя до осілого. На просторі, завойованими сельджуками, утворилася система султанатів, куди стікалися маси тюркських кочівників. Особливо притока тюркських кочівників посилилась в період монгольського нашестя. Разом з огузами у середньоазіатські султанати мігрували кипчаки, карлуки і інші.
Тюркиризація ж Малої Азії, де надалі утворилася найбільш могутня тюркська держава, почалося частково ще в досельджутську епоху, при Аббасидах, коли на охорону меж з Візантією притягувалися тюрки: карлеки, кипчаки, печеніги, огузи та інші. Але першою крупною і досить сильною тюркською державою став Сельджутський султанат. При зміцненні політичної влади соціально-етнічні процеси почали розвиватися на основі постійно діючих суспільних інститутів.
Сельджутська держава Малої Азії стала притулком для багатьох біженців з Середньої Азії. Віротерпимість султанів привертала в межі держави і християн. Тут йшла активна дифузія культур і релігій. Мусульмани-огузи прийняли багато релігійних звичаїв християн і багато місцевих християнських святинь стали обєктом поклоніння також і мусульман. В цілому, це була держава, де рівні можливості мали всі, незалежно від релігії, етносу і походження. Сеїди, шейхи, сплямувались сюди, одержували землі, що щедро роздаються султаном. Останні заохочували будівництво, розвиток культури і літератури. Також багато мігрували учених, богословів, поетів.
Привабливість правління тюрок сприяла тому, що багато місцевих жителів, стали активно брати участь в творенні тюрксь?/p>