Сутність духовності особистості
Курсовой проект - Психология
Другие курсовые по предмету Психология
імперативно-оцінної функцій полягає в тому, що, з одного боку, мотив виступає спонукачем (імперативом) вчинків людини, а, з іншою, оцінка останніх припускає облік лежачих в їх основі мотивів. Взаємозвязок імперативно-оцінної і комунікативної функцій полягає у включенні комунікативного процесу в імперативно-оцінний механізм і виробленні стратегії поведінки особи [10, c. 112].
У свою чергу, комунікативна функція повязана з когнітивною, оскільки обмін інформацією індивідів в процесі спілкування сприяє збагаченню їх пізнавальних процесів, зокрема, в області моралі. Разом з тим наявність у людини глибоких етичних знань робить позитивний вплив на спілкування, що свідчить про існування, як прямої, так і зворотної дії даних функцій. Когнітивна функція взаємодіє з прогностичною або цільомоделюючей функцією, звязок з якою здійснюється за допомогою таких змістовних компонентів етичної свідомості, як етичні потреби і мотиви.
У роботі А.Я.Канапацкого духовність визначається як сутнісна межа людини, що зумовлює його буття і що затверджує людину в його онтологічній істинності (Канапацкий, 2004, с.40).
Узагальнюючи представлені в психологічній літературі визначення духовності, автор характеризує її як складно організаційну, цілісну, таку, що саморозвивається і відкриту систему, представлену соціально-психологічними утвореннями, соціальною активністю, здібностями і потребами, душевними і інтелектуальними станами, орієнтацією на рішення смислових проблем, прагненням до вищого ідеалу і сфери трансцедентального.
Згідно думці Канапацкого, духовні властивості особи звязані, як з свідомістю, так і з несвідомою сферою. Так, совість і любов як аксилати, що змістовно входять в тезаурас індивідуалізованих цінностей духовності, кореняться в інтуїтивних глибинах несвідомого, а не у сфері розсудливо-раціонального. Духовність це стійке, по суті, рухомо-динамічне, по характеру, і нелінійне, по системній організації ієрархічного взаємовпливу і звязків всіх елементів духовної реальності, ідеально-смислова освіта, здатна справляти в людині особові враження і перетворення.
Духовне життя регулюється образом етичного абсолюту; це живе, діяльне життя, що характеризується прагненням стати цим абсолютом, і що не досягає цієї мети внаслідок того, що це прагнення за своєю суттю нескінченно.
Теоретична модель онтологічної системно-структурної організації духовності людини представляється А.Я.Канапацким у вигляді сполучення субстанції духовності з її проявами, де дух як субстанція, що є підставою, ядром духовності і її внутрішньою енергією, екзистенцирує на метафізичній вертикалі, імплицируя ієрархічні рівні духовного розвитку його носія людину.
Н.В.Марьясова розглядає духовність як систему відносин людини до світу і себе в світі, тобто як певну програму поведінки, що є складовою частиною цілісної особи, що самоактуализирующейся, виявляється у вигляді певного світовідношенняі визначає пріоритет вищих духовних цінностей над вітальними (Марьясова, 2004, с.3).
Кажучи про духовність, вона виділяє, перш за все, етичний лад особи, її здатність керуватися в своїй поведінці вищими цінностями соціального, суспільного життя, слідувати ідеалам істини, краси, добра. Відповідно моральність оцінюється як одне з вимірювань духовності людини.
ПавловВ.Е., СтуканВ.Л, СвятовскаяЛ.Б., ТерлецкийС.К., кажучи про критерії визначення моральності, відзначають, що вона знаходиться в межах між розумним егоїзмом і розумним альтруїзмом. Поняття моральності як системи норм, що мають демографічні відмінності і змінних в часі, охоплює різні області людських відносин і поведінки (Павлов, Стукан, Святовськая, Терлецкий, 1995, с.245).
Середній рівень етичного стану суспільства (або певної його сфери) визначається, на думку авторів, наступними показниками: співвідношенням етичних і аморальних принципів поведінки; числом осіб, що сповідають ті або інші етичні принципи; суспільним положенням людей, що дотримуються певної мети і способів їх досягнення; їх впливом на економічне і політичне життя країни і т.д. В системі духовності виділяється три складові, відповідні основним аспектам людської особи: (1) ідеали і принципи поведінки; (2) глибина і діапазон емоційного сприйняття навколишнього світу і людських відносин; (3) ступінь прояву альтруїстичного відношення особи до навколишньої живої природи як стрижньова складова духовності, альтернативна поширеним егоїстичним інтересам і потребам [1, c. 78].
И.М. Ільічева розглядає духовність як особливу сторону буття людини, специфічну форму віддзеркалення обєктивного світу, додатковий засіб орієнтації в нім і взаємодії з ним, говорить про принципову єдність матеріального і духовного при їх незалежності, що здається (Ільічева, 2003, с.6).
Підкреслюється, що трактування ідеї духовності в християнстві звязане з розумінням людини як образу Божію, а сама духовність розглядається як святість. Духовність виступає як еталонний образ людини і його буття, відповідне загальнолюдським етичним ідеалам, які осмислюються індивідом як цінності і стають регуляторами його різних життєвих проявів. Будучи вищим етичним імперативом, вона спонукає людину до руху по шляху самовиховання і самоудосконалення.
Поняття моральність трактується як оцінка особою своїх можливостей у звязку з реалізацією життєвих сенсів, що, у свою чергу, припускає розвиток соціального мислення (К.А.Абульханова), уміння передбачати наслідки своїх дій, ?/p>