Культура и искусство

1521. Друиды
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

2. Стоунхендж и т.п.: Многие люди верят, что друиды являются создателями Стоунхенджа - комплекса из огромных камней на юге Центральной Англии. Стоунхендж 1 (старый Стоунхендж) был построен около 3500 лет до н.э. Современный Стоунхендж был закончен ок. 1500 лет до н.э. - приблизительно за 100 лет до зарождения Кельтской цивилизации. Это является достаточным доказательством того, что друиды не являлись создателями Стоунхенджа. Однако, они могли проводить здесь ритуалы и поняли и использовали его астрономическое значение. Но кельтские ритуальные места связаны исключительно с рощами и потоками, тогда как Стоунхендж - посредине равнины.
1522. Друиды и религия древних кельтов
Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

Начиная с V в до н.э., название «кельты» быстро распространялось по тогдашней Европе. Но то, что было до V в., долго оставалось загадкой. С конца XVIII в. под влиянием романтизма возрастает интерес к прошлому кельтов, проявлявшийся уже ранее в Западной Европе и на Британских островах, где жило много потомков этого народа. Этот интерес превратился в настоящую кельтоманию, в результате чего, часто без какого-либо критического подхода, собирались подлинные и мнимые свидетельства о славном прошлом кельтов. Еще с XVII в. существовало мнение, что кельты на западном побережье Франции и Англии были строителями мегалитических сооружений, возведенных из крупных каменных глыб, как менгиров (высоких стоячих монолитов) и дольменов (похоронных камер из крупных камней), так и длинных каменных аллей или кругообразных сооружений (Stonehenge), которые считаются астрономическими обсерваториями и местами культа. Романтики считали кельтов древнейшим народом, отождествляли их с потомками библейских персонажей и часто на основе произвольных этимологических сравнений приходили к выводу, что кельты были расселены почти по всей Европе. Представления о высоком уровне развития кельтов подкреплялись также литературными фальсификатами. Самыми известными из них являются эпические произведения шотландского поэта Д. Макферсона, относящиеся к 1760-1763 гг., которые автор выдавал за перевод с кельтского творений Оссиана, кельтского барда, жившего в III веке. Отголоски пустого этимологизирования удержались очень долго, по существу до нашего времени, и в течение всего этого процесса самые разнообразные археологические находки без разбора приписывались кельтам. Еще в конце прошлого века наблюдались панкельтские тенденции как противовес воинствующему германизму или английскому империализму и до того же времени считались подлинными бретонские народные песни, повествующие о сопротивлении друидов христианству или о борьбе с франками; в действительности же это были произведения Эрсарта де ла Виллемарке, изданные в 1839 г. Это лишь один из известных нам фактов фальсификации, на самом же деле сегодняшняя история кельтов сильно искажена, поскольку единственным способом копирования книг была перепись, где никак нельзя исключать «авторских поправок» и самобытных мнений. Придворная перепись контролировалась, а вот весь остальной поток информации представляет собой хоть и сомнительную, но никак не проверяемую информацию.
1523. Друиды: Жрецы и маги кельтов
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

Впрочем, есть еще одно объяснение этому факту. Дело в том, что вся жизнь кельтских жрецов носила скрытый характер. Уроки проходили вдали от людей, в пещерах и лесах, где друид был единственным толкователям знания, которое доверял по секрету наиболее достойному ученику. Та же часть учения друидов, которая соприкасалась с религиозной доктриной, была доступна только неофитам своего рода друидического «ордена», и известна в меньшей степени. Даже Цезарь, проживший в Галлии 8 лет, не смог получить от своего друга, кельтского друида Дивитиака, те сведения, которые прояснили бы тайны друидического культа. Да и все древние путешественники, непосредственно сталкивавшиеся с друидами, имеют весьма туманные представления о пантеоне их богов. Недаром символом жреческого сословия был вепрь. Это животное всегда считалось «одиноким», что роднит его с традиционной удаленностью друидов от внешнего мира. Вепрь выступает и в образе друида, созданного преданиями. Самым знаменитым из них является Мерлин - друид и вепрь Бросселиандского леса, воспитатель, друг и мудрый советчик короля Артура.
1524. Дуалізм «конфуціанство – даосизм» у китайському культурному світогляді.
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

1. Конфуціанство: ü Центральні засади конфуціанства; ü Школи Мен Цзи та Сюнь Цзи; ü Чи є конфуціанство релігією? 2. Даосизм: ü Поняття даосизму; ü Засновник даосизму - Лао Цзи; ü Теорія інь-ян; ü Даоський мислитель Чжуан Цзи; ü Основні засади та світоглядні риси даосизму; 3. Висновок. 4. Список використаної літератури. Китайська школа думки уходить своїм корінням в глибину віків. Її історія нараховує більш ніж два з половиною тисячоліття, протягом яких формувалась традиція, яку називають «китайським мисленням». Вже в 221 р. до н.е., коли династія Цинь об`єднала Китай, в країні існували різні філософські течії, основними з них були школи конфуціанського і даосського напрямків. Конфуціанство. Конфуціанство (жу цзя – школа великих книжників) – так, як і даосизм, зародилося в Китаї в VI – V до н.е. Входить в Сан цзяо – одну з трьох головних релігій Китая. Філософська система конфуціанства була створеня Кун Цзи (Конфуцієм). Попередниками конфуціанців були виходцями з потомственних чиновницьких родин, які у випадку втрати офіційної посади перетворювались на мандрівних вчителів. Ці люди заробляли на життя викладанням давніх книг, які стали пізніше частиною Тринадцятикнижжя Шицзін, Шуцзін, Лицзі, а також втраченої потім Юецзін (Книги про музику). Першим етапом конфуціанства була діяльність самого Кун Цзи, який також належав до мандрівних вчителів. В його викладенні конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної природи людини, сім`ї та керування державою. Базовою для Кун Цзи можна вважати концепцію «неба» та «небесного веління», тобто долі. Людина, яка наділена небом певними якостями, має діяти згідно з ними, з моральними законами і удосконалювати їх за допомогою освіти. Мета цього удосконалення – досягнення рівня ідеальної людини (цзюнь-цзи), яка дотримується Лі – етикету. Центральне місце у вченні Кун Цзи займає концепція Жень (гуманності) – ідеальних стосунків між людьми в родині, суспільстві та державі. Основним принципом цієї концепції є «Чого не бажаєш собі – не роби іншим». Поняття гуманність трактувалось Кун Цзи дуже широко і включала в себе цілий набір якостей: скромність, справедливість, стриманість, любов до людей тощо. Жень – це високий та майже недосягаємий ідеал, сукупність досконалостей, які мали тільки предки – із сучасників Кун Цзи, включая себе, вважав гуманним тільки своєго рано помершого учня Янь Хуея. На цій базі Кун Цзи розвивав свої політичні концепції, виступаючи за чіткий розподіл обов`язків між члена ми суспільства, ображчиком якого має бути родина. При цьому Кун Цзи відкидає закон. Характерною рисою вчення Кун-Цзи є антропоцентризм. Його майже не цікавить проблема космогонії, він мало уваги приділяє духам та потойбічному світу, хоча вважає небо не тільки частиною природи, але і вищою духовною установчою силою у світі, а жертвопринесення предкам – найважливішим вираженням поваги до них. Особливе місце у Кун Цзи займала концепція Сяо – синівської шанобливості до батьків і старших взагалі. Сяо вважалось основою Жень та інших чеснот і найефективнішим методом керування країною. Велика увага приділялась Юе – музиці, як найкращому засобу зміни поганих нравів та звичаїв, а також Лі – етикету, правилам благопристойності, які регулювали поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Загальне визнання конфуціанство отримало тільки після смерті Кун Цзи. На відміну від даосизму, конфуціанство підтримувало китайську державну ієрархічну систему. Однією з головних засад конфуціанства є вчення чжен мін (виправлення імен), яке вимагало від кожної людини твердо пам`ятати своє місце у суспільстві. Після смерті Кун Цзи конфуціанство розпалося на дві школи: 1. Мен Цзи 2. Сюнь Цзи Мен Цзи (371-289 до н.е.). Мен Цзи вважав, що шлях до справедливого врядування лежить через удосконалення особистості. Якщо правитель діє у згоді з народом, це схвалюється волею неба, якщо ні – він втрачає довіру неба і може бути скинутим. Потрібно керувати, спираючись на природу людини, вона добра та справедлива, негідне ж управління її псує. Шлях вдосконалення людини – через розвиток людської доброти, гуманності, милосердя, співчуття, скромності і інших вроджених етичних якостей. Мен Цзи писав «Прагнення природи людини до добра подібно прагненню води текти вниз». Ці слова вказують на ототожнення соціального і природного, етична якість людини уподібнюється до природної необхідності. Сюнь Цзи (313-238 до н.е.). Іншу позицію зайняв Сюнь Цзи, один з найвизначніших мислителів конфуціанської школи. В трактаті «Сюньцзи», в двадцять третій главі «Про злу природу людини» сказано, що людина народжується з бажанням наживи, заздрісною та злобною. «Тому необхідим є вплив на людину за допомогою виховання і закона, потрібно змусити її дотримуватися норм ритуалу і виконувати свій долг, тільки тоді у людини з`явиться поступливість і вона стане культурною, що приведе до порядку». Сюнь Цзи піддав критиці вчення Мен Цзи про природну доброту людини: навіщо тоді потрібні були б ритуали та виховання почуття долга? Вони з`явились не з вроджених якостей людини, а в результаті діяльності мудреців та законодавців. Люди тому й намагаються бути доброчинними, бо людина по природі зла. Нікчемна людина може стати досконалою, але вона цього не хоче. Тому, щоб стати досконалим потрібна моральна діяльність. Погляди Сюнь Цзи цілком відповідали ортодоксальним конфуціанським положення про суспільну ієрархію і почуття долга кожного соціального прошарку. Це був видатний філософ, якого цікавили проблеми будови світу. Розподіливши природу на верх та низ, небо й землю, Сюнь Цзи говорив про природнє походження речей: «сили інь і ян викликають визначні зміни», «через гармонію цих сил народжуються речі, вони отримують (від неба) все необхідне, щоб існувати і вдосконалюватися. Людина не бачить того, що діється (всередині), вона бачить лише результат і тому називає це тим, що походить від духу... Коли діяльність неба здійснена і результат досягнутий, народжується людина, спочатку плоть, а потім дух». Сюнь Цзи вважає, що людина сама встановлює закони Піднебесної, тобто людського суспільства, природнє – тільки передумова її існування, людина має навчитися використовувати силу неба в своїх інтересах. Здатність пізнавати – вроджена властивість людини, також як і можливість бути пізнаною – закономірність речей. Сюнь Цзи надавав великого значення чуттєвому досвіду (за допомогою зору, слуху тощо), який складає основу «збору знань». Особливе місце в його теорії пізнання належить проблемі «звільнення від ілюзій» (Гл. 21 трактату «Сюньцзи»). Однобічність підходу до речей – основа ілюзій. Мислення дозволяє виділити спільне в речах – пізнати їх сутність. А головне, в чому, як вважають дослідники, проявилась оригінальність його теорії пізнання – це зв`язок теорії з практикою, вміння дотримуватись принципів своєї теорії у житті. Вчення Сюнь Цзи систематизувало ідеї конфуціанства і стало передумовою і джерелом його подальшого розвитку в середні віки. Ідеї Сюнь Цзи мали великий вплив на філософів періоду Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.), але потім аж до XIX століття домінувало вчення Мен Цзи. Конфуціанство зайняло домінуюче положення в Китаї при імператорі У-ді, коли Дун Чжуншу запропонував ліквідувати інші вчення і зробити єдиним об`єктом шанування конфуціанство. Дун Чжуншу поєднав конфуціанство з вченням про космічні сили Інь і Янь і п`яти першоелементах У-син. Почуття – джерела зла – частина природи людини; через виховання вона стає доброю та довершеною. Виховувати людину повинен правитель, виконуючи цим волю неба (в цьому моменті Дун Чжуншу протистоїть Мен Цзи). Ця трактовка стосунків між підданими та правителем розвилася в майбутньому в концепцію «трьох зв`язків»: правитель-підданий, батько-син, чоловік-жінка, де перші компоненти відповідають домінуючій силі Янь і є ображчиком для других, які відповідають підлеглій силі Інь. Філософський напрямок в конфуціанстві в виді натурального дуалізму почався лише з кінця XI століття н.е. Чи є конфуціанство релігією? В конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральне вдосконалення індивіду в рамках корпорацій і в рамках суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини державних норм, була, по суті, еквівалентом тої сліпої і дещо містичною (іноді навіть з екстазом) віри, яка лежить в основі інших релігій. Ця заміна буда логічною, природньою саме в Китаї, де раціональне начало ще з давнини витіснило емоції та містику, Вищим Божеством вважалось суворе та орієнтоване на доброчинність Небо і де в якості великого пророку виступав не віроучитель, схильний до видінь та одкровень (на зразок Іісусу, Моісею, Мухаммеду або Будди), а мудрець-мораліст Конфуцій. Не будучи релігією в повному сенсі слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія. Конфуціанство – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних та соціальних процесів – словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. В певному сенсі можна сказати, що саме дякуючи конфуціанству із усім його культом давнини і консерватизмом, китайська держава і суспільство не тільки проіснувало більше двох тисяч років в майже незмінному вигляді, а й набуло такої гігантської сили консервативної інерції, що революційне ХХ століття, яке на перший погляд покінчило із конфуціанством як офіційною ідеологією і активно розвінчало цю доктрину, поки що далеко не вправі вважати себе переможцем над усіма традиціями, які восходять до конфуціанства. Навіть більше – в світлі сучасних процесів трансформації і вестернізації Сходу багато в цьому сенсі як раз навпаки. Протягом двох тисячоліть конфуціанство формувало уми і почуття китайців, впливало на їх психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їх побут на уклад життя. В цьому сенсі конфуціанство не уступає ні одній з інших видатних релігій світу, а де в чому навіть переважає їх Конфуціанство помітно пофарбувало в свої кольори всю національну культуру Китая, національний характер його населення. Воно змогло стати незамінним, причім ця його незамінність зовсім не лишилася у минулому. Справа в тому, що велика кількість вихованих конфуціанством рис національного характеру – соціальна дисципліна в поєднанні з вмінням при необхідності задовольнятись малим та не нарікати; працелюбність та любов до знань, постійний імпульс до самовдосконалення, міцність соціально-родинних зв`язків та інші - активно сприяла тому феномену, який проявив себе на початку століття, а потім і в післявоєнний час. Даосизм Даосизм – інше, не менш значуще, ніж конфуціанство (даосизм виник одночасно з ним) філософське вчення Давнього Китаю. Його творцем був міфічний філософ Лао Цзи (або Лао Дань). Китайський письменник Лу Сінь в своїх сатиричних казках навіть зобразив мниму зустріч двох великих мислителів давнини. Даосизм зазнав долю буддизма, поступово перетворившись на релігіозну секту, яка і сьогодні діє в Китаї. Лаоцзи. Лаоцзи приписують авторство відомої книги давнини «Даодецзін», яка, безумовно, має не тільки національне, а й світове значення, як яскравий документ мислення давньої людини. Дослідники творчості Лаоцзи зауважують близькість ідей Лаоцзи до ідей Геракліта, давньогрецького філософа. Вони жили майже в один час і хочу складно говорити на вплив їх один на одного, але збіги вражають уяву. «Даодецзін» в перекладі означає «Книга про путь і доброчинності». «Дао» означає «путь», «шлях», «русло ріки», «де» - закон поведінки, образець моральності. Книга «Даодецзін» складається з афоризмів, в яких проводиться паралель між законом природності і закономірностю людської поведінки – де. Трактат складається з двох частин – в першій річ іде більше про природу, в другій – про людину. «Дао» - це не річ, а прихований від почуттів людини закон змін речей – «дао є пустим, але, коли воно діє, воно здається невичерпним». Небо і земля довговічні. Дао є невидимим, нечутним, воно називається найдрібнішим, але у дії воно нездоланне, воно розтікається всюди. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три – всі створіння. Всі істоти носять у собі інь і ян, вони наповнені ци і створюють гармонію» (Даодецзін, 2ч., 42). «Ци» - це енергія матеріальних часток, світовий ефір. Інь-Ян. Теорія інь-ян уходить своїм корінням у глибину віків, але за своє концептуальне оформлення вона вдячна Цзоу Яню, який жив в IV ст. до н.е. Століття опісля вийшли коментарі до «Книги перемен», де також роглянуті теоретичні основи цього вчення. Інь (темне, жіноче) і ян (світле, чоловіче) олицетворяють два типи всесвітніх сил, які втілені в п`яти елементах, які в свою чергу складають суть проявленого світу. Так само як Дао встановлює рівновагу, інь і ян потребують в ній. Подібно до сонячної та тіньової сторін гори (саме цей образ ліг в основу термінологічного оформлення концепції), інь та ян неподільні та доповнюють одне одного. Життя не може бути пофарбованим лише в темні кольори або навпаки; думати інакше – означає проявляти нерозсудливість. Графічно концепцію виражає символ тайцзи: Чорний колір символізує інь, а білий – ян. Дві протилежності складають єдине ціле, доповнюючи одна іншу і перетікаючи одна в одну. Символ демонструє одвічний дуалізм всього сущого. До того ж всі речі характеризуються наявностю як чоловічого, так і жіночого начал, проявів як темних, так і світлих аспектів, причому жіноче начало обов`язкого містить елемент чоловічого, і навпаки. Зауважимо, що символ уособлює невпинний рух, нескінченний процес. В цьому сенсі теорія не залишає місця статичній рівновазі, утверджуючи динамічність балансу сил. Даосизм розглядає світ як поток вічної зміни і розвитку: буття перетворюється на небуття, порожнечу, а з неї знову народжуються речі, і вони знову повертаються в дао, як в своє першоджерело. Дія дао – боротьба протилежностей. «Даодецзин» демонструє взірці високої діалектики взаємопроникнення протилежностей: «неповне стає повним, криве стає прямим, порожнє стає наповненим, старе змінюється на нове, те, чого мало, стає більшим» («Даодецзін», 1ч.). Ідея розвитку виражена в положенні: «В світі найслабші перемагають найсильніших». «Людина при народженні є слабкою, а після смерті твердою та міцною. Всі істоти і рослини при народженні слабкі та тендітні, а при загибелі – тверді та міцні. Тверде та міцне – це те, що гине, а ніжне та слабке є те, що починає жити». «Найм`якша і найслабша істота є нездоланною в подоланні твердого та міцного. Слабкі долають сильних, м`ягке долає тверде.» («Даодецзін», 2ч., 76,78). Етика Лаоцзи – це вчення про золоту середину. Мудрець уникає крайностей, він діє, але не бореться, постійно вдосконалюється. Треба зливатися з «природностю», розуміючи, що вона не знає мети. Природнє дао нагадує натягнення луку. Коли його розтягують, він стискається, результат – політ стріли. Якщо народ пригнічувати, він повстає і знищує своіх гнобителів. Мудра людина задовольняється малим. Ідеал Лаоцзи – простота та природність людей давнього суспільства, куди він пропонує повернутись, бо там не було ні багатих, ні бідних, не було насильства та війн, не було знарядь праці та зброї, не було письма, але люди були счастливими. Таємні товариства Китая, які виступали в опозиції до державної влади знаходили підтримку в цих даоських ідеях. Крім Лаоцзи не можна не назвати іншого даосього мислителя, Чжуан Цзи (IV-III ст. до н.е.), автора трактату, який названий його ім`ям. Втім, «Чжуан-цзи» навіть не хочеться називати сухим словом «трактат»: так багато в ньому парадоксів, притч, ексцентричних образів, перетлумачених в дусі даоської філософії і літературного блиску. Чжуанцзи (369-286 до н.е.). Книга «Чжуанцзи» складається з трьох частин: внутрішня, зовнішня та змішана. Внутрішня частина викладає філософські проблеми. Чжуанцзи (Чжуан Чжоу) схилявся до містицизму. Щоб досягти пізнання дао, потрібно відмовитися, відволіктися від усього реального як іллюзорного. «Одного разу Чжуан Чжоу наснилося, що він метелик, що весело літає. Він насолоджувався від душі і не освідомлював, що він – Чжоу. Але раптом прокинувся і здивувався, що (він) – Чжоу і не міг зрозуміти: чи то Чжоу наснилося (що він) – бабочка, чи то метелику – (що він) Чжоу. Це називається перетворенням речей, тоді як між мною (Чжоу) і метеликом безсумнівно є різниця». Чжуанцзи – філософ-поет, який покладався на метафору, уособлення природи, інтуіцію. Для його розуміння потрібний відповідний интуітивний підхід. «Безумні промови» Чжуанцзи як вираження парадоксальності його мислення, яке вивертає навиворіт сутність істини – такий погляд на Чжуанцзи В.В. Малявіна, автора дуже оригінального і цікавого дослідження про Чжуанцзи. Чи може західноєвропейська настанова на раціоналізм допомогти зрозуміти китайського мислителя? Ні, вважає В.В. Малявін. Піздні даоси спиралися не тільки на натурфілософію і діалектику Лаоцзи, але й на містицизм та релятивізм Чжуанцзи. І ці тенденції сприяли перетворенню даоської філософії в релігію. Так що ж таке даосизм? Це питання здавно привертає увагу дослідників Китая, але дати на нього коротку та ясну відповідь виявилося дуже важко. Бо «даосизм» - поняття дуже багатовимірне і багатозначне. Саме слово «дао» зовсім не є ексклюзивним надбанням даосизму. Воно належить усій китайській думці, і кожен філософ давнього Китає бачив в ньому позначення істини або, точніше, найглибшої правди та праведного шляху життя. Всі китайські мудреці – прихильники Дао. І хоча це поняття дало назву даосизму (дао цзяо), нічого власне даоського в ньому немає. Це одна з найважливіших категорій всієї китайської культури. Специфічним є лише її осмислення даосизмом. Якщо в конфуціанстві Дао – шлях морального вдосконалення і правління на основі етичних норм, то в даосизмі Дао космологізується, набуваючи значення вищого першопринципу, світової субстанції, джерела всього сущого. Даос живе тим, що є живим завжди – капіталом духу. Даосизм є перш за все виправдання традиції. Правда Дао – це те, що дається нам перше, ніж ми пізнаємо самі себе, і вона є тим, що перейде від нас до наступних поколінь після того, як ми підемо. Що ж це? «Класики» даоської традиції дають по формі туманну, але по суті дуже точну відповідь: все те, що існує «саме по собі» (цзи жань), що не народжено людськими міркуваннями та занепокоєнням, що не несе на собі відбитку натуги, напрягу, насильства. Мудрість прихильника Дао – це не знання і не мистецтво, а деяке вміння «не затемнювати марними діями величний спокій буття». Даосизм, таким чином, втілює всю серцевину східної думки, яка завжди вимагала від людини знайти повноту свого буття через самоусунення, проявити глибину небажання, яка ховає у собі найдуховніше бажання. Тому даосизм не є філософією в класичному розумінні цього слова, бо він не цікавиться визначеннями понять, логічними доказами і іншими процедурами чистого умогляду. Не є він і релігією трансцедентного Бога, який вимагає від своїх шанувальників віри та слухняності. Його не можна, нарешті, звести і до мистецтва, майстерності, практики у власному значенні слова, бо мудрість Дао не затверджує необхідності щось робити. Скоріш, даосизм – це «шлях цільного існування», в якому умогляд і дія, дух и матерія, свідомість і життя виявляються зібраними у вільній, безмежній, хаотичній єдності (і сюй). Така єдність, як і більшість основних понять даосизму, наскрізь парадоксальна, і тому даоські вчителі замовкають, коли в них просять це пояснити. Як сказано в «Дао-де-цзін», головному каноні даосизму: «Той, хто знає – не говорить, той хто говорить – не знає». І в іншому місці «Коли нечестива людина чує про Дао, вона сміється. Якщо б вона не сміялась, це не було б Дао». Даоські мудреці нічого не доводять і не проповідують. Вони навіть не вчать якомусь певному способу життя. Їх мета – дати правильну життєву орієнтацію, вказати шлях до осередку життєвого досвіду – вічно відсутній та всюдисущого. Не будучи в суворому сенсі, як вже говорилось, ні філософією, ні релігією, даосизм поєднує в собі риси і того й іношого. За вченням даосів, воістину існує лише величне Дао – передвічного, безкінечного, немисливого, що не має «образу, смаку або аромату», що ніким не створене, воно «саме собі стовбур, саме собі корінь», що охоплює і містить в собі все суще. Даоси називають його «вищим Вчителем», «небесним предком», «матір`ю світу» або «творцем речей», але всі вони не чекають від нього конкретної зацікавленості в їх особистій долі або долі Всесвіту, бо у світі все відбувається «саме по собі», кожна мить часу і кожна частинка буття абсолютно самодостатні. Це означає, що саме Дао не є, по суті, принципом світобудови. Дао, як стверджується в даоській літературі, «не може володіти навіть собою», воно «має, не володіючи». Дао миттєво і безперестану змінюється, «втрачає себе в світі кінечного і тимчасового». Але «воістину, немає нічого постійнишого за непостійність» - в своєму самоперетворенні Дао буде вічним. Звідси і те важливе місце, яке займає в даосизмі вчення про космогенез – створення усього сущого. Даоси вчать, що світ виник з первозданого Хаосу, який вони також називають Единим диханням (і ци), Одвічним диханням (юань ци) або Великою пустотою (тай сюй). Створення світу є результатом спонтанного поділу первинного Хаосу. Спочатку Хаос, або Едине дихання, розподілився на два полярних начала – чоловіче - світле, активне Ян і жіноче - темне, пасивне Інь; з «двох начал» виділился «чотири образи», які відповідали чотирьом сторонам світу; «чотири образи» породили «вісім просторів» світобудови і т.п. Ця схема записана в найдавнішому китайському каноні «І цзін» («Книга Перемен»), який містить спільний для всієї китайської традиції збірник графічних символів світового процесу Дао. Світ, за уявленнями даосів, є «перетворене Єдине», плід метаморфози Дао. В даоській традиції у зв`язку з цим говорилося і про перевтілення першолюдини, якою вважався напівлегендарний основоположник даосизму Лао Цзи. Світ для даосів – це «перетворене тіло» (хуа шень) Лао Цзи. А це означає, що між серцем людини і тілом передвічного Дао існує глибинний внутрішній зв`язок. Людина і світ в даосизмі нерозривні та взаємозамінні. Тема перевтілення, творчих метаморфоз буття – центральна тема даоської думки. Для даосів ні форми, ні безформене не є реальними. Або, як розповідається в даоських книжках, «порожнеча не може здолати десять тисяч речей». Справжня реальність для даосів – це саме перевтілення. Даоси міркують в категоріях не сутностей або ідей, а відношень, функцій, впливів. Для них в світі «нічого нема», але самі зв`язки між речами, без сумнівів, є реальними. Істини, можливо, взагалі немає. Але метафора істини, численні відблиски реальності точно існують. Отже, даоська картина світу – це нескінченно складний, насправді хаотичний узор явищ, де немає ні одного привілейованого образу, однієї «єдино вірної» ідеї. Як писав Чжуан Цзи: «Вся безліч речей – немов розкинуті тенета, і ніде не знайти початку». Для традиційної китайської філософії була нехарактерною віра в безсмертя конкретно душі. Реальною визнавалась тільки єдина психофізична цілісність живої істоти. Сам дух розумівся досить натуралістично: як витончена матеріально-енергетична субстанція (ци). Після смерті тіла це «ци» розсіювалось в природі. До того ж даозизм успадкував від шаманізму вчення про численність душ – тварин (по) і мислячих (хунь). Тіло виступало єдиною ниткою, яка зв`язувала їх воєдино. Смерть тіла призводила до роз`єднання і гибелі душ. Тому вже в давній давнині велике значення надавалося засобам продовження фізичного життя, довголіття (шоу) стало однією з найважливіших цінностей китайської культури. Проте даосизм не задовольнився ідеалом простого фізичного, хай навіть і нескінченного продовження життя. Істинний даоський безсмертний (сянь) в процесі руху по шляху безсмертя радикально трансформував, перетворював своє тіло, яке згідно з даоським вченням набувало надприродної сили і здібності: вміння літати в повітрі, ставати невидимим, одночасно знаходитися в декількох місцях і навіть стискати час. Але основна трансформація в процесі занять даоською медитацією – духовна: безсмертний в повній мірі відчував і переживав даоську картину світу, реалізуючи ідеал єдності із всім сущим та з Дао як таємничою першоосновою світу. Шлях до безсмертя за даоським ученням передбачав заняття складними методами особливого психофізичного тренування, яке нагадувало індійську йогу. Вона передбачала два аспекта: вдосконалення духу та вдосконалення тіла. Перший полягав у заняттях медитацією, спогляданням Дао і єдності світу, єднанням з Дао. Використовувались також і різноманітні складні візуалізації божеств, які символізували собою особливі стани свідомості та типи життєвої енергії. Даосизм іноді називають національною релігією Китая, але це визначення не зовсім вірно. По-перше, даосизм розповсюдився і серед деяких інших народів, які живуть по сусідству із китайцями. По-друге, даоси не тільки не проповідували свою релігію в суспільстві, а й, навпаки, старанно приховували свої таємниці від непосвячених і навіть не дозволяли бути присутнім на найважливіших молебнах. До того ж даосизм завжди був розділений на безліч самостійних сект, де «мистецтво Дао» передавалось від вчителя до учня в таємниці від сторонніх. Тим не менш даосизм без перебільшення можна назвати істинним фокусом китайської культури, адже він забезпечував наступність між елітарною мудрістю Дао та віруваннями прстого люди, принципами внутрішнього вдосконалення і всім життєвим укладом китайців. Для даосів їх релігія була лише чимось схожим на «корисну ілюзію», адже зразки богів, як і весь видимий світ, уявляли собою, за їх поняттями, тільки «відблиски» сокровенного Дао. Говорячи про китайську культуру, ми звикли розглядати її як дещо єдине і цільне. Проте, це зовсім невірно стосовно китайської давнини. Подібно до того, як сам Китай (тоді царство Чжоу) був поділений, починаючи з середини 1го тисячоліття до н.е. на безліч окремих царств, які ворогували між собою, також і культура його являла собою картину значного різноманіття; існувало декулька типів культур, які тільки пізніше були сплавлені у великому загальнокитайському синтезі. Найбільше відрізнялись одна від одної культури півночі та півдня Китая. Якщо для півночі, яка дала початок конфуціанству, характерна увага до етичної проблематики та ритуалу, розумове прагення до раціонального переосмислення архаїчних основ цивілізації, то на півдні переважала стихія міфопоетичного мислення, процвітала екстатичність шаманських культів. І даосизм, який дозрів, мабуть, на лоні південної традиції, тим не менш поєднав у собі екзальтовану архаїку півдня та раціональність півночі. Перша дала йому зміст, інша наділила формою, надав створений нею філософський спосіб освоювання дійсності для вираження неясних і неусвідомлюваних творчих потенцій. Без південної традиції даосизм не став би даосизмом, без північної – не зміг би сказати про себе мовою великої культури і книжної освіченості. Висновок. Отже, споконвіку в Китаї поряд існували дві релігії (обидві з яких назвати релігіями в суворому сенсі цього слова неможливо) – конфуціанство та даосизм, які мали великий та воістину неоціненний вплив на розвиток китайської культури, на формування китайської нації взагалі, світогляду китайців тощо. Дуалізм конфуціанство-даосизм спостерігався протягом усієї історії Піднебесної, елементи конфуціанства та даосизму перепліталися або навпаки відторгали одне одного, створивши в результаті неперевершений за своєю оргигінальностю та самобутністю феномен китайської культури та філософії. Список використаної літератури. 1. Антологія даоської философії. Переклад/склад. В.В. Малявін, Б.Б. Виноградський. - М.,1994. 2. Васільєв Л.С. Исторія релігій Сходу. – М.: Вища школа, 1988. 3. Містерія Дао. Маслов А. А.— М.: Сфера, 1996 4. Мудреці Китая. Ян Чжу, Лецзи, Чжуанцзи / Пер. с кит. Л.Д. Позднеєвої. – СПб.: Видавництво «Петербург – XXI век» спільно з ТОО «Лань», 1994. 5. Полікарпов В.С. Історія релігій. – М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. 6. Полікарпов В.С. Лекції з культурології. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. 7. Рубін В.А. Благородний муж та влада в класичному конфуціанстві // Восток 1994 № 5. - С. 139. 8. Торчінов Е.А. Даосизм: Досвід історико-релігійного опису. – СПб.: Видавництво «Лань», 1998. 9. Чжуан-цзи. Ле-цзи / Пер. с кит., вступ. ст. і примітки. В.В. Малявіна. – М.: Мысль, 1995. Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия
1525. Дух Просвещения и ранние квакеры
Статья пополнение в коллекции 12.01.2009

После кончины Фокса его друзья и близкие единомышленники начали издавать его труды. Именно эти издания послужили толчком к открытию X. Росса, о котором шла речь в начале статьи. Дело в том, что Фокс сам не мог или почти не мог писать - у него была, как пишет Росс, "какая-то форма дислексии"11, может быть, то, что называется "писчим спазмом". Главные свои произведения - "Дневник", "Послания" и "Основные доктрины" - Дж. Фокс диктовал помощникам, и они записывали их либо стенографически, либо обычной скорописью, а потом эти записи расшифровывались, тщательно собирались и сохранялись членами местных собраний, но более всею - Маргарет Фелл-Фокс. После смерти Фокса его жена и ближайшие друзья - ученик и секретарь Томас Эллвуд, Уильям Пенн и др. - стали готовить его наследие к печати. Многочисленные речи и трактаты Фокса (он продиктовал более пяти тысяч текстов) переписывались, тщательно редактировались, приглаживались и приспосабливались к тому новому, "разумному" просветительскому веянию, которое проявилось в соответствии с духом времени в конце XVII в. и оказало такое большое влияние на состояние квакерских умонастроений в последующие столетия 12. Кое-что просто вымарывалось. Таким образом, идеи Фокса дошли до читателей последующих веков в несколько искаженном и неполном виде.
1526. Дух растений и животных
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

Наше убеждение в одухотворенности растений, конечно, совершенно не противоречит мнению св. Антония Великого о недопустимости признавать в растениях душу. Вот его слова: Против тех, кои дерзают говорить, что растения и травы имеют душу, написал я сию главу к сведению для простейших. Растения имеют жизнь физическую, но души не имеют. Человек называется разумным животным, потому что имеет ум и способен приобретать познания. Прочие же животные земные и воздушные, у которых есть голос, имеют дыхание и душу. Все растущее и умаляющееся можно назвать живым потому, что живет и растет, но нельзя сказать, чтобы все такое имело душу. Живых существ четыре различных вида: одни из них бессмертны и воодушевлены каковы ангелы; другие имеют ум, душу и дыхание, каковы люди; иные имеют дыхание и душу каковы животные; а иные имеют только жизнь каковы растения. Жизнь в растениях держится и без души, и без дыхания, и без ума и бессмертия; но и прочее все без жизни быть не может. Всякая человеческая душа есть приснодвижна (Добротолюбие, т. 1, стр. 93).
1527. Духи древних славян
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Как правило, леший показывается в человеческом, хотя и достаточно необычном облике. Прежде всего, он имеет способность менять свой рост в зависимости от того, что его окружает: если это лес, то он вытягивается до самых высоких деревьев, если кустарник, то он не выше самого маленького кустика. В ХVIII веке люди утверждали, что верхняя часть его тела человеческая, но на голове козьи рожки, уши и борода, ап ниже пояса козлиное туловище, включая хвост и раздвоенные копытца. В ХIХ же веке большинство населения Руси описывали лешего как старика в белой одежде, перепоясанного красным кушаком или вовсе без пояса. Самым ярким признаком принадлежности встреченного вами старика к ненашему миру можно считать то, что левая пола его кафтана (пиджака) запахнута за правую, обувь перепутана, а когда он садится, то левую ногу забрасывает за правую. Достаточно часто добавляют, что леший имеет зелёные глаза навыкате, у него только одно ухо, он нем, но голосист: поёт без слов и топает в такт в ладоши. Как и у других представителей мира духов, у него нет тени, но поскольку он является обычно поздним вечером или ночью, то этот признак едва ли может пригодиться в деле его опознания при встрече.
1528. Духи природы в литературе
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

В 30-е годы жестокого XX-го века "усталая, загнанная, заработавшаяся" Марина Цветаева, которой очень нелегко живется во Франции, начинает писать о своем детстве, о том, "что было тогда". "Ничего, пришедшего после, я не полюбила", - признавалась она в письме к Анне Тесковой. Обращение к детству ("до-семилетию") для М.Цветаевой - это и ностальгия по России, по счастливому времени, это и попытка понять себя, свой характер. Так появляется рассказ "Черт". Цветаевский "Черт" с одинаковым успехом может быть причислен и к литературе, и к мемуаристике, и к исследованию по детской психологии. Последнее особенно показательно: с дотошностью ученого-психолога, откровенно, без малейшего украшательства, образным языком великолепной цветаевской прозы раскрывается мифологическое мышление ребенка (себя - маленькой девочки), те эмоциональные переживания, которые создают в воображении особого рода пластические образы. Каждый эпизод рассказа вносит свою лепту в раскрытие специфики детской фантазии, отражая сложнейший период формирования личности, переходные этапы детского сознания, когда страхи, переживания, представление о нерасчленимости мира обретают форму - фантастическую, но структурированную - и создается детский миф: своеобразное средство познания мира, вхождения в культуру, овладения коммуникативными навыками, психологической саморегуляцией. Для маленькой Марины такой "реальной фантазией" был свой, личный Черт.
1529. Духи природы в славянском фольклоре
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Русалка - в Древней Руси мифологические существа в виде полуженщины-полурыбы. Русалками становились преждевременно умершие девушки или невесты, не дожившие до свадьбы. Они изображались с длинными, распущенными волосами. В ряде мест русалка - водяной дух. Русалки связаны с культом плодородия, появлялись они в свой праздник на "русальей недели", когда начинала цвести рожь. В дни этого праздника нельзя работать. Нарушителей запрета русалки наказывают, вытаптывая их посевы. Русалок можно встретить по многих местах - в поле, у воды, на деревьях. В хороводных песнях люди призывают русалок помогать росту хлеба. В ходе проникновения христианства в народную жизнь русалки стали рассматриваться как нечистая сила. Представление о русалках стало схоже с представлением об упырях. "Русалья неделя" стала совпадать с Троицей. Четверг на троицкой неделе превратился в "день русалок". В этот день нельзя было работать, так как русалки могли наслать порчу на скотину. В троицкий четверг ("Семик") девушки плели венки и оставляли из в лесу для русалок. В ряде мест в последний день "русальей недели" совершали обряд "проводов русалки". В этот день обряжали в зеленый наряд одну из девушек, надевали на нее венки и выводили в поле или к реке, где срывали с нее венки и бросали их в воду или костер, после чего убегали.
1530. Духкха
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

Буддийское учение-дхарма изначально было кодифицировано как учение о «четырех благородных истинах» о духкхе (чатвари арья-сатьяни): 1) констатация факта ее универсальности, 2) установление ее причин, 3) возможность ее устранения и 4) способ ее устранения. Согласно буддийским преданиям, именно «четыре благородные истины» о духкхе стали предметом его первой проповеди в Оленьем парке Бенареса. Сам Будда называет это учение настолько важным, что его необходимо было передать не только людям, но и богам. Первая «благородная истина» о духкхе состоит в том, что она включает рождение, старость, болезнь, смерть, соединение с нежеланным, разъединение с желанным или, говоря кратко, пять составляющих самой структуры того, что обозначается в качестве индивида (телесный слой, ощущения, представления, диспозиции воли и сознание) и именуются «группами привязанности» (на пали упаданаккхандха). Причиной духкхи является желание, устремленность на достижение любых объектов (танха) жажда желаемого, становления и прекращения становления, ведущая к перевоплощениям. Устранение духкхи освобождение от постоянного ее «восхождения» в результате прекращения желаний, а способ ее устранения знаменитый восьмеричный путь, начинающийся с правильных воззрений и завершающийся правильным сосредоточением. Неоднократно предпринимались классификации разновидностей духкхи по источникам и характеристикам. В первом случае различались: 1) страдания, обусловленные самим фактом рождения, который объясняется кармой и сансарой; 2) телесные страдания, начиная с болезней; 3) страдания, вызываемые внешними факторами голодом, климатическими явлениями, насекомыми и т.д.; 4) ментальные расстройства депрессивного характера, вызываемые различными неприятностями (смерть близких людей и т.д.). Сущность духкхи (духкхата букв. «страдательность») распределяется как страдание, 1) обусловленное телесной болью; 2) обусловленное самим существованием; 3) обусловленное изменчивостью любого характера. «Четыре благородные истины» неоднократно уточнялись и истолковывались в абхидхармической литературе. В Патисамбхидамагге (1 в. до н.э.) духкха включает чувство подавленности, мучения и изменения, а в Петакопадесе все три возможных чувствования: приятное, болезненное и ни то, ни другое.
1531. Духовная и художественная культура Греции
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Второе естество греческой культуры гармонии порядка и соразмерности заложено в аполлоническом начале. Его олицетворение прекрасный образ молодого бога Аполлона, который настраивает людей на возвышенные чувства, ему принадлежит искусство, более всего музыка и поэзия, его дар вдохновение и талант. Аполлон гений величавой гармонии. Из хаоса первозданного океана жизни он творит мироздание, выделяя части, придавая им форму, наполняя их смыслом, соразмерным с замыслом целостности. Это Мировой Художник и его творческая мощь придает миру гармонию в границах стойкости, порядка, устойчивости и покоя, торжествующему и непрерывному. В отличие от вечно умирающего-возрождающегося Диониса Аполлон бессмертен и неизменен, ибо он воплотившийся Дух, тогда как Дионис стремящийся развоплотиться. Ницше полагает, что аполлоническое это проявление инстинкта столь же древнего, как и тот, что проявляется в дионисийском, однако противоположной направленности: это стремление всему найти свое место означает прежде всего найти место в мире себе, обезопасить свою личность от дезинтеграции, согласившись на ограниченность, но при этом подчинить идее этой ограниченности весь мир. "Как бы мог иначе такой болезненно чувствительный, такой неистовый в своих желаниях,такой склонный к страданию народ вынести существование, если бы оно не было представлено ему в богах озаренным в столь ослепительном ореоле", говорит Ницше. Так Аполлон (в символическом смысле) порождает весь олимпийский пантеон, установил миропорядок, в котором боги оправдывают человеческую жизнь, сами живя этой жизнью.
1532. Духовная история Православия
Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

14И сказали те пять мужей, которые ходили осматривать землю Лаис, братьям своим: знаете ли, что в одном из домов сих есть ефод, терафим, истукан и литый кумир? итак подумайте, что сделать. 15И зашли туда, и вошли в дом молодого левита, в дом Михи, и приветствовали его. 16А шестьсот человек из сынов Дановых, перепоясанные воинским оружием, стояли у ворот. 17Пять же человек, ходивших осматривать землю, пошли, вошли туда, взяли истукан и ефод и терафим и литый кумир. Священник стоял у ворот с теми шестьюстами человек, препоясанных воинским оружием. 18Когда они вошли в дом Михи и взяли истукан, ефод, терафим и литый кумир, священник сказал им: что вы делаете? 19Они сказали ему: молчи, положи руку твою на уста твои и иди с нами и будь у нас отцом и священником; лучше ли тебе быть священником в доме одного человека, нежели быть священником в колене или в племени Израилевом? 20Священник обрадовался, и взял ефод, терафим и истукан, и пошел с народом. 21Они обратились и пошли, и отпустили детей, скот и тяжести вперед. 22Когда они удалились от дома Михи, жители домов соседних с домом Михи собрались и погнались за сынами Дана, 23и кричали сынам Дана. [Сыны Дановы] оборотились и сказали Михе: что тебе, что ты так кричишь? 24(Миха) сказал: вы взяли богов моих, которых я сделал, и священника, и ушли; чего еще более? как же вы говорите: что тебе? 25Сыны Дановы сказали ему: [молчи], чтобы мы не слышали голоса твоего; иначе некоторые из нас, рассердившись, нападут на вас, и ты погубишь себя и семейство твое. 26И пошли сыны Дановы путем своим; Миха же, видя, что они сильнее его, пошел назад и возвратился в дом свой. 27А [сыны Дановы] взяли то, что сделал Миха, и священника, который был у него, и пошли в Лаис, против народа спокойного и беспечного, и побили его мечом, а город сожгли огнем. 28Некому было помочь, потому что он был отдален от Сидона и ни с кем не имел дела. [Город сей] находился в долине, что близ Беф-Рехова. И построили [снова] город и поселились в нем, 29и нарекли имя городу: Дан, по имени отца своего Дана, сына Израилева; а прежде имя города тому было: Лаис. 30И поставили у себя сыны Дановы истукан; Ионафан же, сын Гирсона, сына Манассии, сам и сыновья его были священниками в колене Дановом до дня переселения [жителей той] земли; 31и имели у себя истукан, сделанный Михою, во все то время, когда дом Божий находился в Силоме" (Судей 18).
1533. Духовная культура болгарского народа
Доклад пополнение в коллекции 27.01.2011

Обратимся к понятию религии. Фракийцы, обитавшие на востоке Балкан, оставили на территории Болгарии многочисленные культовые места. Фракийские святилища чаще всего расположены в пещерах, скалистых нишах, около минеральных родников и в местах с естественным природным магнетизмом. Исследователи полагают, что эти ниши и пещеры служили для сохранения погребальных урн. К историческим объектам, тесно связанным с религией, можно отнести гробницы и некрополи, обнаруженнные в различных районах Болгарии. Самыми древними фракийскими гробницами считаются долмените праисторические мегалитные гробницы (II-I тысячелетия до н.э.), их в Болгарии более 700. Фракийская купольная гробница в Казанлыке периода эллинизма относится к IV-III вв. до н.э. Вероятно, она была ограблена еще в древности, но ее замечательные стенописи стали свидетельством богатой жизни и пышных погребений у фракийцев. Большая Свещарская гробница, тоже эллинистическая, датируется III в. до н.э. Уникальная скульптурная композиция с кариатидами и орлами, а также сохранившиеся предметы погребального ритуала показывают, что здесь был похоронен один из фракийских властителей. Эта гробница занесена в списки объектов всемирного природного и культурного наследия ЮНЕСКО.
1534. Духовная культура в контексте историзма
Информация пополнение в коллекции 21.06.2010

4. Духовная культура наиболее чувствительная, наиболее чутко реагирующая на внешние воздействия область культуры. Она способна улавливать малейшие изменения в жизни людей и отзываться на них изменениями в себе. Поэтому она находится в постоянном напряжении и движении. Чувствительность, отзывчивость делает ее самой уязвимой, самой ранимой областью культуры. Она мало предрасположена к самозащите добру несвойственно держать наготове кулаки. А из-за ее непрактичности, неутилитарности люди в трудных жизненных обстоятельствах начинают видеть в ней ненужную обузу, самую никчемную часть культуры (технологическая и социальная культура хоть в чем-то приносит практическую пользу). Ее беззастенчиво третируют и попирают, выбрасывают ее из своих душ и голов, как бесполезную рухлядь. Вот почему духовная культура больше всего страдает при социальных катаклизмах. Они наносят ей больший ущерб, чем другим областям культуры. Октябрьская революция привела к упадку духовной культуры народа. Потрясения последнего времени несут для нее новые опасности. На наших глазах происходит оскудение духовного мира людей. Если бы упомянутые выше инопланетяне смотрели наши телепрограммы, у них сложилось бы впечатление, что в России к концу XX в. раскрыта вековая тайна рождения любви (оказывается, любовь есть результат употребления душистого мыла и одеколона с умопомрачительным ароматом), что наиболее волнующей россиян проблемой стала перхоть, а предметами их самого жгучего интереса жевательные резинки. Духовная культура нуждается в заботе и поддержке общества, сохранение и развитие ее требует от него усилий. Если люди перестают ею интересоваться, она утрачивает внутреннее напряжение и движение, отступает на полки библиотек и в музейные запасники, покрывается там пылью и превращается в забытую, мертвую культуру.
1535. Духовная культура добуддийской Индии
Информация пополнение в коллекции 10.04.2012

По мере своего продвижения в глубь полуострова Индостан арийцы всё чаще сталкивались с полудикими племенами - носителями подобных верований. Из истории известно, что ни одна прогрессивная цивилизация не сможет в таких условиях сохранить себя, если не изменит ситуацию - либо истребит или полностью подчинит себе эти племена, либо ассимилирует их, передав им при этом элементы своей культуры, либо сама окажется порабощенной. В реальных исторических условиях первый вариант не мог быть реализован ввиду малочисленности арийцев, третий исключался потому, что они гордились своим происхождением и своей культурой - таким образом, оставался второй, и он был осуществлен. Потому, если в Ригведе можно найти упоминания о борьбе между светлокожими арийцами и темнокожими аборигенами, то написанные позднее тексты Атхарваведы повествуют о периоде, когда конфликт уже улажен и представители обеих цивилизаций стараются провести в жизнь принципы мирного сосуществования. Действительно, в последней Веде мы находим смесь арийских и неарийских представлений, а также вышеупомянутую установку на компромисс, укреплявшуюся по мере того, как арийцы знакомились с богами и духами, почитаемыми местным населением. Благодаря этой установке они смогли «соединить несоединимое», т.е. систему ценностей аборигенов со своей собственной. Установка на компромисс способствовала возвышению первобытных племен, но одновременно не могла не привести к определенной деградации ведийской религии из-за введения в нее элементов колдовства: в арийский быт проникло поклонение духам и звездам, деревьям и горам, а также различные суеверия диких племен. С.Радхакришнан отмечает, что гимны Ригведы весьма беспорядочны: то и дело мы встречаемся с новыми богами, а божества более ранних периодов то отвергаются, то возвращаются и сливаются с новыми, дополняя пантеон; колдовство-злодеяние широко используется наряду с охранительными и спасительными заклинаниями; тут и формулы проклятия - средства для причинения разного рода вреда тем, кто вызывает ненависть, и для защиты против ненавидящих, и чародейство грабителей, направленное на то, чтобы усыпить хозяев дома, и магические стихи, способствующие зачатию, продлению жизни, предохранению от порчи, яда и других зол; а также гимны, обращенные к сну, звездам, времени, различным сверхъестественным существам - и добрым, и мстительным. Но всё-таки магия, в отличие от Атхарваведы, в Ригведе не поощрялась. Точнее - арийцы сочли, что, коль скоро приходится мириться с ней, то нужно ее очистить: поощрять «белую» (прежде всего лечебную) и осуждать «черную» (вредоносную).
1536. Духовная культура древней Руси в поисках святости
Курсовой проект пополнение в коллекции 12.01.2009

Воссоздание Храма Христа Спасителя в нынешней Москве событие более важное, чем его строительство полтора века назад. Это подтверждение того, что дух православия жив в русском народе и что попытка превратить Россию в безликий вненациональный народ не удалась. История Храма: построен в честь победы России в войне с Наполеоном, строился 40 лет, в 1883 году был освящен, в 1925 г. захвачен обновленческой церковью, в 1931 разрушен, с 1994 года началось восстановление. «Храм, плоть которого созидается весьма споро и успешно, теперь должен обрести душу. А она - в молитве..." (Святейший Патриарх Алексий). Два проекта Храма. Витберг и Тон. Идеи патриотизма, общественного единения и утверждения самодержавия, воплощенные в Храме - символе России. Мемориал Отечественной войны 1812 года внутри храма. Памятник погибшим в первой мировой войне (стены храма снаружи были покрыты написанными от руки именами, датами гибели русских солдат и офицеров).Художественная ценность Храма. Росписи Сурикова, В. Васнецова, Семирадского, Маковского, Маркова, Басина, Бруни, Васильева, Верещагина и других художников. Невосполнимо утеряна вся живопись и скульптура. Трагический урок истории Храма. Является ли воссоздание Храма знамением духовного возрождения России?
1537. Духовная культура и религиозные верования древних коми
Контрольная работа пополнение в коллекции 01.06.2010
1538. Духовная культура первобытного общества
Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

Змеи занимают видное место в религиях мира как воплощения, вместилища или символы высоких божеств. Таковы были гремучая змея, которой поклонялись натчезы в храме Солнца, и змея, принадлежавшая божеству ацтеков, Кецалькоатлю. Змеи до сих пор служат предметами поклонения у негров Невольничьего Берега, но не сами по себе, а из-за воплощенного в них божества. Змею держали и поили молоком в храме древнего славянского бога Потримпса. Змея служила символом бога-целителя Асклепия, который жил или проявлял себя в громадных ручных змеях, содержавшихся в посвященных ему храмах. Наконец, финикийская шея со своим хвостом во рту, символ мира и небесного бога Тааута, в поем первоначальном значении представляла, вероятно, мифическую мировую змею, подобно скандинавскому змею Мадгарду, и только в позднейших веках превратилась в эмблему вечности. Едва ли можно считать доказанным, что дикие народы, в своем мистическом взгляде па змей, самостоятельно выработали столь знакомое нам олицетворение зла в образе змеи. В древние времена такой характер имело, возможно, чудовище, изображение которого столь часто встречается на гробах мумий, змей-Апофис египетского Аида. Несомненно, такие же свойства следует приписать злому змею последователей Зороастра Азги-Да-гаке, изображение которого имеет столь поразительное сходство с семитическим змеем, быть может и исторически связанным с ним. Слияние древних обрядов офиолатрии с мистическими представлениями гностицизма проявляется в культе, который, если верить преданию, полухристианская секта офитов посвящала ручным змеям. Змей этих вызывали из их убежищ, давали им обвиться вокруг священного хлеба и поклонялись им как представителям великого небесного царя, который в начале мира дал мужчине и женщине познание тайн. Таким образом, мы находим в почитании животных самые крайние типы религиозного поклонения вообще, от самого положительного реализма до самого туманного мистицизма.
1539. Духовная ситуация времени
Статья пополнение в коллекции 12.01.2009

Правда, с недавнего времени много говорят о так называемом "антропном принципе", согласно которому человек есть цель всего космического процесса. Этот принцип нашел защиту у известных астрономов. Между тем, насколько я могу судить, нет оснований считать этот "принцип" результатом точных наук. Четыре обстоятельства восстают против его допущения: 1) антропный принцип принадлежит к космологии, оперирующей на границе между наукой и метафизическими спекуляциями. 2) Разногласия между специалистами в отношении этого принципа. 3) Нетрудно предположить, что здесь мы имеем еще один неудачный экскурс специалистов в область, чуждую им. История науки полна подобного рода экскурсов, иные из которых ввергают в замешательство, несмотря на то, что они совершаются учеными, не имеющими себе равных. Достаточно вспомнить философствование Джинса, Эддингтона, Планка и Гейзенберга. 4) Кажется очевидным влияние мировоззрений. Данный "принцип" едва ли является серьезным аргументом против достаточно обоснованного утверждения, что человек всего лишь незначительный фрагмент вселенной. Следовало ожидать, что для защитников отживших мировоззрений этот принцип сыграет ту же роль, что соломинка для утопающего. Несмотря на их усилия, следует сказать, что взаимоподтвержденные и хорошо проверенные выводы естественных наук конституируют духовную ситуацию, противостоящую любой форме антропоцентризма. Человека нельзя рассматривать как центр космоса.
1540. Духовне життя та ставлення до людини в Єгипті прадавніх часів
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Безсмертя було обіцяно тим душам, що Осіріс, верховний суддя, визнає праведними. Ці душі повинні були повернутися в їхню тілесну оболонку й оживити її новою життям, не знаючої смерті. Душі ж грішних піддавалися вторинної смерті, за якої випливало небуття. Уся ця доктрина про безсмертя душі ясно виложена в єгипетському похоронному требнику. Ця священна книга, що повинна була знаходитися в кожній труні, складалася з гімнів, молитов і різних похоронних обрядів. Глава друга цієї книги вся присвячена життю, що починається після смерті, а глава сорок четверта ясно і виразно говорить про те, що ця нова життя буде безсмертна. Це-ті принципи разом із санітарними мірами, обумовленими кліматичними вимогами країни, увів звичай бальзамування тіла для збереження його від розкладання і псування, або ж для того, як говорить текст требника, «щоб душу могла знову з'єднатися зі своїм тілом». На одному надгробному пам'ятнику у виді стовпа (стела) у Булакським музеї померлий, ставши перед Верховним Суддею, говорить наступне, як говорить напис: «Я прив'язаний до бога моєю любов'ю, я нагодував голодуючого, подав води прагнучий, одяг позбавленого одягу і дав притулок безпритульного». Ці слова, у яких виражене прагнення до вищої моральної досконалості, є на цьому пам'ятнику не випадковим одиничним явищем, говорить Мариэтт, зустрічаються досить часто на надгробних пам'ятниках, так що їхній можна вважати звичайною повсякденною молитвою.

Blog

Культура и искусство