Сутність духовності особистості
Курсовой проект - Психология
Другие курсовые по предмету Психология
дини до світу, з світом і до себе в світі, що визначає духовність особи.
Мета дослідження психологічний аналіз духовності особи, можливість її виявлення в процесі психологічного дослідження, встановлення взаємозвязку виявлених характеристик духовності з поряд психологічних параметрів особи.
Теоретичною основою дослідження виступили початкові положення, що розробляються у вітчизняній психології: Образ миру (А.Н.Леонтьев, Д.А.Леонтьев, С.Л.Рубинштейн); духовність, ціннісна сфера особи. (Б.С.Братусь, Ф.Е.Василюк, В.П.Зинченко, И.М.Ильичева, Е.И.Исаев, Р.Л.Лившиц, Н.О.Лосский, М.К. Мамардашвілі, В.И.Слободчиков, В.Д. Шадріков); Сутнісні властивості людини (Н.И.Непомнящая).
Методи дослідження: теоретичний аналіз і узагальнення психологічних досліджень вітчизняних і зарубіжних авторів з проблеми духовності в забезпеченні розвитку особи.
1. Теоретичне значення сутності духовності особистості в дослідженні вітчизняних та зарубіжних психологів
1.1. Аналіз поняття духовності і духовно-етичного розвитку особи в дослідженнях вчених психологічній науці
У психологічній науці все частіше піднімаються питання духовності і духовно-етичного виховання особи. Їх актуальність визначається станом сучасного суспільства, глибокою кризою духовності, що характеризується, охопив всі сторони життєдіяльності людини.
Проблема духовно-етичного буття людини є основоположною, оскільки її рішення, кінець кінцем, визначає характер і напрям його розвитку, форми взаємодії з світом.
У вітчизняній психології проблема духовності і моральності отримала освітлення в роботах класиків психології Л.С.Виготського, Л.И. Божовіч, А.Н.Леонтьева, С.Л. Рубінштейна, Д.Н.Узнадзе. У сучасній психології вона є предметом розгляду в дослідженнях К.А.Абульханова-славськой, Б.С.Братуся, А.В. Брушлінського, Ф.Е.Василюка, М.И. Воловікової, В.В.Знакова, В.А. Елісєєва, В.Д. Шадрікова і інших авторів [4, c. 145].
У роботах Б.С.Братуся представлена ціннісний-смислова концепція особи, згідно якої суть людини визначається через його відношення до іншої людини як до самоценности, до істоти, що втілює собою нескінченні потенції людського роду. Духовність, згідно Братусю, відноситься до родових визначень людського способу життя, виступає у всьому своєму багатстві і різноманітті як субєктивне буття, особливий рід реальності.
Психологічною підставою духовності є специфічні функції смислових утворень як основні конституюючи одиниці свідомості особи. Духовний початок людини повязаний з суспільним і творчо-творчим характером його життєдіяльності, з включеністю людини в світ культури (Братусь, 1995, с.121).
У психологічному плані духовність характеризується поняттями розуму і мислення, світом людських ідей і споглядань, такими емоційно-вольовими властивостями і станами, як доброта, любов, розкаяння, упокорювання. З суспільної точки зору вона є ідеальним комплексом норм, які виступають по відношенню до субєкта і суспільства не як даність, а як заданість і непорушний імператив.
Визначаючи роль духовності в розвитку особи, Братусь указує, що вона додає сенс життя людини; у ній він черпає відповіді на тих, що хвилюють його екзистенціальні проблеми: про сенс життя, про критерії добра і зла, істини і помилки, красивої і потворної. Вона відкриває людині доступ до любові, совісті, відчуттю довга, до правосвідомості і державності, до мистецтва, науки і релігії, указує людині, що є для нього головним і найбільш цінним, дає йому те, ради чого варто жити. Духовність субєкта або індивідуальний дух є відповідальне ухвалення і проходження вищим зразкам сукупної людської культури: переживання етичних норм гуртожитку як внутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буття людини як своїх власних [7, c. 85].
В.В. Знаків відзначає, що в більшості етичних учень моральність ототожнюють з мораллю: Моральність поняття, що є синонімом моралі (російський варіант латинського терміну мораль походить від слова вдача). Разом з тим для багатьох дослідників очевидно, що потрібно розрізняти мораль як форму суспільної свідомості (систему норм, вимог до правил поведінки в міжособових відносинах, що предявляються людині суспільством) і моральність як характеристику психологічної структури особи (що відкидає або приймає ці вимоги, усвідомлює їх необхідність і що випробовує внутрішню потребу у виконанні моральних норм, проходженні ним) (Знаків, 1993, с.35).
Автор справедливо підкреслює, що етичні уявлення і поведінка людей можуть розходитися. З етичної точки зору, деякі вчинки (обман, безвідповідальність, безпринципність) є моральними. Субєкт може порушувати моральні норми, не розуміючи, в чому полягає його моральний борг перед людьми, при цьому часто підшукуючи переконливі, на його думку, психологічні виправдання свого вчинку. Такий моральний вчинок, як затверджує В.В. Знаків, неправомірно вважати етичним; про останній може йти мова тільки в тому випадку, якщо людина усвідомлює провину і розкаюється за скоєне ним.
Психологічним регулятором пошуку сенсу етичних проблем у людини є совість або вторинна рефлексія фундаментальна якість етичної самосвідомості особи. Вона характеризує здатність людини самостійно формулювати етичні обовязки, вимагати від себе їх виконання, давати оцінку своїм вчинкам. Тому, самосвідомість в етичному аспекті це не с?/p>