Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс
| Вид материала | Документы |
- Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
- Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
- Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
- Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
- Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
- Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
- Товариство з обмеженою, 628.75kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Горлівська міська рада, 16.72kb.
- Сказка о суде любви, 37.95kb.
Неначе за чиїмось покликом почали сходитися сусіди. І почалося -розпити, сльози...
Побачивши змордованого Романа, сусідська тітка Одарка аж перехрестилася.
- Свят, свят, свят! Звідки це ти, Романе, взявся?
- Краще не питайте, тітко Одарко. Краще дайте мені часу, аби відігрів домівкою тіло і душу.
- А тебе що пограбували, чи що?
- А то чому?
- Де ж твоя військова форма?
- Вам жарти, а мені вона вже ось де, - Роман показав пальцем на горло.
- А мій племінник Андрій, пам'ятаю, мало не спав у формі. А скільки бляшок поначіпав. Неначе оті ветерани.
- А я що тобі, Романе, казав? - злостився від Романового непослуху батько. До хати заходили все нові і нові люди, а Роман розповідав і розповідав про той бідний, але гордий Афганістан.
- Подумати тільки, чого вони туди поперли?— здвигали плечима хлопи.
- Звісно чого. Хочуть запанувати над цілим світом.
- Та вони ж одразу перетворять світ в один великий колгосп. Ленін ще вчив, що без колгоспів не можливо побудувати нове життя!
- А ще Ленін казав, «щоб розпізнати ворога, треба йти в його країну». От вони й шастають по світу!
Випивши по чарчині—другій, хлопи сміливо обговорювали світові проблеми. Чувся сміх, дотепи. Розходилися пізно ввечері.
Перша ніч вдома видалася на диво важкою і не пройшла повз Романа безслідно. Він крутився цілу ніч. Спав погано. Іноді йому здавалося, що він лежить не на ліжку вдома, а десь у полі. А довкола пахне сіном і пшеницею. Згадав Афганістан. Що там зараз поробляють хлопці? Може, знову відбиваються від душменів?
Швидко минає літня ніч. І ось вже голубе світання зазирає через мережані фіранки до хати. Розпочинається новий день. А згодом скрипнула дверима мати, м'яко ступаючидо Романового ліжка.
- Сину, вставай снідати, - шепоче вона.
Роман відкриває очі. Перед ним мати ніби у сяйві прожекторів від сонячних променів. Те ж плаття, той же фартушок, що вона носила ще до війська. А на обличчі доброта і суворість проглядалися одночасно. Вони завжди були притаманні їй.
- Годі тобі спати, сину. Гайда поправлятися!
Сказавши це, мати спішно вийшла, залишивши двері незачиненими. Це ознака того, що вона своїх слів не кидає на вітер.
Роман протирає очі і спускає ноги на підлогу." Як то добре, що не чути отих наостогидлих команд: " Підйом !, " Шикуйся !", " Заспівуй !, ." Який він тепер радий, що нарешті вільний. Як це прекрасно!
Надворі вже рожевів на повну силу схід. Трава виблискувала від сріблястої роси. Боже, яка краса! Шкода, що згодом її знищить безжальне сонце. Вип’є росу – і все живе довкола виглядатиме принишклим. Мати поралася на кухні біля жаровні. Там смажилася курка. Якось несподівано Роман згадав про Василя Чернюка. Де він? Що з ним? Після відбуття Василя до Москви на лікування пораненої ноги між ними припинилися всілякі зв'язки.
- Мамо, а що чути за Василя Чернюка? - поцікавився Роман, заходячи до кухні.
- Як, ти про нього нічого не знаєш? - здивувалася мати.
- Так, - скривився Роман. - Наша переписка обірвалася в Москві, .
- Декілька місяців він лежав у госпіталі. Там познайомився з медсестрою, що обслуговувала афганців. Там і оженився.
- Додому не приїжджав?
- Ні. Старий Чернюк дуже незадоволений витівкою сина. От він, напевне, тому й не писав до тебе. Його можна зрозуміти. Ніж їздити щороку до Москви на консультації та лікування, крдще бути на місці. Це ж хтозна-які витрати.
- Омоскалився, напевно, остаточно?
- Щоб та любов не довела його до біди.
- Чому?
- Наші з ними погано живуть у шлюбі. Он у нас в місті скільки прикладів. Підуть діти – і це одразу дається знати. В який садочок давати дітей, а згодом в яку школу? На якій мові спілкуватися в сім'ї?.. І пішло, поїхало. Он у Ігоря Чумака сім'я до цього часу двомовна. Він по-своєму, а вона по-своєму увесь час «тнуть». Люди он вже зупиняються, аби послухати цей концерт.
- Жаль мені Василя.
- Жалій не жалій, ти он дивися, аби сам не влип.
Останні слова матері прозвучали неначе наказ. Роман посміхнувся і пішов умиватися.
- Ти чому нічого не кажеш? - запитала мати.
- Та якось воно буде, мамо.
- Ну, дивись мені. Я тебе попередила.
- А як батько на це дивиться?
- Жаль, звичайно, що його зараз нема. Але не сумнівайся, після роботи він тобі те ж саме скаже.
- А я запротестую!
- Краще не жартуй, Ромчику, а послухай нас. Ми ж тобі не хочемо зла.
- Але ж це можна тлумачити як самоуправство над чужою долею.
- В цій хаті нема чужої долі. Всі наші, - сказала мати і докірливо захитала головою.
Літній час спливав швидко. Почалася осінь. Роман вирішив піти на роботу. Батько кликав на ТЕЦ — там хороші заробітки. Та Романа манили дороги. їх романтика. І він знову опинився за кермом.
Поволі збільшувалися ночі і зменшувалися дні. Життя йшло своїм розміреним кроком, але в тривожному очікуванні. Що ж то воно має бути з тієї перебудови? Що вона принесе? Люди з великою надією чекали благословіння, чекали покращення.
Роман швидко звикся з роботою і ритмами цивільного життя. Здавалося, що все так і було. Ніби й не було того клятого Афганістану. Він тепер з задоволенням згадував про своє афганське життя. Хлопці, зачувши його "легенду" про душмана, одразу охрестили його Роман Душман. Смішно це якось виглядало. Хоч бери й вірші пиши. Він вже чув це в Афганістані і тому не пручався. А в роботі на перший план виходили проценти виконання завдань. До них не звикати йому.
Надворі вже сутеніло, коли, ніби привид, шмигонув хтось з вулиці на обістя Романюків. То була поштарка.
- Здрастуй, Маріє!
- Здрастуй, здрастуй. З чим пожалувала?
- Повістку маєте для Романа.
- А що там?
- Викликають до військкомату.
- З якої б це рації? Тільки он недавно повернувся з пекла'
- Зараз набирають людей до Чорнобиля. Ось і не минули вашої хати, – витлумачила поштарка.
- Шляк би їх трафив! їм замало для мого сина Афганістану?! Он скільки таких, що й зовсім до війська не йшли. Брали б їх! - висварилася Марія і хутчій до хати.
Все це видавалося їй дивним і безглуздим. Але то був час, коли такі безглузді справи творилися у державі.
Перечитавши повістку декілька разів, вона стала посеред кімнати під світильником, немов одерев'яніла. Немов мумія, без серця і без душі. О, Боже! Невже знову хочуть познущатися над її сином?! Що робити? Повідомити! чоловіка і сина, що скоро мають повернутися з роботи? Підкоритися слухняно?.. А може, викинути отого папірця під кухню і нехай палає червоним полум'ям? Не добили її сина в Афганістані, то треба це зробити в Чорнобилі! Вони хочуть, аби її син прощався з життям у розквіті своїх сил? А вона з. батьком так мріяли про повернення з війська живим і здоровим. Скільки сліз і здоров’я це їм коштувало?! Роман же тепер то їхня опора, їхнє спасіння. Марія стояла мовчки, та не мовчали її душа і серце. А згодом вона не витримала цього напруження і заплакала від розпуки.
- Щоб позбутися цієї напасті, потрібно мати волохату руку або широкі плечі, а без протекції весь час терпітимеш знущання. Тут головне, мені здається, рішучість дій. А цього нам ніколи не бракувало. А що ти думаєш, сину? - запитав насамкінець батько.
- Бог з ним, нехай беруть, - озвався згодом Роман. - Якщо державі потрібно і вона потребує моєї допомоги, я згоден на все.
- Ти що, збожеволів, сину! - мало не вигукнула мати .-Одумайся, що говориш.
- Мати права, Романе. Чорнобиль - це ще страшніше ніж Афганістан. Тут підеш на бій з невидимим ворогом. І скільки від нього полягло лише сам Господь знає. Досить вже з тебе того Афганістану.
Деякий час в хаті панувала тиша. Але всі в ній тільки й думали над цією напастю, що знову зазіхає на них.
- Вони змовилися, чи що? - запитала з досадою мати.
- Ми терплячі, але цього глуму над нашою сім'єю не допустимо! -гримнув батько. - Післязавтра разом, Романе, підемо до військкомату.
- Та що ж я маленький? Я й сам справлюся.
- Е-е-е, не говори дурниць. Громада - то завжди сила, - заперечив батько.
Злі язики довкола вже язвили:
- Збираєшся до Чорнобиля, Романе? - запитували.
- Та видно буде, - обережно відповів він на те. Легко сказати -збирайся.
Роман нікому не дозволяв йти з ним до військкомату.
- Що ви, мамо, голосите, немов за покійником, - кинув зі злості він.
- Це, Романе, дійсно смерть буде для тебе отой Чорнобиль.
- Не переживайте, нікуди я не поїду! — мало не вигукнув Роман.
Ця впевненість сина дещо заспокоїла батьків, і вони вже не наполягали, аби йти до військкомату разом з ним. Мати не дорікала йому, а говорила лагідно. А Роман стояв перед батьками, немов винний за щось, покірно схиливши голову.
- Дай, Боже, тобі здоров'я і розуму, сину. І нехай Господь охороняє тебе від усякого лиха, - сказала вона тихо, коли син виходив з хати.
Капітан дочитував якісь папери, а Роман стояв за стійкою. Раптом на столі задзеленчав телефон. Капітан недбало взяв трубку. Поки точилася телефонна розмова, Роман оглянув кабінет.
- Ви по якому питанню? - звернувся нарешті капітан до нього.
- Чорнобиля...- ледве вимовив Роман.
- Взяти все необхідне і прибути сюди. Відправка о чотирнадцятій годині. Що ж тут неясного?
- Справа в тому, що я служив в Афганістані, і ви в принципі не повинні брати туди афганців.
- Яка обізнаність. Може ти скажеш, як зіграє завтра київське "Динамо"? Деякий час в кабінеті запала мовчанка. Капітан над чимось міркував.
- А де ти служив? - запитав він згодом і
- В Баграмі.
- Це біля Кабула?
- Так.
- За що ви одержали орден Червоної Зірки? - несподівано на ви перейшов капітан.
"Перевіряє", - подумав Роман.
- За виконання бойового завдання.
- Ви партійний?
- Ні.
- Ваше сімейне становище?
- Неодружений.
Роману видалися дивними ці розмови і одразу пригадалася санчастина бригади, і розпити капітана Брєзгунова. "І в яких школах їх цьому вчать?» - подумав він.
- Прийдеться вам, Романюк, почекати декілька днів.
- Значить, сьогодні я вже не їду до Чорнобиля?
- Ні. Зайдіть за поясненням через день до мене.
- Дякую. До побачення.
Роман швидко прямував додому, аби порадувати і заспокоїти батьків. Йому вже думалося, що спокій знову залишив його. І ось доля змилостивилась до нього, повернула його з небезпечної дороги. Це була для нього перемога. Але ще треба дочекатися до післязавтра. Що капітан йому говоритиме? Про це неважко було здогадатися: "Вибачте. Помилка вийшла..."
Роман швидко минав хату за хатою. А ось і потяг переїхав йому дорогу. Він стишив хід і почав прислухатися до перестуку вагонних коліс, а думки несли його в минулий, дивовижний світ дитинства...
Мати вже чекала сина і, побачивши його на подвір'ї, швидко пішла йому назустріч. На вустах у неї проглядалася привітна і трохи печальна посмішка. Ніхто й не міг уявити собі, як їй жаль було сина. Роман помітив, як теплотою наливаються її очі від того, що він поруч з нею. Живий і здоровий. Вона хотіла, щоб так було завжди.
1990 р.